Закон розвитку

— Скажи мені, друже, — питався мене раз приятель, — де тут у Вас кінчається місто, а де зачинається передмістя?

— Де? Гм... — не зняв я, що казати, бо й справді, хто це сьогодні знає.

Певно, десь там у великій маґістрацькій залі висить велика карта, на якій визначені червоними і чорними лініями межі міста і передмість — давніших і тих, що ось недавно прилучили до великого міста. Та ми скромні, сірі громадяни надто пірнули у власні справи дня, щоб мати час і щире бажання приглядатись ростові міста. Місто, як і дитина, родиться, росте і розвивається... і...

— Умирає — засміявся друг.

— Ні, не вмирає! У тому і різниця між містом і людиною.

*

— Що ж нового коло Вас, дідуню?

— Ей, пане! Що може бути нового у такому селі, як наше?

— Все ж таки?

— От, як бачите! Оремо, сіємо, жнемо, молотимо, коло худоби пораємося, до міста веземо, у ліс по дрова. І так день за днем. У неділю до церкви треба піти, до читальні зайти послухати мудрого слова та швидко спати піти, щоб рано-досвіта за нову працю взятися.

— А Ви ґаздине?

— От, як жінка! Поки молода, то думаєш, що до тебе світ належить. А опісля? Одружишся, обсядуть тебе діти, гаруєш удень і уночі та й за працею світу божого не бачиш. Хіба у неділю до церкви побіжиш, чи вступиш до сусідки, щоб поговорити, згадати давні роки і... поплакати.

— Чи ж молодь не дуже нарікає?

— Ба! Бо воно молоде. Йому, щоб тільки забавитися на вечорницях чи полюбуватися милою розмовою, поспівати, погуляти на весіллі.

— Погані у Вас дороги... От тільки й місиш ногами болото! Та й ледве добитися до Вашого села можна...

— Що ж? Може колись будуть ліпші дороги! Та ми звикли і до тих! Здається нам, що вже так повинно бути...

— І хати Ваші маленькі...

— Тут і наші батьки і діди жили... Тут і наші діти будуть жити. Не пнемося до панських хоромів, вистарчать нам наші прості солом’яні стріхи.

*

— Гей, що тут такий рух?

— Що ж, Ви не чули? До міста нас прилучили.

— Значиться: Ви, дідуню, і я — тепер міщани.

— Е! Шуткуйте здорові! Легко це Вам говорити. Але ми?...

— Що ж невдоволені Ви, що Ваші діти, внуки і правнуки будуть міщанами? Усе ж таки це більша честь!

— Паночку, подивіться он там! Перекопують наші старі болотнисті дороги... Побудують тут хідники і гостинці. Он там, бачите, має іти трамвай. Завтра, чи за тиждень, або може за місяць, зваляться ті похилені дерев'яні хати під ударами робітників. На їх місце викопають глибокі фундаменти і ставити будуть поверхові кам'яниці.

— Ви ж не задоволені з того? Цими гостинцями і трамваями прийде до Вас з міста культура!

— Кажете, пане, культура? Може й воно справді, якась там та міська культура! Та я, і багато з нас, що сьогодні стоїмо уже над гробом, таки радше волимо нашу просту, мужицьку культуру. Вона проста — але вона правдива, щира, а не така напудрована, напахчена, як міська. У нас, пане, як сусід посвариться з сусідом, то й поб'є його люшнею. Що ж? Сусідська річ! А у Вас, у місті, то один до другого приємно всміхається, а так у гадці, то й вбив би його.

— Різні є люди!

— Правда, пане! Та, здається мені, що серед тих зелених піль, вишневих садків, під голубим небом, серед співу пташат — сам Бог вітає. А у Вас, у місті серед високих кам'яниць, то й сонця не побачиш. У Ваших вогких сутеринах стільки нечистоти, що й подумати годі.

— Сільська молодь любить місто!

— Бо, молоде-дурне. От такій дівчині, чи хлопцеві, щоб тільки краватку почепити, шапочку на голову, лице тою пахнючою мукою побілити, у коротку спідничку вдягнутися... От що! До корчми зайти, або десь, знаєте, як то у вас у місті, увечорі до парку піти... А опісля?... Гей — пане!... Тут велике нещастя! Вертається такий хлопець чи дівчина додому, он тут на село і... що думаєте?... Це легко?

*

Минають місяці і роки... Старий дідуньо уже давно лежить під березою на старому цвинтарищі... З давніх старих хаток і сліду нема. Рядом стоять кам'яниці, партерові і поверхові... довкола дому маленькі цвітники... Он там, де дідуньо мешкав, сьогодні крамниця, а дальше електрична пекарня...

Ідеш вулицею, приглядаєшся стрічним... Намагаєшся вгадати, хто вони, чим займаються, як живуть. Одно певне: це внуки, а може й правнуки старого дідуня, що так дуже не любив міста. Швидко забули старі звичаї і обичаї. Не один і відцурався свого прадідівського прізвища і матірню мову забув.

Та ж став громадянином міста.

— Ромчику, скажи мені, чого це хлопство так вештається по вулицях? — з призирством глядить на сірі свити селян, що приїхали з далеких сіл, молоденька панночка.

— Такий сопух іде від них...

— Гей, гей! — думаєш... — Чи може хоч раз на думку прийде ясно-вельможній міщаночці, що по тій землі, по якій тепер вона ходить, колись ходили тільки самі такі сірі свити?.. Може оцей старший пан з золотими окулярами на носі, в елегантному піджаку — це правнук старого дідуня, що так ненавидів міської моди?

— Пане, ті селяни з’їдять нас міщан зовсім, — нарікає професор-історик.

Так хотілось би спитати:

— Шановний історику! Чи Ти забув уже про те, а може і не стоїть у твоїх премудрих книжках, що тут було колись село?.. Та!... Місто його з'їло, поторгало, зробило з нього спершу передмістя, а опісля й зовсім затерло ще й останні сліди прадідівської культури, прогнавши її за межі міста та загородивши її шлях кам’яними стовпами — межами.

_________

Минають роки. Минають десятки років. Місто росте вгору і вшир. Щораз нові дільниці прилучуються до міста, щораз нові межі витичується великому містові. Старі передмістя стають осередками, щораз нові підміські села стають передмістями.

І так усе дальше і дальше.

— Що думаєш, друже? Місто запанує вповні над селом?

— Так… І це коштом села, його культури, звичаїв і обичаїв.

— Не так швидко!

— Швидше чи пізніше, все ж таки воно прийти мусить!

— Бо такий закон світового розвитку, світової техніки і цивілізації.

[Львівські вісті]