Коли говорити про вагу преси в культурно-освітній праці, коли домагатися від культурно-освітніх товариств допомоги при поширенні українських часописів, можна деколи стрінутися зі скептичною заввагою: чи справді преса має якесь поважніше культурно-освітнє значіння? "Ось — мовляв — візьміть пересічне число якого-небудь часопису: на 8 сторінок хоч 1 припадає на оголошення, 2—3 на вістки із закордону і т. д., а не більше ніж 1 на статті з освітнім чи виховним змістом. Коли б замість часопису видати книжечку, можна б мати за тих самих 30 сотиків брошурку з 32 сторінками, на 100% виповнену освітньо-виховним матеріялом. Чи не було би з того більше хісна?"
Дозволимо собі твердити, що ні. В першу чергу книжечка з тою самою кількістю паперу, що число часопису, коштувала б мабуть поважно дорожче. Книжку мусить заплатити читач сам — часопис лиш частиною, бо поважну частину коштів накладу покривають фірми, що містять оголошення. У господарсько-розвиненій країні добре зорґанізований часопис черпає більшу частину доходу з оголошень і часто продає число нижче коштів самого паперу. Завдяки оголошенням там преса дуже дешева, тим самим доступна для якнайширших мас. Фірма, що дає оголошення до преси — це не інтруз, який забирає місце статтям, але добродій, який "фундує" нам дешеву лєктуру, маючи одночасно той великий зиск, якою є рекляма.
Друге: часопис, як періодичне видання, притягає читачів до себе. Читач, зокрема в поважнішому віці, так привязується до того щоденного гостя, як до свого фотеля чи піджака. Відомий тип старого галицького священика, що кожного дня з тугою вичікував листоноша з "Ділом" і точно перечитував ціле число, "від кінця", починаючи від некрольоґів, кінчаючи на передовиці. Через той довголітній контакт витворюється між читачем і часописом атмосфера довіря. Читач вірить свому старому другові, приймає як доґму все, що там написане. У тому й лежить сила преси, яку з таким успіхом надуживало міжнародне жидівство в демоліберальному устрої. До думок, висловлених у книжці, ставиться такий старий читач часто скептично: хто — мовляв — знає, хто такий автор, чи можна йому "вірити на слово?" Зате все, що надруковане в "його" часописі — для нього освячене авторитетом редакції.
Третє: не кожний, хто купує часопис, купить книжку. Напр. протиалькогольні видання мають ту хибу, що... їх не купують ніколи пяниці ані навіть помірковані консументи алькоголю. Навпаки, протиалькогольну статтю в часописі прочитає і людина, яка купує часопис з цілком інших мотивів — напр., щоб довідатись про воєнні події. Прочитає телєґрами — а тоді поволі береться до статтей, бо український читач має ту цінну перевагу над західним, що на загал перечитує часопис "від дошки до дошки". Значить — у часописі можна "перепачкувати" освітньо-виховний матеріял до людей, які тими справами не цікавляться. Часопис — це троянський кінь, яким можна вдиратися до найсильніших твердинь назадництва.
Преса має ту цінну прикмету, що її купують не лише "з ідейности" чи "з громадського обовязку" — а й з різних інших, куди скромніших спонук. Один шукає в часописі в першу чергу белєтристики, другий популярно наукових статтей, третій гумору (зокрема кожний добрий фейлєтоніст має когорту вірних прихильників) і т. д. На погоні за того роду всячиною опирають свій успіх на Заході ілюстровані маґазини, у нас — калєндарі. Але атракційним моментом, прикметним виключно для преси, є інформація.
Всі ми внуки Еви, всі маємо вроджену більшу чи меншу дозу цікавости. Цю загальнолюдську прикмету стрічаємо так само у жінки, яка любить послухати спліточку про сусідку, як і в її поважного чоловіка, що з увагою читає телєґрами в часописі. Якого роду інформація має найбільший успіх? У неспокійні часи, як наші, коли рішається доля Европи, народу, кожного з нас — у такому часі всю увагу зосереджує на собі фронт та дипльоматія. Але ніякий добре редаґований часопис не може обмежуватися до політичної інформації. Раз, що в мертвих сезонах закордонна хроніка нецікава. Друге — що в нормальний час дуже грізним суперником преси є радіо, якому преса не може дорівняти ані щодо темпа, ані щодо різноманітности змісту. Одинокою зарезервованою доменою преси є льокальна інформація.
Не диво, що багаті редакції присвячують тій ділянці стільки уваги, що не жаліють видатків на місцеві кореспонденції ані на телєґрафічну пересилку дрібних місцевих сензацій. Не диво, що більші часописи, розповсюднені по всьому краю, мають по кілька льокальних видань, завдяки чому знаходять доволі місця для льокальної хроніки кожної околиці. І годі так дуже дивуватися нашому читачеві, який у довоєнних часах купував чужий часопис, з якого довідувався про всі актуальні події у свому місті.
Бо з української преси він не міг того довідатися. Наші часописи, назагал незаможні, не мали ані досить редакційних сил на докладне опрацювання льокального матеріялу, ні на відповідну винагороду для дописувачів. Кореспондент, якого одинокою винагородою був часто сам часопис, не шукав цікавої інформації, та й не все умів знайти її. Він ішов по лінії найлекшого опору і писав те, що само попадало в руки. Отже в першу чергу про імпрези. Писав, що на такому то концерті меценас А. виголосив глибокообдуману промову, хор під батутою проф. Б. по мистецьки виконав такі то й такі пісні, 10-літня Оксаночка В. зворушливо віддеклямувала "Мені тринацятий"; писав також, що по відспівані національного гимну приявні, піднесені на дусі розійшлися додому.
Меценасові А. мило прочитати, що його промова була глибоко обдумана, професорові Б. — що його батута мистецька, панству В. — що їхня Оксаночка такий многонадійний "вундеркінд". Але кожний інший читач знає згори, що всі промови є глибоко обдумані, що всі хори співають по мистецьки, що всі діти деклямують зворушливо, що тепер в ночі всі льокалі замкнені і тому публика рад не рад мусить у піднесеному настрою йти просто домів. Кожний це знав, тому ж читав дописів. Знала це й кожна редакція, тому містила дописи петітом, на передостанній сторінці, коли метрампажеві треба було "шпунту". Спішитися не було чого, бо все одно дописи були неактуальні — кореспондент писав їх часто лиш тоді, коли міг при нагоді передати до Львова.
Так здебільша воно було, так ще поде куди є — але з тим треба боротися. Українська преса мусить діставати цікаву, актуальну інформацію: про громадянське життя, про працю, успіхи та труднощі громадянських установ, про стан національної свідомости та зміни в ньому — про те, що діється в терені, не лише на сцені. До постачання тих живих, скорих інформацій служитиме мережа кореспондентів — по одному при кожному УДК та при кожній Районовій Делєґатурі. Але ті кореспонденти, привязані професійними обовязками, мають обмежену змогу виїздити в терен, тому не виконують як слід свого завдання, коли не дістануть відповідної помочі від тих, що працюють у терені, що мають його постійно на оці — в першу чергу від організаторів культурно-освітнього життя. Постачаючи українській пресі живий інформаційний матеріял, культурні працівники мають змогу нагородити тих, що їм помагають, остерегти шкідників, подати до відома успіхи, заохотити до праці. Преса — цінний помічник в культурно-освітній праці; треба лише вміти самим освітникам нею користуватися.
[Краківські вісті]
05.03.1941