Чічі.

Образок з Галицкої Каліфорнії.

 

І.

 

Лїтами вилежував ся на широкій печи в буториню, — крайна нужда виганяла єго з курної лїпянки до сусїди Николая Koгyтика, де знаходив усе, чого голодне черево домагало ся. Прийде бувало не митий нї хрещений в сам добрий час, коли всї при мисцї, возьме за ложку, відсуне домашних і їсть без тямки. Вставши від стола, гладить ся по обємистім животї, плеще з удоволенєм по нїм, як ґаздиня по вимішенім тїстї, і приговорює:

 

— То моя чічі! Похвали ся котре таким бубнем! Коли-с не годно!

 

Чічі та й чічі — підхопили люде і Йван Неумиваний лишив ся вже і до смерти Чічею.

 

— Йди Йвануню! руш ся де! Видиш, там люде грошей тьму від жидів беруть, празники, балї справляють... Шемеличка квартами коралї міряє, грішми як ляльками бавить ся, а ти храпиш та храпиш, і з порохів тя не видати!

 

Так упоминає стара родичка свого єдиного сина і кочергою жартом по клубах.

 

Чічі по довгім прошеню, зволїкав ся з печи, спльовував перед себе — не питаючи, чи мати перед ним, чи по-зад него стояла, — відтикав заткальницю, витягав горщище з сербавкою, держав єго так довго при ротї, поки цїлком не висушив. Повиварачав на невкусну їду, зганив материне капарство і садив ся знов осторожно на піч, поправляючи курманє під собою, що би було мякше.

 

— Не збивай бетеги, — упоминала мати — бо задушу ся... кахи!... кахи!... о-йо-йой!... бодай же тебе!... Накурив, світа божого не видати!... Десь у людей дїти як дїти, а ту одно, і тото виродило ся... Говори до него як до стовпа, а він уже знов храпить!...

 

Чічі дїйстно не чув, що мати заходила ся від судорожного кашлю, мало очи їй не висадило на верха, — він спав на ново твердо, солодко, снив о новій поживі.

 

Забили у Николая Когутика вепра, наробили ядерниць, а Чічі далїй як прибере ся, їсть та й їсть! — а домашні дивлять ся і питають себе в дусї: коли тому буде конець? Поти їв, поти їв, аж зачала єго шкіра свербіти не на жарти. Вже не кінчив послїдної кишки, тілько просто до дому — і в горячу піч з ходаками! Припарив живіт, хоче ще плечі, обертає собою на другій бік і — бебевх! упали челюсти, а послїдний горщок з саламахою пійшов також спати.

 

Заводить стара мати за челюстями, заводить за горшком, ба і Йван Чічі бачить, що зле, на студеній серединї не спить ся так смачно. Треба тому щось зарадити! — думає, і пійшов у другій конець села під муровану коршму — глядати за цеглою на челюсти.

 

Жде стара на свого Чічу оден день, жде другій день, — нема, десь утопив ся в Тисмяници, чи може упав до якого закону. Третього дня приходить до Николая Когутика, пхає єго, щоби йшов питати або дав фірерови витрубити, — аж ту і сам Чічі... ледво поріг переступив, такій ослаблений, а живіт геть десь дїв ся...

 

Нїчо Чічі не мовить нї до свояка Николи, нї до заплаканої матери, лише просто до стола, розчвертував пиріг, спрятав у млї ока. Як же присунув другій, знов розчвертував, став глядїти на ґаздиню, домагати ся мачанки. Дала Николиха миску сметани, Чічі їсть та й їсть, навіть не має часу піт з чола пообтирати. Як же спожив дару божого так за кілька косарів добрих, зігнав дїти з печи, вилїз сам на середину, задер ходаки під стелю і питає:

 

— Знаєш, Николо, де я ходив?

 

— Повідж перше, то буду знати!

 

— За цеглою глядав на челюсти, витягнув з мурованки три куснї, та жиди мене зловили, замкнули до пивницї, ледво вилабудав ся з их кігтїв.

