Комуніст, але не зовсім

У Чернівцях знесуть пам’ятник російському письменнику Максиму Горькому. Над долею монументу одному з перших комуністів Буковини Семену Галицькому ще думають…

Пам’ятник Семену Галицькому

Специфіка місцевої декомунізації, схоже, вирізнить Чернівці з-поміж інших міст. По-перше, не скрізь стоїть Максим Горький (чернівчани завжди дивувалися, яким вітром «буревісника революції» занесло сюди), а по-друге, біографію Семена Галицього (комуніста, а перед тим ад’ютанта Василя Вишиваного й вояка Української Галицької армії) буковинські історики досі детально не вивчили.

Згадувані пам’ятники були перші у черзі на знесення, відповідно до законів про декомунізацію. Розташовані вони в Садгорі – віддаленому районі Чернівців. А самі садгірчани, схоже, не дуже переймаються проблемою пам’ятників. На місці Семена Галицького хочуть бачити… продуктовий кіоск. Щоправда, цілком можливо, що монумент Галицькому таки залишать: у місті детально вивчать його біографію. А щодо Горького, то багаторічний голова нині вже неіснуючої Садгірської районної ради Юрій Бурега каже: “Якщо пам’ятник Горькому знесуть, то на його зникнення, я певен, навіть не всі звернуть увагу…” .

Брат – в компартії, сестра – в ОУН

У центрі Садгори перехожих ще зустрічає скульптурний Горький з капелюхом у руці, а у місті вже створили робочу групу з вивчення питання демонтажу пам’ятників. І допоки історики й інші фахівці вивчатимуть, з ким чи чим у місті доведеться попрощатися, точно відомо, що обеліск Перемоги 1941-1945 років на Соборній площі та пам’ятник воїнам Першого чехословацького корпусу (вул. Александрі, Садгора) чіпати не будуть. Хоч на останньому монументі є радянська зірка зі серпом і молотом…

Отож наразі найменше пощастило Горькому. Слідом за ним мав піти у небуття і Семен Галицький, але на своєму першому засіданні члени робочої групи вирішили, що його діяльність треба «довивчити». А ще у місті, відповідно до Закону про декомунізацію, знесенню підлягаю майже 20 меморіальних дошок.

- Не думаю, що радянські зірки будуть безоглядно демонтовуватися. Це наша історія, подобається вона нам чи ні, - каже Олена Пушкова, начальни відділу охорони культурної спадшини Чернівецької міської ради. – Таких зірок багато на братських могилах, інших похованнях. У Музеї під відкритим небом є тематична частина “радянське село”, можливо, перенесемо знесені монументи туди, чи кудись у парк.

Небагато можуть історики розповісти про такого діяча, як Семен Галицький, а ось щодо Горького, то їхня позиція солідарна:

- Це людина, яка не визнавала української мови, називала її діалектом. І коли до нього звернулися, аби перекласти на українську його твір “Мать”, він був проти. Така ж позиція була у Рози Люксембург (її вулиця ще донедавна була у місті). Вона теж не визнавала українців як нації, негативно відгукувался про Шевченка, - коментує доктор історичних наук, професор ЧНУ Петро Брицький.

Володимир Новак, вчитель історії у школі №39 у Садгорі, дослідник цього району теж такої думки:

- У радянський період у сквері у центрі Садгори, де зараз стоїть пам’ятник Горькому, стояв ще й пам’ятник Леніну (він уже багато років тому був демонтований, ще у 1990-і). Звісно, у радянський період все підганялося під якісь дати. Тому можу припустити, що Горький з’явився у Садгорі до 40-річниці Жовтневої революції, оскільки старожили кажуть, що пам’ятник поставили у 1957 році. Бо він же був як “буревестник революции”, так називався його однойменний твір. Сам пам’ятник як скульптура нічого не винен. Але як втілення певної ідеології, звісно, йому не місце там.

До речі, не так давно у Садгорі перейменували вулицю Семена Галицького на… Данила Галицького. Але на своїх будинках літеру “С” на “Д” садгірчани, схоже, не поспішають змінювати. Зрештою, потрібно не лише позбуватися ідеологічно недоречних монументів, а й доносити людям історічне знання.

Бо не лише Семен Галицький залишив свій слід в історії Садгори, але і його сестра Артемізія Галицька – керівничка ОУН на Буковині.

