(У 75-річчя віденської "Січі")
Над синім Дунаєм
Химерні вітри повіяли в наддунайській монархії в 60-их рр. мин. сторіччя. Після програної війни прийшли конституційні полегшення. Народи монархії відітхнули вільніше, а вслід за цим прийшов удар для "тирольців Сходу": владу в Галичині дістали в свої руки поляки. Почався польський наступ і українська відсіч.
Зерно, кинене перед роками Маркіяном Шашкевичем, кільчилося і сходило. Не квіткою дрібною, а молодими дубчаками, що зеленіли свіжими паростками. З другого ж боку, з-за Збруча, віяв свіжий подув, летіли тони Шевченкової поезії, що оп'янювала й поривала. Хотілося жити і змагатися, випростатись на ввесь ріст. Дума сповилась новими прибоями, зовнішня демонстративність поступалась місцем глибшим духовим течіям.
Українські студенти опинилися тоді також і в столиці Австро-угорської Держави. Агенти російської амбасади дбали про те, щоб молоді адепти науки віддихали атмосферою панславізму, "великої російської культури", звідки вела хитка кладка до ренеґатства. Лівчка видавав "Славянскую Зорю", а прототип рос. амбасади Раєвський приймав здібніших молодих людей у себе на "чайних сходинах", де загрівав до "слов’янської взаємности".
Коли Наталь Вахнянин, пізніший засновник "Січі", прибув у 1865 р. до Відня на студії і розглянувся в університеті між товаришами, рішив записатися до співацького слов'янського т-ва "Spolk"-y. Водночас у гуртку товаришів-народовців зродилася ідея створити власне українське студентське товариство. Цей гурток, ще організаційно не оформлений, дав у березні 1866 р. концерт у п'яті роковини смерти Тараса Шевченка, в залі "Zum grünen Thor". На нього запрошено і членів чужинецьких студентських товариств.
З початком 1868 р. відбулися перші збори ново-заснованої "Січі" і головою обрано Наталя Вахнянина. У статті "Спомини про заснування Січі" пише він між ін.: "По затвердженні статутів збиралися січовики майже щосуботи в якійсь реставраційній сепаратці, ділилися вістками з краю, обговорювали народну справу, а навіть брали участь у політиці. З нашого гуртка вийшов почин до протесту проти заведення польської урядової мови в Галичині... Головне завдання січовиків лежало покищо в тім, щоб сходитися зі слов'янськими студентами, репрезентувати перед ними нашу Русь як окремий народ та знайомити їх з нашою мовою, піснею і літературою". Січовики хутко підбили серця усіх, головно, слов'янських студентів, і українців вітали на комерсах чи в товаристві гучним "Жівіо, русини!"
Було це 75 років тому. Роки минали, синій Дунай ніс свої широкі води до Чорного моря, столиця наддунайської монархії переживала час багатства і буйного розквіту. Дзвеніли звабливі тони віденських вальсів, ніздрі лоскотали пахощі віденських ковбасок, книдлів, гуляшів. І батьки народу, наші парляментарні посли, і молоді студенти, яким із чуба уже курився новий політичний напрямок — соціялізм, пили каву в безсмертних віденських кавярнях і дебатували над проблемами дня. Півтора століття була Галичина політично зв'язана з Австрією та її столицею. У Відні шукали найвищої справедливости і провідники наших партій, і темні селяни, що приїздили до "Найяснішого Татуня" в справі спору за межу. У Відні, з його передовими високими школами, студіював цвіт нашої довоєнної молоді. Треба признати, що він виправдав надії і видержав пробу історії в пізніших роках. Уся ця гвардія перейшла через "Січ", тим то історія "Січі" є в чималій мірі частиною історії останніх поколінь західно-української молоді, а то й галицького українства взагалі.