 

— Бог з тобою! Та під шпихлїром тілько цегли, та й от по цїлім цвинтари тілько валяє ся з того, що церков будували, а ти полїз аж до коршми і через дурницю зганьбив ся!

 

— Або-ж я знав, що у тебе під шпихлїром є яка цегла? От сидять мати на лаві, няй самі скажуть: казали, торкотали цїлу ніч, то я й пійшов...

 

— Що-ж ти робив цїлих три днї?

 

— В арештї сидїв, замкнений. Затягнули до пивницї, казали якійсь тестамент підписати, що ґрунт нїколи не продамь, тілько Рахерови й Воронї. Були би всадили напевно до бочки з цвяхами, щоби мати з мене кров до паски, тілько пан Паштетер не дав мене.

 

— Не говори таких дурниць! Де можна на щось таке підписувати ся? Твій отець провадив тілько лїт процес з Вороною, а ти з жидами заходиш в гендель... Нехай Бог сохранить тебе від того! Жиди з таким покутним писарем Паштетером навіть Нїмцїв обдурять на всї боки! Щоби-с не продавав!

 

— Легко тобі казати "не продавай", коли цїлі челюсти, а середина ось яка тепленька, аж мило...

 

— Або хто боронить тобі? Пар ся, кілько хочеш, їдж, кілько хочеш!

 

— Але як кому дві добі їсти не дадуть, а тілько наставлять з-далека колач і тілько бочок довкола — що було робити?

 

— Иване! я виджу, що ти запропастиш батьківщину і мене скривдиш! Жидів мати о межу, то клопіт. Бачиш, Зелепугові, Шемеликові сусїди добровільно поутїкали з хат, як стала ганьба зі всїх боків тиснути...

 

— Якось ти зробиш, що буде добре.

 

— Від тебе то залежить: що будуть жиди давати, я тобі заплачу з надвишкою тілько не кривди мене. Все лїпше свому спродати, нїж нехристови.

 

Не сказав Чічі на се нїчого більше, позівнув кілька разів якийсь високим дишкантом, а незадовго сильне храпанє глушило розмову хатних, а дїти шептали собі на ухо: "Вуйко везе кипячку до фабрики..."

 

ІІ.

 

Повиходили господарі на поле, позакладали руки, туманїють, питають оден другого: що то з того буде? На загонах Ивана Чічі жидів тьма-тьменна, купами снують ся... тічня, дїйстна тічня, а шваркочуть, вкладають собі розум до голови, учать ся... Та вже нехай би на Чічевім поли кадили чосником і цибулею, нехай би парцували за кипячкою, за воском... нехай би прокопали ся тих кількасот миль крізь землю і вилїзли другим боком до Америки, щоби тілько на другі ґрунти не лїзли, не губили по поли той "леп" викопаний, не сипали в ночи камінє всюди, де не треба!... І з відти, і з відти тиснуть і лїзуть вздовж, повперек, навскіс — не питають шпічасцяки. Богом зви их! А кричиш на котрого, то він ще гірше допче твою працю, тратує по засїві, не зважає на твій крик, на твою гризоту, а кидаєш за котрим патиком, грудєм, так из заду за тобою кількадесять чорнїїв зявить ся, наче з під землї виростут і "абе! абе!" кричать, сміють ся і йдуть туди, куди першій потелепав ся, роблять то само, що першій робив, а ти в своїй роспуцї, гризи ся, пукни из злости так зараз на місце, нїхто за тобою не уйме ся, нїхто на добре не порадить!...

