Вихід пілотної серії телесеріалу каналу НВО «Вініл» – це феєричний вибух телевізійної геніальності. Музичний світ Нью-Йорку початку ‘70-х не можливо повноцінно вписати у вузькі межі повнометражного фільму, але це реально зробити за допомогою хронометражно і локаційно більшого формату багатосерійного серіалу. Тепер ми маємо дякувати режисерові Мартіну Скорсезе, активному свідку тогочасних подій та творцю машини часу під назвою «Вініл», що він в ‘70-х не спився і не помер від передозування, дякувати, що він не здурів від слави, кілограмів «сніжку» та параної. Дякувати, бо «Вініл» цього вимагає…
Кінець ‘60-х і всі ‘70-ті – це Новий час. Саме так, з великої літери. Причому для всього світу. Але цей Новий час, як вітер змін, повівав з повоєнної Америки, від дій та прагнень покоління бейбі-буму, яке було проти старої музики, кіно та суспільного устрою. Рок-н-рол поступово змінився на ритм-н-блюз, а Елвіс Преслі віддав естафету Джиммі Хендріксу і «Джефферсон Ейерпленс», «Дорс» і Дженіс Джоплін. Вже відгримів, але досі «сидів» у пам’яті Вудсток. Наприкінці ‘60-х хіпі заполонили Америку. Не курити «травку» було «моветоном». Так само, як і моногамія та фільми з Доріс Дей і Джоном Вейном. Стара система кіновиробництва з акторами на контрактах і режисерами на зарплатах відійшла в минуле ще в ‘40-х. В ‘60-х почався час, до цього абсолютно неможливий, коли режисерами ставали без досвіду, а фільми починали знімати сценаристи і актори.
… На початку цьогорічного січня в Нью-Йорку, під час відзнаки чергового фільму про Роккі Бальбоа «Крід», Метт Деймон подякував присутньому і номінованому на «Золотий глобус» Сільвестру Сталлоне, за свою кар’єру і кар’єру Бена Аффлека. Бо, як сказав він, якщо б Сталлоне не зміг би продавити право зіграти головну роль у фільмі за своїм дебютним сценарієм «Роккі», Деймон з Аффлеком не змогли би втілити свого «Розумника Вілл Хантінга». А саме згадка успішно зіграної ролі сценаристом Сталлоне переконала спочатку голлівудську студію виділити гроші на екранізацію сценарію Метта та Бена, а потім –Американську кіноакадемію віддати саме їм «Оскара». І, врешті, Голівуд і весь світ, що вони – зірки і варті гонорарів з шести- і навіть семизначними цифрами.
Сталлоне втілив свій сценарій 1976 року, коли вже у повну силу існував так званий «Новий Голівуд», де бал правили творці.
«Новий Голівуд» фактично розпочався з несподівано успішного «Безтурботного байкера» 1969 року, в якому режисером, сценаристом і виконавцем однієї з головних ролей був Денніс Гоппер, мало кому відомий артист, любитель сексу, наркотиків і рок-н-ролу. Але крім цього Гоппер був балагуром, людиною стрімких і захмарних ідей. Тобто, саме такою людиною і з такими «вихилясами», які й потрібні були кіношному електорату. Це вловили в Голівуді. Тому невдовзі подібні до Денніса «фріки» осідлали «Фабрику мрій» та продуковані нею довгі долари. «Нова» тенденція привела до слави Пітера Богдановича і Френсіса Форда Копполу, Брайана Де Пальму і Стівена Спілберга, Романа Поланського і Джорджа Лукаса. З-поміж них був і Мартін Скорсезе.
«Вініл» Скорсезе починається з 1973 року. І не випадково. Цей рік є наріжним камінцем – чи, принаймні, одним з таких – і для кар’єри самого режисера, і для фундаменту сучасної світової культури і політики. 1973 рік – рік, коли Вотергейтський скандал набув всезагального значення, карколомний результат якого навіть не в тому, що врешті президент Ніксон пішов у відставку, а в тому, що його примусили це зробити журналісти, творці реальної четвертої влади. Саме того року Пол Шредер, кінокритик, написав свій найвідоміший сценарій, «Таксист», за три роки потому екранізований Скорсезе. Того року Пітер Богданович підтвердив свій талант фільмом «Паперовий місяць». Вільям Фрідкін створив етапний для містики і жахів в кіно «Той, хто виганяє диявола», а Норман Джуісон поставив культовий тепер мюзикл «Ісус Христос – суперзірка».
