Отже, 28 лютого 2016 року відбудеться чергова, 88-ма церемонія «роздачі слонів» – вручення премій Американської кіноакадемії, тобто, «Оскарів». Її будуть транслювати в прямому ефірі одного з центральних українських каналів. Ледве чи не вперше всі головні номінанти вже перед очима шановної публіки: або офіційні дистриб’ютори таки встигли випустити фільми вчасно, або їм у цьому незаконним чином допомогли добрі люди, тобто пірати. Так чи так, завдяки цьому ми можемо предметно поговорити про можливості та шанси номінантів.
З усіх претендентів на «Оскар» 15 фільмів мають більше однієї номінації. Та головна боротьба триває між вісімкою найбільш актуальних сперечальників за звання «кращого фільму минулого року».
За десятьма номінаціями проходить рімейк «Шаленого Макса» Джорджа Міллера. Він вийшов в український прокат ще 14 травня минулого року, і зі старту, без випробування часом, став культовим. Бо шаленство драйву об’єднав з нетривіальною формою, бо повністю перевернув поняття «блокбастеру, продукованого Голівудом». З часу падіння «нового Голівуду» кінця ‘70-х – початку ‘80-х років, ризикувати – не в традиціях «Фабрики мрій». А тут за 150 мільйонів доларів людина, яку вже раз скинули з рахунків після шаленого провалу другого «Бейба», робить картину за стилістикою фільмів категорії «Б»… Вже це – експеримент, читай ризик – дає нагоду поважати Міллера. І шанси його фільму і його як режисера отримати «Оскар» ґрунтуються саме на повазі за сміливість, на захваті від безкомпромісності та новому шляху, відкритому саме «Шаленим Максом».
Щоправда, Міллер отримав свій шанс на сміливість завдяки тому, що фільм знімався не в Сполучених Штатах і навіть не в Канаді, а в Австралії та більшою мірою в абсолютно непідконтрольній студійним босам Warner Bros Намібії, де режисер міг робити все, що захоче. Власне, через сміливу форму бойовика з сюрреалістичними моментами і пеклом постапокаліптичного світу, «… Макс» так і не відбив вкладені в нього кошти. Принаймні, з його бюджетом, за законами прокатного розподілу грошей, він мусив зібрати 450 мільйонів, щоби бодай окупитися, натомість його прокатна світова (!) каса дійшла лише до 377 мільйонів. А «Оскар» – це премія не тільки за професійність, а й за успішність… Чи це ми, глядачі, трохи схибили? «Зоряні війни: Пробудження сили», другий після «Аватара» найуспішніший фільм в історії кіно, на теперішній «Оскар» номінується лише за п’ятьма номінаціями, і то – лише за технічними. І навіть в цих номінаціях, я вважаю, вони програють «…Максу». Отже, «Шалений Макс» може стати лауреатом «Оскару» за монтаж, звук, візуальні ефекти, грим, зачіски та дизайн костюмів.
«Марсіянина» Рідлі Скотта українці могли побачити на початку жовтня. Втішилися від нього любителі Скотта та фантастики, і, певно, ще багато всякого люду, адже він зібрав по світі 620 мільйонів. Як я вже казав, «Оскар» є визнанням професії, а «Марсіянин» – ідеальний продукт Голівуду в якості «Фабрики мрій». Адже поки що тільки в мріях ми можемо побувати на Марсі, а Скотт за допомогою голлівудських можливостей дозволив нам ці мрії побачити на екрані. Крім того, головний «Оскар» за кращий фільм отримують картини з трохи більшим розміром, ніж «ідеальний метр», а розмір в Голівуді має значення. Тож, на мою думку, з семи номінацій «Марсіянину» не вдасться реалізувати жодної.
