ДО ГРІНЧЕНКА   7.VII. 1892.   Дорогий земляче Борисе Дмитровичу!   Я так довго не писав до Вас, що Ви могли поду¬мати, що я або забув вас, або зник із світу.  

Є в роцї день один — його святкуєм ми, Зібравши ся в братерські кола, Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми Поетови до ореола. І скрізь, де ще живуть України сини, Hезрадні народу дїти, Те свято справити зіходять ся вони, Що разом плакати й радїти. І смуток свій несуть за скривджених людей, І віру в кращий час приносять, І з стогоном тяжким з намучених грудей У бою правил правди просять. І пісня голосна, як наш народ смутна, Гуде в мельодії чудовій!

Був колись смутний чоловік, такій смутний, що нїхто нїколи не бачив усміху в його на виду, не помічав, щоби очи його загорілись веселим блиском.   Не чути було від його веселих жартів або дотепних пустощів.   Де-хто казав, що він був злий.   Але він зовсїм не був злий; він тільки був смутний і через те не сміяв ся і не жартував.   Його брати не любили його, бо вони були веселі, а він був смутний.