 

Що то нехристи прехитрі зможуть вдїяти бідному хлопови! От і ту повіли собі: або купуймо ґрунти омежників Чічевих, а єго в серединї дїстанемо за дурно, або купуймо дурного Чічі Ивана, а тамті будуть мусїли продавати за пів-дармо. Но хлопи сперли ся, вагували, а они купили поле Чічі, знайшовши єго на печи — ба нї, не на печи, а на горячім учинку, як крав цеглу з коршми, як витяг два кусники звітрілої жовтої глинки з муру Дувидкового, скарбового, — і так вихіснували нагоду: кару дарували єму, ґрунт купили від него і добре заплатили, щоби кождий знав, що не дурно стали властителями. Та жидівске не пропаде! Ту Чічі Йванови заплатили тисячі, а ту вже від Николая Когутика взяли чотири тисячі лише за саму лїпянку, щоби не копали ям під єго хатою...

 

Добре Чічі заплатив своякови Николаєви Кигутикови за то, що тілько лїт начиняв працею єго свій ненаситний живіт, звичайно, як виродки платять: ти им хлїба а они тобі каменя...

 

— Ох Чічі, Чічі! та що ти зробив? Чому нас не держав ся? Ти нас утопив через свою дурну гандлярку з світовими мантїями! — говорять ґазди.

 

Чічі визвірив ся на них та питає:

 

— Кого-м утопив? А от ви всї до одного стоїте! — і усміхає ся, мов-би не знати яку мудрість сказав.

 

Люде стискають плечима, ганьблять, картають, а він як би не чув сего. Постоїть, постоїть, повість "Бонце здрові!" і йде то до Ворони, то до Рахера з своїм адвокатом Паштетером на свіже пиво...

 

Та вже Чічі не показує носа до свого свояка Николая Когутика, знайшов собі иншу прикмету, нїхто би й не пригадав; у тої Мадярки під самим лїсом, що має дві пухлаті внучки на відданю, а вміє єму догодити борщем квасним і капустою, — там єго кватира, з Паштетером сидить а так випас ся, таке тото перед собою носить грубе, — не пізнають єго свої!

 

Чічі виеманципував ся: де якій відпуст, храм в околици, — він возом заїзджає коло церкви, стає коло обарівків, колачів, а дївчата красавицї кругом коло него як біленькі голубочки, заривають ся, хихочуть, а на своїх косом глипають, посмішковують собі з грубцана. А він думає, що й бо є за ним так пропадають, бо то не на жарти прибрав ся; все на нїм з біленького картану, свіже аж шелестить: сорочка курта, тілько кінчики з-під широкого ременя виглядають, гузли і кафтан також з швабщини, а грубінь така, що в коршмі на музиках, як парубки попросять, щоби з котрою обернув ся, то тілько він сам, — для других нема місця.

 

Тиснуть ся дївчата до Чічі, а кожда з якимсь дїлом: щоби купив то коника, то гуску, то обручку, то хрестик, а парубки слухають, кождий на свою дивить ся і знає, що то до него піє ся, не до Чічі.

 

А Чічі такій гордий... усе тілько:

 

— Цо? цо то?

 

— А як же Йвануню? — питають ся дївчата, — научіть нас, научіть! поправимо ся!

 

Чічі, так заатакований, виймає з-за пазухи обарінок або кусень медівника, ущипне пушками і хоче тій, що єму вже найлїпше сподобала ся, просто до — рота...

 

Дївчина засоромить ся, червонїє як мак розцвилий, сплюне, а другі сміють ся, регочуть, аж любо.

 

Та Чічі гордий з сего, що такій дотепний, що вміє цїле товариство бавити, а всї до него липнуть, як до меду пчілки.

 

Лїт кілька парубочив в той спосіб і честував дївчата то кусником обарінка то медівника, і не доміркував ся, що з него собі кпили, що жадна з них була-б не пійшла за него, хоть-би їй був купу, як Чорногора, не то медівників, але й золота насипав...

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 19.02.1891]

 

(Дальше.)

 

ІІІ.

