Нещодавно, гостюючи вдома, мав чергову розмову з батьком, Василем Михайловичем Гіндою (1956 року народження, мешкає в селі Вишпіль Черняхівського району на Житомирщині), про його «закордонну службу» в лавах радянської армії. Батько досі гордиться тою службою, а 23 лютого (день радянської армії) вважає своїм святом. Всі мої сумніви щодо того війська відкидає. Як і більшість пострадянських чоловіків, що проходили військову службу в той час, він має своє бачення.
Солдати-прикордонники читають "Комсомольскую правду". Західна Україна, 1972 (Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С.Пшеничного).
– Ми служили в справжній армії, – завжди говорить він мені. – І служба в ній була почотною для кожного мужика. На нас навіть дівки по-іншому дивилися після демобілізації, а тих, хто не служив, справжніми чоловіками не вважали.
Цим разом я вирішив не вступати з ним у полеміку, бо завжди кортіло взнати, які були неформальні закони між військовими радянської армії в частинах, що дислокувалися за межами СРСР. Домовившись, що в своєму спогаді він не торкатиметься суто військових справ, а зосередиться на побуті, я став уважно слухати й записувати розповідь.
Василь Гінда (у центрі) з братом Миколою (праворуч), сестрою Ольгою та другом Станіславом під час випровадин, 3 травня 1974 року.
– Повістка до армії прийшла мені на 3 травня 1974 року. Як і годиться, батьки справили вечоринку, на яку прийшло ледь не все село. Тоді так було заведено. Погода, як зараз пам’ятаю, була на славу. Після випровадин поїхав разом із іншими призовниками нашого району до обласного воєнкомату в Житомирі, там і взнав, що служитиму за межами СРСР. Воєнком повідомив, що є два варіанти: в Угорщині і на кордоні з Китаєм. Відправили до Угорщини, яка входила в Південну групу військ (ЮГВ).
Уже на українсько-угорському кордоні написав перше письмо додому. Ми тоді якраз перебували в місті Коломия, на Західній Україні. Досі не второпаю, як так вийшло, що я замість того, щоби написати на початку листа «Привіт з Коломиї», написав: «Привіт з Колими». Мати дома, як прочитала, ледь не здуріла від страху – куди єдиного сина відправили служити. Уже потім, коли вияснили, де я в дійсності служу, ще довго, сміючись, пригадували мені той лист.
Василь Гінда читає текст присяги. Будапешт. Літо 1974 року.
Уже безпосередньо в Угорщині, відбулося розприділення по частинах. Нас усіх вишикували в шеренгу, і «покупатєлі» ходили, вибирали собі підходящих хлопців. Спочатку забрали тих, хто мав два роки і більше водійського стажу. Потім прийшла черга інших. Мені пощастило, що тут говорити, адже потрапив служити водієм у роту охорони і сопровождєнія воєнних вантажів (РСВГ), можна сказати, «по блату». Після того, як розібрали водіїв зі стажем, один із присутніх майорів запитав, чи має хтось права і може водити машину. Зі строю вийшло декілька хлопців, я серед них. Підійшовши до мене першого, запитав:
– Скільки років стажу і з якої області?
– Півроку стажу, працював у колгоспі до армії. Сам з Житомирської області, - відповідаю.
Коли сказав, що з Житомирської області, він так здивовано і зацікавлено подивився на мене і говорить:
– Ти диви, земляки, значить. А з якого району?
– Черняхівського.
– Ще скажи, що з Вишполя і знаєш Галю Король!
Так, із Вишполя, відповідаю. Галку знаю, ми з нею разом у школу ходили. Після цих слів майор розсміявся, забрав мої документи. Так я потрапив служити в Будапешт. Галка, виявляється, була його дружина, він сам, Вовка Кузьмінський, був із наших країв. Правда, уже в часті не взяв у свій взвод, а відправив до свого рідного брата Дмитра. В ході служби декілька разів був у них з Галею в гостях.