1973-й – це коли альбом Девіда Боуї «Аладін Сейн» став номер один в Британії, а сам Боуї приїхав до Сполучених Штатів з концертним туром в підтримку свого попереднього, славетного альбому «Злет і падіння Зіггі Стардаста та Павуків з Марсу», революційного для музики загалом. Коли відрахування з проданих на концертах Led Zeppelin квитків досягло 90% і перевернуло шоу-бізнес. Коли Rolling Stones дійшли до того, що запросили на свій концертний тур режисера, і той зняв найбільш ревізіоністський документальний фільм про музичний гурт – з обсценною лексикою, сексом і вживанням наркотиків (гурт все ж таки не наважився його оприлюднити).
Мартін Скорсезе був у вирі цього року, чудово володіючи інформацією як про світ кіно, так і про світ музики. Продюсер Дон Сімпсон якось сказав про нього: «Він міг днями теревенити про кіно та музику, причому про музику більше. Його голова була просто переповнена рок-н-ролом, він пам’ятав на зубок кожний рядочок будь-якої пісні. Він розумів, що музика – це і є той важливий елемент, який по-справжньому виявляє дух нашого часу». Власне, не дивно, що невдовзі Скорсезе, фанат Rolling Stones, стане їх другом, зніме про них кілька документальних фільмів і разом з Міком Джеггером придумає серіал «Вініл».
Врешті, 1973 року Мартін Скорсезе зняв свій перший великий фільм, «Злі вулиці». Найвпливовіша кінокритикесса США Полін Кейл з «Нью-Йоркера» назвала його кращим фільмом року і зробила Скорсезе привабливим для кіностудій, інвесторів і глядачів… Тоді Мартін Скорсезе і не підозрював про ще один свій шлях – телевізійний, будучи ще з університету переконаним у хибності телебачення. Тепер «Вініл» став ледве чи не автобіографією режисера. Хоч серіал і не є документальним, а чисто художнім і вигаданим, всі його герої – і музичний продюсер Річі Фінестра (у виконанні Воббі Каннавеле, відомого за серіалом «Підпільна імперія»), і колеги з його звукозаписувальної компанії та клієнти з Нью-Йорку – від епідермісу до ядр клітини складені з реальних людей, інформації та пам’яті Скорсезе. Ну, хіба що, сам Річі у «Вінілі» – гарненький високий італієць, а Марті, італієць-іммігрант у третьому поколінні, був курдупликом з поганим зором і астмою…
MartinScorsese & RollingStones
Мартін зростав між священниками з одного боку, і злодіями – з іншого, на «злих вулицях» поганих районів Нью-Йорку, де таксисти могли вбити, а жінки не звертали на нього уваги. Але кіно все змінило. Настільки, що він, учень семінарії, поміняв монастир на університет, а рясу на камеру. А вже через кіно він потрапив у світ шоу-бізнесу – з його агентами, мільйонами і кокаїновими доріжками, що всі разом вели або до безрозбірного, часто бісексуального сексу, або на той світ. Або спочатку туди, а потім туди. Скорсезе в цьому жив, тому «Вініл» виходить за межі звичайного серіалу, навіть серіалу телеканалу HBO. Тут художньо видозмінені секс, насильство і брутальний спосіб життя є не тільки для гостроти відчуттів, – це картинка з реального минулого реального активіста подій.
Клуби, в яких секс був головною стравою в меню, а кокаїн – горішками на закуску: це місця тусовки друзів Мартіна, і з часом вони стануть такими і для нього. Тож Річі, герой «Вінілу», очевидно заходить до них, схвально відповідаючи своїй дружині (у виконанні Олівії Вайльд) на питання про секс в меню. Герой так само свариться з дружиною, як свого часу сварився і Марті, більше приділяючи увагу роботі, а не сім’ї. Так, Скорсезе був люблячим батьком, вночі він заколисував маленьку доньку (паралельно дивлячись «Психо» Альфреда Хічкока). Але те, що цього не має в пілотній серії, не означає відсутності в подальших серіях. А їх в першому сезоні заявлено десять, і транслюватиметься ця радість до середини квітня. Як розгортатиметься сюжет про Річі, який тільки-но підписав контракт з гігантом у сфері звукозапису, німецькою компанією «Поліграм»: чи так, як це йшло у самого Скорсезе – через терні до зірок, чи навпаки – поки не зрозуміло. Зрозумілою залишається лише форма бурлеску і буфонади, невпинного свята гріха і мистецтва.
19.02.2016