Чорні рядки говорять
Можна довго перегортати пожовклі сторінки книг товариства, переглядати альбоми світлин, ритися в архіві. Довга й цікава історія одного з найстарших наших студентських товариств. Від перших зборів у 1868 р. досьогодні — довгий і твердий шлях. Боротьба за елементарне право самовизначення народів пропаґанда між чужинцями (і між своїми) окреміш ности українського від московського народу, пропаґанда українського слова і пісні, видавнича діяльність, ба навіть фондування грошових нагород за літературні й наукові твори (предтечі пізніших премій "Просвіти" чи Топіж-у). Минали роки з'являлися нові політичні течії, що йшли з західної Европи, зростав засяг і вага праці віденського "січового коша". В 1871 р. знайомляться січовики вперше з Михайлом Драгомановим, підчас його переїзду через Відень. Проф. Зенон Кузеля пише в статті "Історія віденської Січі": "До розбудження життя і його ідейного напряму причинилися майже рівночасно М. Драгоманов і його ученик О. Терлецький, які живим словом і листами надали новий напрям роботі в Т-ві і виробили у січовиків новий світогляд, оснований на західно-европейськім соціялізмі... Під їх впливом оживлюється внутрішнє життя в "Січі", сходини відбуваються щораз частіше, відчити і дискусії запалюють молоді уми і витворюють свіжу бойову атмосферу, що переноситься відтак і до Галичини, де на січовиків дивилися як на бурителів старого ладу суспільного". Заходами Остапа Терлецького і Михайла Драгоманова виросла бібліотека "Січі", що числом і добором переросла хутко подібні інші. Про неї писав М. Драгоманов у своїх "Австро-руських споминах": "Бібліотека "Січі" вже в 1874—1875 рр. стала найбагатішою в усій Австрії на книги українські, а при тому й на російські, не більше од бібліотеки празького музею. Січова бібліотека, між іншим, мала великий вплив на виробку нових проґресивних елементів у Галичині". "До того ж заходом О. Терлецького була додана прекрасна колекція книг західноевропейських, переважно по наукам моральним і соціяльним". Після заснування НТШ у Львові (якого, до речі, "Січ" була одним із членів засновників) найцінніші книги передано до його бібліотеки.
Прийшла нагінка на соціялістів, арештування у Відні і Львові, розв'язання "Січі" на деякий час. Прийшли дев'ятьсоті роки, пізніше львівська сецесія і переїзд нашої студентської молоді до Відня. Життя знову оживилося та не надовго, бо сецесіоністи по двох семестрах вернулися на батьківщину. Роки проходили, зближалася світова війна. Українське життя в Галичині повнішало, ішла боротьба за український університет. Віденські січовики живо відгукувалися на ті проблеми дня, аґітували, боролися за справу. Стріли, що пролунали літнього ранку в Сараєві, застали студентів-січовиків з політичного погляду зрілішими і відважнішими, ніж були їхні батьки, що не бачили далі віденських парляментарних порогів. В момент першого Листопада, в час великого зриву, в роки визвольних змагань січовики стояли і боролися на своїх постах: від державних секретарів ЗУНР до сірих стрільців у чотирокутнику смерти. Це покоління великої війни разjм з передовиками науки, літератури і громадського життя, що перейшли через січовий кіш у наддунайському місті, за час цих 75 років вкрило січовий прапор гордою славою.
Від ембріонів до січових дідів
У згадуваному вже другому січовому альманаху Кузелі — Мик. Чайківського з 1908 р. (перший січовий альманах появився в 30-річчи "Січі" за редакцією д-ра М. Кордуби, С. Яричевського і Р. Сембратовича) розказує д-р Євген Кобринський: "...Восени 1882 р. вступив я, молодий "ембріо", до Січі, що, перебувши кризу, розвивалася гарно... До Т-ва вписалося більше як 30 членів, між ін. були різні напрямки: "ідеалісти", "раціоналісти", "критики-епікурейці", що воліли сидіти в Cafе Korb і пильних товаришів називали "філістрами". Були і такі, що називали себе "соціялістами", а вписували "Дим" Турґенева в каталог бібліотеки до природописного відділу..." Молодих, щойно прибулих до Відня товаришів називали старші січовики "ембріонами". Дедалі ембріони розвивались, смілішали, бралися учити розуму старших і... самі ставали на їх місці. Бо роки ішли, і приїздили нові ембріони з свіжозасіяним вусом...
А втім, на формування молодих характерів мало вплив безліч чинників. Молоді попадали в грайливий вир безжурної столиці сорокатої монархії, до того в часи неперешумілих ще буршівських звичаїв, любовних афер і завзятих двобоїв, в часи, коли студентам переховував у кав'ярні їх скрипти кельнер і вранці додовав їх до кави разом з рум'яними, запашними коржиками. "Кожний 18-літній молодик, що приїхав до Відня, вже був — доктор, а за кілька центів "на пиво" кликали нас у кав'ярні вже "Herr Bаron". Авансував там чоловік скоро, і чи дивно, що так багато людей ще й досі без Відня жити не може?"2)
О. Терлецький був у 1874 р. головою Т-ва, тільки рік. Але душею "Січі" він був багато років, навіть після своєї смерти. Головували в "Січі", зрештою такі особи, що їх імена говорять самі за себе — пізніші професори університету, політики, письменники, публіцисти, громадські діячі: Анатоль Вахнянин, Іван Пулюй, Іван Горбачевський, Софрон Недільський, Ярослав Окуневський, Іван Куровець, Євген Кобринський, Михайло Зобків, Мирон Кордуба, Володимир Старосольський, Марко Черемшина, Михайло Галущинський, Зенон Кузеля, Осип Назарук, Володимир Темницький, Володимир Кузьмович, Зенон Пеленський і т. д. Але ось імена "січових дідів" і симпатиків "Січі", що взяли участь у трьох ювілейних альманах "Січі" (1898, 1908, 1932): Михайло Грушевський, Іван Франко, Роман Сембратович, С. Яричевський, Богдан Лепкий, Володимир Кобринський, Василь Пачовський, Кость Паньківський, Кирило Студинський, Осип Туринський, Остап Грицай, Микола Чайківський, Микола Вороний, Станислав Дністрянський, Є. Роздольський, Іван Копач, Володислав Федорович, Ярослав Гординський, Іван Бращайко, Іван Раковський, Григорій Цеглинський, Іван Зілинський, Остап Волощак, преосв. Никита Будка, Василь Сімович, Лев Шепарович, Станислав Людкевич, Ольга Кобилянська, Луць Мишуга, Юліян Романчук, Андрій Жук, Іван Німчук, Ігор Федів, Іван Кедрин-Рудницький, Петро Дереш, Теодор Марітчак, Юрко Вітошинський і ін.