Після прибуття в частину нам повідомили, що, коли будемо писати листи додому, в жодному разі не вказувати країну, в якій служимо. Просто писати на конверті ПП (польова пошта), ВЧ (військова частина) 11631. Все це робилося в цілях конспірації. Мати з дому так і писала: ПП, ВЧ – і листи доходили. У нас один «кадр» написав був на конверті: Угорська Народна Республіка, город Будапешт, Шашкалунський район і номер частини. Так йому потім такий «втик» керівництво зробило, що ого-го.
Прикордонники під час навчань. Західна Україна, 1974 (Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С.Пшеничного).
Уже після прийняття присяги отримав автомобіль ГАЗ-66 для перевезення людей, на якому й прослужив два роки. Всякого було під час служби.
Пам’ятаю, одного разу мав везти солдат із самодіяльності виступати в посольство СРСР в Угорщині. Там були присутні як радянські люди, так і угорці, що служили в посольстві. Значить, після концерту нас запросили на фуршет. Командир відразу повідомив усіх, аби не здумали пити чи вести себе якось непристойно. Та де там! Поки він займався своїми справами, хлопці встигли і попоїсти добре, і випити. А скільки їм треба було? Кілька фужерів вина – і вже такі, як треба. Потім багатьох попід руки виводили з посольства до машини, командир кричав, що опозорили честь совєтської армії.
У радянській армії п’янство жорстко присікали, але в нас були такі, що навіть одеколон пили. А один кадр, сержанти (служив кочегаром в котельні), колотив собі бражку і попивав потихеньку в кочегарці. Піде в їдальню, накупить сахару, дріжджі брав у нашій хлібопекарні, десь півроку так жирував. Потім вичислили, розжалували.
Дідівщина в армії тоді також була, просто про неї ніхто не говорив, як тепер. У нас була своя ієрархія. Самі безправні були «салаги» – це ті, що тільки призивалися. Такими вони були до прийняття присяги, потім, здається, «черпаки» – в такому чині вони ходили до року служби. Потім ставали «фазанами», а за півроку до завершення служби – «дідами». В кожну категорію переводили по-особливому. Найбільше запам’яталося, коли посвящали у «фазани». У банний день нас «діди» били шкіряними ременями по голій задниці. «Діди» різні були – один вдарить для годиться, а інший, аби ствердитися, так вперіщить, аж в очах темно. Потім після такого ритуалу більше тижня не міг спокійно сидіти – жопа боліла.
Був у нас один «дід» із «чучмеків» (ми так називали кавказців) – постійно до мене чіплявся: і то не так, і це не так. Його не раз попереджали, щоб не зачіпав мене, бо потім пожалкує. Ну, думаю, прийде й мій час, я тобі «віддячу». Справа в тому, що я часто виїздив у місто, забирав хлопців з вокзалу, що приходили з відпусток або так, у справах. Тоді багато солдат намагалися поміняти радянські рублі на угорські форинти. Співвідношення було 1 рубль до 13-14 форинтів (а за 1 форинт можна було купити в Угорщині в три рази більше, ніж у Союзі за рубль). Ті, хлопці у кого були батьки побагатше, з відпусток привозили великі суми грошей, аби тут обміняти і накупляти різних товарів. Командири про це знали і часто після приїзду з відпусток солдат у частину намагалися відібрати у них гроші, аби не займалися спекуляцією. Так ось вони ще на вокзалі непомітно віддавали мені гроші, я відразу ховав їх у машині, і вже коли приїздили в частину після досмотру у них ніхто нічого не знаходив. Потім ці гроші віддавали офіцерам, ті «стихаря» обмінювали.
Обшукували серйозно. Відразу по приїзді в частину політруки заводили солдат в лєнкомнату і там «шманали». Бувало таке, що роздягали до плавок. Один політрук (фамілія Дендак – хлопці називали через прізвище Дурак) так усєрдствував, що навіть примушував плавки знімати, і весь час бісився, що не міг знайти грошей. Потім йому хтось шепнув, що я в цих справах замішаний також. Так він після огляду солдат біг відразу до мене і починав обшук у машині. Я на той час уже переховував їх у боксі, а він годинами шукав у машині, та все марно.
