Жан-Люк Утерс. Місце мерця. Фах / Переклад Івана Рябчія. Чернівці: Букрек, 2015. 400 с.
Батько говорить. Батькова робота – красне говоріння; він політик. Батькова звитяга – мова; він опікується законами про багатомовність. Батькова зброя – слова; його родина захлинається у промовах. Одного дня він замовкає. Насмішка, відповідь, ігнорування, перешіптування – його син добре знає, як чинити спротив батьковій пишномовності. Обидва між тим беззахисні перед тишею… Під спільною обкладинкою – дві книжки. Одна про те, як німувати; друга – про те, коли промовчати. І спільне питання: чи спроможні слова – споконвічний ворог тиші – стати в важливій розмові проміжками між довгими паузами, а не навпаки.
Перекладена нині українською, проза Жана-Люка Утерса належить до франкофонної бельгійської літератури (звучить ця конструкція так складно, що уже передчувається гранична концентрація ідеологічних і політичних тем; і то правда). Утерс наполягає, що всі франкофонні твори Бельгії є за суттю епізодами французької літератури, і нема про що тут говорити, все інше – від націоналістичного лукавого. Вірно бодай те, що ці два тексти – дуже французькі романи. В сенсі: нам натякнуть, потім пояснять, згодом детально розтлумачать, наостанок розжують і змусять ковтнути, щоб ми наприкінець уповні насолодилися добре контрольованим післясмаком. Як із тим камамбером, який герой Утерса професійно мастить на піднебіння, аби захлинутися відтак гострим смаком. А за тим всім: насолода їдця і читача – утіха від власної пасивності.
Перший роман – «Місце мерця» (La place du mort, 1995). Тут варто почати з примітки перекладача (окрема подяка за ці коментарі, доречні і грамотні): «Люсьєн Утерс, 1924–1993, батько письменника, був відомим валлонським політиком» і ще раз звернути на дату написання роману – 1995-й. Цей твір є очевидною даниною пам’яті про батька. Пам’яті, власне, не пошани. З останнім складніше.
Двоє чоловіків рушають у подорож Бельгією і Францією. Син (йому 38) тут за водія, батько – за штурмана: він з картою у руці скеровує їхню автівку до якоїсь мети, сину невідомої. І спитати про те можливості немає, адже батько після інфаркту втратив голос (як і певні когнітивні здібності, як і контроль над половиною тіла). Те, що ця болісна мандрівка – остання воля старого, і має вона завершитися його смертю, інтриги не становить. Результат її відомий обом, що й захоплення від процесу не гарантує натомість. Вони відвідують давнього батькового побратима, що з ним пов’язана його успішна політична кар’єра; милуються пейзажами, сентиментальна значимість яких залишається для сина таємницею; дізнаються про смерть іншого друга, з котрим були втрачені зв’язки (чому?); спостерігають за унормованим нині життям колишньої коханки (?) батька. Один із них заводить дорожній роман (із жінкою розповідача зводить спільна проблема – у тої після хвороби знімів син). Другий переживає повторний напад і помирає.
Чому ця книжка саме про батька? Тут підказкою буде згадка про матір: «Матері рідко вдовольняються своїм смутком: вони конче мусять нести тягар чужої журби». Батько (чит.: чоловік) – отже, за Утерсом, істота, залишена сам-на-сам із власним смутком, без домішку відповідальності і культурно обумовленого мазохізму. Біографія батька – ця чиста автореференція, так би мовити – ідеальний об’єкт/суб’єкт життєписання. Те, що розповідаючи історію батька, герой «Місця мерця» говорить виключно і тільки про себе, він і не приховує: «Чи правда, буцім сини можуть настільки скидатися на батьків, що навіть переймають їхню ходу, жести та голос? Чи залишається хоч якийсь простір, щоб зійти з рейок, недбало кинутих їм під ноги?». А у такий спосіб репресується не лише «чужий» досвід батька, а й «власний» досвід розповідача… Та й не про людей ця книжка взагалі.
У творі розгортаються кілька метафор. Очевидних і гранично прозорих.
Перша – місце мерця. Так у французькій мові зветься пасажирське крісло біля водія (те, що ми часом називаємо місцем самогубці). Тут сидить батько. За сюжетом його мусить посісти й син; так і стається, зрештою, коли автівкою кермуватиме його нова коханка. Природний цикл, в якому діти ховають батьків. І цієї ж миті втрачається останній бар’єр між ними і смертю: саме у ту хвилину, коли помирають батьки, починають помирати і діти.
Із «місцем мерця» протягом роману «співпрацює» наступне спостереження розповідача: вони з батьком помінялися місцями, адже тепер він змушений доглядати немічного, як колись той доглядав його, немовля. Цю «зворотну дію» головний герой атрибутує як принципово неприродну. Його помирання, отже, починається задовго до фізіологічної смерті батька, оплакати якого він зможе тільки наприкінці твору. І це сльози полегшення, позаяк природний цикл відновлено і сакральну жертву схвалено. Знесилення – тут насправді благо і для мертвих, і для живих.
