Колись давно, вочевидь ще у минулому чи у давноминулому житті, я побачив фотографії атомного вибуху. Я був ще дитиною. Фотографія не вражала. Дивно було, чому на фотографії ішли виразні потоки, немов ріки, догори і чому вони раптом гальмувалися і формували, як наслідок, велику сіро-буру кулю, яка впиралася лобом у невидиму перешкоду, неначе у саме небо. Ця брудна куля виростала у завершену фізичну фіґуру, і тоді мені, малому, видавалася мало не втіленням гармонії світу – чимось таким сприйнятливим для моєї дитячої психології, довершеним, ідеально окресленим.

 

А ще потім мене вразила розмова батьків, коли вони сказали, що дуб – наш український дуб, потужне дерево, на яке я навіть не уявляв собі, як вилізти догори (це була немов ціла країна зі своїми поверхами й відгалуженнями галузей – коридорами;  я тоді ще не знав про існування американських хмарочосів, а якби знав, то порівняв би наш дуб саме з такими хмарочосами...) – росте сотні років. А енергія цього росту (як я почув тоді з розмови батька з його товаришем) дорівнює водночас виділеній енергії атомної бомби...

 

Потім, уже старшим, я читав про тихе й повільне опадання білого попелу після атомного вибуху, про тишу на місці того місця, де ЦЕ сталося. І знову переглядав кадри пропонованої СРСР-івським телебаченням картинки на місці виверження історичної атомної енергії, яка була нашою гордістю (як я тоді зрозумів, «наша» означала «радянську», хоча я зовсім не розумів, як поєднати у мисленні американську атомну бомбу і нашу – радянську – гордість...

 

а тепер я дивлюся і думаю, дивлюся на кадри кінохроніки, як хронік, не в змозі відірватися від історичних кадрів вибуху потужної енергії у центрі Києва і думаю собі..

 

що цей дуб виріс, виріс і нікому ані в центрі Києва, ані у центрі Львова, ані у центрах міст, містечок і сіл та хуторів по всій Україні, не завдавав нікому клопоту, лише плодоносив жолудями, ховав під своєю кроною від спеки, а може, комусь і давав відчуття безпеки і впевненості, коли хтось-таки дивився на його кремезний стовбур і широку крону...

 

Вийшов на балкон: вороння літає. Ні, не над дубом – над сосною навпроти мого балкону. Дивлюся, затягаюся запашним димом і думаю, що вороння літає, так стурбовано каркаючи, бо боїться завтрашнього морозу. Це завжди так буває: вороння літає і каркає, бо боїться завтрашнього морозу, завтрашніх морозів... На відлигу – не літає.

 

і я собі якось так, боковим розумінням раптом починаю усвідомлювати, що оте вороння буде каркати, буде кричати безперервно, боячись завтрашнього морозу. А ми слухатимемо, і це каркання відволікатиме нас від того, що ми повинні зробити сьогодні.

 

І я собі подумав: а що я можу протиставити цьому хаотичному доцільному польоту, а що я міг би зробити, щоби те вороння не мало змоги спокійно чекати на свій делікатес – мої очі, як я колись написав у своєму вірші, гадаючи тоді про намагання бути самим собою?

 

Так, вороння завжди чекає на мої живі очі, які є тонким нервом мого розуміння зовнішнього світу. Навіть якщо мої очі мене й дурять – бо ж я добре знаю, що моє праве око завжди бачить світ трохи рожевішим, аніж ліве, яке бачить той світ трохи зеленішим...

 

А може, треба не боятися завтрашньої зміни погоди, а може, треба випередити завтрашній мороз, а може, треба інколи просто промовчати, холодно промовчати і поставити крапку?

 

Хто не був серед зими і морозу в лісі чи навіть у парку, той не знає про прозору білу тишу. Про свіже морозне повітря, яке вбиває. Вбиває час. Але час із від'ємною температурою вбиває швидше.

 

Біла тиша... Німий опір... НІМИЙ. Просто опір. І дієвий.

 

Не подавати руки. Не посміхатися непотрібно. І навіть не шукати компромісу.

 

Після атомного вибуху.

 

Біла тиша. Просто тиша, але біла. Мовчазний вислів гідності. БІЛА ТИША.

 

09.03.2016