 

Чуда-дива дїють ся в цїлій окрестности, наче в зачарованім краю: що хвиля, що година щось нового, невиданого, неслиханого. Та от ще перед двома недїлями волосали ся Зелепуги з Бабіями за дурний перелаз: одні пліт ставили, другі вимітували, баби мали ся окропом попарити, — а нинї... страх! — вивали очи, роздойми рот як найширше, гляди, та нїхто не подивує ся: замість тих двох хат курних, розвалених, з обідраними стріхами і голими причілками, взнесли ся дві великаньскі шопи, вже до половини покриті бляхою, — три машини нинї-завтра в русї, а що різних рур, зелїза — не переглянеш! Замість давного дрантивого плота — паркан в три хлопи, ще й в горі цвяхами наїжений, нашпікований, а в брамі сторожі — з виїмкою жида — навіть безроги влїзливої або собаки не впустять в середину, не то — чоловіка... А ту вам в тім місци, де Зелепуги і Бабії в недїлю, в свято положивши ся горілиць, глядїли, як небо в одну сторону, а хмари в другу сторону утїкають, — на тім самім місци добуло француске товариство з Лану Дрогобицкого матку — бере воски, і топить і тащить на зелїзницю, йдуть гроші на гроші. Полики, уважаєте, полики нема по тих неспокійних, сварливих сусїдах, навіть і тій ковбици преждевічній, що держала у Бабіїв не тілько печище, але й цїлу хату, і котрої, сохрани Господи, не вільно було тикати, — навіть і тій гир став ся... А довкола паркаву кучка коло кучки, а в них різні напої, а худі пейсаті приблуди сидять, нїби то дрімають... Ба нї, не дрімають они!... пасуть очима, чи не знайде ся якій Бабій-Зелепуга, що зачне правувати ся, а при такій нагодї найлїпшій хосен...

 

Господи! що на тім місци народу! тисячі і тисячі працюють. А двом Бабіям і двом Зелепугам ще перед двома недїлями було за тїсно і через дурний кіл вербовий мали ся сокирами порубати. А тепер стілько народу з цїлого світа нишпорить і не повість жаден: "Вступи ся, бо тя прогороджу!" — зі всїх кінцїв землї люденькове злїзли ся, без пашпорту, наче их хто цюпасом зігнав тут на купу...

 

З Иваном Чічею також чудо-диво. Сам не знає, сила в него тисячей — Паштетер числить єму касу, провадить рахунки, а єму все віддає готівку. Кождий признає, що Паштетер для Чічі адвокатом, писарем, бухгальтером, і не спроневірить одного шелюга: як возьме від Чічі реньского на які видатки, то купить тото-сесе, а що лишить ся, при свідках і при очах своєї куми Мадярки віддає єму, щоби сховав до калитки.

 

Чічі бере гроші, ховає в ремінь і як ковальскій міх фучить... а борщем квасним, капустою і пивом так розбевхав ся, що і по відпустах їздити не хоче, тілько сидить на ґанку у Мадярки, приглядає ся цїлими годинами, як єго свояк Николай Когутик жре ся днем і нічью з жидами, як править раз-у-раз плоти і заставки... Плїнь погана робить дїри, лїзе через верх, не обженеш ся... котрий бородач надійде, то бодай фалудину з плота витягне, бодай гильцю з деревини вломить, щоби тобі зробити пакість...

 

Та дивує ся Чічі, що Николї Когутикови хоче ся так з жидівнею уїдати, волочити ся по судах, по старостві, по урядах громадских, — видно, що не сповний розуму, бо й ще все так ходить в полотнянцї, в кучмі, як той простий хлоп... шкода, що в ґімназії учив ся...

 

Ба він, Чічі, уже не буде дохтем смердїти, — уже єму сего пан Хапківскій не посміє сказати, нї!... власне жде на свою ліберію сукняну. Кравець Иванчук уже зробив усе, припрасував, як ся належить, тілько штани при спробунку показали ся повузкі в кроцї, а в ґранатовій чемері треба було білі петлї з чорними баривками на самий край поперешивати. За те чоботи від Мацюри на війта Николи копито, з польскими холявами, як улляв! — тілько одна онучечка тонїська швабска і кілька стебелинок на віхоть...