Інша метафора – мова мовчання. Це нинішня буквальна батькова німота і брак уваги, який відчував син протягом свого дорослішання. Захоплений кар’єрою чоловік нащадків особливо не зауважував (розповідач, до речі, є старшим із п’яти дітей). Точніше – захаращував їхніх спільний простір красивими і недоречними словами. «Мовчазний мур» – так визначає дорослий син їхні взаємини. Мовчання слухання просто не працює: тут один говорить, другий мовчить (три градації мовчання за Утерсом: шепіт, сміх, тиша) – і це завжди мовчання опору, хто б яку роль на часі не засвоював.
Щодо кар’єри – детальніше. Політика (батьків ареал існування) – місце, де розмовляють і брешуть водночас, як дотепно спостерігає герой «Місця мерця». Це мовна гра, яку переклад відтворити не здатний (про що гідно кається чергова примітка). У французькій слово «депутат» розпадається на дві частини – «говорити» і «брехун». Батько-політик своїми запальними промовами намагався вирішити проблему культурного протистояння у Бельгії валлонців і фламандців, відтак – проблему легітимного (спів)існування мов, голландської та французької. Із сумнівним результатом. (Ой, скільки проблем, виявляється, у тої добротної Бельгії – нам до сліз знайомих). Як на сина, то ця його марудна благородна робота сягає чисто колоніальних процедур. Одна з мов, отож, переживається як стереотип, точніше, як от те саме щедро описане белькотіння Калібана, зведеного до стану безмовності. Для франкофона Утерса ним буде яка з мов, здогадайтеся?
Ці дві метафори і є героями твору. Існує роман ідей, а проза Утерса, далебі, – роман метафор.
Другий представлений текст хронологічно передує «Місцю мерця». Те, що в українській книжці «Фах» (Le corps du métier, 1992) наслідує історії батька – інтерпретаційний хід перекладача/видавця. Ризик такого свавілля щодо «історії життя і творчості письменника» виправданий, певно, але змушує хоч-не-хоч читати «Фах» як такий собі легковажний коментар до «Місця мерця». Зневажений неувагою батька-держслужбовця син тут буквально стає своїм батьком: Карл, герой «Фаху» і майже-успішний-письменник, працює в Міністерстві громадських робіт.
Карл та Ізабель купують нову квартиру і з’їжаються. У неї є маленька дочка і велика любов. У нього – непочатий другий роман, брат і пес. Разом із ремонтом і новим життям, в котрому має знайтися місце для їхньої спільної дитини, у Карла починається нова кар’єра, його викликають до роботи у міністерстві. У справах він подається до Італії (його роман зупинився на першому реченні), а коли повертається – знаходить зруйнований дім, загублений рукопис і померлого брата… А насправді, «Фах» є сатирою – їдучою, жорсткою, в якій ООН’івська контора, що бореться проти голоду, влаштовує «вечірки ненажер» і поголівно страждає від булемії.
Я згадала про пам’ять, протиставлену пошані. Повернуся до цієї думки. В обох романах є нав’язлива тема – старість. Батько старий, тут все ясно. А герой «Фаху» професійно займається проблемами літніх людей. Він, до прикладу, організовує семінар із продуктивного помирання (нереально стьобна історія). Старість і в «Мерці», і в «Фаху» – це така собі характеристика визнання-шани, з якою доводиться рахуватися попри будь-які культурні приписи. Вона не інструментальна, вона автоматична, бо інструментальні характеристики визнання старим уже недоступні… Власне, старість – це той транспорт, за допомогою якого здійснюють герої Утерса свій проблемний nóstos – повернення до рідної землі і батьківського спадку… Так, читаємо французький роман про кризу середнього віку.
Дві речі, що організовують романи Утерса і стають тут знаками, апріорі визначаються через порожнечу, через відсутність, через нестачу. Це тиша і дорога: відстань між точкою А і точкою Б, пустота посеред двох рядів будинків та відсутність звуку… Герой «Фаху» повертається з «самоволки» у Римі додому в Бельгію, де виявляється: дружина з падчеркою з’їхали, пес помер, а у будинку зняли дах. Відсутність останнього стає принциповою, коли починається злива. Відсутність попередніх двох так принциповою і не стає.
Серед «порожнистостей» Утерса – дистанційованість від подій Великої історії, за якими в обох романах закріплюється функція чистої декорації. У випадку «Місця мерця» ця дистанція досягається через постать батька. Його політична активність і його погляди змінюють країну, в якій синові просто доводиться жити, переймаючи переконання батька у готовому вигляді. У «Фаху» держслужбовець Карл сам бере участь у роботі системи, але дистанція тут досягається через граничне відсторонення – через сатиру. «Довіра, мужність і безпека» – це те, що обіцяють політики, «люди історичні», в романах Утерса і, як годиться, ці слова є обманом.
Порожнеча в Утерса – це те, що не подолати, буквально: те, через що не проникнути. Це непроникність Іншого.
Буває, авторську присутність у функції персонажа власного твору називають «прийомом короткого замикання». Скажу вам, що в обох романах Утерса від того аж іскрить… Мовчання, якому несила дати відсіч, неспроможність до діалогу. Плюс усвідомлення, що перервати цю небажану бесіду не може навіть буквальна німота співрозмовників. І той, хто мовчить (його герої), і той, хто говорить (він сам), прагнуть однієї мети – об’єктивувати себе. І повсякчас уникають цього… «Піти-по-французьки» – це, певно, якось так: попрощатися і сховатися у сусідній кімнаті.
30.08.2015