Гриць і панич (1903)

[З бурливих лїт. Львів, 1903, с.39–179]

 

I.

 

Було се зимою, незадовго перед пущанєм памятного 1846-го року.

 

Невелике гірське село Ступосян розкинуло ся широко по крутій долинї перерізаній гірським потоком, що тепер скований грубою ледяною корою та присипаний снїгом тілько де-де глухо булькотїв з під леду і на кінцї села вливав ся до так само замороженого Сяну. Маленькі хати чорнїли ся купками на білому снїговому тлї, сполучені одні з одними хиба вузенькими в снїгу протоптаними стежками. Величезними, важкими шапками зима сидїла на стріхах, ледовими сомплями звисала з окапів, купами білого пуху гнїздила ся між гиляками верб, густо вкривала вбогі поля по збочах, придавлювала своєю вагою чорні смерекові лїси по довколичних горах. Тїсно й важко робило ся чоловікови, коли бачив себе таким дрібненьким, слабим та відрізаним від решти сьвіта серед тих величезних гірських валів, серед тої маси снїгу, а до того ще обгородженим з усїх боків тим чорним, могучим частоколом, що ночами від вітру стогнав немов велитень конаючи в страшних муках, що в мороз тріщав та стріляв мов ворожий табор, а в бурю ревів, свистїв та вив, засипаючи безмірними туманами снїгу маленьке, вбоге село там у долинї над потоком.

 

Серед села на горбику стояв панський двір, деревляний, з ґанком, чисто вибілений і обведений високим парканом. В тім дворі жив дїдич села, пан Пшестшельський, старий вдовець з сином одинаком Нїкодимом, парубком 28 лїт, що скінчивши в Перемишлї ґімназию від десятьох лїт покинув школу і жив при батькови помагаючи йому завідувати ґосподарством, а властиво проводячи найбільше часу на польованю і поїздках по дальших і близших сусїдах, свояках і знайомих. Пан дїдич Пшестшельський, 70-лїтнїй, крепко збудований і здоровий шляхтич старої дати провадив ґосподарство сам і навіть не позволяв синови надто богато втручати ся до нього, так що сей мав богато вільного часу і міг займати ся „полїтикою“. Ще в ґімназиї він горячо переняв ся був лїберальними, демократичними польськими ідеями, що ширив у Перемишлї кружок Дмитрасиновича, а покинувши школу не переставав цїкавити ся пропаґандою, кілька разів гостив у себе революцийних емісаріїв, що ходили по краю, що року їздив на пару недїль до Львова, щоби погуляти на балях і розвідати, як стоїть справа відбудованя вітчини, і в остатнїх часах пробував навіть сам пропаґувати ті думки не тілько серед околичної шляхти, але також між селянським парубоцтвом батьківського села.

 

Старий пан дуже нерад був тій синовій полїтицї — раз тому, що вона дещо троха коштувала, а по друге тому, що була небезпечна. Гостини польських емісаріїв у його домі наробили йому богато неприємности, хоч власти й не знали про все, що було на правду. Комісар Курцвайль, завзятий ворог шляхти, кілька разів нагрожував ся арештувати його сина, скоро тілько щось найменше покаже ся на нього. А найгірше те, що сам батько вважав синові погляди хибними, для шляхти небезпечними, згубними, комунїстичними. Між батьком і сином бували часті суперечки, особливо від того часу, коли Нїкодим почав збирати сїльських парубків і голосити їм свою науку. Батько сердив ся, вговорював сина, вияснював йому, що він підкладає підпал під власну хату, та син не слухав, а ще жадав від батька, щоб сей поводив ся з селянами лагідно, скасував буки, зменшував данини, — мало що не жадав цїлковитого дарованя панщини.

 

— Здурів хлопець! Чисто здурів — повторяв заклопотаний батько. — Одинокий спосіб — оженити його з якою енерґічною та ґосподарною шляхтянкою, яка би порядно взяла його в руки.

 

Та такої пари для його Димця на разї не було видно, а „полїтика“ не давала самому паничеви думати про женитьбу.

 

Отсе власне старий пан, ходячи по покою, думав про те, що йому почати з сином, і перебирав у голові всїх знайомих панночок. Надійшли мясницї, сама пора для весїля. Ґосподарство в остатнїх роках ішло слабо. Від часу бунту, що вибух був у селї в 1841 роцї, селяни роблять панщину нерадо, цїни на збіжє нема, за деревом нїхто й не питає, а тимчасом податки плати. В селї був голод і треба було майже половину ґосподарів рятувати на переднівку. Дуже придалась би гарна невісточка з гарним віном. І дім оживила-б, і фінанси поправила-б. А то що: і живемо ми оба скромно, нї на які видатки собі не позволяємо, і ґосподарства, здаєть ся, пильнуємо, а тимчасом усе йде як з каменя, довжок у сяніцьких Жидів росте тай росте і нема надїї вилабудати ся з нього.

 

Пан Пшестшельський був у хмарнім настрою. Поснїдавши рано і обійшовши ґосподарство та роздїливши панщизняну роботу (до покою доносив ся з гумна густий стук цїпів, мов далекий компанїйний карабіновий огонь) він вернув до покою і дожидав другого снїданя. В животї троха млоїло, а до того небо було хмарне та непривітне, всї дороги і стежки завалені снїгом, — чутє голоду, самоти та одинокости придавлювало душу.

 

— Де панич? — запитав пан Пшестшельський підхиляючи з покою двері до сїний і направляючи своє питанє до супротилежної отвореної кухнї, де кухарка при помочи двох служниць порала ся коло печи.

 

— Десь тут недавно були, — відізвала ся одна служниця.

 

— Певно пішли до Тимкового, Гриця кликати, — додала друга.

 

— По що йому Гриця?

 

— Та видно хочуть десь їхати по обідї.

 

Рано велїли фірманови зладити залубеньки.

 

Пан запер двері і знов пустив ся ходити по покою.

 

— І куди він хоче їхати по такій заметї?

 

А тут не нинї то завтра жди нової снїговійницї. Чую се добре, — ревматизм так і ходить по костях. Я певнїсїнький, що він до Сянока збираєть ся. Ну, та зрештою нехай їде. Може там збереть ся яке товариство, піде забава, панни будуть... ану-ж може котра й причарує його.

 

В тій хвилї надійшов панич. Се був так само високий і статний мужчина, як і його батько, осмалений вітром, синьоокий, з довгими, по уланськи закрученими вусами. Подовгасте, сильно костисте лице сьвідчило про енерґічну вдачу і сильну волю, а синї очи надавали сему лицю виразу якоїсь ідейности і замилуваня до мрій та фантазий. Він був убраний по ґосподарськи але чисто, в „польських“ чоботях з високими, густо поморщеними холявами, в штанах із грубого, сїрого сукна, в короткім висше колїн кожушку без ковнїра. Боброву шапку з кляпами на вуха зняв при входї до покою, а потім поклав на комодї.

 

— Добрий день татови! — промовив мягким та звучним голосом.

 

— Добрий день! Ну, що? Де бував?

 

— Ходив до лїса, чи нема сьвіжого вовчого слїду.

 

— Нема?

 

— Нї. Після вчорашнього нема.

 

Нїкодим скинув кожушок і передяг ся в чемерку, свій звичайний стрій.

 

— Збираєш ся їхати кудись? — запитав батько.

 

— Та мушу. Вчора лист  прийшов із Сянока.

 

— О! — здивував ся батько. — А ти й не сказав менї нїчого. Від кого лист?

 

— Та не говорив, бо то не татків інтерес. Ґраф К. пише менї — коротко, пару слів: Прибувай, важні вісти.

 

— Агі ! Ґраф К.! Та не знати котрий, бо їх два є. Чи старий, чи молодий ?

 

— Молодий.

 

— Ти з ним знайомий?

 

— Доси нї.

 

— Ну, і не догадуєш ся, чого тебе потребує ?

 

— Догадую ся. Лист запечатаний не його печаткою, а нашою, меч і коса навхрест, а на полях чотири букви: J. Р. N. Z.

 

— J. Р. N. Z. — а се що значить?

 

— Jeszcze Polska nie zginęła.

 

— Там до дїдька! — буркнув старий пан.

 

— Що, не подобаєть ся тобі? — якось прикро запитав син. — Я думав, що се повинно тїшити тебе.

 

— Як може мене тїшити дурниця ? Будьте собі патріотами, вірте всею душею, що Польща не пропала, працюйте про мене над її відбудованєм, але по що вивішувати свій патріотизм на печатках, викрикати його з дахів, вибубнювати на вулицях? А надто ще коли знаєте, що уряд дразнить ся такими дурницями як бик червоним. Коли хочете справдї зробити щось, то такі значки сто раз швидше пошкодять вам, нїж поможуть.

 

— Ну, не можна так говорити, — боронив ся Нїкодим. — Люди людьми, таточку, а Поляки Поляками. Їм не досить патріотизму в глубинї серця, їм треба патріотичної одежі, кокард, печаток, фан і відзнак. Такі річи тягнуть до себе навіть таких людий, що в серцї не богато мають дїйсного патріотизму.

 

— О, певно, — мовив батько. — Се певно вони притягнули й того ґрафика К. — марнотратника, неробу та гуляку. Даруй, мій сину, але справі, котрою кермує сей панич, я не можу вірити. Бувши на твоїм місцї я зараз би відкараскав ся від неї.

 

— І менї се не дуже подобаєть ся, що він має в руках нашу печатку. В окружнім комітетї засїдає купа паничів, котрі вже від давна балакали про те, що треба когось для „фірми“. Здаєть ся, що вони втягнули його. Ну, та я поїду, розвідаю; що там вони роблять і яке у них дїло до мене.

 

Льокай покликав панів до снїданя. В часї снїданя, в присутности льокая, розмова перервала ся; тілько десь колись пани перекидали ся французькими фразами, хоч оба в французькій мові були не тверді і ширшої конверзациї сею мовою не могли провадити.

 

По снїданю батько почав збирати ся до виходу, щоб оглянути ґосподарство.

 

— Коли їдеш? — запитав він сина.

 

— Думаю сьогоднї по обідї. У Косцїцких у Д. підночую, а завтра буду в Сяноцї.

 

— А довго там забавиш?

 

— Не знаю, як випаде. Може там яка забава склеїть ся. В усякім разї надїюсь вернути в суботу.

 

— А кого береш із собою?

 

— Гриць поїде.

 

Батько вже був готов до виходу, з шапкою на голові. Згадка про Гриця вдарила його якось неприємно.

 

— Не розумію, Димцю, — мовив він хмурячи брови, — чого ти волочиш того Гриця з собою. Адже можеш узяти котрого будь слугу.

 

— Коли бо вони всї такі тумани! Анї один не вміє з кіньми поводити ся як слїд. Нї в чім не спустиш ся на нього. А Гриць — знаєте самі, який він до всього проворний і який вірний менї.

 

— Але менї то дуже неприємно, Димцю, дуже неприємно!

 

Нїкодим, занятий пакованєм подорожної валїзи, підняв голову і видивив ся на батька.

 

— А то чому?

 

— Я хотїв про се поговорити з тобою, та на се треба би вільнїйшої години.

 

— Ну, що-ж, говоріть!

 

Старий опер ся на палицї, не сїдаючи, а син стояв на почіпках коло валїзи.

 

— Нї, буде ще час, — мовив старий по короткім ваганю. — Приїдеш із Сянока, то поговоримо ширше. А тепер одно тілько скажу тобі: будь обережний із тим Грицем і з тими парубками — там — знаєш? — і з усїм хлопством. Будь обережний! Щось там варить ся і кипить між ними. Чую, що пахне чимось недобрим. Нїби то вони гнуть ся і хилять ся і не грозять, а про те в очах і в голосї і в рухах видно щось таке, як було в 1841 роцї, памятаєш, перед бунтом!

 

Рік 1841 був памятною хвилею в житю пана Пшестшельського і його дїдичного села. В тім роцї був у селї бунт, котрий треба було втихомирювати аж військовою екзекуциєю. Пан Пшестшельський і доси не може без злости згадувати про сей проклятий рік і його погані наслїдки.

 

Між громадою і двором ішла здавна суперечка за якісь толоки, за пустки, що були первісно рустікальні, а потім, ще за попереднього пана, були прилучені до двірського ґрунту, в кінцї за ріжні кривди, на які жалували ся піддані. Ся суперечка довго ходила по судах, піддержувана головно кількома заможнїйшими, письменними селянами, між котрими визначував ся Гнат Тимків, сїльський плєнїпотент, чоловік бувалий і досить добре обізнаний з правними приписами. Він довгі лїта докучав панови ріжними процесами і деякі справдї повигравав. Роздобувши в Сяноцї якимсь способом відпис старих Йосифінських інвентарів, де були списані всї громадські ґрунти, повинности і данини, він в 1841 роцї счинив правдивий розрух у громадї і зажадав від пана звороту всїх загарбаних від того часу ґрунтів і відшкодованя за збільшені данини і надроблену панщину. Переляканий пан покликав військо ; бунт успокоєно різками і військовим постоєм, що пробувши в селї дві недїлї вичерпав усї засоби не тілько у селян, але і в дворі. Тимкового арештовано і в кайданах відвезено до Сянока. Коли виїздив із села, купа його прихильників кинула ся, щоб відбити його. Прийшло до бійки між селянами і двірськими посїпаками. В тій бійцї найгорячійшому з тих посїпак, двірському злїсному Онишкови Кострубови поломано обі ноги.

 

В селї настав спокій. Від Тимкового відібрано інвентар, котрого по закону йому не вільно було мати, тай його самого не стало в селї. Та на пана по тій екзекуциї впали нові обовязки — запомагати цїлу зиму обдертих із усяких засобів селян, платити шпиталь за Коструба, а надто опікувати ся сином Кострубовим Осипом і сином Тимковим Грицем. Хоча у обох хлопцїв були матері, то про те пан узяв їх обох до двора. Кострубиха була халупниця і справдї не мала при чім держати парубка дома і була-б мусїла віддати його в службу, а Тимкового Гриця пан узяв на просьбу свойого сина, даючи натомісь Гнатисї наймита для веденя ґосподарства.

 

Осипови було в ту пору 18, а Грицеви 13 лїт. Осип був крепкий, рослий парубіка, незвичайно сильний, відважний і завзятий, але мовчазливий, скритої вдачі. Натомісь Гриць, мамин пестїй, був хлопець незвичайної вроди, кров з молоком, з золото-жовтим волосєм, що блискучими кучерями вилось по його голові і спадало аж на плечі, з синїми, лагідними очима, щирий, отвертий і добрий, видно, вихований в достатку і свободї. Батько змалку навчив його читати і писати і богато оповідав йому про те, що бачив і чув по сьвітї, а Гриць, маючи незвичайно добру память і бистре око, засвоював собі все, що чув, придивляв ся до всього, що бачив, одним словом, був появою наскрізь незвичайною серед мало розвитих, при́тупих, заляканих та брудних сїльських дїтий. Його не любили ровесники, дразнили паничем, за те панич Нїкодим дуже вподобав його і поти налягав на батька і на стару Гнатиху, поки його не взято до двора на службу. Панич від разу взяв його собі і не стілько вживав до послуги, скілько розмовляв з цїкавим хлопцем, волочив ся з ним по лїсах і потоках, їздив по сусїдах і до Сянока, брав навіть раз до Львова з собою, одним словом, зробив його своїм невідступним товаришем.

 

Гриць був вдячний паничеви. Він користав і з його розмов і з поїздок, а за його добрість відплачував ся йому такою вірною і старанною услугою, що панич не міг його нахвалити ся. І коло коний він умів ходити добре, і стрілець з нього був незрівнаний і на ловленє пстругів у потоцї знав тисячні способи, і по лїсах та дебрах знав стежки, — одним словом, усюди Гриць умів бути паничеви пожиточним і услужним.

 

Зовсїм инакше вів себе Осип. Хоча батько його був найщирійший двірський слуга, чи то, як говорили в селї, найвірнїйший панський собака, у Осипа від малку була зовсїм иньша вдача. Не знати, чи від матери, що була з роду шляхтянка і вийшовши замуж за підданого мусїла робити панщину і через те проклинала свій вік, чи від сїльських дїтий, що повторяючи слова своїх батьків ганьбили і проклинали його батька, досить, що Осип набрав ся глухої ненависти до пана, до двора і всїх двораків. Служба в дворі була мукою для нього самого і для всїх, що мали з ним дїло. Упертий, непокірний і завзятий він нераз робив иншим на збитки всякі пакости, псував те, що зробили иньші, навіть осьмілював ся бурчати на пана, відгрожувати ся паничеви, а Гриця де міг заскочити, ганьбив і навіть частував буханцями. Дійшло до того, що раз Осип зайшов через се в сварку з паничем. Панич ударив Осипа в лице, сей віддав йому ще з підсипкою. Счинив ся крик, Осипа побили жорстоко, заперли через ніч до шпіхлїра, а на другий день відвезли до Сянока і віддали в рекрути. Гриць щиро плакав, чуючи й себе по троха винуватим у тому нещастю, та Осип в понурій мовчанцї, без жалю попрощав ся з рідним селом.

 

Се було перед трьома роками. Того самого року вийшов Тимків із вязницї, а Коструб із шпиталю. Тимків постарів ся передчасно, послаб, зігнув ся; Коструб кепсько вилїчений лишив ся до віку калїкою. Тілько тепер він довідав ся, яка доля спіткала його сина, та панський дворак приглушив батьківське чутє.

 

— Добре йому так! Нехай знає, драбуга, як шанувати панів. Не бій ся, стара, не пропаде він там. Буде добрий, то буде й йому добре, а буде злий — го-го! там із нього швидко злїсть виженуть, хоч би мали при тім і душу вигнати з тїла.

 

Не дуже потїшила бідну матїр така промова, та що мала робити! Поплакала і перестала; треба було працювати і на себе і на калїку-чоловіка, і ще й відбувати що місяця чотири дни панщини. Що правда, пан запомагав свойого вірного слугу і хлїбом і стравою і збіжем, так що нужди вони не терпіли, але робити треба було. Коструб не можучи ходити, цїлими днями сидїв у хатї, плїв коші, сїти, рукавицї і тим хоч що-то заробляв на хлїб. Жінка зимою прала, а лїтом ходила на полеві роботи, найчастїйше до пана за гроші і страву.

 

І в Грицевім житю настала переміна. Батько вернув із криміналу зломаний, знеохочений, а чуючи, як по людськи обійшов ся пан  з його жінкою і як добре було синови в дворі, перепросив ся з паном. Він учинив се не так може з щирої прихильности до пана, як для того, щоби по добру видобути з двірської служби свойого любого Гриця. Хоч як нерадо, панич згодив ся пустити Гриця до батьківського дому. Та про те він дуже часто брав з собою Гриця чи то йдучи в лїс, на рибу, чи їдучи десь у сусїдство, а далї почав його кликати ще частїйше, вечерами, на розмови, в котрих силкував ся викладати парубкам свої патріотичні ідеї. Гриць був більше підготований до сеї пропаґанди від иньших парубків, проймав ся нею горячійше і часто помагав паничеви, викладаючи його слова на мову більше зрозумілу парубкам. Та анї Грицїв, анї паничів батько не були раді тій роботї. Старий Тимків був нерад, що панич надто вже часто забирає йому Гриця від роботи, а старий пан гримав на сина за його „комунїстичну“ пропаґанду. Правда, старий Тимків по троха рад був, що панич так любить його сина і не противив ся, коли панич брав Гриця з панщини — краще-ж хлопцеви гуляти та їздити, нїж потїти коло цїпа; але коли Гриць почав розповідати йому, про що балакає панич з ним і з парубками, старий почав дуже хитати головою.

 

— Синку, бій ся Бога, вважай! Держи ся на осторозї! — остерігав він. — Се чимсь недобрим пахне.

 

Гриць не міг зрозуміти, чим недобрим можуть пахнути обіцянки скасованя податків, ревізорів, а навіть самої панщини.

 

— Гляди, щоб поза тими обіцянками не було якого польського повстаня! — говорив старий пленїпотент. — Пани люблять так: завабити хлопа на красні слова і потому пхнути його в огонь: іди, бий ся, проливай кров за нас, аби ми могли панувати!

 

Гриць задумав ся. Справдї, се може бути. І він постановив собі по щирости розпитати панича, до чого воно йде.