Від світлих ідей до… божевільні

- Коли перейменовували вулицю Галицького, я готувала статтю про цього діяча, - розповідає Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського, – і зрозуміла, що Семен Галицький не є комуністом, скажемо так, у чистому вигляді. Він народився у 1891 році у селі Нова Жучка (нині у складі Чернівців). Закінчив в 1911 році місцеву гімназію. В пошуках свого місця у складний час Семен Галицький вступив до Радикальної партії. Радикали виступали за федеративний зв’язок народів, що населяли Австро-Угорщину. Не виступаючи відкрито за відрив Буковини і Галичини від Австрії, радикали досить широко (особливо серед молодого покоління) культивували ідеї визволення українського і всіх інших народів. Початок імперіалістичної війни застав Галицького в австрійській армії. Він був обер-лейтенантом в артилерійських частинах. Деякий час навіть служив ад’ютантом у Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного). Після розпаду Австро-Угорської монархії у чині поручика в жовтні 1918 року вступив до Української Галицької Армії, яка в той час вела бої проти польських військ, а потім і проти Червоної армії. Звичайно, збройна боротьба проти своїх братів українців, що служили в Червоній армії, не дуже імпонувала галичанам і буковинцям, що входили до куренів і бригад УГА. На початку 1920 року окремі її бригади перейшли на бік Червоної армії. Серед них був і командир батареї гаубиць 1-ї бригади УГА Семен Галицький. У Харкові Галицький вступає у групу співчуваючих КП(б)У і згодом його направляють в Галичину співробітником Галицького революційного комітету. Тут він починає працювати для встановлення і зміцнення радянської влади в містах і селах Західної України. Але 10 вересня 1920 року постановою ЦК Компартія Галичини була тимчасово розпущена. Галицький вибув із партії. У цей час польські війська перейшли в наступ. Семен Георгійович перебирається на Буковину, окуповану військами королівської Румунії. Побувши деякий час дома, біля батьків, він восени 1920 року їде до Чехословаччини і вступає на юридичний факультет Українського вільного університету.

Відомо, що 1918–1920 роки були для Галицького часом великих роздумів і шукань. Він, припускають історики, мабуть, не міг тоді глибоко розібратися, на чиєму боці правда історії, і тому вирішив вичекати час. У тих роках у Празі було багато українців-емігрантів, зокрема, студентів-буковинців, які у зв’язку з румунізацією Чернівецького університету, виїхали на навчання до Праги. Вони групувались навколо тих чи інших політичних і культурно-просвітніх товариств. Зокрема, Семен Галицький входив до складу виконавчого органу Українського комітету зі збору коштів і пожертвувань для голодуючих у Радянській Україні. Цей комітет був заснований 1922 року з ініціативи українських студентів у Празі.

- Коли Галицький в 1926 році повернувся на Буковину, – продовжує Леся Щербанюк. – Він пробував налагодити зв’язки з Центральним комітетом Комуністичної партії Буковини. Деякий час жив у Садгорі і працював приватним службовцем, а потім перейшов у редакцію газети “Боротьба”. Поновив своє членство в Соціал-демократичній партії. Виступав з промовами на зборах і мітингах, друкував антиокупаційні матеріали, розповсюджував серед населення політичну літературу. Галицький сприяв заснуванню «Партії українських працюючих Румунії «Визволення» та її друкованого органу – газети «Борець». Він виступає за введення рідної мови в школах по українських місцевостях Буковини. В газеті “Боротьба” виступає зі статтями проти румунської буржуазної олігархії та її порядків, проти українських і румунських політичних партій, які вірно слугували королівській владі. Звичайно, поліція і сиґуранца постійно слідкували за Галицьким, підозрюючи в ньому неабиякого партійного функціонера. І 9 грудня 1926 року Семен Галицький був заарештований румунською окупаційною владою. Через постійне переслідування у 1930-х роках Галицький був змушений виїхати з Буковини. Він працював її представником при виконкомі Комінтерну у Москві. Влітку 1935 року ще раз нелегально відвідав Буковину, де мав на меті побачитись з рідними і домовитись із керівництвом Української національної партії, про співпрацю в боротьбі проти окупаційної влади. Але не знайшов порозуміння. Активна політична діяльність Галицького обірвалась в лютому 1936 року, коли його було арештовано Головним управлінням державної безпеки НКВД СРСР у готелі “Москва”, де він жив під прізвищем Альфреда Веддінґа. Йому приписали шпигунство на користь іноземної держави і засудили на 5 років. Працював у копальні на Колимі. Тут за доносами стукачів на нього була заведена ще одна кримінальна справа, в якій він звинувачувався у веденні антирадянської пропаганди. Тепер 4 роки позбавлення волі і 3 років позбавлення політичних прав. Після звільнення Галицького не пустили на волю. 1950 року його вирішили направити в особливі табори МВС. В Агульському психоневрологічному інтернаті (тобто, в психушці) Ірбейського району Красноярського краю, морально і фізично затероризований після відбуття дворазового – п’ятилітнього і чотирилітнього – тюремного ув’язнення, борець за волю України, колишній командир артилерійської батареї УГА, активний діяч комуністичного руху на Буковині, а потім працівник Комінтерну Семен Галицький відійшов у вічність 16 грудня 1955 року. Власне, Семен Георгійович вірив у комуністичні ідеали, коли жив і працював на Буковині. Ця віра значно згасла, коли він зустрівся з радянською дійсністю, коли побачив в Україні голод 1933 року, коли дізнався, що його краян, які працювали в комуністичному русі до нього і після нього, арештовують і кидають у тюрми. Куди згодом і сам потрапив…

