Сойчине крило

Із записок відлюдка.

Завтра новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний памятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично.

Ха, ха, ха! Празнично! Що таке празничне стрічанє нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси мов срібні дзвоники. Старші панове гудуть мов дуби в теплому вітрі. Сьвітло сальону. Звуки фортепяна. Хор, піснї, соля... Деклямація, брава, оплески. Жарти. »Кришталева чаша, срібная криш«... Наближаєть ся північ. Починає бити дванацята. Всї підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою до долу. Нехай так пропадає всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть сьвітла. Всї запирають у собі дух. Бам... бам... бам... Числять до дванацяти. Най жиє новий рік! Най сьяє нове щастє! Сьвітла! Музика. Піснї. Нові чарки, нові тости. Поцїлуї. Радість і стиски рук... Дїти, дїти!

Та що балакати! І я там був, мід вино пив. І я колись стрічав отак сю врочисту хвилю, сьміяв ся і радував ся на зустріч тій приманї, що зветь ся новим роком, і до мене простягали ся теплі руки, сьміяли ся блискучі очи, шептали солодкі слова не одні малинові уста. І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім туманї, будував золоті замки на вітрі, вважав окрасою житя те, що було лише конвенціональною брехнею...

Минуло ся. Сороковий рік житя, так як і трицять девятий і трицять осьмий починати-му зовсїм инакше. Відлюдком, самітником. Та сим разом попробую празничнїйше, краще, гармонїйнїйше розпочати його, як двох попереднїх років.

Поперед усього до чорта меланхолїю!

Двох попереднїх років я ще був новаком у твердій школї самоти. Ще не порвав усїх ниток з минулим і теперішнїм. Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчило ся. Давнї рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.

Сьогоднїшнїй празник буде заразом перший тріумф мойого нового сьвітогляду, нової житєвої норми. А ся норма — старе Горацієве Aequam servare mentem!

Без оптімізму, без зайвих надїй, бо оптімізм, се признак дитячої наівности, що бачить у житю те, чого нема, і надїєть ся того, чого житє не може дати.

Без пессімізму, бо пессімізм, се признак хоробливої малодушности, се testimonium paupertatis, яке сам собі виставляє чоловік.

Без зайвої байдужности і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзятя та жорстокости в житєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарности. У всьому розумно, оглядно, помірковано, і поперед уєсього спокійно, спокійно, як годить ся сороклїтньому мужови.

Дурень, хто на порозї сорокового року житя не пізнав цїни житя, не зробив ся артистом житя!

Я пройшов важку школу, і здаєть ся, навчив ся в нїй дечого. Я погубив богато цьвітїв по житєвій дорозї, похоронив богато іллюзій, та охоронив коштовний плід і винїс його зі всїх катастроф як Камоенс свою епопею з кораблекрушеня, а се? власне ту вмілість жити і насолоджувати ся житєм.

Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!

Житє, се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити менї всї скарби сьвіта. Нїхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так як я не жадаю такої жертви нї від кого.

Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюх укований із твердого зелїза — насиля, а другий паралельний із ним, виплетений із мягкої павутини — конвенціональної брехнї. Один вяже тїло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю.

Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореть ся, паде й тріумфує тілько одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний осьвіченого чоловіка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний лїтнїй вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нїчиєї зависти. Та він правдивий, глубокий і тривкий. Він не моментальний, не вислїд шаленої боротьби і зусиля. Се моє щоденне житє, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою й гармонїєю.

Я витворив собі оте житє як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь сьвіт, та яка проте не стоїть нїкому на завадї, не дразнить нїкого своїм видом і не манить нїкого до облоги. ся твердиня побудована в моїй душі.

Сьвітові бурі, потреби, пристрасти мов щось далеке і постороннє шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердинї. Я даю тому зверхньому сьвітови свою данину, посьвячую йому частину свого житя в заміну за ті матеріяльні і духові. Добра, що потрібні менї для піддержаня свого внутрішнього житя. Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжу ся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та иншими знайомими чемно, навіть дружно, але здержано. Всї вони поважають мене, але нїхто з них не має доступу до мойого »сьвятая сьвятих«, нїкому я не відкриваю своєї душі, тай сказати по правдї, нїхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цїкавих я вмію швидко висунути по за клямру своєї знайомости.

