Село чи місто?

Місто — це величезний духовий і матеріяльний чинник у житті народів. В противагу селу, що з прикметних йому причин виказує природний нахил до консерватизму  й деяку байдужність супроти нових ідей та спонук, місто стало двигуном поступу й усестороннього розвитку. Динамічний характер міського життя, його кипучий ритм, що не вичерпується й не вгасає, а радше постійно зростає й кріпшає, дає тривку запоруку розросту. Цих цінних життєвих прикмет село нїколи не мало й мати не буде. Тимчасом історичний досвід і обсервація життя народів кажуть, що "міста роблять історію", але "селом тримаються народи". Питоменності міста висувають їх вперед і кажуть підпорядковувати собі села. Але коли з черги міста попадають у неволю — село з своїм впертим консерватизмом зберігає та плекає традицію.

Український нарід від ряду століть у своїй психіці є селянський. Причин такого стану української народньої психіки не важко відгадати. Вони перш за все історичні. З утратою державної самостійности ми стали позбавлені також наших міст, а з ними помалу й нашого середнього стану. Ворог вичув і зрозумів, де лежить ядро рушійної життєвої сили нації та повів найбільший наступ передусім на українські села. Бо знищити місто, це значить водночас зруйнувати духовий та матеріяльний осередок народнього життя, спутати його мозок і притупити нерв народнього орґанізму. Тільки так треба собі вияснити здавен відомий в історії воєн факт, що переможець завсіди вдаряє в першу чергу у міста переможеного, а нераз сам упадок столиці перерішує вислід війни. Це твердження можна б ілюструвати цілою низкою прикладів з історії народів, від старинної доби починаючи, на найновіших часах кінчаючи. Найкращу лєкцію тієї відвічної правди дістали українці в часі вікової неволі і випробували її на своїй власній шкурі. Цілковита втрата рідних міст в користь чужого, панівного елєменту відбилася з часом дуже відємно на українській народній психіці. Українець-воїн, що надавав провідний тон цілості, зійшов зі сцени, а його місце заняв українець-селянин, що, правда, сильно тримався землі, яка його зродила і годувала, але не був здібний викресати зі себе живої іскри великого чину. Нарід без своїх міст став машиною без мотору. Була сила, та не було кому пустити її в рух; а навіть урухомлена нераз — заводила.

Брак міста відчули пекуче й освідомили собі його українці в часі останніх змагань. У повоєнних роках був уже видний здоровий процес в українському громадянському житті, що, не залишаючи й дальше без опіки села, пильно почав опікуватися містом, дбаючи про творення й розбудову рідного середнього стану.

Погляньмо тепер на ці справи крізь віконце дотеперішнього життя українців у змінених умовинах у Ґен. Ґубернаторстві. Кожному кидається яскраво у вічі, що найбільше уваги присвячується селу. Місто залишається покищо в тіні, йому в єрархії важности справ ми призначили дальше місце. Село стало осередком і головною метою праці на культурно-громадському і господарському відтинку. Двигнути село із національного упадку, скріпити під господарським оглядом, піднести його культурно, врятувати морально-реліґійні вартості — ось задання, що на них зуживається сьогодні майже 90% суспільної енерґiї. В цьому напрямі мобілізуємо загал української cуспільности, пишемо про те на сторінках української преси й усюди кидаємо гасло: на село! А місто? Так, місто теж не залишено цілковитій ізоляції, але справа ця не творить одноцілої проблєми для себе, а більше цікавить нас, так би мовити, з конечности, майже силою факту самого свого існування, а ще більше тоді, коли потрібно нам міста, щоб у 100% відповісти нашим завданням на відтинку села.

Не треба й казати, що все те діється несправедливо і з загальною шкодою для нас самих. На висунених найбільше на захід українських землях, що тепер входять в склад Ґен. Ґубернаторства, дуже сильно потерпіло українське село, але вдвоє більше шкоди зазнало українське місто. І там і тут мусимо зачинати працю відбудови від самих основ. Одначе памятати треба, що в місті напевне та праця ще потрібніша, ніж на селі. Бо що лишилося нам із наших колись міст на цих землях? Хіба у памяті збережені їхні славні історичні назви. У них, у тих містах, надалі не маємо ніякого голосу, позбавлені його в часах, коли нас викидали з міст. Гірка це правда і тому якнайбільше зусиль, зусиль зорґанізованих, слід вложити у боротьбу за український зміст цих рідних наших міст, тієї "нашої, не своєї землі".

Здає собі з цього справу нинішній провідний орґан українців у Ґ. Ґ. — Український Центральний Комітет. В міру своїх теперішніх спроможностей, при навалі праці в усіх інших ділянках, УЦК. покликав і створив в рямках Господарского Відділу окрему установу для справ міста, так зв. Комісію Міста, що має пляново повести працю над розбудовою українських міських впливів, зокрема на господарському полі. Анальоґічні Комісії Міста повстали при УДК. і Делєґатурах і праця вже в ході.

Відбудова і розбудова наших міст у ҐҐ. може прийти тільки, як вислідна сума збірних зусиль усіх громадян, що їм справа українського міста дорога. Тому побажати б лише, щоби загал українського громадянства, передовсім ті його верстви, що творять дійсний склад населення міст, наш середній стан, зрозумів велике значіння самої проблєми міста у нас. Щоб раз назавсіди зникла з поверхні нашого громадянського життя проклята девіза: моя хата з краю! Щоб різними викрутами, дуже часто наскрізь особистої натури, не вимотувалися від обовязків передовсім ті громадяни, що з титулу свого знання і досвіду найбільше покликані до орґанізаційної та культурницької праці серед міського елєменту, щоб зактивізували себе і других до співпраці з місцевими Комісіями Міста, бо тоді — і тільки тоді — можна сподіватися реальних вислідів.

Без українського міста не може бути розвитку українського духового і матеріяльного життя. Коли багато завзяття і труду присвячуємо праці над піднесенням села, пожертвуймо їх бодай в такій самій мірі для міста.

Памятаймо незбиту правду: якщо будемо мати добре поставлене місто, можемо бути спокійні за долю села. Але ніколи навпаки!

[Краківські вісті]