 

Так настала зима 1845 р. Не довго перед Різдвом счинив ся рух. Із Сянока прибули урльопники. Несподївано для нїкого їх пустили з війська на сьвята і то не на кілька день, а „до заволаня“, як говорили тодї. Се була незвичайна ласка. Село оживило ся, загомонїло: прибуло десять найкращих хлопцїв, між ними й Осип. Усї вони мали богато чого повідати про своє військове житє, про те, що бачили і чули. В селї повіяло якимсь сьвіжійшим духом і старому панови здавало ся, що люди так як перед бунтом почали гордїйше підіймати голови.

 

— Так що-ж, думають татко, що знов щось таке починаєть ся, як тодї? — запитав Нїкодим.

 

— Нїчого ще не думаю, бо нїчого певного не знаю. Але менї здаєть ся, що той старий кримінальник Тимків знов щось риє між людьми. Дуже йому гребінь відріс через те, що ти з його сином панькаєш ся.

 

— Се вам так здаєть ся! — з легковаженєм промовив Нїкодим. — Я нїчого подібного не бачив.

 

— Е, що ти розумієш! Ти нїчого й не побачиш, бо тебе твої комунїстичні ідеї заслїпили. Ти будеш панькати ся з ними, поки вони не прийдуть з цїпами і косами і не вбють тебе.

 

— Ну, що татко видумують! Чи то годить ся таке видумувати! — скрикнув Нїкодим.

 

— Добре, добре, — мовив старий. — Тілько я наперед кажу тобі, скоро щось такого довідаю ся, що в селї якісь бунти, якісь непокірні розмови йдуть, то не буду чекати на військо. Кого зловлю, велю так випарити, щоб йому відхотїло ся язиком молоти.

 

— Ей, татку! Бійте ся Бога! Не надто ви з тим паренєм розмахуйте ся! Уважайте, який час надходить!

 

— Ет, дурень ти, тай тілько всього! — скрикнув старий і плюнув гнївно. — Тобі здаєть ся, що ти з них поробиш польських патріотів. А я тобі кажу, що се небезпечна гра!

 

Лїпша стара метода. Хлоп має слухати, а не міркувати, не резонувати. Хлоп до цїпа, до коси, не до шаблї і не до патріотизму! Се моя думка і при нїй стою.

 

І він стукнувши палицею о поміст поквапно вийшов із покою. Нїкодим тілько головою похитав і взяв ся далї пакувати свою валїзу.

 

II.

 

Була субота. Вечеріло. Небо вияснило ся після кількаденної снїгової заметї. Тис мороз. З невеликої сїльської дзвінницї на далекім кінцї села почув ся власне плачливий голос вечірнього дзвона. Село в синявім сутїнку лежало, мов вимерло. Нїде не було видно анї живої душі, не чути анї одного згука. Тільки понад стріхами вив ся білявими клубками дим, піднимаючи ся просто в гору.

 

За те в дворі було шумно і гучно. В стодолї, що стояла в глубинї просторого гумна, розлягав ся на тоцї до такту лускіт цїпів. Кільканацять парубків кінчило власне чистити стайнї. Иньші носили міхами провіяне і вищиняне зерно до шпіхлїра. На другім тоцї, де віяно і щиняно і відки котили ся густі клуби пилу, осїдаючи сїрою плахтою по снїгу, чути було цокотанє жінок і дївчат. Отамани та десятники з нагайками і костурами ходили від одної купки робітників до другої, жартуючи, покрикуючи, втишуючи надто голосні розмови або від разу на місцї завдаючи кару непослушним. Пан дїдич був у шпіхлїрі і записував число принесених міхів, міру і якість висипаного в засїки зерна.

 

— Ну, годї вже! — крикнув він голосно крізь двері до економа. — Велїть кінчити! Вечірню дзвонять.

 

І він виняв із рота люльку на довгім цибусї, зняв шапку і перехрестив ся, шепчучи „Anioł Pański“.

 

— Годї вже! Годї вже ! — пішли з уст до уст панські слова і розрушана по всїх закутках широчезного гумна сторука панщизняна машина почала звільна, не від разу, зупиняти ся. Перші жінки покинули решета, що ними щиняли провіяне зерно, і висипали на гумно, обтріпуючись від пилу, чихаючи та регочучись. Усї вони не зупинячись посунули півперек подвіря, попри шпіхлїр, де власне стояв пан дїдич з невідступною люлькою в зубах. Кожда з жінок підходила до пана, кланялась йому доторкаючись рукою аж до самого снїгу і цїлувала його в руку. Пан ласкаво глядїв на них, до сеї або тої забалакав кілька слів.

 

— Ну, Оришко, а якже там твій чоловік ? здоров ?

 

— Та все однако, прошу ясного пана. Нїби здоров, і їсти хоче, а на ноги не зведеть  ся анї руш.

 

— А маєте що їсти?

 

— Та дякувати панській ласцї маємо.

 

— Ну, тепер і Осипа маєте дома. Робить він що?

 

— Та робить, прошу ясного пана. Ходить молотити, а нинї пішов з парубками в лїс, клепки рубати.

 

— Так? Ну, добре, добре. Тілько вважайте менї на нього ! Він непокірна голова! Коли почую про нього щось найменше недобре, зараз напишу до циркулу, щоб його взяли знов до війська і не пускали більше.

 

— Ой, паночку, лебедику! Та де там ! Він тепер такий добрий, такий послушний! Я сама нераз не можу пізнати його. От і з тим Грицем Тимковим, як уперед не любили ся, а тепер Осип сам пішов до нього, перепросив ся з ним.

 

— Так? Ну, то дуже мене се тїшить. Видиш, як ти мене проклинала тодї, як я віддав його до війська, а тепер сама бачиш, що се вийшло йому на добро. Що було би з нього тут у селї ? Шибеник, дармоїд, кримінальник. А тепер може з нього вийти порядний чоловік.

 

— Та дай Боже ясному панови здоровля!— кланяючи ся мовила Кострубиха, не знаючи що иньшого сказати на сю моральну проповідь. А коли пан не говорив нїчого більше, вона поцїлувала його в руку і пішла.

 

Майже рівночасно з жінками перестали стукати й молотники. Та вони не виходили ще зараз. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину до половинка. Все те робило ся якось мляво, неохоче, мовчки, немов ті люди бажали проволікти час. Не видно було анї слїду тої радости, яка звичайно являєть ся у чоловіка при закінченю тижневої роботи.

 

— Ану, живо один з другим! Рушайте ся! Рушайте ся! — покрикали панські доглядачі.

 

Ще кілька міхів чистого зерна перенесено з току до шпіхлїра, звязано кілька околотів соломи, постелено в стайнях і поприпинано худобу, напоєно телят, насипано свиням послїду в коритця, накладено вівцям за драбинки пахучого гірського сїна, дрібного та зеленого як барвінок, і тижнева панщина була скінчена.

 

— Ану до пана! На обрахунок! — загуло по подвірю.

 

На небі, в безмірній темній безоднї почали моргати перші зорі.

 

Пан Пшестшельський пихкаючи люльку замкнув шпіхлїр і сїв на колодї, що стояла близько дверий, під навислим дахом сього невеличкого, мурованого будинка. Звільна, тяжкими кроками сходили ся робітники від цїпів, вил та віячок, випростовуючи плечі, обтрясаючи з пилу довге, по плечех розсипане волосє, важко зітхаючи. Два слуги принесли дубову лавку і поставили її праворуч пана. Два отамани з палицями стали коло неї, знаючи свій обовязок. Економ подав панови тижневий рапорт. Пан глянув на нього, поводив очима, а зупиняючи ся на однім місцї підвів голову і грізно глянув на юрбу.

 

— Гнат Тимків!

 

Старий пленїпотент поклонив ся, виступив із купи сусїдів і знявши шапку підійшов близше до пана.

 

— Гнате ! — мовив пан, — що се має значити?

 

І він тикнув пальцем у розложений перед ним рапорт.

 

— Ти знаєш, що тут записано?

 

— Нї, прошу пана.

 

— А що ти говорив економови?

 

— Що говорив? Усяке говорив. Що він мене питав, я йому відповідав.

 

— Чи лиш те? А тут записано, що ти відгрожував ся на панів.

 

— Я не відгрожував ся, — спокійно, але рішучо промовив Тимків.

 

— Добре ! От економ тут стоїть живий. Пане Домаґальскі, що говорив Гнат до вас?

 

Економ виступив наперед, випростував ся і мовив:

 

— То так було. Підходжу я до молотників, та чую здалека, що цїпи не бухають, а веде ся голосна розмова.

 

— Приколотки перетрясали, — втрутив Гнат.

 

— Став я за углом і слухаю. Аж чую, Гнат говорить. „А я гадаю, що то не добром пахне, що пани знов якесь повстанє задумують. Занадто добре їм дїєть ся, за мало їх Москаль бив“. Був би ще далї говорив, але котрийсь побачив мою тїнь ізза угла і в тій хвилї розмова затихла.

 

— Чи то правда, Гнате? — запитав пан.

 

— Правда.

 

— Як ти сьмів таке говорити?

 

— Бо так є.

 

— Так є? Відки ти знаєш, що так є? Як сьмієш говорити, що пани задумують повстанє?

 

— А хиба не задумують? А хиба ваш панич від самої осени не намовляє наших парубків до повстаня? Таже ми, пане, не слїпі і не глухі, знаємо, що до чого йде.

 

Пан поблїд як стїна при тих словах. Його руки дрожали, губи рушали ся, мов говорили щось, але з горла не йшов голос. Осьмілені тим люди і собі-ж обізвали ся.

 

— Що правда, то правда! Ми то всї знаємо. Нам дїти говорять.

 

Та пан уже переміг своє зворушенє і зірвав ся з місця.

 

— Мовчіть! Усе те неправда! Панич з вашими синами добрий, учить їх бути чесними і послушними, а ви дурні от що з сього зробили. Ви самі бунтівники! Пахне вам кримінал, бо там їсти дають, а робити не велять. Ей люди!

 

Гнат затремтїв при сих словах.

 

— Пане, — промовив, — коли нас попрікаєте кримінальським хлїбом, то дай Боже й вам закоштувати його!

 

— Хлопе! — ревнув пан і вся накипіла злїсть прорвала ся на верх у його душі. — Ти менї сьмієш таке говорити? Гей, гайдуки! На лавку його!

 

Гнат випростував ся.

 

— Пане, — промовив спокійно, — ви не будете мене бити.

 

— Певно не буду. Я маю таких, що се зроблять за мене.

 

— Пане! Памятайте, пожалуєте того!

 

— Ти ще грозиш менї? Кладїть його!

 

Гайдуки приступили до Гната і взяли його за руки. Між людьми счинив ся гомін.

 

— Пане! Не маєте права! За що його карати? Що він злого зробив?

 

— Що? Ви бунтуєте? Забули вже недавнє ? Гей там! Запріть браму! Всїм по двайцять пять, а сему старому бунтівникови кілько влїзе.

 

Та люди не перелякали ся. В них очевидно кипіло. Їх було стілько, що кинувши ся нагло могли ногами потоптати і пана і всю його двірню. Пан очевидно й сам бачив се, та злїсть заслїпила його. Гайдуки стояли коло Гната і не знали, що робити.

 

— Беріть його! Кладїть! — кричав пан.

 

— Геть від нього! Пане, опамятайте ся! Досить того збиткованя! — гомонїли люди. — Досить, бо буде лихо!

 

Гнат бачив, що у його сусїдів зачинали в очах грати злі искри, що кулаки стискали ся, а погляди звертали ся на купу ломачя, що лежала під парканом. Ще хвиля, і могло прийти до нещастя.

 

— Люди добрі, — крикнув він. — Заспокійте ся! Нехай сей ворог збиткуєть ся наді мною! Будьте сьвідками! Я вам говорю, що вже не довго його панованя! Але ви будьте спокійні, не накликайте ще більшої біди на село!

 

— Заткайте йому рот! Кладїть його! — кричав пан — і серед гробової мовчанки розпочала ся огидлива сцена панського самосуду над безпомічним підданим. Гната били до схочу ; пан не мав охоти числити, а фукаючи і спльовуючи ходив по подвірю. Вкінцї, коли крик старого перемінив ся на глухе стогнанє і крізь полотно почала бризкати кров, він крикнув:

 

— Досить!

 

Гната підвели. Він стогнав.

 

— Щоб ти знав на другий раз, як говорити з паном! — крикнув пан Пшестшельський. — Марш усї до дому!

 

І ще раз плюнувши він пішов до двора.

 

III.

 

У лїсї також скінчила ся робота. Лїсничий дав знак трубкою, що час перестати. Звільна почали рубачі з гущавини, з ярів і дебрів стягати ся купками на „шлябант", при котрім стояв лїсничий. Він держав у руцї „квітаруш“, записав кождого, кілько хто нарубав, а на другій половинцї картки виписував йому квіток, віддирав його і давав рубачеви. Рубачів було кількадесять, то воно тягло ся досить довго, поки всї отримали квітки. Ті, що мали квітки, не відходили, а чекали, поки всї будуть готові. Лїс був досить далеко від села і одинцем іти, а ще й смерком — неприємно. Лїпше купою.

 

Упоравши рубачів, лїсничий пішов до своєї лїсничівки. Надзорцїв не було нїяких, бо се не була панщина, а платна робота. Рубачі — самі парубки, довгою, гамірливою купою рушили до села.

 

— Хлопцї, — відізвав ся Осип обертаючи ся до всїх, — та розповіджте бо, що се у вас за вечерницї з паничем? Одного, другого питаю, та вони щось менї бовкнуть тай утїкають. Ну бо, скажіть по щирости!

 

— Коли бо нам панич остро заказав не говорити нїкому, поки час не настане на те.

 

— Ей хлопцї! Вже з того видно, що воно щось не добром пахне !

 

Деякі парубки зацукали ся.

 

— Та справдї, що воно таке і до чого? Панич говорить богато і не договорює.

 

— Ну, що-ж він вам говорить? — допитував Осип.

 

— Та що говорить, — нерадо відповів один парубок. — Говорить, що нам кривда, що нас податки тиснуть, що в рекрути беруть, що сіль дорога і що всьому тому повинен бути конець.

 

— А про панщину не говорить, що нас тисне?

 

— Про панщину якось не так. На панщину більше Гриць відказує.

 

— Ага, то певно старий його навчив! — зареготав ся Осип. — Ну, але який же конець хоче зробити панич із усею тою бідою?

 

— Та каже: всьому винні Нїмцї. Від них уся біда.

 

— Он воно що! Хиба Нїмцї завели панщину? — скрикнув Осип.

 

— Та панич каже, що Нїмцї. Вони наказали писати лївентарі, а з лївентарів усе лихо.

 

— Німцї в нашім краю збогатили ся ! — додав другий парубок. — Послухай, якої сьпіванки навчив нас панич. Ану, хлопцї, разом голосами !

 

— І серед вечірньої тиші разом кільканацять молодих голосів затягло пісеньку:

 

            Прийшли Нїмцї до краю

            По свойому звичаю

            З телячими торбами,

            Тепер вони панами.

            Дорога сіль, табака!

            Кождий Нїмець собака:

            Що з Поляка зрабує,

            В свої сакви пакує.

 

— Ха, ха, ха ! Правда, гарна пісенька! — зареготали ся парубки, скінчивши сьпівати.

 

— Гарна, гарна, — понуро мовив Осип. — Тілько не дай Боже, щоби про неї довідав ся пан комісар або який иньший урядник.

 

— Або що?

 

— Ну, сьпівали-б ви її собі по пару лїт на Грай-горі.

 

— На Грай-горі? А то що за Грай-гора?

 

— То такий палац, що в нїм жиють закляті царевичі — а все в кайданах та до тачок приковані, а їх пильнують дракони — а все при шаблях і під карабінами.

 

— Господи! Що-ж воно таке? Ми гадали, що тілько в байках таке є, а ти говориш ——

 

— Ой, тай дурнї-ж ви! — огризнув ся Осип. — Ну, то скажу вам на розум. Грай-гора,  а по нїмецьки Шпільберґ, то такий фестунок, що в ньому карають найтяжших кримінальників. А тепер такі накази острі, що за отаку пісеньку як нїчого дістанеш пару лїт тої Грай-гори.

 

— Ой Господи! — жахнули ся парубки. — А панич нїчого нам не казав про се. Правда, він казав мовчати, але то тілько до якогось часу. Потому — каже — —

 

— Коли потому?

 

— Або ми знаємо! Казав, що незадовго мусить бути конець усїй нашій бідї.

 

— Конець! А яким способом?

 

— Він того не казав.

 

— А ви його не питали?

 

— Та нїяково було. Але раз Гриць запитав, а він відповів, що швидко все нам розповість, а тепер ще не може.

 

— Ага! — мовив Осип. — Ну, так я вам скажу. Слухайте, хлопцї, але також нїкому про се не говоріть. Навіть татови анї мамі нї! Бо з того може бути велика біда.

 

— Ну, говори, говори! — гомонїли зацїкавлені парубки і збили ся в купу довкола Осипа.

 

— Пани приготовують повстанє проти нашого цїсаря і хочуть і нас, хлопів, затягнути до нього.

 

— Го, го! Не діждуть ! А то яким правом? — закричали парубки.

 

— Тихо, хлопцї ! — мовив Осип. — Знайте се кождий для себе, але ша, язик за зубами ! А до панича на розмови більше не йдїть!

 

— Нехай його суха ялиця бє! — обізвав ся один парубок. — Він нас горівкою частує, пироги каже варити, говорить так масно. Ми гадали, що в тім нема нїчого злого. Адже панич учений, то борше повинен знати, що вільно, а чого не вільно. А коли то Грай-горою пахне, то хоч ти менї там марципанів давай, то я не піду більше.

 

— І я! І я! І я! — загукали парубки з усїх боків.

 

— Добре, хлопцї, — мовив Осип. — Слухайте мене! Я вас на зле не наведу. А панич, кажете, добре з вами поводить ся?

 

— Душа не панич! Горівки дає що вечера. Гостить нас на вечерницях, хлїба не жалує, говорить так солодко, мало не цїлує ся з нами.

 

— Шкода, що в таку небезпечну справу вдає ся.

 

— Може би його остерегти?

 

— Але́, гадаєш, що то на що придасть ся? Вже як він собі раз узяв щось на гадку, то й головою наложить, а свойого не попустить.

 

Осип перервав сю розмову.

 

— А де ті ваші сходини бувають?

 

— У старої фірманки, у Митрихи.

 

— У глухої?

 

— У неї самої.

 

— А коли мають бути найблизші сходини ?

 

— Та панич казав завтра, в недїлю.

 

— Добре. Не йдїть же-ж ви нїхто, я піду сам.

 

В часї тої розмови парубки минули лїс і вийшли на поле. Перед ними в низу лежало село, повите сутїнком; тілько де-де крізь пітьму прорізували ся кроваві искорки — се сьвітло з сїльських хат. Лїсова стежка збігаючи в низ перед самим селом доходила до дороги, що злучувала село з дальшим сьвітом і йшла до Лютовиск. У тім місцї, де стежка виходила на дорогу, стояли панські залубеньки запряжені парою гнїдих. Віжки держав Гриць, а в залубеньках, обтулений важкою ведмежою шубою сидїв панич Нїкодим. Тілько його лице з довгими неостреними вусами виднїло ся з посеред мягкого медвежого пуху.

 

— Добрий вечір, хлопцї! — гукнув панич.

 

— Доброго здоровля паничеви! — відповіли парубки.

 

— А що, ви з лїса?

 

— З лїса.

 

Парубки проходили попри залубеньки кланяючи ся. Залубеньки стояли на місцї. Конї форкали і перебирали ногами бажаючи бігти до стайнї. Панич мовчав, немов надумував ся. Він очевидно хотїв щось сказати парубкам і для того побачивши їх здалека і почувши їх голоси велїв зупинити конї. Та тепер, побачивши серед юрби Осипа, завагував ся. Далї переміг себе. Коли вже парубки всї минули його, він гукнув їм в догін:

 

— А слухайте, хлопцї! Приходїть нинї! Розумієте, нинї, не завтра. По вечері приходїть зараз. Маю вам щось цїкавого сказати.

 

Парубки йшли далї. Анї один голос не відгукнув ся на паничеві слова. Швидко вони війшли в село і почали розходити ся по хатах, а панич з Грицем завернули в бокову вулицю, що понад потік вела просто до двора. Не доїздячи до двора панич післав Гриця до старої Митрихи з наказом, аби зараз лагодила вечерю для парубків, а сам узяв поводи і цмокнувши на коний в’їхав на подвірє.

