Репортаж зі сходин "Січі" у Відні.
(Від власного кореспондента).
Відень, лютий 1941.
— Hинi пятниця? Так, пане докторе. Обовязково йдемо на "Січ"! — І ми з приятелем замикаємо швидко рахункові книги, перевірюємо ще раз готові посилки, замикаємо магазин і на вулицю. Вже по шестій увечорі й нам залишається всього півтора години на те, щоб піти до хати, обмитись та переодягнутись. Може, зрештою, пошта щось принесла й зїсти треба. Бо в "Січі" треба бути в 8-ій, а коли вийдеш — невідомо.
— Три на восьму вступаю до вас, докторе! — стискаємо собі руки.
Пять хвилин перед осьмою входимо в браму при Банкґассе 2 і вже на партері чуємо гомін з домівки УHO, в якій покищо тиснеться "Січ". "Тиснеться", — бо ось відчиняємо двері й ледви входимо в кімнатку. Перше вражіння: голови, капелюшки, плечі. Потім уже пізнаємо й підклонюємось. І я, і мій приятель, що міг би претендувати до медалі з титулу своєї 20-літньої скитальщини, ми не студенти. Але як не ходити до "Cічi", де бє молодість, енерґія, вихоплення, помисли й, над усе, запорізький сміх?
Гамір. Панна Славця, бібліотекарка, невтомно викликує, що замикає за хвилину шафи й "абсолютно" опісля нічого не позичить; касієр відчислює якомусь побратимові решту з банкноту, що ним заплачено вкладку; секретар К. вияснює цілій "компанії", як їм роздобути потрібні для іспиту документи; в куті товариш Н. доказує на пальцях дискутантові, що "так воно не є, пане товаришу, як є, бо річ має свої глибокі основи", а серед цього ярмарку (додаймо, що в кімнатці є ще три товаришки, які тільки що приїхали з Ґенерал-Ґубернаторства й довкола кожної, як коло солодкої квітки, малий рій... чмелів) два "політики" читають найспокійніше "Краківські Вісті" й навіть не звертають уваги на те, що стиснули й раз-у-раз хтось штуркне. Довкола ж палкі очі, молоді обличчя, густі чуприни й русяві кучері — й усі знайомі, й усі всміхаються та допитують, вірючи що молодечою наївністю у всевідучість журналіста. Ого, приємно стискати теплі юнацькі руки й малі, півдитячі рученята.
— На "Гриця" прийдете? (це панна Ч.) А в суботу наші вечерниці, будете? (це товариш M.) Пане редакторе, збіраю для одного з хорих товаришів "бротмарки", може маєте зайву? (це невтомна, золота Ірина), і т. д., і т. д.
Відповідаю панні Ч., що грає у драмі Старицького ролю другої дівчини й має великі очі, що обовязково нотуватиму кожне її слово, товаришеві М., що в суботу буде аранжером, обіцюю прийти з цілою плеядою знайомих, Ірині, що всіми і всім журиться(уявіть собі: підчас танґа, яке гуляв з нею на вечерницях "Січі", ввесь час турбувалася тим, що "дижурний" на салі і "що там діється в буфеті?") даю з болем серця останні три "фляйш марки" — і взагалі заворожуюсь цим ярмарком так, що й сам стаю говіркий, молодшаю, чую, як ці "січовики" можуть пірвати з собою своїм розмахом і вервою. Починаю жалувати, що не можу ще раз вписатися, бути ще раз студентом, належати до "Січі" й бути серед них. Але ось з другої кімнати скрипнули двері, хтось скрикнув "прошу на салю" — й бачите, що й друга кімната повна. Товариство посунуло до найбільшої, пішло лавою поміж крісла. Крізь відчинені двері видно докладно сцену. Голова "Січі", Богдан Лончина, тримає руку на дзвінку, обіч за столом на сцені сидить секретар "Січі". Гамір знову. Дзвінок. 15 по восьмій.
Гашу папіроску й входжу на салю. Це теж щось варте: всі крісла "забиті", дай, Боже, кожному театрові так. Сидять, як сиділи в школі, як сидять на викладах. 113 студентів і всі члени "Січі". Я й мій приятель — тільки й гостей.