Гадаю, така ж історія чекає на фільми «Міст шпигунів» (в українському прокаті з 3 грудня 2015 року) та «Бруклін» (з 4 лютого 2016 року). Спілберг, занурюючись зі своїми шпигунами Паверсом і Абелем на чолі з героєм Тома Хенкса в часи Другої Світової війни, безумовно, створює оригінальну і захопливу картину, власне, як майже і завжди. Але ця картина створена у автономному двовимірному просторі: вона «висить» на стіні в кімнаті ізольованого від дійсності будинку. Натяк на можливу актуальність у зв’язку із загостренням стосунків Росії з усім світом – тут є лише натяком, і навіть якщо не «лише», побачили його далеко не всі глядачі. Бо якщо б побачили, якщо він був би гострим, шпилеподібним і прорізав би «дах» у третій і навіть у четвертий виміри, проходячи крізь прірву майже 70-ти останніх років, насадивши на вістря тему Холодної війни, «Міст шпигунів» мав би інше сприйняття, інше значення і, відповідно, інші шанси. А так Спілберг зробив черговий собі фільм, який не дає нічого ні розуму, ні серцю. «Оскар» за таке не дають. Шість змарнованих номінацій можуть трохи зачепити гігантське режисерське его, утворене за 40 років одами в його геніальності, але що вдієш – він колись свідомо відмовився від ідеалів «нового Голівуду», де творці думали про художність і багатовимірність. Не даремно ж, саме його «Щелепи» і їх шалений успіх 1976 року перевернули світ кіно з ніг на голову, після чого бал почали правити блокбастери, і саме на них лише почали орієнтуватися студійні боси.
«Бруклін» – кіно іншого характеру. Це не блокбастер. Та й авторським кіно його назвати важко. Втім, як і «Міст шпигунів», ця картина замкнута в своєму просторі, і цікава тим, хто живе поруч з нею і добре її розуміє. Локальність «Брукліну», звісно, не крамола. Переїзд ірландки до Нью-Йорку є дуже болісною, і водночас історично важливою темою для Сполучених Штатів, які зросли на спині тисяч і тисяч ірландців, будівничих сучасної Америки. Власне, в цьому розумінні, а також виходячи з цілком виправданого постулату Оскар-для-американців, «Бруклін» вписується в пул принаймні номінантів. Серед яких він і розмістився. Але віддавати належне фільмові – не означає зробити його хазяїном гори. Претендуючи на «Оскар» в трьох категоріях, елегійний «Бруклін» навряд чи може сподіватися перемогти хоча б в одній з них.
Зовсім інша історія з «Кімнатою» Ленні Абрагамсона. Це єдиний фільм з головних «оскарівських» претендентів, номінований за чотирма категоріями, що не вийшов і не вийде в наш прокат. Проте в мережі він вже віддавна є. І все активніше вербує своїх прихильників. Бо, незважаючи на гіпер-страшилку про кіднепінг, він не є натуралістичним фільмом жахів чи шокуючою драмою. Критики дуже високо його оцінили саме через чуйність режисера у ставленні до глядача та через делікатність роботи в кадрі з жертвою. І виконавиця ролі викраденої дівчини – акторка і більше співачка Брі Ларсон – реально дуже близька до отримання «Оскару». Вона грає, мов живе: і страшно, і захопливо. Якась безпосередність в цьому є, природність неофіта, незайманість, якщо хочете. На мою думку, Ларсон значно пластичніша за виконавицю головної ролі в «Брукліні» Сіршу Ронан, тендітніша за Дженніфер Лоуренс із фільму «Джой», вона здається ближчою глядачеві, ніж Шарлотта Ремплінг з «45 років» і по-людськи приємнішою за Кейт Бланшетт з фільму «Керол». За інші номінації «Кімнати» я не готовий покласти голову.
Власне, і перед фільмом «В центрі уваги» Тома Маккарті я голову не схилю. Він виходить в український прокат в акурат за чотири дні до «оскарівської» церемонії, 25 лютого, і ви цілком можете самотужки скласти свою думку про нього. Я ж лише висвітлю резони у роздачі нагород Американської кіноакадемії… Фільм зачіпає скандальну тему – педофілію в середовищі священників Бостону на початку 2000-х років, яку нарили і витягли перед очі суспільства кілька журналістів. Це вже не вперше знімають фільми на подібні теми, і великою мірою через те, що ці скандали стосуються Католицької Церкви. Не можна сказати, що фільм потрапив в центр уваги глядачів усього світу, тому й був випущений в обмеженій кількості кінотеатрів і зібрав 54 мільйони доларів. Тож у фільму не має аргументу касовості і, відповідно, глядацького успіху. Але тема актуальна і «вибухова». Причому націлена проти католиків, яких останні півсторіччя саме в голлівудських фільмах поливають брудом з причини і без. І всі знають чому, дотримуючись золотого правила «я – начальник, ти – дурень». Саме з цього можна зробити висновок про великі шанси стрічки Тома Маккарті. З іншого боку, головну нагороду дати скандальному фільму – не у звичаях кіноакадемії. Здається, після випадку 1973 року призи зі скандальним підтекстом не дають: тоді Марлон Брандо відмовився брати «Оскар» за роль у «Хрещеному батьку», але замість себе прислав індіанку, що перед спантеличеною публікою зачитала лист актора з осудом уряду США у дискримінації індіанського населення Америки.