 

Догодив навпослїд кравець, убрав ся Чічі в паньскій мундур — такій собі надутий, як пава, чи, хочу повісти, як индик, тілько саджай до буди на колесах, вози єго по світї, показуй на покаяніє за гроші... такій собі пан!

 

Глянула Мадярка на Чічу, поплескала по пухких вилицях добре, з притиском, аж залунало в світлици, і каже:

 

— Тераз тшеба дзевку шукаць, щоби вєдєла барщ ґотовац.

 

— Добре, пойдзем! — відповідає на се Чічі, і ту хлїб кришить та й кришить до борщу... — такої наробив саламахи на кількоро — і гатить!

 

Мадярка тимчасом закликала кравця Иванчука і слюсаря Грубича, казала запрягти конї і всї четверо посїдали на великій драбинастий віз — поїхали до Паштетера на зальоти. Стара Мадярка, сївши побіч Ивана, все в ухо щось єму шептала через цїлу дорогу... учила єго, як має справувати ся в присутности своєї будущої судженої, панни Мінцї...

 

ІV.

 

Загадочний чоловік той Паштетер! З-відки прибув, де родив ся, якої народности, — нїхто не вгадає. З Русином, Поляком, Нїмцем братав ся, а найбільше з жидами. Між тих "борухатих" як улїзе, то так як би их ріднїсенькій брат, тілько пейси приправ і бороду більшу... Сяде в серединї тої рабінацкої ватаги і сам веде перед. А через того череватого Чічу так собі хлопів зєднав, що кождий до него в якій-небудь важній справі иде о пораду і думає собі: ануж і менї такі тисячі роздобуде, як тому байталї! Хоть і ноги проходили, то жадному так щасливо справа не повела ся... Паштетер все якось так закрутив, замейлив, що — хоч-не-хоч — з жидами годи ся і бери, що дають, бо й сего не дістанеш!

 

Одно тілько беруть за зле Паштетерови, що з тою донькою жиє так якось дивно... Сли собі самі, то "ти" та "ти", тикають, цїлують ся, обіймають ся... Тфу! — хиба-ж тото у таких панів так буває? А може й се правда, що Мадярка одного разу сказала? Посварили ся обоє були щось через Чічу, а она єго обскубаною куркою по голові... по голові... і кричить: Ти викшта затрацений, ти! Та він вам дїйстно щось на таке подабає: нї пес, нї кіт, а як стане розправляти, то все тягне туди до лїса, все каже, що жидівска віра ще найлїпша, а тоті "попи", чи польскі чи рускі, то тілько, — е, не варта й згадувати.

 

Та пізнїйше і хлопи довідали ся, яке то дїленько той Паштетер, що так красно знав до серця мужицкого промовляти, — але то вже було тогдї, як пійшли до жидів на роботу, як стали на своїй батьківщинї цїлий день за чотири шістки корбою крутити або джаґаном камінну опоку розбивати. Псяюха — не красше му рікши — порозумів ся з жидами і все хлопам так радив, щоби було єму і жидови, а опісля Чічею засланяв ся, мов-то він такій правий чоловік, ходяча честнота...

 

Як Паштетер набив порядно кабзу, полагодив з старою Мадяркою давні довги, каже до неї:

 

— Приїжджай з Чічею до Мінцї в сватини!

 

Так і стало ся.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 21.02.1891]

 

(Конець.)

 

Приїхали свати до Паштетера привитали ся з господарем, як Бог приказав: Пaштетер з Чічею поцїлував ся, оба свати — кравець і слюсар — також люде і письменні і політичні, не остали позаду, також сердечно цмок цмок!... Мадярка пійшла зараз до другої комнати за панною молодою і там довгій час вели півголосну нараду.

 

Свати розгостили ся. Ждали, ждали на панну "молоду", щоби розпочати важне торжество відповідною промовою, яку Иванчук мав уже нераз при таких нагодах яко староста весїльний, але Грубич, яко поступовець, штовхнув єго досадно ліктем і каже: "Пий! і без того пий!... ту якось не випадає по просту, так по хлопски з якимись куницями, ласицями, царицями, андрони плести..." і так стало ся.