 

IV.

 

— Таточку, повстанє буде! — скрикнув Нїкодим не дуже то голосно і не дуже то радісно входячи до батькового покою.

 

— Маєш бабо редути! — буркнув старий пан. — А коли?

 

— Вісїмнацятого лютого.

 

— Що, що, що? Вісїмна-ця-того...

 

— Так є. Речинець в Парижі уложили. Вибух має наступити рівночасно в Галичинї і в Познанщинї.

 

— Чи вони подуріли ? Вибух! Ну, хто і з ким має вибухнути?

 

— Кождий дїдич має узброїти своїх свояків здатних до оружя, своїх льокаїв, мандаторів, лїсничих і всяких офіциялїстів і тягти з ними на означене місце.

 

— На зломану голову.

 

— Таточку, як ви говорите! Тут кровю пахне, тут історичний момент безмірної ваги...

 

— Іди до дїдька з своїми історичними моментами ! — гнївно скрикнув батько. — Коли всї вони такі бездонно дурні, то я волю жити без нїякої історії.

 

— Таточку! Боже мій, що ви говорите!

 

— Ну, скажи, хиба не правду? Узброювати слуг і льокаїв! І вести їх — куди ?

 

— До Сянока. Дня 18 лютого в ночи маємо зібрати ся з цїлого циркулу, напасти на ґарнїзон, повязати вояків, забрати оружє, а тодї опанувати місто, уряди, каси.

 

— Шах, мах! Ори, мели, їдж! З льокаями і мандаторами напасти, забрати, опанувати... Ну, скажи менї, Димцю — і батько ставши перед сином узяв його обома руками за плечі і дивив ся йому просто в очи, — ти, здаєть ся, ще розумний чоловік, з глузду не зсунув ся... Скажи менї по щирости: віриш, щоб се дало ся зробити?

 

— Не дуже, — приниженим голосом мовив Нїкодим.

 

— Не дуже! Значить, віриш хоч троха.

 

— Ну, що-ж ! Так зовсїм неможливий той плян не є, — живо мовив Нїкодим. — Як би з нашого циркулу зібрала ся хоч половина шляхти, а кождий привів з собою хоч по пять людий, то була би зовсїм показна сила. Ґарнїзон у Сяноку малесенький, усього один баталїон піхоти і дві шкадрони драґонів. У ночи не трудно би було —

 

— І не вже твій головусий ґрафик піде  на се?

 

— Видно по нїм, що не дуже його серце тягне до сего. Але там Дембовский був. Ах, таточку, як би ви почули, як він говорить ! Яким полумям бухають його слова! Як палять  душу і путають розум! Здаєть ся, слухаючи його чоловік сам один з голими кулаками пішов би против гармат. Усї трудности, всї ваганя щезають. Сила волї, запалу, посьвяченя у того чоловіка величезна! По просту стидно робить ся сперечати ся з ним за дрібницї, коли бачиш, які широкі горізонти він обхоплює своєю думкою, коли знаєш, що цїле житє того чоловіка — то одно безграничне посьвяченє для вітчини, одна любов, одна боротьба, одно ходженє перед баґнетами і шибеницями. Стидно, таточку! Ми зовсїм відвикли від воєнного стану, від пороху, живемо в тихих норах, мов нїколи не думаємо вмирати. Жий ми так і тисячу лїт, нїяка народня справа не рушить ся анї кроком наперед.

 

Старий пан понурив голову.

 

— Отсе й є нещастє! Нема на сьвітї такої дурницї, такої безглуздої справи, котра-б не знайшла свойого запаленого апостола і свойого мученика. А такий один тягне за собою тисячі, навіть не дурних і чесних людий. І дурниця робить ся великою ідеєю, робить ся безсмертною.

 

А потім, пройшовши ся кілька разів по покою він нараз зупинив ся перед сином і запитав :

 

— А уряд знає вже про ваші пляни?

 

Нїкодим поблїд як стїна.

 

— Що ви, таточку! Як же можна ! В тім цїла річ, щоб уряд не знав, аби не міг приготовити ся, щоб заскочити його несподївано.

 

— Несподївано! — з гірким насьміхом мовив старий. — Де стілько тисяч людий знає про се, говорить про се, переписуєть ся про се, де навіть листи запечатують косами і повстанськими емблемами! Димцю, Димцю! Погану історію ви робите! Не подякують вам за неї ваші потомки.

 

— Так ви думаєте, що уряд знає щось ? — мовив змішаний Нїкодим.

 

— Що я маю думати? Я з урядом на розмові не буваю. Я тілько пригадаю тобі, що кілько разів у нас бували ті емісарії, уряд усе дізнавав ся про них.

 

— Догадую ся, що се Осип доносив.

 

— Осип, чи не Осип, а хтось із слуг, із хлопів. І тепер хлопи вже мабуть знають про ваш план.

 

— Хлопи? Нї, не думаю. Я з парубками про всяку всячину говорив, але про близьке повстанє нїколи.

 

— А про те вони все знають. Тут у мене сьогоднї історія була.

 

— Ну, що за історія? — ледво чутно запитав Нїкодим. Його серце тьохнуло, прочуваючи якесь лихо.

 

— Сьогоднї вечером, — якось знехотя мовив пан Пшестшельський, — прибігає до мене Домаґальский і говорить, що хлопи на тоцї говорять про близьке польське повстанє. Які хлопи? Показуєть ся, що говорить твій коханий Тимків.

 

— Ну, і що ж говорив?

 

— Те й говорив, що пани ладять ся до повстаня. Вечером я запитую його, що се таке і по що він говорить, а він до мене остро, знаєш, ставить ся так, мов він тут пан. А хлопи також за ним. Ну, сим разом я не дав собі по носї грати...

 

— Таточку! Бійте ся Бога! — скрикнув Нїкодим. — Чей же ви не велїли бити Тимкового?

 

— А ти думав, що що? Було його по головцї погладити?

 

Панич обома руками вхопив ся за голову і мов божевільний почав бігати по покою. З його горла виривали ся глухі стогнаня.

 

— Ну, що дурієш! — понуро мовив батько.

 

— Не я дурію, а ви! — люто скрикнув син. — Адже-ж те, що ви робите, то стричок на наші шиї.

 

— А дїдько вас знав, що ваші шиї такі близькі стричка.

 

— Нї, я справдї зовсїм одурію з вами! Боже, ратуй мене! — з розпукою скрикнув Нїкодим і вхопивши шапку вибіг із покою.

 

Старий пан довго дивив ся на двері, мов ждав, що він ось-ось верне. Потім сам рушив до дверий, щоб іти за ним, але на пів дорозї зупинив ся, вернув ся назад і сївши на софі закурив люльку. Він любив сина, але надто сильно привик ходити утертою стежкою, жити в старім, традицийнім ладї і сьвітоглядї, щоби міг зрозуміти подуви нового часу і його потреби. Клуби диму, що бухали з його уст, успокоїли його.

 

— Зле стало ся, що я велїв побити того Тимкового, се так. Але знов так надто зле не стало ся. Непокірного хлопа ломай в першій хвилї. Остро з ним! Без слабости, без чутливости. Rustica gens optima flens, pessima ridens. А Димцьо позлостить ся і перестане, я його знаю. От з тим повстанєм, то справдї біда, але може то ще якось буде. Може воно обійдеть ся і без нас.

 

І він завзято запихкав, тягнучи що сили люльку і пускаючи такі клуби диму, що його голова зовсїм закрила ся ними. Виглядав у тій хвилї як правдивий Гомерівський „Зевес Хмарозборець“.

 

V.

 

У баби Митрихи горить у печи. В великих горшках, узятих із двірської челядної кухнї, варить ся „мандибурка“*, в иньших кипить окріп на стиранку, пражить ся молоко, в ринцї смажить ся сир. Стара місить тїсто на стиранку. Гриць нарубавши дров доглядає печи. В хатї тихо. Чути тріск смерекових полїн у печи і булькіт окропу. Гриць з тихим усьміхом дивить ся в огонь, держачи в руках коцюбу. Стара Митриха пораючи ся коло тїста звичаєм глухих людий думає голосно.

 

— От так, мої дїтоньки! У старої Митрихи тепло. У старої в печи горить, у горшках кипить... У старої Митрихи вечеря смакує. Їджте, дїтоньки, їджте на здоровлє. Згадуйте доброго пана і доброго панича! Він наш поратівник, він наш опікун. Як би не він, то баба Митриха мусїла би ходити по жебранім хлїбу, бо баба стара, заробити не може, чоловіка вбила суха смерека в лїсї, а свояків у баби нема, дїтий нема, вуйків нема, стрийчаників анї тїтчаників нема. Всї померли, саму бабу лишили на сьвітї, саму як билинку в полї. Га, най з Богом спочивають. Може баба Митриха на щось Господу небесному потрібна, що її доси держить на сьвітї. А ви, дїтоньки, жийте! Поживляйте ся, а не нагваряйте ся!*

 

Гриць у важкій задумі слухав бабиного роздебендюваня. Він чув його вже не раз і не десять разів, знав стару Митриху ще змалку. Коли його взяли до двора, вона опікувала ся ним, як своєю дитиною, не давала робити йому кривди, заступала йому матїр, котрій нераз цїлий тиждень нїколи було навідати ся до двора. Та тепер він, мішаючи щось у печи, нетерпеливо надслухував дожидаючи панича і парубків. Сьогоднї мала бути важна нарада. За дві недїлї, 18-го лютого, мало вибухнути повстанє. Панич сказав йому се по дорозї; та дорога була така тяжка і небезпечна, що годї їм було розмовляти богато і Гриць сам не знав ще, що властиво мало стати ся і чого зажадає від нього панич. Для того він і до дому не біг, поки не дізнає ся всього. На саму думку про повстанє серце било ся у нього не то радісно, не то трівожно.

 

Повстанє буде! Підемо воювати! З ким і за що, — про се Гриць не думав богато. І моторошно і любо йому було подумати, як він обік панича йде в огонь, кидаєть ся на ворога, своїми грудьми заслонює панича від ворожих нападів, як вони оба здобувають ворожу гармату, як їх усе військо величає і хвалить.

 

Огонь тріщав у печи, прискав та сичав, а в Грицевій уяві свистїли кулї, ревли гармати, лопотїв густо карабіновий огонь, розлягали ся скажені крики. Він зажмурив очи і потонув у мріях і прокинув ся аж тодї, коли розбулькотаний окріп почав збігати з горшка. Скрипнули двері і війшов панич. Гриць витріщив на нього очи, немов бачив його перший раз в житю. І справдї, таким він не бачив його ще нїколи. Панич був блїдий як стїна. Мовчки надійшов до стола і кинувши шапку на лаву сїв, не дивлячи ся на Гриця. Від економа він довідав ся докладнїйше про все, що стало ся сього вечера, і був мов убитий. Одно те, що селяни очевидно знали щось про близьке повстанє, а друге те, що батьків нелюдський учинок викопав, як здавало ся, пропасть між ним і Грицем. Гриць знав усе, знав у загальних рисах плян і реченець вибуху. Тепер і він готов перекинути ся на бік противників, зрадити все урядови, а тодї очевидно пропала справа. Панич не знав, що йому робити, як говорити з Грицем. Сей очевидно ще не знав нїчого про те, що стало ся з його батьком. Чи сказати йому се ? А коли сказати, то як? І як доказати, що він, панич, не похваляє батькового вчинку, бридить ся ним? Панич ішов до Митришиної хати і силкував ся видумати щось, але війшовши до хати і побачивши Гриця він чув, що не видумав нїчого.

 

— Грицю, — обізвав ся він по хвилї зломаним, зміненим голосом, але не міг сказати нїчого більше.

 

— Що вам, паничу? На вас лиця нема. Чи стало ся якесь лихо?

 

Панич хотїв розплакати ся, кинути ся Грицеви в обійми, сказати йому всьо, що стало ся і просити, на колїнах благати його, щоби задля сього не покидав сьвятої справи вітчини, а бодай не шкодив їй. Але його серце було мов стиснене клїщами, він не рушив ся з місця, з очий не потекли сльози, а уста ледво-не-ледво промовили холодні, бездушні слова :

 

— Нїчого... нї... Чи парубків ще не було?

 

— Нї, не були, але я надїю ся, що зараз поприходять.

 

— Нї, серденько, не поприходять, — почув ся в дверех різкий, насьмішкуватий голос. До хати війшов Осип, що через підхилені двері чув остатнї Грицеві слова.

 

— Осип ! — з переляком скрикнув Гриць. — А ти чого тут?

 

— А тобі що до того ? — відрізав Осип. — Чого ти тут? Я тебе спитаю.

 

— Але-ж тебе не прошено.

 

— Але я маю дїло.

 

— Дїло? До кого?

 

— Ну, до баби Митрихи! — глузуючи мовив Осип. — Гей бабо, бабо Митрихо! — кричав він над ухом старої. — Я вас сватати прийшов. Хочете замуж іти?

 

— Замуж! О, а хто-ж мене, синоньку, візьме ?

 

— Ха, ха, ха! — зареготав ся Осип. — Не каже баба: не хочу, тілько питає, хто її візьме. Я вас, бабо, візьму, чуєте?

 

Гриць не знав, що з собою робити, слухаючи тих Осипових жартів. Він в тій хвилї ненавидїв його, був би викинув його з хати.

 

— Фе, Осипе! — промовив він. — Приходиш сюди непрошений, видиш, що панич ось тут і навіть не поклониш ся, тілько дурні жарти строїш.

 

— Панич ось тут? — похопив ся Осип.— А, я й не бачив. Добрий вечір вам, паничу! — промовив, нїби й справдї доси не бачив панича. Сей не відповів на його витанє, сидїв мов отуманїлий. Осип обернув ся знов до Гриця.

 

— Ти, Грицуню, на парубків чекаєш, — мовив він їдовито, підсолоджуючи голос. — Не чекай, моя киценько, вони не прийдуть. Коли ти мав їм щось сказати, то скажи менї, я перекажу.

 

— А чому не прийдуть? Відки знаєш, що не прийдуть?

 

— Бо знаю. Бо я сам наказав їм, аби не приходили. І тобі, любчику, кажу, щоб ти зараз забирав ся відси.

 

— Менї? Що ти, здурів, Осипе? Я тебе не розумію.

 

— А я тебе зовсїм добре розумію. Видиш, голубе мій, я знаю не тілько те, що ти знаєш, але також те, чого ти не знаєш.

 

— Ну, та знай собі, що се мене обходить? — гнївно буркнув Гриць.

 

— А повинно би тебе обходити, борше нїж мене, Грицуню. Я знаю, що твій тато умирає і тебе дожидає, а ти мабуть того не знаєш, бо як би знав, то певно не сидїв би тут і не заглядав у горшки бабі Митрисї.

 

— Мій тато! — скрикнув з переляком Гриць. — Мій тато умирає? Що ти говориш?

 

— Правду говорю. Нинї по панщинї мав від пана такий трактамент, що мусїли його занести до дому. А ти ще того не знаєш? Панич не мовив тобі нїчого? То зле, то дуже недобре. Біжи, серденько, до дому!

 

— Боже мій! — скрикнув Гриць і немов сам не свій хопив за шапку і прожогом кинув ся з Митришиної хати.

 

— Ха, ха, ха! — зареготав ся в слїд за ним Осип. — Ото драпцює, мов не знати на яку гостину!

 

А коли продуднїли Грицеві кроки, Осип з тим самим їдовито-насьмішливим лицем обернув ся до панича і стоячи насеред хати добру хвилю мовчки дивив ся на нього. Панич сидїв коло стола без руху, мов труп, з затисненими губами, з очима спущеними в низ. Він чув і розумів усе, що стало ся перед його очима, але був мов приголомшений і не міг здобути ся навіть на одно слово.

 

VI.

 

Стояла важка мовчанка.

 

Осип очевидно ждав, аби панич промовив перший. Та сей не озивав ся, не дивив ся на нього. Тодї Осип сїв на стільчику одалїк від панича і оперши ся ліктями на колїна, а голову взявши в долонї, немов споминаючи щось, немов казку кажучи якимсь малим дїтям, почав говорити :

 

— Коли я був малий, то дуже любив наставляти пастки на щурі. Зловлю бувало таку бестию до пастки і маю забаву. Розпечу дріт і притулюю щурови раз до хвоста, потім до лапки, далї до рила, до ока, де попаду. А він усе: пі-пі-пі! А я регочу ся, як він підскакує, вєть ся з болю, пікає, крутить ся, перекидаєть ся і не може дати собі ради. І так мучу його нераз день і два дни, поки не замучу на смерть.

 

Панич стрепенув ся і плюнув, але не говорив нїчого.

 

— А я й не знав тодї, — говорив далї  Осип, — що той нещасливий щур у пастцї, то я сам. Вийду бувало між сїльські дїти, почну з ними бавити ся, а вони скоро що, зараз до мене: „Панський собака! Панський собака! Іди геть від нас!" А мене так як би розпеченим дротом, але не в руку, не в око, а в саме серце. Прибіжу до дому, хотїв би пожалувати ся мамі, виплакати ся коло неї, а вона сама сидить у кутї на припічку тай плаче тай нарікає: „Ой, моя доленько! Чи на теж я росла, як квіточка цвила! Чи того-ж я ждала, що мене на старість погонять на панщину, що отаманьскі канчуки будуть гуляти по моїх плечах!" Чую се і вже не плачу, сльози з горла капають назад у серце і печуть там і дусять і вертять.

 

Панич понурив голову, але не говорив нїчого.

 

— Але раз мав я за своє. Зловив щура і взяв ся мучити його, але якось дверцї від пастки не були добре заперті. Як я припік мойого щура, як сей кинеть ся, як не відчинить дверець, як не скочить, та просто до мене, як не впєть ся зубами в мою руку!... Я зверещав, прибігла мама, ратує, рве скажену зьвірюку від мене, та де тобі! Відірвала від руки, він за ногу вчепив ся, гризе, калїчить. Ледво-не-ледво вбила його, а мене мусїла водою відливати та хлїбом та павутиною рани затикати. Від тодї я зарік ся щурів мучити. Ну, а нинї хотїв-би й сам мати де з ким такий обрахунок, як той щур зо мною.

 

— Вороже тяжкий, чого тобі треба? — обізвав ся панич.

 

— О, тут якась жива душа відзиваєть ся! — промовив Осип, перескакуючи в веселий тон і випростовуючись. — Се ви, паничу, коби здорові були?

 

— Чого тобі треба від мене, говори! — мовив Нїкодим не дивлячи ся на нього.

 

— Та я прийшов вам сказати, щоб ви не ждали на парубків. Вони вам красненько дякують за гостину, але більше не прийдуть на ваші вечерницї.

 

Панич закусив уста.

 

— Ну, що-ж, не прийдуть, то як собі хочуть. Я їх доси не силував і далї не буду силувати. Чи стілько всього ти мав менї сказати?

 

— Нї, маю ще дещо.

 

І він присунув стільчик близько до стола, сїв напротив панича і дивлячись йому просто в очи, мовив притишеним голосом:

 

— Ви лагодите ся до повстаня?

 

Панич зірвав ся зовсїм так, як той щур, котрому приложено розпечений дріт до лапки.

 

— Хто? Я?

 

— Ну, не ви самі, а загалом, панове Поляки... по всїм краю.

 

— Нїчого не знаю про се.

 

— Ей, паничу! Говоріть по правдї! Мене не ошукаєте.

 

— Хлопе! Як ти сьмієш?... — грубо крикнув Нїкодим, хмурячи брови.

 

— О, о, о! — кепкуючи мовив Осип. — Так швидко ви забули всю... ту рівність і свободу, що проповідали нашим парубкам! Скоро що до чого, так зараз: „Хлопе, як ти сьмієш!“ Фе, паничу! Се не гарно. І без потреби. Мене тим не застрашите, а собі не поможете.

 

Панич затиснув зуби з лютости і розпуки, але мовчав. Він готов був кинути ся на сього поганця і роздерти, зубами гризти його, але здержував себе. Очевидно він знав щось і був певний себе, коли поводив ся так без церемонїї з паничем. Щож таке знав він?