Замаскувалися під ОУНІвців і викрили всіх

Не райдужнішою, а так само трагічною була доля молодшої сестри Семена Галицького – Артемізії. У першій половині 1940-х років підпіллям ОУН на Буковині керувала саме вона, Артемізія Галицька (псевдо “Мотря”). Їхній батько, вчитель Теофіль Галицький, був у Буковинському курені у 1918-1919 роках і помер від більшовицької кулі, коли Артемізії виповнилося лише 8 років. Вона теж обрала вчительський фах, у 25-річному віці поєднала свою долю з ОУН. Незабутнє враження справило на Артемізію Галицьку знайомство з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, з яким її звів тодішній редактор журналу “Батава” Юрій Русов. Жінкою-легендою Артемізія стала після того, як разом із лікарем Смерекою зухвало викрали з румунської в’язниці в Яссах провідника ОУН “Кобзаря” (Михайла Колотила) наприкінці червня 1942 року.

 У 1943 роціу Центральний провід призначив “Мотрю” окружним провідником ОУН Буковини. Трагічним для окружної провідниці жіночої сітки ОУН Мотрі та її бойових друзів став день 27 грудня 1944 року. Переходячи від села до села в Заставнівському районі, невелика група підпільників попала в чекістську засідку й прийняла нерівний бій. Поранена “Мотря”, щоби живою не потрапити до рук ворога, вистрелила з пістолета собі в голову. Та лікарі вирвали провідницю з пазурів смерті. Невдовзі, після допитів і катувань, її засудили до смерті, яку в останню мить замінили на 15 років каторги. Незрячу від рани Артемізію Галицьку запроторили до концтабору в Караганді. З часом зір відновився, але в пітьмі неволі для “Мотрі” не було просвітку. 1958 рік приніс Артемізії звільнення від колючих дротів, але жаданої волі так і не дав. Селище Дудінка стало місцем спецпоселення для скаліченої жінки. Там вона пов’язала свою долю з колишнім вояком УПА Василем Одинцем. 1985-го мужньої жінки-борця не стало.

Артемізія Галицька

Дослідник визвольного руху Володимир Вятрович у своїй статті “Правда і брехня в архівах КДБ. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб” згадує і про Артемізію Галицьку:

“Часто інформацію для справи отримували не лише побоями, але й провокаціями. Історик, який візьме до рук справу Артемізії Галицької, матиме змогу ознайомитися з надзвичайно цінною інформацією. Колишній керівник ОУН на Буковині, вона у своїх свідченнях дає розлогу і детальну картину особливостей діяльності підпілля на підконтрольних їй теренах, називає прізвища і посади сотень його учасників. Тому сьогодні архівно-кримінальна справа №67446 на Галицьку Артемізію Григорівну — головне джерело для дослідників діяльності ОУН на Буковині. Матеріали справи опубліковані в 9-му томі нової серії «Літопису УПА». Утім, публікація не містить ще одного важливого документа, якого не знайдено в цій справі, котрий, проте, пояснює появу в ній зізнань затриманої. Мова йде про витяг із агентурної справи «Фанатики», з якого дізнаємося, що Галицька була захоплена чекістами 27 грудня 1944 року, тобто за чотири місяці до дати офіційного арешту, вказаного у справі. Під час затримання вона спробувала покінчити життя самогубством і вистрелила собі в голову. Проте чекісти не дали їй умерти — терміново під пильною охороною відправили на операцію в Чернівецьку лікарню. Прийшовши до тями, Артемізія зробила другу спробу самогубства — «прагнучи смертельного результату, намагалася пальцем відкрити рани в районі голови». Однак і цього разу їй не дали померти. Затриманий разом із Артемізією підпільник Мирослав Гайдук швидко зламався і надавав усю необхідну слідству інформацію. Він заявив про свою провідницю: це «людина, яка ніколи не дасть потрібних свідчень про ОУН та УПА на Буковині». Тому чекісти вирішили випитати все підступом, провівши операцію, яка на їхньому сленгу називається «бочка». Заарештовану підпільницю зі шпиталю «викрала» група енкаведистів, що вдавала бойовиків Служби безпеки ОУН. У результаті організованої «есбістами» перевірки у криївці Артемізія Галицька надала потрібну чекістам інформацію, яка згодом була оформлена в протокол допиту”.

