Був колись смутний чоловік, такій смутний, що нїхто нїколи не бачив усміху в його на виду, не помічав, щоби очи його загорілись веселим блиском.
Не чути було від його веселих жартів або дотепних пустощів.
Де-хто казав, що він був злий.
Але він зовсїм не був злий; він тільки був смутний і через те не сміяв ся і не жартував.
Його брати не любили його, бо вони були веселі, а він був смутний.
Коли вони радїли, добувши собі що-небудь, він бачив, що вони забули про тих, що не можуть добути нїчого, і він був смутний, бо не мав сили радїти.
І брати не стали дїлитись из ним своїми радощами, кажучи, що його не тїшить щастя других.
Але він бажав щастя другим; тільки він бачив так його мало в людїх, а тому щастю, що він бачив, він знав правдиву цїну, і не могло його втїшати те, що він бачив.
Він бажав щастя вселюдского, великого, щоб кожний був щасливий щастям других людей, щоб кожний удїляв частину свого власного щастя на те, щоб зробити менш важким нещастя других. Такого нїгде не бачив смутний чоловік і не міг бути веселим.
Він не мав близьких приятелїв: в людїх, що він знав, він не бачив того чистого вогню любови, якому кланялась душа його, і він не міг з тими людьми збрататись.
Але він не був зневірений у тому, що на земли є люде з тим вогнем у души.
Як би він думав, що нема таких людей, він би перестав жити.
Нї, він був певний, що вони є; він вірив, що колись их буде багато, і тим він жив на земли; але він не стрівав таких людей на своїй дорозї, не знав, де их шукати, і тим був смутний.
Люде не знали, чого він був смутний, а він им не говорив того. Та він знав, що як би він і сказав, то йому-б не повірили.
А він був радий вірити всїм людїм; але він бачив так мало правди, і через те не міг вірити.
Він не цурав ся людей, бо хоч він не міг вірити людїм так, як бажав, та він сподївав ся ту віру знайти й у серци своїм викохати.
Він був не говіркій у людях, — і люде сказали, що він дурний.
А він не був дурний; він тільки не міг і не смів легко говорити про святі і високі речи.
Тим часом люде навкруги розмовляли і змагались про речи найвисчі й найсвятїйші; розмовляли й змагались з найбільшим легковаженням, і кожний тїшив ся не тією правдою, про яку говорили уста його, а тільки гласом своїх власних річей, легкою течією своєї мови.
Смутний чоловік те бачив і ще дужче смутив ся.
Часто бачив смутний чоловік, які дрібні й самолюбні розмови навкруги, і він не любив приставати до тих розмов, бо дуже поважав свою святиню, що кохав у своїй души, й не любив виводити її перед очи люду.
Розмовляючи про що-небудь, він завше говорив тихо і нїколи не змагав ся гаряче нї з ким. За се його звали байдужим; а то не була байдужість.
Він хоч знав, що правда в світї одна, хоч увесь був їй відданий, хоча й других радий був до неї прихилити, але знав теж, що кожний має право, щоб поважано й його правду, поки вона для його єсть правдою.
Тим він не сварив ся нїколи з тими, хто вважав свою думку правдивою, а бачивши в других людїх злобу за неоднакові з ними думки, дуже смуткував.
І багато, багато ще де-чого додавало смутку смутному чоловікови.
Він був смутний, бо бачив, як люде працюють не ради працї і її користи, а ради свого самолюбства, ради своєї слави; він був смутний, бо бачив, як люде служать идеї через докази лоґики, а не мають до неї любови в своїм серци; він був смутний, бо бачив, як від людей вимагають працї на користь усїм, а не дають нїхто нї помочи нї поради; він був смутний, бо бачив, як замісць щирих прямодушних відносин панує між людьми система політичних підходів і недовіри.
На останку, він бачив, як тим, хто прямо дивив ся на людські справи, хто не вмів звати брехню помилкою, а еґоїстичні побуди — субєктивним поглядом, тим дорікали за недостачу громадського виховання, за прімітивність поглядів.
І бачивши те все, смутний чоловік усе дужче смутив ся.
І хутко він утомив ся, живучи на земли, утомив ся, дивлючись на насильства людей над людьми, на презирство до людей від людей, на зневагу людей і на их нелюдське життя.
Утомив ся смутний чоловік, дивлючись на те все, тяжко занедужав і став збиратись на смерть.
І от лежить смутний чоловік і вже недалеко йому до смерти.
Не хотїлось йому вмирати, не розказавши кому-небудь свій смуток, не зіставивши його кому-небудь у спадок. Він знав, що його смуток святий, і тим не хотїв, щоб умер разом из ним.
І смутний чоловік поскликав до себе всїх знайомих людей; вони поставала всї коло його ліжка, і він им розповів свій смуток, він розказав усе, бо знав, що хутко вмре, і не хотїв нї одної перлинки зі скарбу своєї душі занести в могилу.
І він пильно придивляв ся до кожного обличчя, він читав на кожнім виду так, як тільки може читати чоловік в останній раз, знаючи, що вже йому більш не доведеть ся читати. І те, що він побачив на обличчях людей, що стояли круг його, засмутило його знову тяжко, тяжко в останнє засмутило.
Він побачив, що одним зовсїм байдуже і про його смуток, і про його сконання.
Він бачив, що им досадно, що их відірвано від щоденних дрібних интересів, хоч вони і стояли тихо, з пристойно похиленими головами. На очах у других він бачив сльози, але з виразу обличчя він бачив, що им тільки шкода його, незабаром мерця, а що смутку його она зовсїм, зовсїм не розуміють.
Тодї страшно стало смутному чоловікови, страшно за свій святий смуток, що міг загинути з ним разом.
Та нї! він не повинен був загинути. Як би він був загинув, усї ще стали б злими і нїколи б не було між людьми щастя.
Довго придивляв ся смутний чоловік у вічи всїм, хто був йому хоть трохи ближчій за життя, і не знаходив бажаної відповіди в тих очах; аж ось из далекого кутка хати виступила до його жіноча постать.
Він її пізнав: він згадав, що дуже мало стрівав її за свого життя, бачив її колись дївчиною, а от тепер вона вже мати і стоїть перед ним з малою дитиною на руках.
Вона пильно, пильно дивилась на його. І побачив смутний чоловік, що вона зрозуміла ввесь його смуток, що вона його прийме в свою душу і так саме, як і він, кохати-ме той смуток, як найбільшу святощ. Зрозумів теж смутний чоловік, що як би він її спізнав ранїйш, то міг би подїлитись из нею тим смутком, не так би швидко втомив ся живучи, був би живий і не такій смутний.
Але вже смутний чоловік не жалкував про те. Тепер він тільки дбав про свій святий смуток.
И тим то він зрадїв, зрадїв в останню хвилину життя, бо знайшов людину, що приняла його святощ, що передасть її й своїй дитинї. Він знав, що вона се зробить і заспокоїв ся за долю свого смутку.
Тепер, умираючи, він уже бачив душею ті часи, коли багато, багато людей викохають у своїй души той святий смуток, і тодї веселїйш буде і радіснїйше жити на земли.
І смутний чоловік умер уже не смутним, а радісним і веселим.
А смуток його зістав ся жити на земля, і все більше і більше стає його між людьми.
Скрізь, де його багато, там веселїйш і лекше живеть ся бідним людїм, і горе велике тим нещасним сторонам, де ще немає того святого смутку.
[Дѣло]
07.03.1891