 

— Ну, не хочете ви менї сказати всеї правди, то я скажу вам, — мовив Осип. — Отже 18-го лютого має бути повстанє, від разу в цїлім краю, правда?

 

— Боже! — скрикнув панич і вхопив себе обома руками за голову.

 

— Ага, допекло? Чекайте, я маю ще дещо! По ночи уоружені панове мають напасти на касарнї, повбивати або повязати вояків, позабирати оружє — —

 

— Лотре! — скрикнув панич і кинув ся на Осипа. — Відки ти се знаєш? Я тебе не пущу відси живого.

 

Осип був спокійний. Він був сильнїйший від панича, а сей не мав при собі нїякого оружя. Зрештою він знав добре, що одним словом може розбити всю паничеву злїсть, мов вітер чорну хмару.

 

— Та ви, паничу, не гнївайте ся, — мовив він не боронячи ся, — і вислухайте, що я маю вам сказати, а потім уже робіть що знаєте.

 

— Ти ще щось маєш сказати?

 

— Ну, певно. Адже ще найважнїйшу річ.

 

— Най-важ — — Боже, додай менї сили!

 

— Отто, то, то! Справдї, сили вам треба! Як ви думаєте, від кого я довідав ся про все те, що кажу вам?

 

— Від Гриця.

 

— Ну, то дуже помиляєте ся. Я з Грицем лише стілько говорив, що ось тут при вас.

 

— В такім разї хиба від чорта.

 

— От то, то, то, то! Вгадали, бігме Боже, вгадали! — регочучи ся мовив Осип. — Ви були в Сяноку вчора, правда? А я був позавчора і довідав ся про все днем раньше від вас.

 

— У Сяноку?

 

— Ну, так, у Сяноку.

 

— Від кого?

 

— Ви-ж самі сказали, від кого. А по імю його називати не моя річ. Досить того, що не брехав, правда?

 

— Боже мій! — скрикнув панич у розпуцї. — Що се все має значити? Не вже-ж би всьо було зраджено?

 

— Слухайте, паничу, — мовив далї Осип, переходячи зовсїм у поважний тон. — Доси ви бачили в менї ворога. Але я не є ваш ворог. Що було між нами, то було, але менї жаль вас. Ви не злий чоловік. А при тім сама справа, до котрої ви замішали ся, дуже погана, сто раз поганійша, нїж вам здаєть ся. Я хотїв би остерегти вас.

 

Панич сидїв понуривши голову, немов ждав іще нового удару.

 

— Видите самі, що всї ваші заходи дуже добре відомі там, де би не повинні бути відомі. Зрозумієте тепер, що в такім разї зачинати повстанє — —

 

— Але-ж се неможливо! — скрикнув панич.

 

— Гадаєте, що вас усїх переловлять, поарештують перед вибухом?

 

— Ну, певно.

 

— Отже нї. Будьте певні, що нї.

 

— А ти як се знаєш?

 

— Що вас то обходить? Я знаю щось далеко більше. Щось таке... Слухайте!

 

І Осип нахиливши ся до паничевого вуха, шепнув йому кілька слів. Панич скочив мов опарений.

 

— Ти здурів, Осипе! Се не може бути!

 

— Се правда.

 

— Але-ж се — —

 

— Мовчіть! Знайте своє і мовчіть! Я остеріг вас. Робіть тепер, що самі знаєте, але мене не видайте! Добраніч!

 

І він, насадивши кучму на чоло та схиливши ся в низеньких дверцях бабиної хати пішов геть.

 

— Осипе, Осипе! — кричала в слїд за ним баба. — Ну, а що-ж буде з тим усїм, що я наварила? Де мої хлопчики? Прийдуть зараз? Добре, добре, я зачекаю, — додала вона, немов відповідаючи на якісь слова, котрі підшепнула їй її власна душа.

 

А панич довгу хвилю сидїв на місцї, мов остовпілий, не можучи анї ворухнути ся, анї зібрати своїх думок до купи. Він був блїдий мов труп.

 

VII.

 

В хатї Гната Тимкового сумно, як у могилї. Ґосподаря привели з панщини закровавленого, ледво живого, роздягли і положили на постїль. Стара Гнатиха ломлячи руки плаче та заводить над ним, як над покійником. Сусїди, що привели його до дому, потїшають її як можуть, оповідають про те, що стало ся, проклинають пана. Гнат глухо стогне з болю, та не мовить анї слова.

 

Ось відчинили ся двері і влетїв Гриць, блїдий, переляканий. Він кинув ся до постелї, вхопив холодну батькову руку і почав цїлувати її й обливати слїзми. Плакав голосно, як дитина.

 

— Таточку! Таточку! Що вам таке ? Обізвіть ся до мене ! Промовте хоч слово! — приговорював він.

 

— Се ти, Грицуню? — промовив Гнат, обертаючи голову і обіймаючи сина поглядом повним любови і турботи.

 

— Боже мій, Боже мій! — ридав Гриць. — Ось що вони з вас ізробили! Ось як вони нас люблять!

 

Сусїди помалу відвели його від хорого і розповіли йому все, що стало ся. Гриць слухав, мов остовпілий. Сльози перестали текти, але з зацїплених уст було видно, що в його серцї починало закипати щось недобре. Він не хотїв нїчого вечеряти, довгий час сидїв конець стола, мов прибитий, потім мовчки пішов оглянути обійстє і худобу, позамикав двері і вернув до хати. Мати ще сидїла на припічку, хлипаючи і втираючи платком запухлі від слїз очи.

 

— Ідїть, мамко, спати! — мовив Гриць мягко, але розказуючи, як ґосподар хати.

 

— А ти, Грицуню?

 

— Я посиджу. Може татови чого треба буде.

 

— Не муч себе, дитино моя. Повечеряй і лягай спати. Я стара, борше встану, бо й так не засну.

 

— Ви про мене не журіть ся! — мовив Гриць.

 

Мати помоливши ся полїзла на піч і швидко заснула. В хатї зробило ся тихо. Гриць погасив огонь і сидїв на запічку, по-конець батькової постелї. На дворі було ясно, місяць заглядав до хати крізь маленькі віконця. Під припічком тяг цьвіркун свою монотонну пісеньку. Старий Тимків застогнав, заворушив ся на постелї.

 

— Що вам, таточку? — запитав Гриць, схопивши ся з місця.

 

— Се ти, синку? Подай менї води.

 

Гриць подав йому деревляний кухлик.  Батько напив ся.

 

— Чому не йдеш спати, Грицю?

 

— Не можу, таточку. Щось мене гризе в серединї. Думаю собі, як то може бути, щоб чоловік чоловіка без суду, без права міг так мучити ?

 

— Його право, синку. Панщина!

 

— Хто йому дав таке право? Тай чи справдї він має таке право ? Не досить, що даємо йому свою роботу, всякі данини, а щоб іще він мав право відбирати нам здоровлє?

 

— Що зробимо, синку, коли його сила! Адже-ж ми пробували спротивляти ся, тай що з того вийшло ? Збили нас, зруйнували, по криміналах надержали ся, тай тілько всього.

 

— Нї, таточку, се не повинно, не може так довше бути! — скрикнув Гриць, підносячи троха голос.

 

— А що-ж порадимо, синку? Чи ти думаєш, що ті молоді паничі, що лагодять ся до повстаня, будуть лїпші для нас?

 

— Доси я так думав. Нинї перестав. Знаєте, наш панич хоч певно знав, що стало ся з вами, а менї не сказав нїчого. Певно хотїв, аби я помагав йому намовляти парубків до повстаня. О, та не дочекає сього! Аж тепер я бачу його щирість, його доброту. Поки потребує мене, поки я служу йому, поти він добрий і щирий !... О, але я вже знаю, що зроблю. Я їм дам себе знати!

 

Він говорив швидко, уриваючи, захлипуючи ся з гнїву й обуреня. Старий батько взяв його за руку.

 

— Грицю, заспокій ся! Скажи по правдї, що думаєш зробити?

 

— Слухайте, таточку! Я довідав ся від панича, що за дві недїлї має вибухнути повстанє, що пани мають позбирати по селах своїх слуг або й сїльських парубків, уоружити їх і з ними разом напасти по ночи на військові касарнї, повязати або й повбивати вояків, а потім позахапувати всї уряди і каси. Се має бути початок повстаня. Чуєте, таточку, на що їм треба було нас? А я зроблю їм збитка. Зараз завтра їду до Сянока і все розповім комісареви, нехай арештує їх усїх! Нехай і вони закоштують троха кримінальської саламахи!

 

Старий Тимків застогнав, немов щось укололо його.

 

— Так он воно що! — мовив він ледви чутно. — За дві недїлї!... І тебе кликав панич ?

 

— Ну, так виразно кликати не кликав, але я певний, що покличе.

 

— А иньших парубків?

 

— Мав нинї щось говорити їм, але нїхто не прийшов.

 

— Нїхто не прийшов?...

 

— Здаєть ся, Осип остеріг їх. Бо тілько Осип один прийшов. Не знаю, що там він говорив з паничем. Я лишив їх обох.

 

Довгу хвилю стояла мовчанка в хатї. Далї старий простяг руку і взяв на помацки Грицеву руку.

 

— Слухай, синку, — мовив він. — Не йди ти до Сянока.

 

— Не йти? Дарувати їм те знущанє над вами?

 

— Що-ж, Божа воля. Нехай знущають ся, поки мають силу. Швидко може самі пожалують того. А ти своїх рук не погань! Свойого сумлїня не обтяжуй! Я певний, що се повстанє наробить їм біди, але по що ти маєш показувати себе злим і нечесним ? Панич добрий з тобою, вірить тобі, — було би погано зраджувати його.

 

— Ну, а коли він покличе мене до повстаня ?

 

— Нї, синку, не буде того. Тепер бачу, що він не посьміє. І навіть Богу дякую, що таке стало ся нинї зо мною, бо може сей припадок охоронив тебе від згуби. Тепер я певний, що анї ти, анї жаден парубок із села не піде до повстаня. І добре так. Нехай іде туди, кому своя голова не мила. Але тобі, синку, мстити ся на нїм нема за що, зраджувати його непотрібно.

 

Гриць слухав батькових слів, похиливши голову.

 

— І все так, синку, йди. Може мене швидко не стане, то памятай собі мої слова! Панським гарним словам не вір, їх обіцянки май за нїзащо, памятай, що їх Польща, то хлопське пекло, — але коли тобі хто повірить щось, завірить себе і свою долю, чи то свій чоловік, чи пан, чи навіть твій найгірший ворог, будь усе гідним того довіря, не зрадь його нїколи. Тілько так дійдеш до того, що будуть тебе шанувати люди і ти сам собі не будеш мав що закинути. Спокійне сумлїнє, синку, то найстарша річ. Маємо воювати з ними, то воюймо чесно, явно і отверто, але нечесних способів цураймо ся. Вони нїколи не помагають. Навпаки, вони можуть згубити і найчеснїйшу справу.

 

Гриць не мовлячи нїчого нахилив ся і цїлував батькову руку, обливаючи її горячими слїзми.

 

VIII.

 

Того самого вечера досить пізною годиною старий пан Пшестшельський сидїв у своїй спальнї над якимись ґосподарськими рахунками, коли нараз з лускотом відчинили ся двері і влетїв Нїкодим, блїдий, мов із хреста знятий. Не мовлячи анї слова, він знесилений упав на софу і вхопив ся обома руками за чоло, стискаючи його, немов бояв ся, щоб воно не трісло. Батько дивив ся на нього зпід лоба, гнївний ще за вечірню розмову; але бачучи, як син важко дихає і закусує уста мало що не до крови, промовив:

 

— Що тобі, Димцю?

 

Нїкодим мовчав. Тілько якесь важке стогнанє вирвало ся з його грудий.

 

— Сину, що тобі? Чи стало ся яке нещастє? — вже стурбований промовив батько.

 

— Страшне нещастє! Страшнїйше, нїж я коли будь міг надїяти ся.

 

— Що, що таке? Говори бо!

 

— Все пропало! — з розпукою в голосї мовив Нїкодим. — Уряд знає про наше повстанє, знає реченець, знає цїлий план до найдрібнїйших дрібниць.

 

— А видиш! Не остерігав я тебе? Не говорив я, що то дурниця — оті ваші печатки і змови і втяганє ріжних гулящих ґрафиків, а? Ну, але скажи, відки ти довідав ся так на певно, що уряд знає все?

 

— Осип менї говорив от тепер.

 

— Осип ? Ну, то в такім разї се брехня, — спокійно і рішучо мовив пан.

 

— Нї, таточку, не брехня! Осип сими днями був у Сяноцї і розповів менї докладнїсенько все, що ми задумуємо. Від кого міг се дізнати ся? Адже від мене нї, від Гриця також нї, бо Гриць не знає сего всього.

 

— Але дещо знає? — перебив йому старий пан.

 

— Знає, — ледви чутно відповів панич.

 

— То не добре! Ну, та вже все одно. Говори далї!

 

— Те, що далї мовив Осип, таке страшне, що хиба сам чорт у пеклї міг се вигадати. Слухайте! Урядники постановили собі не арештувати нїкого з нас, ждати спокійно вибуху повстаня, але вже тепер пускають по селах наказ, аби в хвили вибуху хлопи кинули ся на двори.

 

— Боже мій! Що ти говориш! — скрикнув старий пан.

 

— В тій цїли комісарі і старости потаємно скликають війтів і урльопників і видають їм накази. По селах мають стояти варти і не пускати нїкого. А на випадок повстаня — слухайте, таточку! — —

 

— Ну, ну! — говорив старий пан, увесь тремтячи мов осиковий лист.

 

— На випадок повстаня вже розпускають таку вість, що з Відня понадходили запечатані накази до кождого староства і мають бути розпечатані аж тодї, коли вибухне рухавка. А в тих наказах нїби то стоїть написано: позволити хлопам через три дни нападати на двори, мордувати, мучити, грабувати все, що їм сподобаєть ся.

 

Ті слова, висказані Нїкодимом холодно, різко, мов неохибний засуд, не прибили і не перелякали старого пана.

 

— Ну, се вже дурниця, Димцю, — мовив він. — Сього вони не зроблять. Сього нїякий уряд не зробить.

 

— А я боюсь, таточку, що зробить. Занадто люто вони ненавидять нас, щоб мали завагувати ся і перед сим страшним дїлом. А коли би не думали зробити сього, то по що пускали би між хлопство такі поголоски?

 

— Як то, то й се ти довідав ся від Осипа?

 

— Розумієть ся.

 

— А йому хто говорив се?

 

— Не хоче сказати. Та нам байдуже, чи се говорив йому сам староста, чи комісар, чи який иньший урядник. Досить, що там є така думка і комусь залежить на тім, аби вона розійшла ся між народом.

 

Старий пан понурив голову. Аж тепер він почув, як його душу холодною гадюкою обкручувала трівога.

 

— Що нам робити, таточку? — питав Нїкодим.

 

— Роби, що знаєш! — прикро огризнув ся батько. — Сам ти помагав заварити сю кашу, то сам думай, як її з’їсти.

 

— Ви гнїваєте ся, а тут не пора на гнїв. Треба робити щось. Треба ратувати себе й иньших.

 

— Иньших! Тобі ще иньші в голові! — скрикнув батько. — Ах ти непоправний ідеалїсте! Иньших ратувати! Ми самі на волоску висимо над безоднею, а ти ще иньших ратувати збираєш ся. І кого ? Адже я певний, що з них самих хтось побіг до уряду і розповів усї ваші пляни! Адже через Духа сьвятого уряд не дізнав ся про все.

 

— Ну, я думаю, що поки що не маємо ще чого так дуже бояти ся, — мовив Нїкодим. — До вибуху ще дві недїлї. Зараз завтра я поїду до Сянока і остережу наших. Розповім їм усе і буду благати, аби відкликали повстанє. Адже-ж се грозить загубою не самим повстанцям, а всїй шляхтї, тисячам невинних людий.

 

— А я думаю, Димцю, що то дурниця. Наплюй ти на них! Нехай радять собі, як уміють, а ми завчасу забираймо ся відси і їдьмо за границю, хоч би тілько на Угорщину. Перебудемо там, доки не мине небезпека.

 

— Нї, таточку. Я мушу попробувати! Адже подумайте: три дни різнї! Я здурів би потому, як би, не дай Боже, справдї прийшло до вибуху, а я знав би, що міг остерегти людий, запобігти сему нещастю, і не зробив того. Се було-б обридливо, нечесно з мого боку. Нї, я їду зараз завтра рано. Сам їду, нїхто нехай не знає, куди і до кого. Постараю ся справити ся як найшвидше. Може застану ще Дембовского в Сяноцї, се було би дуже добре, бо в його руках усї нитки сходять ся. Та сяк чи так, я верну за кілька день і тодї поміркуємо, що нам робити далї. А ви тут — —

 

— Ну, ну, вже ти не давай менї нїяких наук! — понуро мовив батько. — Я й сам буду знати, що маю робити. Тілько ти вертай швидко, поки ще проїзд можливий.

 

На тім і стало. Серед важких думок батько й син попрощали ся і пішли спати, та довго ще один і другий неспокійно кидали ся на ліжках, обмірковуючи, що їм робити в тих тяжких хвилях, які мала принести недалека будущина.

 

IX.

 

Минули два тижнї від того часу, два тижнї страшної непевности і трівоги для старого пана Пшестшельського. Нїкодим як поїхав, так немов камінь у воду. Нї вістки, нї чутки про нього не було. А тимчасом довкола вставали грізні хмари. Трівожні знаки показували ся скрізь. У селї йшли якісь потайні наради. Урльопники їздили то до Сянока, то до Балигорода, то по иньших селах. Якісь незнайомі фіґури показували ся в селї, заходили до війта оминаючи двір. Сам, серед тої душної атмосфери непевности і вижиданя, старий пан сидїв мов зачумлений у кварантанї. Нуда його мучила, нїяка робота не йшла до рук, нїяка думка не клеїла ся в голові. Весь день він ходив по покоях, мов неприкаянний. На подвірє, на гумно рідко заглядав. На хлопів якось не то стидав ся, не то бояв ся й глянути. Панщина йшла по давньому, люди молотили, віяли, різали сїчку, чистили стайнї, зносили зерно до шпіхлїрів, але панови огидливо було навіть заглянути, що і як там робить ся. Він знав, що молотїльники дармують, що віяльники крадуть зерно мішками, несуть до коршми і пропивають, та його душа була розбита, знесилена, він не мав сили анї відваги зробити порядок. Правда, раз, коли бачив з ґанку, як один урльопник таки при ньому, без сорома і без боязни, набирав з купи жита в мішок, він хотїв зірвати ся і кинути ся на провинника, та його зупинили слова иньшого урльопника, що немов не бачучи пана, вговорював злодюжку:

 

— Фе, Максиме! Не бери того! Не рушай! За пару день і так усе те буде наше!

 

Пан Пшестшельський аж задеревів, чуючи ті слова. Його неяснї доси побоюваня тепер стали перед ним зовсїм виразно, мов грізний привид. Сон його не брав ся в ночи, апетиту не стало. Він переживав страшні днї, посивів за ті два тижнї як голуб.

 

А Нїкодима як не було, так не було. Анї вісточки про нього! Анї вісточки про те, чи буде повстанє, чи вже вибухло, чи відложене? На дворі сипав снїг, курило, дороги в горах були непрохідні, заметї страшенні. Анї листи, анї ґазети не приходили до пана, — він жив мов у тюрмі, сам самісїнький зі своєю трівогою і мукою, серед тих понурих, злобних, як йому здавало ся, хижих і наострених на його загибіль селян. Що робити ? Тїкати з села самому, без сина ? чи ждати на нього ? Ждати, та доки ? Умовлений реченець вибуху повстаня вже зближав ся. А що, як Нїкодим не верне і випадки заскочать його тут самого? Пан Пшестшельський надумав ся, що таки лїпше буде самому, поки живий та здоров, перебрати ся на Угорщину. Одного вечера він покликав візника і велїв йому на другий день злагодити залубнї і дві пари коний.

 

— Ясний пан хочуть десь їхати? — запитав візник, чухаючи ся в потилицю.

 

— Так, — мовив нерадо пан.

 

— А куди поїдемо, прошу ясного пана?

 

— На угорську границю.

 

Візник стояв і чухав ся, а помовчавши хвилю, додав:

 

— То буде трудно, прошу ясного пана.

 

— Чому?

 

— Заміть страшенна.