Старе вино і молоді серця
75-річчя "Січі" припало на роки другої світової війни. Все ж таки відсвятковано його з пієтизмом, урочистими сходинами, повними внутрішнього змісту, та репрезентативним українсько-чужинецьким вечором, що був дальшою ланкою 75-річної пропаґандивної роботи серед чужинців.
У березневий вечір 1943 р. іскрилися червоним рубіном келіхи вина, як і давніше, як перед 75 роками. І здригалися новими тремтіннями молоді серця, що прийшли на зміну, що мають щастя продовжувати великі січові традиції. Сьогодні наддунайський січовий кіш знову розрісся, великий. Перед оцими молодими людьми великі обов'язки і великі завдання, що прийдуть неминуче.
Співає січовий хор, гідні спадкоємці Наталя Вахнянина, під орудою фахового дириґента, сольоспіви виконують професійні співаки, що покинули на деякий час львівське радіо чи оперу, щоб у столиці світової музики розвивати талант; навіть народні танки танцює студентка хореографії. Далеко вже за нами часи дилетантства й аматорства. Чужинецькі гості захоплено б'ють браво, сивоволосий професор звертається до декана філософічного факультету: "цей вечір справді мистецький"... Ясноволоса Еріка із студ. "Ausländeramt"-y перехиляється до подруги й усміхається накармінованимн устами: "О, бачиш, цей третій зліва. З тими палкими очима..." З правого крила залі захоплено плещуть у долоні хорвати. За столиками, за червоним вином, сидять січові гості: німці, болгари, словаки, турки, японці... Цих останніх привів січовик, що вивчає японську мову, бо хоче їхати в підводному човні до Японії. Він недавно прибув із Кубані і любить розказувати: "Коли штаб в'їхав до Краснодару, питає майор: Який підносимо прапор? — Український, — кажу, — пане майоре. І за німецьким воєнним підноситься і жовто-блакитний прапор. Бо тут Україна, до "ста тисяч московських чортів!".
При другому столику сидить молодий наш хірург із еспанським товаришем, що жваво цікавиться українським народом. Навіть серед єгипетських студентів маємо приятелів, що орієнтуються в нашій історії й культурі. Усміхається, розмовляючи з Василем Вишиваним, кол. січовик Тарас Микиша, один з найкращих — за словами віденського рецензента — сучасних піяністів. Ще звучать у вухах віртуозні тони Мефісто-вальса Ліста; пригадується картина останнього його концерту, де добірна віденська публіка кричала з захоплення і тупала ногами, почувши "Місячну сонату". Молодий січовик-музиколог усміхається: "Така гра — це скінченість. Ідеал..."
На різних високих школах, на різних факультетах здобувають січовики знання, учаться. Одної категорії людей нема на 222 членів "Січі" — поетів. Знак, що ми вже виросли із дитячих років народу, коли кожний молодий патріот зітхав і плакав віршами, коли козацька бандура лежала, загублена в степу, і вітер бренькав на пірваних струнах жалібні думи. Цікавіше, корисніше займатися конструкцією нових моторів і динамомашин або хемічними сполуками. Бо плач порваних струн бандури у степу заглушили давно трактори, шум літаків і грюкіт стальових повозів.
1) "Січ". Альманах у честь 40-их роковин основання Товариства "Січ" у Відні. Зібрали і видали: д-р Зенон Кузеля і Микола Чайківський у Львові 1908.
2) Д-р Лука Мишуга: Спогад декадента. "Над синім Дунаєм" Юпілейний збірник УАТ Січ у Відні. Зредаґували д-р Остап Грицай і Теодор Марітчак. Відень, 1932.
[Наші дні]
01.06.1943