Фонтан, лавочки, доріжки…

Щодо монумента Семену Галицькому (погруддя, встановлене на пілоні), наразі він з одного боку загорожений причепами. Коли таке побачили туристи з Польщі, то сказали: “Ви або шануйте пам’ятники, або зносьте їх”.

Цей пам’ятник з’явився у Садгорі вже незадовго до розпаду Союзу – у середині 1980-х. Поставили пам’ятник С.Галицькому навпроти будинку, де він жив. Нині на тому місці вже стоїть великий приватний будинок з табличкою “вул. С.Галицького”, хоча вулиця вже “Д.Галицького”. Але, здається, людей це турбує найменше – їх турбують “реальніші” речі. Садгірчани написали звернення, що хочуть бачити на цьому місці продуктовий магазин чи кіоск, де би продавалися хліб, молоко… Адже колись такий біля цього місця був.

Але якщо знесення пам’ятнику С.Галицькому наразі відтермінували фахівці, то пам’ятника Горькому захищають деякі чернівчани: мовляв, він же просто письменник.

- Коли я став головою у 2006 році, ми одразу почали думати про реконструкцію скверу, в якому стоїть Горький, – розповідає Юрій Бурега. – До слова, в радянський період він називався парком Горького. Наші працівники з оргвідділу стояли у різних частинах Садгори і опитували людей, що вони хочуть бачити у цьому сквері. “Фонтан, лавочки, доріжки”, – була відповідь. На основі таких побажань ми й приймали рішення. Людям, які себе позиціонують українцями, Горький був не до вподоби. І на оновленій площі Горького вже не мало бути. У 2008 році ми зробили першу частину впорядкування скверу. Поставили лавочки. Було знесено будівлю старої пошти, яка всі роки тут стояла. А через гроші все зупинилося. У 2014 році посадили у цьому сквері 17 туй, із них 7 мешканці вкрали… 1 600 тис. грн. – таку суму становила вартість реконструкції цього скверу. Він складається з трьох ярусів. Верхня частина облаштована тротуарною плиткою, де ми проводимо різні заходи. А нижня мала бути відпочинковою зоною у двох ярусах. Загалом площа скверу складає майже гектар.

Вдихнути нове життя у цей сквер запропонували і місцеві митці. Ковалі подарували Садгорі кованого орла і він мав бути встановлений збоку на площі. Були інші пропозиції оживити цей сквер цікавими мистецькими творами. Ковалі, наприклад, виготовили гармату: з гармат у Садгорі колись робили… монети.

- Ще до Першої світової війни на цьому місці, де нині парк із Горьким, вирував ринок, - продовжує пан Бурега. – На території Садгори було 4 великі ринки, передусім для худоби. Десятками тисяч голів худоби куплялося тут і відправлялося на експорт в Європу. Садгора стала центром торгівлі на Буковині з 1801 року, отримавши Магдебурзьке право. Якщо дивитисяна старі фотографії, то там, де нині сквер і пам’ятник Горькому, стояли будинки. Вверху видніється костел Архангела Михаїла. Це був польський кут, там діяв Польський народний дім, довкола проживало в основному польське населення. Коли російська армія відходила в 1917-му з Чернівців, йшла через Садгору, і росіяни спалили Садгору майже дощенту. І більшість будинків не відбудуволася. Площа як така сформувалася в румунський період.

Зараз у центральному сквері Садгори стоїть маленька стела з написом: “Тут буде споруджено пам’ятник садогурській монеті, яка заснувала місто, карбувалася з металу зброї та поєднала різні грошові системи”. Йдеться про заснування містечка Садгора бароном Гартенберґом, який звів тут монетарню. До слова, історик Володимир Новак вважає, що коли чийсь пам’ятник має стояти у цьому сквері, то він має бути на честь саме барона Гартенберґа – авантюриста з далекої Данії, якого занесло аж на Буковину.

Світлини авторки