 

— Коби до лїса, а в лїсї заметї такої нема.

 

— Ба, коби до лїса! — мовив візник, моргаючи значучо.

 

— Ну, а що-ж, хиба се так трудно ? Тягару нїякого, дві пари коний.

 

— Та я не про теє... З снїгом би ми якось порадили.

 

— Ну, а що-ж там іще?

 

— Та не пустять нас.

 

— Хто не пустить?

 

— Люди.

 

— Які люди?

 

— Та от, хлопи. Хлопські варти.

 

— Які варти?

 

— Адже від учора по всїх селах на воротах варти стоять. День і ніч вартують. Нїкого  не пускають. Живої душі! Не вільно без паса, а як панів, то й з пасами беруть.

 

— Беруть?

 

— А так, арештують, вяжуть, і до староства.

 

Пана Пшестшельського мов би ножем по горлї шелеснув. От тобі й на! От і дочекав ся ! Тепер клямка запала! Все пропало! Тепер він на ласцї хлопства, може кождої хвилї ждати нападу, смерти. Йому пригадали ся слова урльопника на тоцї: „За кілька день усе те буде наше“. У нього дух сперло в грудях. Він сидїв мов остовпілий, дивив ся тупо перед себе і нїчогісїнько не бачив. А візник усе ще стояв коло порога, чухав ся в потилицю, хотїв очевидно сказати щось, та ждав лише, щоби пан заговорив до нього. Але бачучи, що пан мов і не видить його, він вкінцї заговорив сам:

 

— Прошу ясного пана.

 

— Га! Що ? Ти ще тут ? — немов зі сну прокинув ся пан. — Чого тобі треба?

 

— Та я би хотїв знати, чи лагодити ся на завтра в дорогу, чи нї?

 

— В дорогу! Яка-ж то дорога буде? Нї, лишу ся вже тут! Маю гинути, то краще гинути дома, — подумав пан і перемагаючи себе ледво чутно промовив:

 

— Нї, не поїдемо.

 

— Добре, прошу ясного пана. Я думаю, що се буде найлїпше. Нехай ясний пан не їдуть нїкуди. Там небезпечно, дуже небезпечно.

 

І він наблизив ся кілька кроків до пана і боязко озираючи ся позад себе, немов лякаючись, аби хто за дверима не підслухав його, мовив притишеним голосом:

 

— Хлопи кидають ся на панів, бють, зневажають... Ай! бою ся, що ще гірше буде. Відгрожують ся страшенно.

 

— І наші також?

 

— Та наші не так, хоч є й між ними загорілі. Але по иньших селах. Страшне щось лагодить ся!

 

— Що-ж, божа воля. Що Бог дасть, те й буде, — мовив пан.

 

— Певно, певно! Та я боюсь, що буде страшне лихо. Коби тілько наш панич — —

 

Він урвав. У старого пана, що сидїв при столї, підперши руками сиву голову, бризнули з очий сльози, густі, грубі як горох і закапали на стіл. Візника вхопили вони за серце.

 

— Прошу пана, нехай пан не плачуть ! — мовив він, приступаючи ще близше. — Може то ще так зле не буде.

 

Старий пан сидїв нерухомо, а сльози лили ся з очий мов дві річки.

 

— Знають пан, — мовив далї візник, — я би панови щось порадив. Може би воно так найлїпше було. Нехай пан завтра скоро сьвіт велять покликати війта, присяжних і ще кількох із громади, старших і поважнїйших. Я думаю, що найлїпше пан зроблять, коли віддадуть себе і все своє добро їм під опіку. А бодай нехай пан розмовлять ся з ними.

 

— Добре, сину! — ледво промовив пан. — А тепер іди !

 

Візник пішов. Пан Пшестшельський довго ще сидїв нерухомо і думав. Сльози давно перестали плисти з очий, тілько спора калюжка їх яснїла перед ним на цератї до сьвітла двох воскових сьвічок, мов розлите живе срібло. Пан міркував про своє положенє сяк і так, та не міг надумати нїчого лїпшого понад те, що прирадив візник. На другий день рано він велїв покликати війта і людий.

 

— Слухайте, війте і ви люди, — мовив пан. — Чую, що в селї відгрожують ся на мене. Скажіть менї по щирости, що маєте против мене, чого хочете?

 

Люди не надїяли ся такої промови і не знали що сказати. Далї війт надумав ся.

 

— Прошу пана, ми не маємо проти пана нїчого і нїхто проти пана не відгрожуєть ся. Ми тілько маємо острий наказ із крайзамту пильнувати, аби по селах нїхто не бунтував людий, аби нїякі бунтівники не волочили ся.

 

— У мене їх нема.

 

— Так то воно, так, але де-ж панів панич ?

 

— Не знаю, люди добрі. Ще дві недїлї тому поїхав до свояків і від того часу не знаю, де обертає ся.

 

— Ой, не до свояків він поїхав! — промовив один селянин.

 

— Знаємо ми добре, куди він поїхав! — додав другий.

 

— Повстаня йому забагаєть ся! Ойчизни ! Цїсаря і цїсарських урядників із краю виганяти! — вже зовсїм голосно крикнув третїй.

 

— Тихо, люди! — крикнув війт. — Дайте, няй я говорю. Чуєте, пане, що люди говорять. Ваш панич бунтівник і ми мусимо його арештувати і відвезти до крайзамту, скоро тілько покаже ся в селї.

 

— Га, що-ж, коли такий маєте наказ — —

 

— Такий наказ! Острий наказ! — потвердили селяни.

 

— Бачите, люди добрі, я сам, старий, немічний, до повстаня мене не кортить, до бунтів неохочий — —

 

— Ми пану нїчого не мовимо. На пана ми не маємо нїякого наказу.

 

— А про те чую, що й на мене в селї відгрожують ся.

 

— Га, щож! Ми людям ротів не позатикаємо! — мовив війт.

 

— У неодного ще шкіра свербить від панських канчуків і буків! — крикнув із заду сьмілий голос.

 

— Люди добрі, — мовив пан. — Признаю перед вами, що я нераз був занадто острий, занадто щедрий на ті буки, — га, щож, робіть тепер зо мною, що знаєте. Бачите самі, я старий, немічний, нїкого при менї нема, я в ваших руках. Віддаю ся під вашу опіку. Я не був для вас таким уже надто лихим паном. Неодного я ратував у потребі, неодному помагав у слабости — самі признаєте...

 

— Та то правда, правда, — озвали ся деякі голоси.

 

— Має хто до мене який жаль, зазнав від мене кривди, що-ж, я готов надгородити йому по змозї. У кого недостаток, їсти нема що, топлива хибує, — беріть із мойого. Беріть кілько вам треба, тілько не марнуйте, не пропивайте, Жида не збогачуйте. Даю вам усе з доброї волї, то й ви беріть доброю волею. А почнете грабувати, то що з того буде? Менї зробите шкоду, а собі невигоду, тай ще гріх будете мати перед Богом.

 

Люди вислухали сеї промови і попросили пана зачекати хвилечку. Вони вийдуть на гумно, нарадять ся і дадуть відповідь.

 

Яка вже там була нарада між ними, то була, досить, що по якімось часї війшли всї знов до покою і війт іменем громади дав таку відповідь:

 

— Громада приймає ся того, що пан кажуть. Громада не хоче пана руйнувати. Можуть пан бути безпечні. Що буде треба бідним на прогодовок, то з панського візьмемо і то не буде нїде записано. За те громада поставить від себе кількох людий, аби пильнували двора: анї пану щоби нїхто не зробив нїчого злого, ховай Боже! анї в дворі аби щось злого против громади не коєно, от як би панич вернув або які иньші пани наїхали. А як би щось таке робило ся в дворі, в такім разї виразно пану говоримо, що громада нї за що не ручить. Є острий наказ усяких бунтівників ловити, вязати і відставляти до циркулу.

 

Пан Пшестшельський згодив ся на се. У нього немов камінь звалив ся з серця. Прикро було жити під хлопською вартою і бути цїлком у руках своїх підданих, але бодай не було тої непевности і вічної трівоги. До двора йому вирядили трьох старших ґосподарів, в тім числї й старого Тимкового, і кількох парубків, в тім числї й Осипа. При них пан чув себе безпечним і вони заспокоїли його, що при них не стане ся йому нїчого. От як би панич вернув тепер, то з ним могло би бути зле.

 

Пан Пшестшельський не розумів гаразд, яке то „зле“ могло ждати його сина. Аж геть пізнїйше він пригадав собі ті слова. Вони були сказані 20 лютого; селяни мабуть уже чули дещо про різню по иньших повітах, та не говорили про се панови нїчого.

 

X.

 

Було се д. 25 лютого пізним вечером. Небо ще було вкрите низько навислими, оловяними хмарами, але снїг уже не сипав, вітер не шумів і не курив снїгами. Потемнїло. В лїсах  тріщали смереки під вагою снїгу, що грубезними плахтами лежав на їх гиляках і тут то там з лускотом валив ся в низ. Було темно; тілько десь-десь на шпилях горбів або на стрімких берегах ярів ся снїг синьоватим фосфоричним блиском. У селї було глухо, та дивлячи ся з південного боку на ту низку хат порозкиданих здовж річки в досить великих відступах одна від одної видно-б було ряд золотисто-кровавих  цьвяшків — се сьвітло, що миготїло з тїсних віконець. По хатах ще майже нїде не спали, та за те на подвірях було глухо, тілько пси гавкали та чути було, як у стайнях сопуть та зітхають воли. Тілько на обох кінцях села в лубянях колибах сидїли купки людий, голосно балакаючи, та від часу до часу перекликаючи ся; се були вартові, що стерегли тут день і ніч. Нудно їм було, бо до їх відлюдного гірського села не доходила та кровава хуртовина, що так люто перейшла майже по всїх округах західної Галичини.

 

Того самого вечера Гриць Тимків був чогось дуже неспокійний. Він тепер сам був дома, сам мусїв доглядати господарства, бо батько був у дворі коло пана. Розумієть ся, роботи в зимі для його здорових рук і прудкої вдачі було не так то й богато, і Гриць при помочи матери й служницї сяк-так давав собі раду. Та сего вечера якось усе не йшло йому в лад. Чи то такий уже день був, чи може він почув звістку про те, як мазурські хлопи ріжуть панів, як великими чорнявами (купами) ходять від села до села, грабують, палять і руйнують двори, мучать і мордують панів. Про все те вже прилетїла в село звістка, але наказу з Відня анї навіть із Сянока не було. Люди прирадили держати свойого пана під дозором, на грабівництво не хапати ся, та держати острі варти і чекати, що буде далї.

 

Всї ті вісти кидали Гриця в дрож. Ось воно як! Повстанє вибухло, та ті самі хлопи, що їх повстанцї хотїли звільнити з тягарів і з панщини, кинули ся на своїх добродїїв, бють, мучать, ріжуть їх! Що се таке? Як могло се стати ся? Відки така злїсть, таке заслїпленє у людий? Гриць не міг зрозуміти сього і тремтїв при самій думцї, що й панич Нїкодим мусїв замішати ся в те повстанє і певно вже десь лежить забитий, замучений, помолочений цїпами або проколений вилами. Він не міг усидїти в хатї і надївши кожух та кучму пішов обійти ще раз стодолу, стайнї і всї хлївцї.

 

Коли проходив коло стодоли, ловлячи вухом кождий хоч і найлекший шелест, він нараз зупинив ся. Чи йому причуло ся, чи справдї на найблизшім оборозї щось зашелестїло сїном, а потім немов зітхнуло? Одним позирком він окинув цїлу місцевість і побачив, що справдї до оборога, досить високо накладеного сїном, була приставлена драбина.

 

— Як то може бути? Адже сей оборіг припущений, сїна з нього не береть ся, то й драбини до нього я не приставляв. Значить, приставив хтось. Агов! Знов шелестить.

 

Не було сумнїву. На оборозї хтось був, хтось чужий. Зміркувавши се Гриць в одній хвилї прискочив до оборога, вхопив драбину, відставив її до другого оборога, а тодї, певний, що незнайомий гість без драбини не злїзе, значить, сидить на оборозї мов у лапцї, запитав не дуже голосно:

 

— Гей, хто там на оборозї ? Зла чи добра душа? Обзивай ся!

 

На оборозї було тихо. Нїхто не обзивав ся.

 

— Я чув, що там хтось є! — говорив троха голоснїйше, але все ще здержано Гриць. — Обізви ся, хто ти, бо нароблю крику і покличу варту. Втекти не думай, я драбину відставив.

 

— Чи се ти, Грицю? — здушеним полушепотом запитав хтось із оборога.

 

— Е, чи то один Гриць у селї! — відповів Гриць, не можучи пізнати по голосї, хто би се міг бути.

 

— Гриць Тимків! Се ти?

 

— Я. А ти хто?

 

— А ти там сам? Нїхто мене не вчує?

 

— Сам.

 

— Я панич, Грицю! — промовив голос із оборога, сим разом виразно і натурально, так що Гриць зараз пізнав його.

 

— Господи! — мало що не скрикнув парубок. — А ви де тут узяли ся, паничу? Що з вами? Ми всї думали, що вас уже нема й на сьвітї.

 

— Грицю, голубе мій! — шептав далї панич, — я вмираю з голоду..

 

— Ах, Боже мій! — скрикнув Гриць. — Чекайте тут, я зараз принесу вам дещо попоїсти.

 

І Гриць поперед усього приставив знов драбину до оборога, потім метнув ся до хати і по хвили був уже на оборозї коло панича. Чарка горівки, горщик молока і кусень хлїба підкріпили панича. Та Гриць не сидїв при ньому. Він доторкнувши ся його зараз почув, що панич увесь мокрий і зараз же побіг знов до хати і принїс сухе шматє, чоботи, холошнї, кожух, та тут же на оборозї допоміг паничеви передягти ся. Тілько тодї, прикривши продроглого сїном і обігрівши його, він почав розпитувати :

 

— Ну, що з вами? Де ви бували? І що там чувати в сьвітї?

 

— Страшно, Грицю, страшно! Не доведи Боже бачити, анї згадувати, анї оповідати нїкому, що там дїєть ся! Та чекай! Чи бачив хто у тебе в хатї, як ти порав ся?

 

— Нї, не бійте ся! Нїхто не бачив. Тато в дворі, а мама і слуга сплять.

 

— Тато в дворі? Що-ж там робить ся в дворі ?

 

— Та нїчого! Громада приставила людий, аби пильнували двора. Не бійте ся, вашому татови нїчого злого не стане ся. Тілько вам не можна показувати ся анї в дворі, анї в селї.

 

— Знаю се і для того сюди запхав ся. Ти мене не зрадиш, Грицю, не видаси на загибіль ?

 

— Що ви, паничу! Я мав би... Нї, що там було, то було, але від мене не бійте ся нїчого!

 

Панич ухопив Грицеву голову обома руками і почав цїлувати його в очи, в лице, в чоло, а Гриць чув, як на його лице з паничевих очий капали горячі сльози.

 

— Та що ви, паничу! Заспокійте ся! Розповідайте, що було з вами? Як стоїть справа?

 

— Ах! — важко зітхнув панич, — пропала наша справа, на довгі лїта пропала! Страшно помстила ся на нас наша неоглядність. Скористали з неї вороги і поки ми снували рожеві думки про побіду, про відбудованє вітчини, вони острили на нас ніж і віткнули його в руки темного брата, того самого, що ми хотїли потягти за собою і попхнути на ворога!*

 

— Значить, Осип правду говорив ? — понуро мовив Гриць.

 

— Страшну, кроваву правду. Як би ти знав, що там виробляють з панами! Як там катують, мучать, знущають ся! Як возами везуть накидані в суміш тїла — повбиваних і ледво живих, а за возами по гостинцях кроваві річки лишають. Боже! Я бачив се на власні очи і здаєть ся, що від того виду нїколи в житю не засну спокійно.

 

— Ну, але де-ж ви були? Як виратували ся?

 

— Ах! Краще й не згадувати! — зітхнув панич. — Поїхав до Сянока, там нелад, нїхто нїчого не знає, балакають богато, гуляють, мов на празник готують ся. Говорю їм, на що заносить ся — сьміють ся з мене, мов із дурня. Та знайшли ся два-три розумнїйші, кажуть: „Се може бути правда, але ми самі не можемо нїчого змінювати. Наказ є — 18 лютого починати повстанє і того мусимо держати ся. Час уже короткий. Але може би ще дало ся щось зробити. Їдь до Ясла“. Поїхав я до Ясла — там те саме. „Їдь до Тарнова — там головна коменда“. Поїхав я до Тарнова. Се забрало тиждень часу, а що муки, невигоди, гризоти! Приїхав, поки допитав ся до тих комендантів, знов день минув. Говорю їм: так і так. Кажуть: „Бачимо й самі, що не добре, та вже пізно. Не спинимо руху по всїм краю“. Аж тут бух — із Кракова йде коменда, що не 18, а 20 вибух. От тобі й на! Настало цїлковите замішанє. Кому давати знати? Хто повідомлений про сю зміну? Нїчого не знати. А тут з усїх боків вісти, що народ по селах бурить ся, варти стоять і не пускають нїкого, Жиди дають людям горівку задармо, старости скликають війтів і урльопників, балакають з ними щось до пізної ночи. Бачу я — біда! Згадав про тата, що тут лишив ся сам, і не дожидаючи кінця подав ся назад. Та вже в панській одежи годї було рушити ся. Перебрав ся за хлопа, бороду зголив, вуси обстриг коротко, роздобув воза без драбинок, нїби по дрова їду, тай рушив. З тяжкою бідою добрав ся до Ясла, та тут уже наскочив на запусти. Попав у хлопську чорняву, в саме пекло. Як раз там пару дворів спустошено, кільканацять людий помордовано. Вхопили мене з фірою і не питаючи богато, навантажили мій віз тими трупами. Я пізнав між ними кількох із тих, що перед тижнем балакали зі мною і сьміяли ся з мене. Як то менї було везти їх на своїм возї! Я не міг витримати довше. На однім нічлїзї, коли вся купа хлопів була пяна, я взяв одного коня, нїби веду його напоїти, та за селом сїв на нього тай чкурнув. У мене був значок від ватажка тої чорняви, хлопа Шелї. Де мене спиняє варта, там я покажу той значок і говорю, що везу пильні вісти в сяніцьке, щоби й тут починати гулянку. І всюди мене пропускали і бажали доброго успіху. От так я приїхав аж до Сянока. Але тут у однім селї мене пізнали. Щастє, що я був на кони. Кинула ся за мною погоня, та не догонила, але я зміркував, що далї годї менї їхати селами. Я продав Жидови коня і рушив у гори стежками. Три дни я йшов, копаючи ся по снїгах, не бачучи душі живої, ночуючи по оборогах. Сотки разів я вже лагодив ся вмерти чи то в снїгових заметях, чи в вовчих зубах. Та дав Бог, що все якось минуло. Я добрав ся до нашого села вчора коло полудня, просидїв до вечора в лїсї під смерекою, позираючи в низ і не знаючи, що тут дїєть ся; бачив, як варти ходять по селї, а коли смеркло ся, прокрав ся на ваше обійстє і вилїз на оборіг, думаючи: або вмру тут, або діжду ся тебе, Грицю.

 

Гриць з правдивим співчутєм слухав паничевого  оповіданя і при кінцї горячо стиснув паничеву руку.

 

— Ну, Богу дякувати, що нїхто не бачив вас, — мовив він. — У нас можете бути безпечні. Навіть як мої старі дізнають ся, то я певний, що вони не зрадять вас. Перечекаєте тут, поки все успокоїть ся.

 

— Нї, Грицю, — мовив панич. — Се не може бути! Менї не можна чекати.

 

— Як то не можна? Боїте ся мене?

 

— Нї, небоже. Я-ж тобі казав, що в однім селї коло Сянока мене пізнали. Я певний, що зараз про се дали знати до староства. А в такім разї не нинї то завтра можна надїяти ся в село комісаря з ляндсдраґонами.

 

— Ну, і що-ж? Чей-же тут не знайдуть вас! — мовив Гриць.

 

— Дуже легко можуть знайти. Всї в селї посьвідчать, що я з тобою товаришував, ну, то вони не знайшовши мене в дворі — перша річ підуть сюди і будуть шукати.

 

— Так що-ж думаєте робити ? — запитав стурбований Гриць.

 

— Мушу тїкати далї.

 

— Куди далї?

