Малий фейлєтон
Співучі двері, сивий явір,
Старий, мальований поріг.
Б. І. Антонич.
Мудрі люди вигадали двері. І заразом — дурні.
Не передбачили всіх можливостей. Передусім одної: імпрез. Недаром приповідка говорить, що нема доброго, щоб на зле не вийшло — й навпаки.
Всі наші імпрези мають пеха. Переслідують їх завзято співучі чи пак скрипучі двері. Так принаймні впевняють нервові учасники. І страшенно тим хвилюються.
Нераз я дивувався. Сидить спокійний громадянин і слухає. Нараз схоплюється на ноги, неначе б його хто шпилькою кольнув. Інший раптом блідне, кривить вуста, якби дістав шлункових болів. Ще інші, більш бойові, хапаються за палицю, за парасолю, мацають себе при боці, де в військових, звичайно, пістоля. А всі крізь затиснені зуби шиплять, як гадюки:
— Двері! А бодай тебе двері притиснули!
Ще гірше діється на сцені або естраді. Актор, рецитатор, декляматор — зводить розпучливий двобій з дверима. Спершу змагається хоробро. Голос його переходить через усі степенування до "кресчендо" й врешті зрезиґновано заломлюється. Програв. Піт заливає йому чоло, руки безсило опадають, благальним зором водить по недобрих дверях. А вони наперекір йому й усім лиш: ррип, ррип, ррип, ррип... Глузують.
Бували такі смільчаки, що пробували в дитяче-наївний спосіб зарадити лихові. Бундючно виписували на афішках, що "з початком програми двері замикаються". І справді, замикали на ключ. Ще й посіпак ставили.
Стоїть отже такий посіпака при дверях. Гордий, певний себе.
Нараз... легкий стукіт. Посіпака прикидається, що не чує. Стукіт повторюється. Щораз голосніший. Урешті переходить у нагальний грюкіт — наслідування барабана.
Посіпака не може втерпіти й запитує:
— Хто там?
— Ангел! — відповідає симпатичний голосочок. — Пустіть!...
— А чорти б брали таких ангелів! — вибухає посіпака й відчиняє, бо грюкіт не вгаває.
Тоді двері "ррип" — і справді являється ангел. Але ззаду його чорт. Шеф посіпаки. Труситься з люти.
Посіпака вмить тратить відвагу, певність себе. Робиться маленький, маленький, як перший-ліпший боягуз. Рад би під землю сховатися.
— Вибачте!... — простогне й тільки його бачите при дверях. Воліє не ризикувати.
Тоді співучі двері починають наново свою побідну пісню. Під її такт люди на салі підстрибують, як на сковороді, бліднуть, румяніють, хапаються за палиці, парасолі, скубуть вуса, бороди.
А на сцені нещасний прелєґент чи актор мліє з розпуки...
[Краківські вісті]
02.03.1941