Найбільшими конкурентами на «Оскарі»-2016 є два фільми: «Легенда Г’ю Гласса» Алехандро Гонсалеса Іньярріту і «Гра на пониження» Адама Мак-Кея. І це незважаючи на суттєву різницю в кількості номінацій: у «Легенди…» - дванадцять, а у «Гри…» лише п’ять. Втім обидва б’ються за найкрутіший приз – за кращий фільм.
З моєїї дзвіниці виглядає так, що «Легенда…» кращою не стане. З кількох причин. Справа навіть не в тому, що, коли вона вийшла в Україні 7 січня цього року, ставлення до неї було амбівалентним – від абсолютного захвату до повного неприйняття. І не в тому, що минулого року Іньярріту вже «Оскара» отримав за безперечно вартісний фільм «Бьордмен»: двічі поспіль «Оскар» вручали: і акторам (наприклад, Тому Хенксу), і актрисам (Одрі Хепберн), і режисерам (Джозеф Манкевич). «Легенді…» не дадуть головного «Оскара», бо він аж такого не вартий. Справа в певній обмеженості сюжету. Фільм концентрується на помсті і закінчується відразу з її реалізацією. Ніби герой йшов-йшов, дійшов з пункту «А» в пункт «Б», і зупинився. Чи вмер. Ні кватирки в майбутнє, ні бодай щілинки у завтра… Так, «Легенда…» заслуговує відзнак, і саме «Оскарів», бо ми ж пам’ятаємо, правда ж: читаємо «Оскар» – розуміємо «професіонал». Режисура Іньярріту – це чудо і призу вимагає однозначно, настільки майстерно вибудувано, вдало зав’язано і неймовірно змонтовано дуже розрізнені шматки в одну цільну історію. Операторська робота Еммануеля Любецкі – краще не буває, і в разі НЕвручення «Оскару» доведеться вимагати розпуску всієї Американської кіноакадемії за профнепридатність. Виконання головної ролі Лео ДіКапріо – драматично глибоке, малослівне і переконливе. Крім того, що всі вже кажуть – прийшов час ДіКапріо. А якщо не буде відзнаки за виконання ролі другого плану Тому Гарді – особисто я перегризу горлянку винуватцям (навіть якщо членів кіноакадемі нараховується і понад шість тисяч).
З вище перелічених причин парадоксально вивищується «Гра на пониження», що в український прокат вийшла 4 лютого цього року. Його частини не такі блискучі і смачні, як у «Легенди…», але в цілому він виглядає повнішим, з тим, потрібним розміром, що характеризує вартісне уваги значення. «Гра…» мала на меті складнішу задачу, ніж була перед творцями «Легенди…»: так все розказати про біржеві-такперетак-акції, щоби глядач зрозумів, чому сталася світова криза 2007 року, і хто в ній винний. Всі актори в цьому пасьянсі – лише карти з певними цілями. Крістіан Бейл, Бред Пітт, Раян Гослінг та інші – їм навіть грати особливо не було що, бо кожна їх фраза мала значення лише в контексті цілого. Тож «Гра…» може претендувати на «Оскар» в номінації кращий адаптований сценарій (бо це екранізація книги одного біржового аналітика і колишнього трейдера) і в номінації кращий фільм.
…Українська «Зима у вогні» номінується в категорії «кращий документальний фільм». І за всіма характеристиками, так само як і «Гра на пониження», цілком підпадає і під вимоги американців, і під академічні розміри. Нехай в її передоскарівське промо не вкладали так багато грошей, як в інших претендентів. Нехай у них там свої ігри і легенди. Ми все одно сподіваємося на нашу «Зиму…», що може запалати так символічно близько до трагічного 20 лютого.
24.02.2016