 

— На Угорщину.

 

— На Угорщину! Бійте ся Бога, якже-ж ви тепер дістанете ся на Угорщину?

 

— Через верхи, бо на Сянок нема що й думати.

 

— А через верхи ще тим менше. Там снїги, стежок не видно.

 

— Що-ж дїяти, коли мус?

 

— Нї, се не може бути! — мовив Гриць. — Я знаю ті стежки не так як ви, а як би менї хто тепер казав іти на Угорщину, то я би розсьміяв ся йому в лице. Се-ж очевидна смерть. По горах тепер ще снїгом курить, не то що тут. І не швидко там потеплїє. Нї, про се нема що й думати.

 

— А я таки тут не лишу ся! — уперто твердив панич. — Подумай: зловлять мене тут, то не тілько моя смерть буде, але й татова.

 

— Ну, се ще хто його знає.

 

— Не потїшай мене, Грицю! Тут не потїхи треба, а доброї ради. Я вже пізнав, що то значить потїшати себе пустими словами. Ти мусиш провести мене на Угорщину.

 

— Се не може бути, говорю вам. За тиждень, за дві недїлї, коли снїг по горах ствердне або розтає троха, то ще сяк-так, але тепер, після такої страшної снїговійницї — анї гадки.

 

— Ну, то сховай мене в яке иньше безпечне місце, десь далеко за селом.

 

Гриць почав думати.

 

— Добре, — мовив по хвилї. — Се вже не те, що на Угорщину йти. Се вже можна. Знаєте, заведу вас під саму полонину. Там серед лїса є сїножать над потоком. На тій сїножати є кілька повних оборогів. Там собі угнїздите ся і пробудете доки буде можна, а відтам можна буде вернути назад до дому, або й на Угорщину, коли настане лїпша хвиля. Відтам уже недалеко — через полонину та на Бескид, тай границя.

 

Панич згодив ся. Почали оба міркувати, що й як треба приготовити для сеї дороги. По довшій нарадї стало на тім, що завтра Гриць піде до двора нїби то закликати батька до дому, а сам лишить ся в дворі, постарає ся оповісти все старому панови і зажадає від нього для панича стрільби, пістолетів, пороху та набоїв — ану-ж зьвір у горах наскочить, або й лихі люди — троха гроший, кілька хлїбів, сира, масла і що там ще можна буде дістати. Все те треба спакувати в бисаги і аби до вечера було готове, а вечером, аби нїхто не бачив, Гриць забере все з двора, принесе сюди і смерком оба рушать у гори. А панич весь день пробуде на оборозї, відпочине і покріпить ся для нових невигод.

 

Як прирадили, так і зробили.

 

XI.

 

Два дни і одну ніч Гриця не було дома і нїхто не знав, де він подїв ся. Пан пустив його батька з двора на ґосподарство, тим більше, що громадських опікунів йому не було вже потрібно: в дворі були иньші опікуни. Тої самої ночи, майже в ту саму пору по заходї сонця, коли Гриць з паничем, прокривши ся загумінками та горі потоком рушив у гори, з противного боку в село приїхала компанїя вояків під проводом офіцера і комісаря від староства з Сянока пана Курцвайля. До староства донесено, що в околицї бачили небезпечного революціонера Нїкодима Пшестшельського, що він утїк в напрямі до батьківського села; от тим то староство забажало мати його в руках і задля сеї мети вислало в село отсю незвичайну коменду.

 

Нема що й мовити, що коменда не застала вже панича в селї. Даремно вояки зараз по приходї обступили двір, даремно комісар з офіцером, війтом і присяжними перешукував старанно двір і всї двірські будинки не виключаючи й оборогів, стогів сїна, стирт соломи і оденків, — панича не було. Ще більше здивувало пана комісаря те, що хоч і як остро він розпитував старого пана, людий, що вартували коло нього, війта, присяжних і вартових, що днювали й ночували на вулицї, всї вони божили ся і присягали ся, що панича від кількох недїль не бачили на очи, що він поїхав геть і доси не вернув, а де тепер обертаєть ся, сего нїхто не знає. Комісар почав гнївати ся.

 

— Не може бути! Не може бути! Я маю певну відомість, що він перед двома днями пішки, в хлопськім убраню вернув до села.

 

— Ми його не бачили, — вперто в один голос повторяли селяни.

 

— Що-ж, хиба-б його де в лїсї зьвірі з’їли? — кричав комісар.

 

— Та якось і про зьвірів тепер не чувати.

 

— Ну, то він мусить бути в селї! Може хто з селян сховав його. Я мушу дістати його в руки і не вступлю ся з села, поки його не дістану. Війте, завтра скоро сьвіт ідїть, беріть моїх вояків і розвідуйте по селї, чи хто не бачив його, а де би був хоч найменший знак, робіть ревізії, шукайте і менї дайте знати! Я тимчасом кватирую в дворі. А вартові нехай менї пильнують у ночи, щоб і жива душа не вискочила з села!

 

Та даремні були всякі пошукуваня і розпитуваня в селї: панича нїхто не бачив, нїхто не чув про нього. Аж переходячи попри хату Гната Тимкового, що стояла на високій збочи за потоком, війт нараз мов догадав ся чогось і перейшовши кладку потюпав під гору, поки дійшов на Гнатове обійстє, а ставши коло вікна застукав костуром у варцаб.

 

— Гей, ви, Гнате! Дома ви? — крикнув.

 

— Дома, — обізвав ся голос із середини.

 

— А вийдїть-но, щось вам маю сказати.

 

Гнат надїв кожух і шапку і вийшов із хати.

 

— Чи дома ваш парубок ? — запитав війт.

 

Гнат пошкробав ся в голову.

 

— А на що вам його?

 

— Та треба. Пришлїть менї його сюди.

 

— Та тяжко буде, пане війте, — мовив заклопотаний Гнат. — Десь як від учора пішов, так і доси нема.

 

— Як то нема? А де-ж пішов?

 

— Та не знаю. Вечером жінка прийшла до мене до двора, каже: ходи, старий, бо десь Гриця нема. Я вже вечером сам і худобу напоїв і їсти подавав, він і не ночував дома.

 

— Овва! — мовив війт. — Де-ж він міг  подїти ся ?

 

— Не знаю, пане війте, — мовив Гнат. — Ми вже з жінкою журили ся, не знаємо, що й думати.

 

— А панича тут у вас не було ?

 

— Панича? А хиба-ж панич вернув? Я його не видїв.

 

Війт зацїкавлений сею новиною вступив до хати, розпитав Гнатиху, далї слугу, — жадна з них не видїла панича, жадна не знала, де міг подїти ся Гриць. Вони обі вчора пряли весь день. Гриць пообідав і пішов кудись — думали, до худоби, та коли над вечір служниця пішла кликати його їсти, побачила, що худоба стоїть голодна, а Гриця нема.

 

Війт подумав хвилю, далї мовить:

 

— Га, куме Гнате, ходїть зо мною до двора!

 

Гнат зібрав ся і пішов. По дорозї війт оповів йому про приїзд комісари і вояків і про пошукуваня за паничем. Старий Тимків дуже перелякав ся і явив ся перед комісарем з таким заляканим видом, мов не знати який тяжко винуватий. Та комісар був тямущий чоловік. Він швидко побачив, що з сим старим нема що говорити довго, але оповіданє про Гриця зацїкавило його. Почав розвідувати у селян, що се за Гриць і довідав ся таке, що в його голові відразу блисла думка: ось тут і є правдивий слїд. Гриць був найщирійший приятель панича в селї, в остатнїх часах його майже невідлучний товариш. Він звичайно їздив з ним до Сянока і по ріжних околичних панах. Та найбільше зацїкавило його те, що вчора з дому він щез зараз по полудни, а в дворі бачили його над вечір, уже по відходї його батька до дому. Він приходив до батька що день, то й нїхто не звернув на нього уваги і нїхто не тямив, чого він приходив, коли і куди пішов. Усе те зацїкавило комісаря і не надумуючи ся довго, він пішов з вояками і купою селян робити ревізию на Гнатове обійстє. Не довго й шукали. До високого, непочатого оборога ще була приставлена драбина, а вилїзши по нїй зараз знайшли гнїздо, де ночував панич, знайшли заритий у сїнї його мокрий мазурський одяг; Гнат у коморі не дорахував ся своєї гуньки, кучми, кожуха, чобіт і шматя, одним словом, не лишило ся анї найменшого сумнїву, що панич справдї був у селї і то на Гнатовім оборозї і разом з Грицем у саму пору забрав ся.

 

Гнат і Гнатиха лиш руками об поли вдарились. Комісар не знав, що дїяти далї. Чи бігти в погоню ? Та куди ? Чи чекати на місцї ? На кого? Панич певно не верне, а Гриць? Ану-ж оба вони втекли на Угорщину? Тай що властиво такого страшного зробив панич, щоб трудити за ним компанїю війська по горах і снїгах? Комісар пригадав собі точку своєї інструкциї — „зібрати відомости про переступну дїяльність Нїкодима Пшестшельського в його ріднім селї“, і помістивши своїх вояків у дворі, почав „тягти протоколи“ з усїх, починаючи від старого пана, а кінчачи на сїльських парубках і дївчатах. Цїле село тремтїло; по хатах голосили жінки, плакали дївчата, люди ходили як потроєні. Протоколи під військовою асистенциєю в тих часах, то не була така проста і невинна річ, як би могло здавати ся. Як усюди в панщинних порядках, так і тут в роботї були буки; вояки не могли їсти хлїба задармо. Кожда найменша суперечність у зізнанях вияснювала ся на лавцї під буками. Вияснювала ся! Нї, плодила десятки нових суперечностий, тягла нових сьвідків на ту саму лавку; в міру пролитих слїз і поломаних патиків росла купа записаних (по нїмецьки!) аркушів паперу, а провина панича Нїкодима збільшувала ся від простого підозріня до розмірів злочину державної зради.

 

Першого дня до пізної ночи тягла ся та інквізиция, тягла ся й другий день. Напаковано повен шпіхлїр людий, що з сеї або тої причини видавались комісареви підозреними. Між першими арештованими була Грицева мати, хоч вона кляла ся і божила ся, що панича на своїм обійстю не бачила і нїчогісїнько не знає. Арештовано й служницю. Старий Гнат сам один ночував у своїй хатї, коли нараз  о півночи хтось злегка застукав до вікна. Се був Гриць.

 

Батько впустив його до хати, засьвітив, позаслонювавши вперед вікна і зирнув на нього. Гриць був увесь мокрий і присипаний снїгом, але при тім спокійний і веселий.

 

— Де ти був? — спитав батько.

 

— З паничем, — відповів Гриць.

 

— А де-ж панич?

 

— Далеко, може вже на Угорщинї.

 

— Ти відпровадив його?

 

— Так.

 

— А він не казав тобі йти з собою на Угорщину ?

 

— Нї! По що мене там? Я допровадив його до границї.

 

— Ну, передягай ся-ж живо та обігрій ся! — мовив батько.

 

— А де-ж мама? Де Маринка?

 

— Не питай! Передягай ся! Ось тобі шматє. Ти певно голоден?

 

— А вже-ж голоден.

 

— Ну, то знайдемо щось повечеряти. Бачиш, я нинї сам і за господаря і за господиню і за слугу.

 

Старий рад був, що син вернув. Він не турбував ся тим, що стара і служниця ночують у панськім шпіхлїрі. Він знав, що вони нїчого не винні і що їх пустять. А що буде з Грицем, про се він також не дуже турбував ся. Добре, що він тут, коло нього, що вернув ся.

 

XII.

 

Другого дня поснїдавши, обійшовши худобу і позамикавши хату, старий Тимків і Гриць пішли до двора. Комісар уже був при роботї, пишучи протоколи. Коли йому донесли, що прийшов старий Тимків з Грицем, він аж підскочив і кинув перо на стіл.

 

— Ведїть його сюди!

 

Десятники впровадили Гриця.

 

— А! — мимоволї вирвало ся з уст урядника. Грицева незвичайна врода і сьмілий, інтелїґентний вираз лиця зворушили його. Урядник устав і підійшов до парубка.

 

— Як називаєш ся?

 

— Гриць Тимків.

 

— Кілько тобі лїт?

 

— Девятнацять.

 

— Умієш читати, писати?

 

— Вмію.

 

— Хто тебе навчив?

 

— Мої татуньо.

 

Комісар пильно вдивляв ся в Грицеве лице. Воно було спокійне. Полонинський вітер ще пашів на ньому здоровим румянцем. Комісар сїв на своїм місцї, прилагодив собі чистий аркуш паперу, і обертаючи ся до Гриця, мовив :

 

— Слухай, хлопче, маєш говорити правду про все, що тебе буду питати. Розумієш?

 

— Розумію.

 

— Памятай собі: правду, чисту правду! Коли тебе виловлю на однім маковім зеренцї неправди, то буде біда! Ти бачив на подвірю лавку і купу палиць?

 

— Бачив.

 

— Ну, то вважай же!

 

І комісар похилив ся над папером і розмахнувши ся написав титул, нумер і вступну формулу протоколу.

 

— Ти знаєш панича Нїкодима?

 

— Знаю.

 

— Товаришував з ним?

 

— Та... панич любили мене...

 

— Намовляв він тебе на що зле?

 

— Нї.

 

— А против цїсарських урядників?

 

— Говорив.

 

— Що говорив?

 

— Говорив, що вони кривдять нарід, що їх би треба повиганяти з краю.

 

— Ага! — заскреготав комісар. — Повиганяти! А хто-ж то мав їх виганяти?

 

— Не знаю. Він говорив, що є вже такі люди, що змовили ся на те.

 

— Ага! Змовили ся! А тебе не кликав, аби й ти пристав до тих людий?

 

— Нї.

 

Комісар перервав допити і похиливши ся над папером, записав Грицеві зізнаня. Потім заложивши перо за вухо і вперши в Гриця очи, запитав:

 

— Ну, а де-ж він тепер, той твій панич?

 

— Не знаю.

 

— Не знаєш? Хлопче, говори правду!

 

— Не знаю, прошу пана. Я вчора рано лишив його на угорській границї. Думаю, що нинї він уже десь на Угорщинї.

 

— Що ж ти робив на угорській границї, що ти там його бачив?

 

— Я відпровадив його.

 

— Відпровадив ? Відки?

 

— А відси, від нас.

 

— Ага, то він був у вас?

 

— Так, був.

 

І Гриць коротко розповів про свою стрічу з паничем на оборозї.

 

— А відки-ж він узяв ся у вас на оборозї ?

 

— Прийшов.

 

— Та то певно, що не прилетїв, але відки?

 

— Не знаю.

 

— І чому-ж власне до вас? Чому не йшов до дому, до двора?

 

— Видно бояв ся, а може думав, що двір спалений так як по иньших селах. А про нас знав, що його не зрадимо.

 

— Ага, не зрадите! А знаєш ти, що твій обовязок був зараз, скоро побачив його на оборозї, завідомити про нього війта?

 

— Мій обовязок? Сего не знаю! Панич не злодїй і не розбійник, нїчого злого не зробив, не приблуда нїякий.

 

— Але бунтівник! Против цїсарського уряду виступав! — люто крикнув комісар, тупаючи ногою.

 

Гриць замовк. Комісар писав, аж перо скрипіло, лїтаючи по сїрім, бібулястім папері. По добрій хвилї почали ся дальші допити.

 

— А ти нїкому не говорив, що панич на вашім оборозї?

 

— Нїкому.

 

— Анї татови, анї мамі, анї служницї?

 

— Нїкому.

 

— Анї старому панови ? Говори по правдї!

 

Гриць поблїд і якось змішав ся, та по хвилї твердо промовив:

 

— Нї.

 

— Бреше, се видно по нїм, — подумав комісар, та не сказав нїчого. Він і так уже мав тверду постанову, що зробити зі старим паном.

 

— Куди-ж ти запровадив панича?

 

— На угорську границю.

 

— В котрім місцї?

 

— Не можу сказати.

 

— Якою дорогою ви йшли?

 

— Не можу сказати.

 

— Ага! Не можеш сказати! Значить, се не правда! Ти сховав його десь тут недалеко.

 

— Нї, пане комісарю, я завів його — —

 

— Не бреши! — крикнув комісар. — Ви вийшли відси позавчора вечір, а до угорської границї відси сїм миль. Хоч би ви йшли ніч і день і ще ніч, то тепер, по снїгах, ви не зайшли би туди.

 

— А таки зайшли, пане комісарю, — спокійно запевняв Гриць.

 

— Хлопче, не доводи мене до гнїву! — кричав комісар. — Скажи по правдї, де ти дїв панича ?

 

— Кажу по правдї.

 

— Брешеш ! Виджу по тобі, що брешеш. І говорю тобі, що се тобі нї на що не придасть ся. Не хочеш добровільно сказати, то скажеш на лавцї.

 

— Не скажу инакше, пане! Хоч мене бийте, хоч забийте, а инакше не скажу.

 

— Так ? Ну, побачимо! Гей там! Сюди!

 

На крик комісаря війшли десятники.

 

— Беріть його! На лавку. Два вояки нехай бють. Я там зараз вийду.

 

Гриця повели, а пан комісар сїв писати протокол. Він силкував ся писати спокійно, та се не вдало ся йому. Рука дрожала, перо було непослушне, думки не йшли, слова не вязали ся одно з одним. Ухом він ловив гуки, які доходили з надвору, та довгу хвилю не було чути нїчого, крім невиразного шуму і стукоту людських кроків у сїнях. Щось так і тягло його встати і заглянути в вікно, та він переміг себе. Нї, нема чого дивити ся! Запираючи в собі дух, він у мішанім шумі дочув ся мірного лускоту, мов пари цїпів, що молотили десь далеко-далеко. Се був шелест здавна привичний для нього, але звичайно його заглушували иньші тони — несьвітський крик і лемент катованого чоловіка. Та сим разом крику не було чути, тілько лускіт палиць доносив ся чим раз виразнїйше, немов усе в дворі, і люди і вітер і вохкий снїг під ногами і кури на подвірю, все, все притаїло в собі дух, затихло при тій страшній сценї.

 

Комісареви зробило ся недобре. Щось стисло його за серце. Він закусив зуби, нетерпливо ждав першого крику катованого хлопця, щоб вийти на двір і закінчити його муку, а тепер, коли крику не було чути, не знав, що зробити з собою. Якась фальшива амбіция не позволяла йому виходити; йому здавало ся, що зупинити бійку, коли битий не кричить і не плаче, значило би подати ся перед ним, понизити себе. А з другого боку той ненастанний, мірний стук, що тепер мішаючи ся з трівожним стуканєм його серця, дуднїв в його ушах і жилах, мов удари важких молотів! Він не міг сидїти на місцї, не міг стояти, рвав ся кудись, судорожно стискаючи одну свою руку другою.

 

В тій хвилї прожогом відчинили ся двері і блїді, розхрістані влетїли обоє старі Тимкові і бухнули комісареви до ніг.

 

— Паночку! Лебедику! — голосила стара Тимкова. — Змилуйте ся! Вони забють його на смерть! А може вже й забили! Ой, Божечку, Божечку! Моя дитина! Пане! Моя дитина! Що вона вам зробила?

 

— Пане, він лежить як дерево! Він зомлїв, а може вже неживий! — простогнав батько. — Він від коли жиє, не мав прута на своїм тїлї.

 

— А чому правди не говорить? — крикнув комісар і вибіг на подвірє.

 

— Halt! Genug! — крикнув він воякам, що поломавши на Грицевім тїлї пару патиків власне взяли до рук другу пару і били без тями, без милосердя, як дві добре заведені машини. Десятники як дві колоди сидїли один на голові, другий на ногах нещасного парубка. На крик комісаря вояки перестали бити, а десятники повставали. Батько й мати прискочили до нерухомого, кровю облитого Гриця.

 

— Неживий! Боже мій ! Неживий! — скрикнула мати, підводячи його голову. Грицеве лице було синє, зуби впили ся в долїшню губу так міцно, що зпід них капала кров, руки сцїплені судорогою були холодні мов у мерця.

 

Комісар силкуючи ся бути спокійним підійшов близше, встромив свою руку за пазуху парубка і подержавши її на його серцї, промовив холодно:

 

— Живий. Зомлїв. Відітріть його! А потім приведїть до мене.

 

І не мовлячи нїчого більше, обернув ся і пішов до двора.