– Смотрі, солдат, єслі найду у тебя дєньгі, пойдешь у меня на гражданку в послєднєй партії рядовим. Ето я тебє гарантірую, – лякав мене постійно.
Одного разу приїжджаю на вокзал забирати відпускників, прибігає до мне той «дєдушка», що постійно діставав, і просить сховати гроші, аби політрук не забрав. Я йому відповів, що по уставу не положено, і не взяв. Всю суму забрали. Після того випадку він мене не зачіпав.
Це, по суті, була одна з реальних можливостей завезти гроші до Угорщини і тут їх поміняти. Адже грошовий перевод не зробиш – відразу відберуть командири або відправлять назад, по почті теж не перешлеш – вкрадуть. У нас нерідкими були випадки, коли гроші, що батьки надсилали поштою, не доходили. Правда, там невеликі суми слали – 20 або 100 рублів, не більше. Приходить солдату лист із дому, батьки пишуть, що надсилають там 50 рублів, грошей немає. Всі підозрювали, що витягував поштальйон, але довести було неможливо, тому писали батькам, щоби не слали грошей. Для чого, щоб якийсь виродок наживався на них?
У Союз, як йшли у відпустку чи на «дємбель», намагалися вивезти різний товар – від «жувачок» до еротичних журналів і «чорнушки». Правда, «порнуху» і журнали, коли находили, забирали відразу, без варіантів. Про інший товар ще можна було домовитися. Дозволяли вивозити багато різних товарів, але в обмеженій кількості, а нам хотілося побільше. Ми як робили? Закуплялися по максиму і після проходження декількох таможень щастило провести набагато більше положеного. Везли додому все, що могли, – все одно, що з оптового базару їхали. Я привіз угорських хусток і декілька блоків «жувачок». Хто тоді про ті «жувачки» знав? У нас у селі про них ніхто і не чув.
Хто не міг із дому привезти гроші, намагався назбирати з зарплати, що отримував під час служби. Зарплати були хоч і невеликі, але щось скласти можна було. Я спочатку отримував як рядовий 40 форинтів, уже старшим стрілком – 60, а молодшим сержантом – 100 форинтів. На форинт в армійській столовці можна було сито поїсти і кави випити. До речі, каву вперше в житті спробував в Угорщині.
Що там говорити, мадяри тоді жили набагато краще від нас, і це було видно з усього. Взяти хоча б село. Коли вперше попав в угорське село, не міг зрозуміти: це я вже в селі чи ще в місті? Дороги всі асфальтовані, будиночки акуратні, в селі декілька магазинів або кіосків, все скрізь обгороджене. Села не те, що наші. У нас асфальт до Вишполя проклали у 1976 році – як раз з армії повернувся. І то не асфальт, а одна назва – щебінь залляли смолою, ось тобі й дорога.
Відносини військових з угорським населенням були не райдужні. Старше покоління нас поважало і любило, пам’ятали, що наші звільнили їх від німців, а ось молодь просто ненавиділа, особливо чоловіки. Одного разу під’їжджаємо з майором до вокзалу в центрі Будапешта, бачимо двох молодих угорок – красиві, як ляльки. Майор, побачивши їх почав у голос захоплюватися:
– Ти подиви, які кралі, ох, я б їм дав життя. Закинуть би їх у кузов і на природу виїхати відпочити.
Після його слів одна з них обернулася, подивилась у нашу сторону.
– Товариш майор, говоріть тихіше, вони, мабуть, російську мову знають, - кажу йому.
– Та яку російську мову, звідки? Вася, ти поглянь, які баби, як же тут мовчати?