Тепер киньмо на хвилину салю, де саме голова "Січі" вітає приявних та обговорюватиме фахові студентські справи. Не обговорюватиму теж конкретно викладу, що прийде опісля. Так воно що-пятниці: офіційна частина, реферат і дискусія. Який реферат? Відсилаю цікавих до сухого звідомлення з діяльності "Січі" за минулий триместр, що був недавно у "Кр. Вістях" та яким "січовики" можуть гордитися. Хочу тільки зазначити, що реферати йдуть пляново (саме тепер є основні з українознавства) і що я вже чув кілька справді цікавих, з ориґінальним, хоч і річевим підходом. А т. зв. "фахові справи" після короткого розгляду адміністраційних та допомогових актуалій обертаються завсіди довкола одного: що й як ще зробити, щоб "Січ" відповідала своїй ролі в сучасному, чим і ким помогти УНО-ві в його праці. Не проста це справа, коли порядкується кількатисячну бібліотеку, коли за плечима репрезентативний український вечір в "Німецько-чужинному студентському клюбі", де є представники 22-ох народів, коли "січовики" — основа хору, драматичного гуртка й майже усіх секцій УНО. Не проста ще й тому, що й учитись треба, й найважніше — допомогти тим, які мусять "хоч би що" бути в Відні та студії скінчити. Це не жарти, коли на 113 членів "Січі" тільки 21 має стипендії, а вдруге стільки ж потребує її негайно, уже. Ось таки того вечора, про який пишу, чув від трьох, що мусітимуть виїхати, хоч одному до дипльому зі світової торговлі потрібно ще тільки місяць побути, а двом іншим по три місяці. Та хіба вони кажуть кому про це? Якщо кажуть, то це вже крапка. Знають з членів "Січі" таких, що живуть, як пустельники-аскети, не по-людськи скромно й суворо. І таких знову, що до снігу ходять, ґазети розносять, в барах ночами працюють, пляшки в аптиках миють. Ці не жалуються. Жалуються тільки: "Як воно нас жахливо томить, чорт би його взяв, просто годі вважати опісля на викладі..."
Чи знаєте ви молодь ще якого народу, що в таких умовинах працювала б над собою, що йшла б розбита працею просто з вулиці чи варстату до університетської салі? І чи не матимете респекту, коли подумаєте, що — оце Вам "Січ": 33-х медиків, 28 торговельників, 13-х фільософів, 9-х техніків, 8-х фармацевтів, 7-х аґрономів, 6-х правників, 5-х музиків, 2-х ветеринарів? Ви знаєте, яка це кадра вийде за рік-два, пять, коли оці, що тут на салі, стануть за свої рідні варстати, озброєні не тільки в науку тієї висоти, яку вона має в Відні, але й у ту західню культуру ззовні й унутрі, якої осередком без конкуренції був і є Відень? І ще, прошу: на одних з попередніх сходин скромненький реферат студента Д. відмітив історію "Січі". Так, історію. Це товариство — ровесник "Просвіти", 73 роки праці має за собою. Три такі статті треба б, щоб вичислити лише сухо працю "Січі" за ці 73 роки, окрема одна була б реєстром дуже визначних постатей нашої історії, політики й культури, що перейшли громадянський вишкіл у цій установі.
Та — вернімось на салю. Оце вже по рефераті. В дискусії впали знову проєкти й завваги. Слухаю й дивлюся по салі. Знаю майже всіх "січовиків", крім тих, що приїхали недавно й з якими швидко буду теж жити, як з братами. А тамтих знаю: носили ми спільно столи й лавки, прикрашували салю, тримали ґардеробу, їли в "дешевій" скромний обід, кидали сніг, читали в "Німецько-чужинецькому студ. клюбі", де наші мають найкращу марку й журилися разом та разом жартували. По козацьки. Все в міру, всі — з серцем, без пози.
І ось сходини скінчилися. На завтрішнє свято УНО зголосилися добровільно впорядчики й "декоратори" салі. Голова подякував за приявність і коло нього тепер на сцені, як коло колодязя: глітно. Кожний має ще якусь справу. А решта? Ясно, що сині, чорні й карі очі членок "Січі" мають свій чар і їм можна по сходинах присвятити трохи часу, можна до них усміхнутися й заморгати. А ось нечайно зпід сцени вириваються тони фортепяну й я вже знаю: це товариш М., або товаришка Ч. Бачу вже, як в цей бік пішов Б. і М. — "музичники-співаки". Ого! За хвилину є вже й пісня. І яка пісня! Ви, що маєте чола нахмарені — я хотів би, щоб ви цю пісню почули. Вам справді серце б скоріше забило надією в наше завтра і вірою, що ми — велика, міцна, здорова й культурна нація.
...Скінчилося. Виходять. Одні до хати, другі до снігу, до барів. Треба ж. Чого сюди приїхали, як не пробиватись проломом?
Пропаґандивна стаття? — спитаєте. Ні. Знаю, що більше є таких "Січей'' в Европі, тільки інакше вони називаються. Відмічую тільки одну сторінку життя, яку пишуть ясно, вперто, по юнацьки й по козацьки наші хлопці, буйні й чудові дівчата-студенти.
[Краківські вісті]
05.03.1941