 

Пють старости за здоровє "ваше", "нашe", "паньства молодих", навіть не відпочивають. Чічі тілько мацяє понапихані чимось кишенї і в капотї і в штанах, аж порозпирало, глядить то на сватів, то на тестя будущого, то на двері відхилені до другої комнати.

 

Уже сватам добре язик розвязав ся, стали оба що раз голоснїйше здоровкати ся, вже два рази підходили на пальцях аж під двері заглянути до другої кімнати з цїкавости, — як навпослїд указала ся перша як тертиця тонка, суха, висока, захмурена, все недобра Мадярка, а за нею з повагою, з шелестом панна молода, як би ріднїсенька сестра Ивана Чічі, тої самої грубости, тої широкости, тілько голова більше ще схована в туловище.

 

Посїдали дами на софі. Грубич першій підсунув ся, шаркнув ногою і в обі пухкі руки лусь! — аж залящало! Иванчук за єго поводом, а Чічі сидить, як плетеня на кріслї, визвірив ся на Мадярку і ока з неї не зводить... дивить ся, дивить на стару... очевидячки якесь дїло важне має до неї, жде якогось тайного знаку.

 

Вкінци Мадярка закашляла а Чічі на цїлу губу як не зарегочесь! Заразив своїм ирзанєм цїле товариство: душить ся Грубич і бє мушкулистими слюсарскими руками себе по стегнах; душить ся Иванчук, аж одною ногою кравецкою до потилицї підфітькує; регоче ся Паштетер з Мінцею, ба навіть і сурова Мадярка товмить в собі сміх, прикусує дільну губу зубами, а за Чічею пасе оком.

 

Чічі, осмілений, набрав відваги і, на даний знак Мадярки, виймив одно яблоко і — бух! — в панну молоду, виймив друге, третє — бух! бух!... далї обарінки, далї медівники, а навпослїд з червоною товальнею присадив ся сам і в — обійми!

 

Хотїла-ж панна молода зімлїти, ба навіть дістала була якісь спазми сміхові — але практичні панове сватове якось тото заглаїли: як гукнули собі так від серця по свому, особливо слюсар, тубовим голосом "віват панству молодим!" — так уже стало инакше. До того й Мадярка, практична жовнярка, зараз Мінцю потерла кулаком по-під груди і, все перейшло без всяких лихих наслїдків...

 

В кілька недїль відбуло ся гучне весїлє. Свах на нїм крім Мадярки не було нїяких, але за те панів різної бранжі назїздило ся без лику, а бавили ся, гуляли кождий як хотїв і кілько хотїв. То раз була гулятика і музика! Над самим раном як чепили ся два комісарі из З. і два директори "банків француских" до великого бубна, як стали в него зі всеї сили кулаками валити, аж з обох боків продїравили...

 

V.

 

Лїт кільканацять по тім славнім весїлю ходили слухи по осели каліфорнійскій, що Чічі — купив село в повітї С—ім, став дїдичем, великим паном...

 

— Не вірте тому, — перечив бойко Бориньскій ямарам, коли в лїсї нераз посїдали при огни партолити яку бараболю, — тілько в ширінь розріс ся як куфа, а якій був дрімайло у Николая Когутика, такій є й тепер. Жінка то Герод! всїм завідує, балї дає, офіцирів з різних реґіментів спрошує, а він тілько в пекарни горшками викалатує або в котрій стайни при иміню спить-дрімає...

 

— Ти навіджений бойку, все знаєш! — кажуть єму, — тиркотиш як в горячцї "гореме-тереме", нї пришити, нї прилатати.

 

— Або й чому "гореме-тереме"? Я спарцував Галичину, Угри, Буковину, Бесарабію, Россію, всї кути знаю! і в Чічі я пів року був при конях. Надивив ся я на те чудо. Нераз їду з обойма дїдичами до Самбора та тілько по дорозї тої комедії, що і лїпшої в Парижи не взриш!...