І нїхто з тих, що кланяють ся менї на вулицї, стискають мою руку в каварнї, радять ся зо мною в бюрі, анї не догадуєть ся, що у мене по за тим конвенціональним, шабльоновим житєм є своє, инше, окреме. Нїхто не підозріває в тім сухім формалїстї та реалїстї духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штука — вмілість жити.

Ось тут у тім затишнім кабінетї, обставленім хоч і не богато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут сьвіт і поезія мого житя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стїн глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуцї жити: Ґете, Емерзона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаментї в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цьвіти — хрізантеми, мої улюблені хрізантеми ріжних колїрів і ріжних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик застелений, уквітчаний — їй Богу, сьогодня не лише листки барвінку, але й синї його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподїванку придумав для мене. Знає, що я в тім пунктї забобонний, вірю, що цьвіт барвінку на. новий рік приносить щастє.

Вірю або не вірю, а так собі. Приємно колисати ся в такій надіїї, мов у гамацї.

А на столику вся холодна кухня. І яблока, і помаранчі і фіґи. І кілька бутельок вина. Самі добірні марки. І два келїшки! Ха, ха, ха! Збиточник Івась! Думав, що й вона буде! Що без неї й празник не празник, і новий рік не новий рік. Помилив ся, хлопче! Минуло ся моє гречане. Тепер »вона« вже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуємо обійти ся без неї. І думаю, що моя радість буде не менша, та в усякім разї глубша, чистїйша, як би була з нею. А то хто її вгадає! Здаєть ся, й гарна дївчина і говориш із нею як із другом, а тут на тобі, з її. рожевих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинїчний натяк, або й те нї, а по її лицї мигне якась тїнь, щось таке погане, огидливе, і попсує тобі весь вечір, прожене всю радість, розвіє всю поезію.

Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там у лїсничівцї перед трьома роками, на мене нераз находить дивне чутє. Коли до мене сьмієть ся, зо мною говорить, залицяєть ся молода дївчина, особливо брунетка, менї все здаєть ся, що шкіра і мясо і нерви на її лицї роблять ся прозірчасті, і до мене вишкіряє зуби страшна трупяча голова. Інодї в такій хвилї мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старію ся, чи може щось инше?

Та гов! Який то денний порядок нинїшнього вечора я уложив собі? На такі празничні вечеря я все укладаю собі наперед денний порядок, з тою одначе умовою, що вільно менї зовсїм не держати ся його. Маю подвійну приємність: укладаючи точку за точкою смакую в думках кожду з них, а потім переміняючи їх любую ся новими комбінаціями в виконаню.

Перша точка: Россінїєва увертура до Вільгельма Теля, виконана на фісгармонїї. Моя улюблена композиція — вводить мене звичайно в поважний та при тім бадьорий настрій. Потім оглянемо хрізантеми, обнюхаємо гелїотропи та туберози в сальонї — вони бідні давно ждуть мене і сьогоднї як навмисно порозцвитали ся в повній красї. Потім випємо й закусимо. Потім прочитаємо новий нумер »Neue deutsche Rundschau«, а властиво Уайльдову статю про Христа — що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім — ах, а яка тепер година?

Сема! Ну, до дванацятої на все се буде час. Іще переглянемо сьвіжі ілюстрації — і Jugend — і Liberum veto — і Артистичний вістник Дбають добрі люди за нас грішних, щоб ми не нудьгували. А коли нїчого не знайдемо в тій купі паперу, то у нас іще иньша роскіш на сьогоднї прилагоджена — цїлий ґарнїтур нових валків до фонографу, з піснями і розмовами ріжних знаменитостий. Послухаю, як із парламентарної трибуни гримить Жоре, як у крузї приятелїв розмовляє Ґабрієль д' Аннунціо про потребу плеканя краси серед мас народнїх, як зі сцени палить словами Елеонора Дузе в ролї Джіоконди, і як цьвіркоче в своїм сальонї Клєо де Мерод. Правда, бажалось би — — Та нї, нї, нї! Нїчого не бажаю. Не слїд бажати нїчого над те, що здоровий розум показує можливим до осягненя. Печеного леду не слїд бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Мої бажаня повинні йти, і йти-муть рука в руку з можністю виконаня.