 

Минула добра година, поки Гриця відтерли і поки він на стілько прийшов до себе, що міг рушити ся з місця. Сам іти він не здужав; батько й мати, обливаючи ся слїзми, провадили його попід руки як малу, немічну дитину. Гриць був блїдий-блїдий, очи без блиску, на посинїлих губах видно ще було слїди крови. Комісар зирнув на нього і зараз похилив очи на свої папери.

 

— Ну, знаєш тепер, що значить брехати ? — мовив він. — Скажеш тепер правду?

 

Гриць мовчав.

 

— Скажеш, де панич?

 

Гриць мовчав.

 

— Хлопче! Не доводи мене до гнїву! Я мушу знати, де він є! Я мушу мати його в руках.

 

— Таточку, — слабим голосом мовив Гриць, — ведїть мене на подвірє. Ляжу на лавку і нехай мене бють на смерть. Я більше не скажу анї слова.

 

Комісар з виразом нїмої розпуки глянув на Гриця. Його бюрократична душа не могла зворушити ся героізмом сего простого сїльського парубка, він бачив тілько його впертість, непослух і злочинне завзятє.

 

— Так ти говориш? — мовив він. — Добре! То й я тобі иньшої засьпіваю! Гей, там! — крикнув він на десятників.

 

Десятники війшли.

 

— Маєте його пильнувати. Він поїде зо мною до міста.

 

Грицева мати заломала руки.

 

— Ой, горенько моє! Пропала наша дитина! Ой, синочку мій!...

 

— Мовчи, стара! — скрикнув комісар. — Ідїть до дому і принесїть йому що треба до дороги. Ми ще нинї їдемо.

 

— Пане, куди ви його везете? Адже-ж бачите, він ледво живий.

 

— То менї все одно. Арештую його, коли не хоче сказати правди. А вмре по дорозї, то я не буду тому винен. Я його остерігав.

 

В тій хвилї війшов у комнату старий пан.

 

— Пане комісарю, — мовив він поважно. — Я був сьвідком того, що робило ся нинї і вчора на моїм подвірю. Памятайте, я постараю ся, щоби про се знали не тілько в Сяноцї, але також у Львові.

 

Губи комісаря поблїдли і затремтіли.

 

— Herr Schlachziz! — мовив він, здержуючи свою злїсть. — Я власне хочу вам дати нагоду до виявленя правди. Поїдете зо мною до Сянока. Кажіть зладити сани для себе і отсего парубка.

 

— Як то? Арештуєте мене?

 

— А так.

 

— Добре. Я того й хотїв. А ви, люди добрі, — мовив обертаючи ся до Гната і його жінки, — ідїть і прилагодьте для свойого сина, що треба для дороги. Не бійте ся! За те, що він зробив для мойого сина, що витерпів за нього, я буду памятати його і вас. Ідїть і не журіть ся. Бог допоможе нам перебути сю лиху годину.

 

По обідї того дня комісар з вояками рушив із села. Серед компанїї вояків їхали прості сани запряжені парою коний, а на них сковані кайданами за ноги і пообтулювані панською бараницею сидїли в парі пан Пшестшельський і Гриць. Обік візника сидїв пан комісар, їхали мовчки, тілько вітер глухо стогнав у смерекових борах віщуючи близьку відлигу, і конї порскали потїючи та бродячи в глубокім снїгу.

 

По двох тижнях ті самі сани вертали назад у село, везучи самого пана. Його подержав комісар у арештї, доки міг, та коли врештї передано його судови, сей по першім переслуханю випустив його на волю.

 

Грицеви не довело ся вернути. Його просто завезли до військового шпиталю, а коли подужав від палиць, його на розказ полїтичної власти поставлено перед поборовою комісиєю і віддано в рекрути. Обсипали ся роскішні Грицеві кучері під капральськими ножицями і не було кому оплакати їх. Родичі аж через пана дізнали ся про долю, яка зустріла їх одинака. Даремно батько поїхав до Сянока, кидав ся з канцеляриї до канцеляриї, від одного пана до другого, даремно писав суплїки і до ґенеральної коменди у Львові і до ґубернїї і до самого цїсаря. Гриць був відданий до війська „за полїтичне“, а для таких не було в ту пору жадної полекші, жадного милосердя.

 

А панич пропав без вісти, як камінь у воду. Може його батько й мав коли про нього яку звістку, але не звірював ся з нею нїкому. Помалу втихла страшна буря, що розбурхала тихе від віків сїльське житє в те памятне пущанє. Все пішло по давньому, тілько Грицїв батько не робив уже панщини, хиба десь колись з доброї волї в горячі роботи виходив на панське до помочи. Про сина згадував як про покійника і не надїяв ся вже побачити його.

 

XIII.

 

Минули два роки.

 

Був горячий лїтнїй день. Над Львовом на заходї висїла чорна хмара, а сонце зсуваючи ся з полудня золотило її береги. Здалека чути було гуркіт грому. На львівських вулицях було душно. Фіякри гуркотїли піднимаючи за собою хмари куряви. Прохожі шукали тїни, холоду. Та про те по вулицях снувало богато людий. Від ринку несли ся голосні крики, на одваху чути було гуркіт барабанів, по пляцу Конституциї (тепер Марияцкім) з диким вереском бігла юрба вуличників.

 

— Niech żyje Polska! Niech żyje Polska! — верещали вони, граючи на носї перед полїциянтом, що силкував ся втихомирити їх.

 

— Не вільно кричати! Розходїть ся! — не то кричав, не то благав полїциянт.

 

— Як то не вільно! Конституция! Тобі не вільно, а нам вільно! Niech żyje Polska! — сипали ся окрики з юрби, до котрої приставало щораз більше перехожих.

 

Від ратуша надсунула нова юрба, зложена з старших, поважних людий, та й ті були всї мов пяні, мов самі не свої — капелюхи на бакир, руками розмахували, не то говорили голосно, а не то кричали.

 

— Niech żyje Dylewski! Hurra Dylewski! Nasz poseł Dylewski!

 

Се був день вибору посла з міста Львова до конституцийного сойму, що мав зібрати ся у Віднї. Вибраний послом молодий адвокат Дилєвський був звісний як чоловік дуже здібний і горячий польський патриот.

 

— Гурра! Гурра! Niech żyje Polska! Niech żyje Dylewski ! — заревла цїла юрба. — Далї! Перед дім Дилєвського!

 

Величезна купа народа звернула на вулицю Копернїка, а відси на вулицю Оссолїнських, де жив новий вибранець народа в невеличкім партеровім домику. В одній хвилї маленьке подвірє перед домиком заповнила юрба, поломала штахети, потоптала цьвітник, і знаку не лишила з грядок, оглушуючи при тім цїлу околицю окриками „гурра“, гомоном піснї „Jeszcze Polska nie zginęła“ і проклятями на Меттернїха, Стадіона, бюрократів, шпіонів і Сьвятоюрцїв.

 

Але героя сеї овациї не було дома. Довідавши ся про се юрба почала розходити ся, не попускаючи свого ентузиястичного настрою, коли нараз на кінцї вулицї Оссолїнських, саме там, де підіймаєть ся в гору вузенька Цитадельна вулиця, счинив ся крик:

 

— Łapaj go! Trzymaj! Bij szelmę ! Łapaj ! Łapaj!

 

Всїх очи обернули ся в той бік, відки йшов крик. Ті, що стояли на краю юрби, могли бачити, як якийсь високий, уже шпаковатий чоловік, в куцім чорнім убраню і білім цилїндрі, зігнувши ся в дві погибелї силкував ся вирвати ся з рук цїлої купи вуличних лобурів, підростків та термінаторів, що почіплявши ся за його сурдут, за руки та ноги, мотлошили ся довкола нього і кричали що сили:

 

— Trzymać go ! Nie puścić go ! To szelma! Szpieg!

 

— Хто се такий? Хто се? — запитав один панок, підбігаючи до сеї незвичайної ґрупи.

 

— То Курцвайль! Курцвайль! — закричали вуличники.

 

— А, Курцвайль! Бувший комісар! — крикнув панок і не думаючи довго заїхав придержаного по пицї так, що йому злетїв цилїндер.

 

Його приклад був як зараза. Вся юрба кинула ся бігти на те місце.

 

— Курцвайль! Курцвайль! Собака! Шпіон! А бийте його! Рвіть ! На шматки його!

 

— Панове! Панове! — пищав присїдаючи до землї заатакований з усїх боків бувший комісар. Та панок, що перший збив йому цилїндер з голови, вже хопив його за довгі бакенбарди обома руками і шарпнувши що сили підтягнув до гори.

 

— Пізнаєш мене, собако ? — крикнув він.

 

— Ах, пан Нїкодим! Пан Пшестшельський! Uniżony sługa pana dobrodzieja! Aber ich bitte Sie, lieber Herr, was wollen Sie von mir ?

 

Дальшу конверсацию перервав цїлий град стусанів та кляпсів, що посипав ся на голову і плечі Курцвайля.

 

— Бийте його! Бийте собаку! — ревіла юрба, а дїточі голоси завищали проразливо насьмішливу сьпіванку, передразнюючи нїмецький виговір:

 

            Póki Stadion we Lwow był,

            Póty Kurzweil dobrze żył;

            Stadion siadał na woza,

            Machaj Kurzweil do koza!

 

Нещасливий комісар, котрого Нїкодим усе ще держав за бакенбарди не даючи йому причякнути до землї, а котрого били і штуркали з усїх боків, з болю і з розпуки заричав не своїм голосом. Розжерта юрба відповіла диким реготом. Та в тій хвилї від Цитадельної вулицї почув ся мірний гуркіт і брязкіт. Се з цитаделї йшли дві компанїї вояків і рушили просто в середину юрби.

 

— Halt! Розходїть ся! — крикнув офіцер поступаючи наперед з голою шаблею.

 

Юрба мов і не чула. Крик Курцвайля в серединї не втихав.

 

— Weg da! — ревнув офіцер і обертаючи ся до вояків закомендерував:

 

— Gewehr in die Balanz !

 

Блисли до сонця баґнети, брязнули карабіни і раптом лава вояків наставила перед себе сталеву щітину. Юрба розскочила ся мов опарена. Тілько насеред вулицї лишили ся два чоловіки в незвичайній поставі: Нїкодим Пшестшельський, посатанїлий зі злости, все ще не випускав комісаревих бакенбардів і торгав їх затопивши в них свої пальцї, а Курцвайль стояв перед ним зі зложеними руками, пищачи мов дитина з болю і страху.

 

— Halt! Loslassen! — крикнув офіцер до Нїкодима.

 

Сей витріщив на нього очи, мов і не розуміючи, хто і що до нього говорить.

 

— Се якийсь божевільний! — буркнув по нїмецьки офіцир. — Хлопцї, — додав по руськи, — а скочте-но два вас і розірвіть їх обох.

 

Один із тих вояків, що скочили розривати счіплених панів, зареготав ся, а другий сплеснув в долонї.

 

— Се-ж наш панич, Осипе! — скрикнув Гриць.

 

— А се той самий комісар, що катував тебе! — додав Осип.

 

— Паничу, пізнаєте мене? — промовив Гриць, злегка віднимаючи Нїкодимові руки від комісарського лиця. Та хоч як злегка він відняв їх, половина волося з прикрас комісарської фізиономії таки лишила ся в паничевих руках.

 

Офіцер підійшов до Нїкодима.

 

— Herr, Sie sind verhaftet. Folgen Sie  mir auf die Hauptwache.

 

Курцвайль підбіг до офіцера і почав притишеним голосом говорити йому щось по нїмецьки. Офіцер відвернув ся.

 

— Schon gut! Folgen Sie mir auch.

 

Та Нїкодим уже отямив ся і запротестував.

 

— Арештуєте мене? — кричав він. — Яким правом?

 

— Ви робили галабурду на вулицї, — спокійно відповів офіцер.

 

— Не я, але отсей поганець !

 

— Schon gut! Там побачимо.

 

— Нї, не побачимо! Не діждете бачити мене там.

 

— Herr! — скрикнув офіцер. Та в тій хвилї надійшов віддїл ґвардиї народової. Комендант віддїлу салютував перед офіцером, а сей був рад позбути ся клопоту і віддав йому Нїкодима і Курцвайля для дальшого урядованя. Військо пішло в один бік, а ґвардия з обома арештантами в другий. Їх завели до ратуша. Розумієть ся, що Нїкодима, свойого чоловіка, зараз пустили на волю, а з Курцвайлем списали протокол і по добрій годинї, коли дощ лив як з ведра, його випустили. Не обійшло ся й без того, щоби в темнім ратушевім коридорі деякі патріотичні ґвардияки не; дали йому на прощанє пару порядних стусанів по плечах та по карку.

 

XIV.

 

Кілька день після сеї незвичайної стрічі Гриць маючи вільний вихід ішов вулицею, коли нараз напротив себе побачив панича. Сей поспішав кудись і навіть не зирнув на нього.

 

— Паничу! — окликнув його Гриць.

 

Нїкодим обернув ся, зирнув і зараз пізнав його.

 

— Грицю ! — скрикнув він радісно і стиснув руку воякову. — От іще з мене слїпак! Іду тай не бачу. Ну, якже ся маєш? Давно у Львові?

 

— Спасибі! Маю ся не зле. У Львові отсе другий місяць, а доси були в Голомуцї.

 

— Та що ми тут на вулицї стоїмо і балакаємо? — похопив ся панич. — Ти маєш годинку вільного часу?

 

— Маю.

 

— Ну, добре, то ходи до мене до хати, побалакаємо.

 

Нїкодим Пшестшельський жив у невеличкій кавалєрській кватирі на Сикстуській вулицї. Сальоник і спальня — отсе було все його поміщенє. Харчував ся в реставрациї, та й загалом, бовтаючи ся повисше вух у вирі тодїшнього полїтичного житя, він рідко коли бував дома, часто навіть ночував де инде, вічно бігав, аґітував, демонстрував, орґанїзував, провадив горячкове житє, ненастанно готовий до виїзду не знати куди і по що і день поза день відкладаючи той виїзд, не знати для чого. Здавало ся, що він кождої хвилї жде чогось несподїваного і конче бажає бути при тім, де і коли станеть ся воно. Бурливий 1848 рік богато людий, особливо горячих уже з природи, кинув у таку ненастанну горячку, і нею виясняєть ся величезна сила епізодів та подїй, що стали ся тодї не під впливом розваги і постанови, але так якось негадано, були неначе мимовільними вибухами загального горячкового настрою. Гриць пильно придивляв ся паничеви і дивував ся. Панич сильно постарів ся за ті два лїта, похудїв, посивів, щоки запали ся, тілько очи горіли мов два вуглї, а рухи зробили ся наглі, прудкі, непевні та уривані, немов усе, що він робив і говорив, дїяло ся прихапцем, в поспіху, в горячковім ожиданю чогось далеко більшого і важнїйшого.

 

— Ну, ось ми й у себе! Сїдай, Грицю ! Розгости ся у мене. Побалакаємо.

 

Гриць сїв, а панич неспокійно ходив по кімнатї, виглядав у вікно, то знов немов шукав чогось у шуфлядї.

 

— Ну, розповідж дещо! Як тобі жиєть ся, Грицю?

 

— Та що менї. От як то наша вояцька служба. День поза день однаково. От ви розповіджте, що з вами було? Як жили ті два лїта? Коли вернули з Угорщини?

 

— А! Як жив? Бідував досить. Ну, а вернув, скоро тут засвитало.

 

— А що-ж тут порабляєте у Львові ?

 

— Вітчину будуємо, — з усьміхом, але при тім горячо промовив панич.

 

— Вітчину? Та яку?

 

— Ну, звісно яку: нашу, польську. Робимо те, що нам ворожі руки не дали зробити перед двома роками.

 

— Не зовсїм вас розумію, — мовив звільна Гриць. — Чого-ж ви тепер добиваєте ся ? Панщини вже нема —

 

— Е, що там панщина!

 

— Як то що? Се ж найбільше лихо, проти котрого ви хотїли бороти ся тодї.

 

— А уряд зробив собі з нього молота і хоче нас бухнути ним по голові. З давнього великого лиха зробило ся ще більше.

 

— Не розумію вас, паничу.

 

— Як не розумієш? Ми хотїли знести панщину самі і тим потягнути весь народ за собою, а уряд сам скасував її і бунтує народ проти нас.

 

— А так! Ви хотїли зняти з нас ярмо, щоб заложити на нас шлиї.

 

— Дурний ти, Грицю, як я бачу, — нетерпляче буркнув панич і пустив ся знов ходити по покою. Оба мовчали хвилю. Грицеви було якось прикро і сумно на душі.

 

— Та вже видно, що дурний, — мовив він, — коли не розумію, що робить ся перед моїми очима. Менї здаєть ся, що тепер, коли панщини нема, Нїмець не панує над вами, ви повинні би тїшити ся, а ви тепер чимсь турбуєте ся, бігаєте, побиваєте ся гірше, як перед двома роками.

 

— Бо тепер ми близше цїли, — з таємничим притиском промовив Нїкодим.

 

— Якої цїли?

 

— Слухай, Грицю, — промовив нараз зміненим голосом Нїкодим, зупинивши ся перед Грицем і беручи його обі руки в свої долонї. — Я знаю, ти добрий хлопець... Знаю, що витерпів за мене .. Я повинен би тобі сказати все по правдї і певно сказав би, як би не отсей твій мундур.

 

— Мундур ? — зачудувано мовив Гриць.

 

— А так, мундур накладає обовязки. Значить, лїпше буде на тепер... Зажди ще троха, сам побачиш, до чого воно дійде, то й не буде треба тобі говорити.

 

Гриць не допитував далї. Почали говорити про иньші річи, про рідне село, про батьків. Панич мав учора лист від старого пана, Гриць також недавно отримав лист від свойого батька. Старий пан нарікав на лихі часи, а Грицїв батько радував ся і тілько одного жалував, що в таку сьвітлу пору нема при ньому любого сина.

 

— А довго ви сидїли там на оборозї тодї, як я вас лишив? — запитав Гриць.

 

— Ат, і не говори ! — неохоче мовив панич, занятий очевидно иньшими думками. — Сидїв, поки хлїба всього не з’їв, поки не потеплїло троха. Ледво живий перебрав ся через Бескид. У Бардийові лежав хорий цїлий місяць після того, що перебув у ті часи.

 

Розмова не йшла в лад. Гриць устав і почав прощати ся.

 

— Ідеш уже ? — якось сумно мовив панич.

 

— Та треба йти.

 

— А заходь до мене частїйше! Не гнївай ся, що сьогоднї так тебе холодно приняв. У мене тисячі клопотів на голові. Колись розповім тобі. Ну, бувай здоров! Як мати-меш вільний час, то приходи. Найлїпше отак по обідї, то можеш мене застати дома.

 

Гриць сказав, що власне по обідї він нїколи не має виходу, хиба в недїлю.

 

— Добре! Заходи в недїлю. Буду тебе дожидати ! Заходи!

 

— Прийду, паничу.

 

— Але напевно! Памятай, я жду! Паничеве лице прояснило ся. Видно, якась нова думка стрілила йому до голови і він сердечно стиснув Грицеву руку на прощанє.

 

XV.

 

В недїлю Гриць застав у панича цїлу купу панів. При столї, заставленім полумисками повними накраяної шинки, ковбас та холодної телятини, тарелями, склянками і чарками сидїли серед голосної розмови, сьміхів і жартів ріжні люди, молодші й старші, в цивільних одягах і ґвардийських мундурах. Гриць зразу подав ся назад і хотїв іти геть, та панич вибіг за ним.

 

— Нї, нї, Грицю, не бій ся, ходи сюди! Ми тут чекаємо на тебе. Пани хочуть бачити тебе.

 

— Що се за пани? — шепнув Гриць.

 

— То наші. Потому розповім тобі. Ходи!

 

І взявши Гриця попід руку, як дївчину до танцю, Нїкодим попровадив його до кімнати, де сидїло товариство.

 

— Мої панове, — мовив він голосно, — се той парубок, про котрого я розповідав вам.

 

— А, браво, браво! Давай його сюди! Ану, хлопче, дай руку !

 

І богато панів, особливо молодших, повставало з крісел. Вони обступили Гриця, стискали його руки, любуючи ся його заклопотанєм, що густим румянцем розлило ся по його лицї. Тілько один пан, що сидїв на почеснім місцї конець стола, не рушив ся з місця і злегка прижмуривши очи, дивив ся на Гриця. Нїкодим попровадив його до того пана, котрого тут усї вважали найважнїйшою особою.