 

— Еге!...

 

— Щоби я так тоту недопечену бульбу відихав!... Бувало їду, а она єму тир-тир-тир! — з початку з-тиха, далї щораз голоснїйше, а вкінци, як підгляне, що він спить, тріпне собою як опарена і з-відси і з-відти — пац! пац! і з брички — бебевх ним на дорогу! аж землейка свята трясе ся.. Я здержую конї, бо мало не попроривають ся, так суляють, хочу стати, щоби пан дїдич знов вилїз, а она: гони! бо й ти ще обірвеш!... Гм, небогойко, недочеканє твоє, щоби ти мене так по самім хріщу пястукувала! — думаю собі і конї пускаю на вітер... колїс не видати, чи котять ся, а людейкове стають і хрестять ся...

 

— А прецїнь раз дістав-єс!

 

— Ба! кілька разів бичиною по голові на ринку в Самборі... та годї з нею до поєдинку в такім місци: поліція, жадари, жовнїри на одваху... мене то вже навчило...

 

— Вчили тя й не навчили: райтузи правиш та й правиш а Чічі, видиш, пан, хоть на печи трицятку перележав.

 

— Менї нїхто не лишив такої ниви, за котру можна би село купити. Як би я таке дістав, то найперше заплатив би кождому за борщ а капусту, за дар божій, що за дурно у людей зїв, поставив би-м вам оту яку годну прикмету під лїсом, — а він що зробив Николї Когутикови, що в него вигодував ся? Кілька тисяч з кишенї єму викрав і других ґаздів на біду спровадив!

 

— Придуши, навіджений бойку, портку, бо згориш без сповіди...

 

— Нїчо не шкодить! як згорять а я заморочу ся, то не буде міг Лейзор вас котрого в них прибрати...

 

Слухаючи о Иванї Чічи такі вісти, нераз цїкаві бігли до Мадярка, як він приїхав на празник, і витали ся з своїм ровесником, побратимом, похрестником. Та Чічі мало пригадував собі, не пізнавав своїх... Як же з котрим почав розмову, то инакше нї, тілько по польски, а все хвалить ся, що одного разу єго панї казала так, а він повів инакше, і на єго стало! То було при нагодї, коли жінка хотїла віддати дїти до шкіл в Перемишли, а він повів: — Нї! я не даю дзєцї там, дзє ґімназію на хлопску школу пшеніцайон! — і в тім однім жінка з своїм загадочним вітцем Паштетером вволили єго волю.

 

Та Чічі мабуть уже більше не мав рації у своєї подруги... то була єго перша і послїдна опозиція, котра єму удала ся, як слїпій курцї просо, тому то він тим одним усе чванив ся.

 

— А чому ви, пане Чічо, так боїте ся тої рускої школи, чи, як ви зовете, хлопскої? — нераз питали єгo цїкаві.

 

— Бо я хцу, щоби мої дзєцї билї райцамі в Відню!!! — віповідав Чічі.

 

VI.

 

Через якійсь час перестав Чічі загощувати в Галицку Каліфорнію, стали приповідати люде, а між иншими і бойко Бориньскій що зле з ним, пійшов на губи: жінка з Паштетером село продали жидам, купили собі у Львові каменицю, а Чічу прогнали на чотири вітри. Ба, десь кажуть і в того жида бачили єго, і в сего, і ту десь крутив при корбі, і ту лазив до ями, а худий, нужденний, здихавичнїлий, — та все те непевне, годї вірити.

 

Раз виходить вечером Никола Когутик на двір — а було се вже в пізну осїнь, — дивить ся, сидить якась ганьба під самим порогом скулена і грудьми свище різними голосами.

 

— Хто ту? — питає Николай.

 

— Я Николцуню! я, не бий мене, бо мене вже біда побила!

 

— Та що за "я"?

 

— Я, Иван Чічі, твій... — і сильно закашляв ся, не докінчив.

