Малий фейлєтон   Співучі двері, сивий явір, Старий, мальований поріг. Б. І. Антонич.   Мудрі люди вигадали двері. І заразом — дурні.   Не передбачили всіх можливостей. Передусім одної: імпрез. Недаром приповідка говорить, що нема доброго, щоб на зле не вийшло — й навпаки.   Всі наші імпрези мають пеха. Переслідують їх завзято співучі чи пак скрипучі двері. Так принаймні впевняють нервові учасники. І страшенно тим хвилюються.  

Пиймо, друзі, грай музика, Нам вже все одно.   Ні, таки на все одно. Місяць лютень добігає кінця, а на нещасній оковитці вже всіх псів з Ґен. Ґубернаторства перевішали. І ніхто ані пальцем не кивне. Тому я дістав припоручення від усіх прихильників цієї симпатичної добродійки людства прилюдно обуритись в обороні нещасної, погорджуваної, поневіряної, відсуненої від чести, позбавленої горожанських прав — горілки. Щоб їй хоч би частинно винагородити всі заподіяні кривди, піднесім перш за все оклик:   — Хай живе горілка!  

Не раз проклинав я сліпий припадок, що не дав мені вродитись малярем. Тоді картини творив би, а так перо за слабке.   Приміром просять вас на свята. Приходите.  — "Цілую ручки пані добродійки" — і вже уста ваші опинились на мокрій ручці господині дому.   — Вибачте, — виправдується, — я саме з кухні — й дискретно втираєте уста.  

Малий фейлєтон     Десь, мені дорослому та ще й холостякові, без жінки, діточок захотілося ялинки. А все це через ті сентименти, настрої, спогади з діточих літ.   Та пропало!   Приніс я на Cвят-Вечір до хати смеречку, прибив цвяхом до стола, сів і задумався. Треба ж чимось прибрати.   Повисував усі шуфляди, повитягав, що було, навіть ложку до черевиків і щіточку до зубів та всього було замало.