Коли, дійсно, підходять до нас і, сміючись, російською мовою вітаються. Я на майора глядь, а він від сорому по сидінню аж під панель у кабіні сповз. Потім розговорилися, виявилось, що вони вчилася 5 років у Москві. Нашу розмову побачив таксист, як налетів на них, почав щось по-угорському кричати, руками розмахувати, ледь не бив, потім плюнув, сів у машину і поїхав. Ми запитали, чому він себе так вів. Мадярка, посміхнувшись, сказала:
– Ви ж добре знаєте, що молодь вас тут на дух не переносить.
На угорських дорогах із хлопцями ставалося багато різних пригод і аварій. Найпоширенішими серед ДТП були наїзди воєнних машин на місцеві [східнонімецькі] легкові автомобілі – «Трабанти». Типу нашого «горбатого» «Запорожця», правда, з пластмасовим кузовом і трьохциліндровим двигуном. Не машини, а чорт знає що. Аварії, як правило, намагалася влаштувати самі угорці. Вони досить швидко просікли, що за це «чудо техніки» після ДТП з військовими можна отримати добру грошову компенсацію від СРСР. Тому намагалися на дорозі підставитися під наші колеса. Потрапивши в таку халепу, солдат уже після звільнення виплачував державі оплачену нею компенсацію. Зі мною також одного разу ледь не стався такий інцидент. На трасі обігнав «Трабант», водій машини якось непомітно підлаштувався попереду, не відриваючись. Офіцер, що сидів збоку, говорить:
– Вася, дивись: він зараз спробує підставити тобі під колеса свій «зад», а потім, гад, буде вимагати компенсацію за розбиту радянськими військовими машину.
Дійсно, він скорочує між нами дистанцію, а потім різко гальмує майже під колесами. Я – по тормозах (тоді у 1966-му вони були безвідказні), машина стала, як вкопана. Він що робить? Повторює такий трюк знову, але безрезультатно. Налякавшись таких маневрів, зупинив машину на обочині, це ж саме зробив мадяр. Стояли ми так десь хвилин двадцять, потім у нього здали нерви і він поїхав. Якби командир вчасно не підказав, влетів би в копійку.
Офіцери в закордонних частинах жили на широку ногу. Налагоджували свої контакти з місцевими, продавили з-під тишка їм різні речі: продукти, пальне зі складів. Зброю не продавали – вона була на посиленому контролі, та й кому вона там потрібна була? У кожного були свої клієнти, з якими вони вертіли справи. Декілька раз мені приходилося з нашим командиром роти, Фомічом, їздити на такі зустрічі з мадярами.
Якось вночі будить мене днювальний, говорить, що командир роти визиває до себе в каптьорку. Приходжу, Фоміч сидить, посміхаються.
– Ну, що, Вася, погуляємо сьогодні з місцевими? Машина у тебе, надіюсь, на ходу? За бензин не переживай, я дав вказівку, тебе зараз отоварять по повній.
На заправці мені налили два повні столітрові баки. Поїхали ми до його знайомих мадярів. Приїхали, майор відізвав якогось угорця, про щось поговорили, ударили по руках і підходять до мене.
– Значить, так. Зіллєш йому сто літрів бензину, гроші забереш собі, а то вийде, що напрасно їздив. Він таксу знає, потім скажеш мені, скільки дав, бо можуть надути – це народ хитрий.
За п’ять 20-літрових каністрів дали мені сто форинтів. Фоміч сказав, що все вірно, саме за такою ціною вони продають бензин мадярам, всі гроші відав мені і пішов із ними. Погуляв він там на славу, ледь на ногах тримався – так наклюкався. Я його під ранок ледве до квартири дотягнув. Підійшовши до дверей, обпер об стіну, подзвонив у дзвінок – і ходу звідти, аби не нарватися на дружину.
Звільнився я з армії рівно через два роки після призову – 3 травня 1976 року. Прилетів літаком до Борисполя, а вже звідти добрався до села. Не пройшло й місяця, як вийшов на роботу водієм, хоч тим, що служили за кордоном, полагалося відпочивати після звільнення місяць.
23.02.2016