Aqua vitae

Пиймо, друзі, грай музика,

Нам вже все одно.

Ні, таки на все одно. Місяць лютень добігає кінця, а на нещасній оковитці вже всіх псів з Ґен. Ґубернаторства перевішали. І ніхто ані пальцем не кивне. Тому я дістав припоручення від усіх прихильників цієї симпатичної добродійки людства прилюдно обуритись в обороні нещасної, погорджуваної, поневіряної, відсуненої від чести, позбавленої горожанських прав — горілки. Щоб їй хоч би частинно винагородити всі заподіяні кривди, піднесім перш за все оклик:

— Хай живе горілка!

А тепер приступимо до акту регабілітації.

Проте я не потрактую вас такою пустомельщиною, як вороги. Їм залишаю дешевий патос і демаґоґію. Тут говоритимуть певніші свідки — факти.

Що ж говорить нам перший свідок — історія?

Отже вже великий наш прародич Ной попивав на хвалу Божу. А хіба не добрий махер був із нього, коли побудував ковчег і спас людський рід від загибелі. І в небі тішився великою пошаною, бо за те, що син насміхався з пяного батька, Бог прокляв Хама.

Грецькі володарі Олімпу теж незгірше потягали якийсь нектар. А ніхто не буде настільки наївним, щоб повірив, що в ньому не було алькоголю. Зрештою, річ загально відома, що боги люблять потягнути з плящини. Особливо Бакх. На те вони й боги.

Про старовинних римлян не мушу згадувати. За них говорить назва, що нею охрестили божеський трунок — aqua vitae.

Якщо декому історія не промовляє до серця, то візьмім літературу. З браку часу й місця обмежимося лише до рідного загумінку.

Майже всі мистці слова попивали. Мало того, деякі тільки писали, коли попивали. Візьмім хоча б Тичину.

Зрештою, коли ми вже при літературі, то коли б захотіли випросити з неї горілку, то довелося б викинути на смітник принаймні половину нашого драматичного репертуару. А тоді що? — питаю. Чим заступили б так? твори, як, скажемо "Як ковбаса та чарка"? Що ставили б аматорські гуртки?

Але лишім такі грубо наукові розважання. Берім життєво.

Яких чудесних метаморфоз доконує горілка. Випєте, напр., декілька чарок. Тоді приходите, так сказати б, у стан, або шкуру овечки чи (коли волієте) барана. Ви тоді так дотепно розмовляєте, ви такі згідливі, чутливі, покірні. Одним словом, симпатичні, як баран.

Тут мушу вам зрадити один секрет із власного досвіду. Отже я був сам раз у стані овечки чи пак барана. І що гадаєте? Моя дівчина сказала, що я їй тоді найбільше подобався. Бігме, не брешу!

Коли далі попиваєте, тоді переходите в другу стадію — льва.

Ви тоді робитесь дуже войовничі. Бойовий дух вступає в вас. Вам — море по коліна. Ви йшли б на бій з драконами, смоками, ґіґантами. Як тоді прекрасно виголошується всілякі патріотичні промови, як смакують тости "На погибіль ворогам!".

Врешті є третя стадія. Називається... Ні, не скажу — соромно. Зрештою ви самі знаєте, з... обсервації. Бо, думаю, що нікому з симпатичних симпатиків симпатичної добродійки ніколи не доводилось і не доведеться в ній побувати. Але, на всякий випадок, щоб не було непорозуміння, як то каже приповідка:

"Чоловік не свиня, більш відра не випє".

А якщо б таки комусь трапилась така знаменита "оказія", то нехай для безпеки відро затримає коло себе — придасться. Це є дуже прекрасне сусідство вінця створіння — людини із звичайним відром!

Тому:

Пиймо, друзі, грай музика.

Нам вже все одно...

Але більше ні краплини

Над одно відро...

А тоді напевно будете симпатичними баранами з львиними серцями.

[Краківські вісті]