 

— Ґенерале! — мовив Нїкодим, клонячи голову перед тим паном, — отсе мій сїльський адлятус, товариш у конспірацийній роботї, хлопець, що з незрівнаним геройством витерпів важку кару, а не зрадив мене.

 

— Hm, ładny chłopiec! — якось цинїчно моргаючи буркнув ґенерал. — Придав ся-б і до иньшого рода конспірациї, а?

 

Гриць не розумів гаразд промови панича анї ґенерала, та з слів і моргань обох тих панів дихнуло на нього чимсь неприємним, немов тим горячим, затроєним духом, що йде від затхлого багна. Він уже на стілько освоїв ся, що досить певними очима, по військовому придивляв ся тому, кого звали ґенералом. Сказавши правду, нїчогісїнько ґенеральського не було в його непочеснїй фіґурі. Поперед усього фіґура була не в військовім мундурі, а в звичайнїм, досить зашастанім цивільнім убраню. А по друге — лице! Се було лице трупа, огидливе, жовте, аж зеленковате, з блїдими губами, без крапельки крови, без виразу, аж страшне своєю мертвотою і бридкістю. Хоч волосє на голові вже геть було шпаковате, на лицї ґенерала не було нїякого заросту і се надавало йому ще огидливійший вираз. Тілько очи чорні, невеликі та блискучі бігали живо і, бачилось, пронизували чоловіка, вгризали ся в тїло і в душу, та в них грав вираз такої безсердечної холодности, такої погорди до людий і такої безстидности, що вони робили більше вражінє очий їдовитої гадюки, нїж чоловіка. У Гриця дрож пробігла по всїм тїлї, коли його очи зустріли ся з поглядом сього ґенерала. Він не міг видержати сього погляду і похилив очи з таким чутєм, немов би його впечено в саму душу.

 

Тимчасом Нїкодим запрезентувавши Гриця ще одному високому, статному панови з великими сивими вусами, в ґвардийськім мундурі, котрого він величав полковником, запровадив свойого гостя на другий конець стола, де сидїла молодїж, посадив його і сам сїв коло нього. Він заопікував ся заклопотаним хлопцем, наклав йому в тарілку мясива, налив у чарку вина і припрошував дуже сердечно. В його голосї чути було давню щирість, що так подобала ся Грицеви ще в селї. Загалом Гриць завважив, що сьогоднї панич спокійнїйший, нїж був перед кількома днями, говорить весело, навіть жартує, і чує себе як дома. І иньші молоді паничі, що сидїли близько нього, були для нього дуже чемні, припрошували його, аби їв, стукали ся з ним чарками і пили на його здоровлє. Тілько підвівши очи і зирнувши просто здовж стола, Гриць побачив вперті в нього гадючі очи ґенерала і знов почув, як мурашки забігали у нього за плечима.

 

— Що се за ґенерал такий у вас? — запитав він шептом панича.

 

— О, се славний чоловік! — шептав Нїкодим. — Знаменитий чоловік, великий вояк. Се ґенерал Йосиф Бем! Запамятай собі його імя. В ньому наша головна надїя.

 

Гриць не чував нїчого про Бема, то й не міг розуміти гаразд паничевої радости. Він пробував здалека уважно придивляти ся знаменитому ґенералови, але не міг, бо ґенерал майже не зводив із нього своїх очий, а Гриць не міг видержати його погляду.

 

Поки гостї їли й пили, розмова йшла гуртова, голосна і безладна. Та коли поїли все, що було на столї, Нїкодим поналивав усїм чарки, ґенерал добув із кишенї срібну табакерку і задзвонив об неї ножем. У кімнатї зробило ся тихо і ґенерал дав слово господареви дому Нїкодимови. Сей говорив коротко, подякував гостям, що прийшли до нього, подякував особливо ґенералови і випив за здоровлє гостий. По нїм промовив полковник, головний комендант народової ґвардиї. Подякувавши господареви за гостину, він звів бесїду на Гриця, величав його як героя з під сїльської стріхи, як надїю кращої будущини.

 

— Доки серед нашого люду є такі золоті серця, така вірність, така любов до своїх панів, доти сьміло можемо голосити цїлому сьвітови: Jeszcze Polska nie zginęła !

 

Сї слова повторили всї присутні з великим запалом, а деякі кинули ся знов обіймати і цїлувати Гриця. Та ось ґенерал знов задзвонив, а полковник провадив далї свою перервану промову. Він піднїс думку — зробити сьому сердечному братови-селянинови невеличку памятку, аби міг згадувати нинїшнїй день, і зложити для нього що хто може. Всї приняли сю думку з неменшим запалом, полковник узяв свою ґвардийську шапку і сам пішов збирати датки. Та обивателї очевидно були не при грошах, датки сипали ся скупо і коли складка була скінчена, полковник почав щось шептати ся з Нїкодимом. Зібрано гроший так мало, що стид було давати їх Грицеви, що весь той час сидїв мов на терню і не знав, де подїти ся з заклопотаня. Нарада тягла ся досить довго. Покликано до неї ще кількох панів із товариства і порозумівши ся з ними полковник велїв участникам позабирати собі назад, що хто дав, а сам нїби іменем цїлого товариства дав Грицеви гарний золотий перстїнь з блискучим червоним камінцем, що був у нього на пальцї.

 

— Носи його, сину, на памятку нинїшнього дня ! — мовив старий вояк, — на памятку тих щирих приятелїв, яких ти нинї знайшов у всїх нас.

 

Гриць не знав, що йому робити. Він був постановив собі не брати гроший, — перстеня якось не випадало не брати. Уриваними словами він подякував за честь і за дарунок, та шептом висловив паничеви своє побоюванє: ану-ж побачивши у нього такий дорогий перстїнь скажуть, що він украв його.

 

— На се є рада, — мовив панич, — дамо на внутрішнїм боцї перстеня вирити твоє імя і прозвище, а тодї носи його безпечно.

 

Коли настав який-такий спокій після сього епізоду, промовив ґенерал. Його голос був сухий, уриваний, мов удари палицею по дошцї.

 

— Głupstwo to! Говорімо про головне! На скілько ви готові до повстаня?

 

Нїхто не вмів гаразд відповісти на се питанє. По досить довгій і прикрій мовчанцї полковник почав вичислювати ґенералови віддїли ґвардиї у Львові і по провінцияльних містах, та ґенерал скривив ся і перервав йому мову.

 

— Głupstwo to! Ваша ґвардия не варта фунта клочя. Маєте гармати?

 

Полковник здвигнув раменами.

 

— Гармати то ґрунт, — стукав своїм деревляним голосом ґенерал. — Поставлю дві гармати на Високім замку, а дві на плятформі коло церкви сьв. Юра і маємо весь Львів у руках. Гармати мусимо дістати до рук. Гей, ти! — скрикнув він нараз обертаючи ся до Гриця, — ти, Грицю! Сюди!

 

Гриць підняв ся з місця, військовим кроком підійшов до ґенерала і станув перед ним по військовому.

 

— Кілько маєте гармат на цитаделї?

 

— Не знаю, пане ґенерале. Я при піхотї.

 

— Мусиш дізнати ся і донести менї за тиждень, розумієш? Сїдай на своє місце.

 

Гриць відійшов і сїв.

 

— Отсе не ґвардия, — півголосом промовив ґенерал до полковника. — Таких Грицїв мусимо мати хоч кілька компанїй. Зроблено заходи, щоб їх притягнути на наш бік?

 

Полковник здвигнув раменами.

 

— Не знаю, ґенерале. Се не моя річ. Я маю досить працї з ґвардиєю, щоб яко-тако приготовити її. На військо я не маю впливу.

 

— А хто має?

 

— Не знаю, здаєть ся пан Нїкодим.

 

— Diable! — крикнув розсерджений ґенерал. — Полковнику, коли-б я був комендантом і ви дали-б менї таку відповідь, я велїв би вас розстріляти. Ви комендант, ви повинні все знати, всїм кермувати.

 

І обертаючи ся до пана Нїкодима, він крикнув:

 

— Пане Нїкодим!

 

Сей підбіг і став перед ґенералом.

 

— Як стоїть справа з військом? Кілько маєте запевнених?

 

Нїкодим увесь почервонїв і пару хвиль даремно силкував ся сказати слово.

 

— Поки що... поки що... я навязав зносини —

 

І він похилив ся і сказав ґенералови щось шептом.

 

— Głupstwo to! — буркнув гнївно ґенерал. — Наша справа чиста і ясна, не повинна бояти ся денного сьвітла. Просто до цїли, то моя девіза. Гей ти, Грицю, — крикнув він обертаючи ся до Гриця. — Сюди!

 

Гриць сидїв мов оголомшений. Він почав розуміти, про що тут іде річ. Щось холодне стисло його за серце, та швидко він переміг себе і загартував своє серце тою самою рішучістю, що була в ньому тодї, коли комісар віддав його воякам на катованє. Почувши голос ґенерала, до котрого тепер виразно чув якесь вороже успособленє, він підняв ся з місця і підійшов до нього.

 

— Ти знаєш, про що тут іде річ?

 

— Знаю.

 

— Ну, про що ?

 

— Хочете панове робити повстанє.

 

— А що-ж ти на се?

 

— Не знаю, проти кого воно має бути і чого хочете добивати ся.

 

— Хочемо мати свою, незалежну Польщу і відірвати ся від австрийського цїсаря. Що ти на се?

 

— Пане ґенерале, я австрийський вояк і присягав цїсареви на вірність.

 

— Głupstwo to! Як відірвемо ся, то присягнеш на вірність польському королеви.

 

— Пане ґенерале, я Русин і Польщі добивати ся не хочу.

 

— Co? Co? Co?

 

Ґенерал мов вухам своїм не вірив.

 

— Ти Русин ? Що се значить ?

 

— Ви Поляки — для вас Поляк те саме значить, що для мене Русин.

 

— Co? Co? Co? — загуло цїле товариство.

 

— Але-ж хлопче! — скрикнув добродушно полковник. — Polak a Rusin, to wszystko jedno.

 

— Русини, то тілько часть польського народа, — гукав хтось із товариства.

 

— То якісь сьвятоюрцї набалакали йому дурниць.

 

— Польща, то наша спільна мати, Русинів і Поляків.

 

— Як може Русин не хотїти Польщі? То так як би хто не любив свого власного житя.

 

— Głupstwo to! — грізно крикнув ґенерал. — Tu niema żadnych Rusinów! Підеш з нами?

 

— Нї, пане ґенерале.

 

— Нї?

 

Сеї відповіди ґенерал мабуть не надїяв ся. Він з виразом дикого гнїву зирнув на Гриця, а потім на Нїкодима.

 

— Пане Нїкодиме, — мовив він сухо. — Як би я мав у руках коменду, а ви запросили-б менї на довірочну нараду чоловіка неприхильного нам, я-б на місцї велїв розстріляти вас і його.

 

— Але-ж ґенерале, Гриць не є наш ворог ! — звиняв ся Нїкодим. — Він чесна душа. Він піде з нами, я певний.

 

— Нї, пане, — мовив твердо Гриць. — Не майте тої надїї. Я не піду з вами. Я цїсареви присягав.

 

— Але з мусу, Грицю!

 

— Що-ж робити! А присяги треба додержати.

 

— Ми знайдемо такого, що тебе звільнить від неї.

 

— Хоч і так, але вам я не присягну нїколи.

 

Все товариство стояло при сих словах, мов само не своє. Всїм було нїяково, прикро. Тілько ґенерал не зводив своїх блискучих очий із Гриця.

 

— Дай руку, хлопче! — промовив він, перериваючи неприємну мовчанку.

 

— Нї, пане ґенерале, — не можу.

 

— Не бій ся! Дай руку. Люблю тебе за отвертість і щирість. Так і слїд поступати воякови. Ми тебе силувати не будемо. Іди собі. А про се, що тут чув і бачив — анї слова! Розумієш? Скоро що писнеш, памятай, ми все будемо знати і тодї смерть твоя. Бувай здоров ! Kehrt euch, marsch!

 

Гриць обернув ся і пішов. Тілько при дверех мов нагадавши щось він обернув ся, підійшов до стола і положивши на ньому свій „гоноровий" перстїнь, промовив:

 

— Віддаю вам се назад! Може... знайде ся... хтось... гіднїйший.

 

Він промовив ті слова уривано, зацукуючи ся, мов на силу видушував їх із горла, а потім салютуючи обернув ся і вийшов геть.

 

Усї проводили його очима до самого порога, але нїхто не рушив ся з місця. А коли Гриць вийшовши запер за собою двері, ґенерал мовив :

 

— Славний хлопець! Нїкодиме, до тижня маєте приєднати його для нашої справи. Се не легка річ, але можлива. А тепер замкнїть двері і укладаймо плян кампанїї!

 

XVI.

 

Нїкодимови не довело ся більше бачити ся з Грицем. Два дни по тій гостинї він одержав від батька лист: старий був тяжко хорий і просив його зараз приїхати до нього. Нїкодим  поїхав і не вернув аж за місяць. За той час він устиг поховати батька і продати задовжене й без того село. Та у нього тілько одно було перед очима: повстанє, що готовило ся у Львові. Він їхав до Львова з рожевими надїями; мав кільканацять тисяч ринських, можна буде розстарати дещо троха оружя, поставити в ряди кілька сот хлопцїв, а се, здавалось йому, вистарчить на початок, щоб захопити в руки цїсарські каси. А там справа піде вже гладко.

 

У Львові застав цїлковите безголовє. Ґвардия без доброї коменди, вправляла ся більше в піятиках, нїж у воєнній дисциплїнї, полковник скинув ся коменди, ґенерал Бем знеохочений плюнув на все і виїхав до Відня. Та з другого боку серед людности зростав, як йому здавало ся, запал до повстаня, нїмецькі урядники купами тїкали зі Львова, військо не могло спокійно ходити по вулицях, сварки і бійки ґвардияків та міщанської молодїжи з вояками були щоденною справою, так що головний комендант львівської залоги ґенерал Гаммерштайн заборонив воякам виходити на місто. По касарнях стояло день і ніч оружне поготовє, на цитаделї набиті гармати були нацїлені на ратуш, де урядував революцийний „Міський видїл“, і на театр, де галасувала неменше революцийна „Рада Народова“. Обопільне роздразненє змагало ся. Всї почували, що мусить прийти до вибуху, та нїхто не хотїв починати.

 

Вибух явного повстаня на Угорщинї долив оливи до огню і прискорив катастрофу. Угорські вояки, що стояли постоями в Галичинї, купами кидали службу і з оружєм утїкали за гори, аби стати в рядах повстаня; се ослаблювало сили уряду в Галичинї. Та з другого боку бігло на Угорщину чимало Поляків ласих на всяку революцию, і се ослаблювало силу сподїваного повстаня в Галичинї. Міський видїл вислав своїх делєґатів до Пешту, аби порозуміти ся з Кошутом про спільний плян дїланя; з другого боку Гаммерштайн розпускав по Львові вісти, що в разї вибуху повстаня покличе руське селянство з околичних сїл і затопить місто в крови повстанцїв. При урядовій заохотї і підмозї орґанїзували ся по містах руські ґвардиї, а по селах збирано тисячі підписів на петициї за подїлом Галичини. Поляки чули, що земля горить у них під ногами і робили шалені скоки, що прискорювали катастрофу.

 

Нїкодим, так сказати, з головою кинув ся в ті спінені, розбурхані хвилї революцийного руху. Він був душею всього, бігав, говорив, платив, підмовляв, приєднував, плакав і грозив, де було треба. Невеличкий запас оружя був уже на поготові; були деякі надїї на зраду в ґарнїзонї, була майже певність, що Русини не такий небезпечний противник, були обіцянки воєнної підмоги з Угорщини, скоро тілько удасть ся перший удар.

 

Було се д. 1 листопада 1848 року. Сей памятний для Львова день хилив ся вже до вечера. На Високім замку гриміли гармати. Ратуш тілько що розсипав ся в розвалини від гарматних куль. Академія і театр із сумежними будинками палали величезним огнищем. Цїле середмістє було як пекло. Крик, писк, біготня, тріск меблїв викидуваних на вулицю, гойканє ґвардияків, ремесників і всякого дрібного люду, що зривав тротоари і з навалених меблїв, повозів та каміня робив барикади. Лускіт вистрілів, зойки ранених, стогнаня конаючих.

 

Військовий віддїл обсадивши готель Жоржа з боку зайшов до гирла Галицької вулицї, що була заперта барикадою проти теперішнього склепу Балабана. Дві полеві гармати бухнули в той отвір градом картачів, та барикада остояла ся. Зза неї повстанцї відповіли не густими, але влучними карабіновими вистрілами. Кілька вояків упало, решта розскочила ся на боки. Знов заграли картачівницї, — барикада ще стояла, але вистрілів ізза неї не було чути.

 

— До штурму! — гукнула коменда і укриті доси за каменицями вояки збігли ся на вилетї Галицької вулицї і пустили ся бігти до барикади. Та в тій хвилї грюкнула зза барикади сальва вистрілів, залунали крики в рядах вояків, кілька ранених упало, решта мусїла знов відступити.

 

Тілько один лишив ся. Се був Гриць. Він стояв на місцї, мов прикований тим видом, що розстилав ся перед ним. На барикадї підняла ся раптом висока, зачорнена порохом фіґура панича Нїкодима Пшестшельського. Його очи горіли диким огнем. У руках мав він білочервову хоруговку з вишитим на нїй польським білим орлом. Піднявши її високо і махаючи нею в напрямі до вояків, він крикнув що сили:

 

— Niech żyje Polska niepodległa! Za mną, bracia!

 

Щось страшне, болюче ворухнуло ся в Грицевій душі. Перед ним промигнуло батькове лице, сумне та знесилене, як було того памятного вечера після панських побоїв, і його слова: „Панським гарним словам не вір, їх обіцянки май за нїзащо, памятай, що їх Польща, то хлопське пекло!" І чи не правду мовив батько? Адже ось тут коло нього лежать постріляні хлопські сини, а їм бач чого забагаєть ся!

 

Се міркуванє не було й міркуванє, се були якісь наглі блиски в Грицевій голові, якісь конвульсийні рухи в його серцї. Рівночасно з ними, майже несьвідомо, машинально, його руки вхопили карабін, підняли його, навели... Майже не мірячи він потягнув за курок. Грюкнув вистріл і трафлений в саме серце Нїкодим Пшестшельський на лице повалив ся з барикади.

 

В тій хвилї сильна рука з боку вхопила Гриця за плече і потягла за ріг каменицї. Була крайня хвиля, бо в той самий момент ізза барикади гукнула ще одна сальва, а з противного боку ще раз гаркнули картачівницї. З хрускотом упала барикада, з скриком розскочили ся повстанцї. Нова коменда — і вояки одною сальвою очистили вулицю аж до самого ринку. Повстанє було скінчене.

 

Гриць ішов у рядї, робив усе на коменду, але не тямив нїчогісїнько. Вистріл, що повалив панича, бачилось, прошиб і його власне серце. Довго ще потім він ходив мов сам не свій, не тямив анї того, що говорив при рапортї — здаєть ся, за нього говорив Осип, — анї що було з ним, коли йому перед цїлим полком голосили відзнаку і припинали медаль за хоробрість. Тілько тодї отямив ся, коли йому оголошено, що за його незвичайну заслугу і на просьбу старого батька йому даєть ся необмежений урльоп з військової служби. Сам ґенерал Гаммерштайн зібрав між офіцерами сто ринських для нього на дорогу.

 

Усе те в Грицевій тямцї промайнуло мов дикий, важкий сон. Він вповнї отямив ся аж тодї, коли дихнув рідним гірським повітрєм, уцїлував руки батька і матери, та привитав ся з рідною хатою.

 

___________________________

* Картофля.

* Не сваріть ся.

* Розумієть ся, п. Нїкодим говорить тут в дусї тодїшнїх польських патріотів. Та треба сказати — і навіть оборонцї австр. уряду не заперечують того: деякі урядники в ту пору поводили ся так, що серед селян могла повстати думка, буцїм то уряд бажає собі різнї. Розумієть ся, балаканє про наказ із Відня, про фатальні »три днї« і т. и. — легенда, а не історія.

 

 

04.12.1903