 

Винїс Николай лямпу, світить — Господи! він сам, Иван Чічі!.. такій сухій, нужденний, тілько шкіра й кости, а уста закрашені з печеною кровію. Переляк ся нещасного.

 

— Ходи до хати! — просить Когутик.

 

— Нї, до твоєї хати я не годен порога переступити, але пусти мене там... позволь, най скінчу в тій лїпянцї, де-м родив ся!... Прости!... я провинив... не памятай!...

 

Просять Чічу конечно до хати Николая, хотять на силу затягнути, — не дає ся.

 

— Там родив ся!... там скінчу, сли пустите…

 

Занесли Чічу до єго колишньої хатини, посадили на запічок. Він поглянув, пороззирав ся по кутках... Усе так, як перед кільканацятьма лїтами: миска збита, з горшка черепє в куци, залижник з одною коміною заржавілою ложкою, образ якогось святого закопчений, і розвалені челюсти...

 

Николай, заплативши за тоту лїпянку жидам чотири тисячі, як забив двері, так і дивитись на ню не хотїв, бо все здавалось єму, що се не може бути, аби своя кров з крови, кість з кости, могла єму таку пакість зробити...

 

— Николо! — говорив Чічі при всїй челяди, що окружила єго і глядїла з милосердєм, — прости брате! не гнївай ся!... Я сам!... сам оден, нїхто мене не знає!. Менї не добре!... Води дайте!..

 

Побігли по воду. Николай держав конаючого своїми руками, шептав єму, що приймає єго до себе, тілько нехай успокоїть ся... — Нї. Николо, нї... Конець мій близькій... Убереш мене на смерть... так по нашому... Господи!

 

То було послїдне слово Чічі, яке прошептав послїдним диханєм. Скінчив колишний дїдич на руках свого свояка Николая Когутика.

 

Задзвонили раз, другій, третій. Хто то умер? — Чічі Иван.

 

Треба й собі пійти відвідати покійного, та вже-ж він каліфорнійській горожанин, тутешній уродженець.

 

Пійшов я. Входжу на подвірє Когутика, заблудив між тими будинками ґаздівскими, не виджу нї світла, нї людей.. тихо й собака не відозве ся.

 

Стою під плотом, стою, слухаю: хтось по болотї — хлюсць! хлюсць! — вже й кoло мене.

 

— Чи ту умерлий? — на здогад питаю.

 

— Йван Чічі? — питає мене бас грубий.

 

— Так, Чічі покійний.

 

— Геть там далї під потоком. Ходїть за мною, я йду также.

 

Приходжу там: в сїнчатах повно людей, серед хати на марах наряджений покійний, а коло него сивий бойко Бориньскій стоїть, вдивлює ся в умерця, киває головою і приговорює:

 

— Йване! Йване! Де твої дїти, де?... Ти хвалив ся, що не дав их до хлопскої школи!.. Иване, Иване! Ти вже на правдї, а ми на кривдї, але... але... де твої дїти?... Ти хотїв их міністрами мати!

 

— Федю Бориньскій! дайте спокій, дайте!... Ходїть до хати, бо там Дмитруньо і Олеся не хотять без вас ити спати, хотять вам щось перечитати з книжки! — просила Николая Когутика жінка.

 

— Дмитруньо! Олеся! йду, йду, ґаздиненько... о, дїти то, дїти божі!...

 

Перехрестив ся Бориньскій бойко, глянув ще раз на покійного, на колишнього свого пана дїдича, пійшов з Николихою, а дяки заспівали:

 

"Памятайте христіяне..."

 

Я змовив "отченаш" таки в сїнех, не міг дістати ся до середини.

 

Николай Когутик красно убрав Чічу, красно поховав, і всї свої віддали єму послїдню прислугу. Забули на все і простили...

 

Ах Господи святий! все то свої своїми!...

 

Б. 18 лютого 1891.

 

[Дѣло, 23.02.1891]

23.02.1891