Отже потім почне бити дванацята година і тодї — — —

Дзїнь-дзїнь-дзїнь

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! Ну, розумієть ся, нїкого не приймаю. Хто має право сьогоднї вдирати ся до мене і заколочувати менї мій порядок і позбавляти мене моїх тихих, чесно зароблених і без нїчиєї кривди осягнених радощів?

Тихі кроки в сальонї.

— Се ти, Йвасю?

— Я.

— А хто там дзвонив?

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет. Адресований недоладно. Моє імя і прозвище — і Львів. Щастє, що нема нїкого другого, що називав ся-б так само як я. А правда, і др. на передї. А про те видно, що пише хтось —

Та що се? Марка росийська і стемпель Порт Артур! Із Порт Артура? Се що за диво? Хто там у Порт Артурі може мати інтерес до мене? Кому там у Порт Артурі цїкаво доносити менї щось? А може то не до мене? Може яка помилка? Може в серединї є друга коверта і лист призначений для передачі комусь иншому?

Розкрити коверту і переконати ся, се була би найпростїйша річ. Та нї. Нехай іще хвильку полежить. Ось тут передо мною. Запечатаний лист на твоє імя, з невідомого місця, писаний невідомою тобі рукою, се все таки якась тайна, містерія, загадка. Люблю такі містерії, бо моє житє тепер не має нїяких. Моє житє, як проста, широка, вигідна, гарними деревами висаджена алея, що веде — —

Тьфу! Що се я? З якої речи буду сьогоднї згадувати про те, що пишаєть ся на кінцї тої алеї, на кінцї кождої житєвої дороги, чи вона проста алея, чи крута, камениста Та вибоїста стежка? Лишімо се, воно нас не мине, а самохіть лїтати туди нема нїякої потреби.

Але лист! Що в ньому може бути так богато напаковано? Кореспонденція до ґазети, чи дневник якогось полководця, чи якісь урядові донесеня, чи розпорядок остатньої волї якого землячка, загнаного долею аж на край сьвіта та застуканого там війною?

Адресовано очевидно жіночою рукою, але се не значить нїчого. Такі жіночі адреси криють нераз дуже мужеські інтереси.

Щось тверде в серединї. За грубістю верств паперу годї домацати ся, що воно таке. Ключик не ключик, монета не монета... Ну, відчинимо тай побачимо.

Де ножицї? А може не відчиняти? Може сей лист, що тепер лежить іще так спокійно і лише принадний своєю таємницею, по відчиненю стратить увесь свій чар, зробить ся коробкою Пандори, з якої поповзуть гадюки, що затроять моє житє, знївечать мою твердиню, а що найменше збентежать і розворушать моє нинїшнє сьвято? Адже такий здоровий пакет паперу, то певно не голий папір. Скілько там слів написано! І подумай собі, що інодї досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб на віки або на довгі лїта зробити його нещасливим!

Я здавна бою ся всяких листів і сам не пишу їх, хиба дуже рідко, в урядових або дїлових справах. Кождий лист, се бомба. Може показати ся інодї, що се чоколядова бомба, але з верхнього вигляду нїхто не може пізнати, чи та бомба не наладована мелїнїтом і чи не розірве тебе в найблизшій хвилї.

Моя рука тремтить! Якесь холодне чутє пробігає по всьому тїлїтілі...

Стій! Се нехибний знак, що лист має якийсь фатальний зміст. Стій! Не руш його! Як би я тепер узяв і не розпечатавши кинув його в огонь? Він згорів би і понїс би всї свої тайники в безмірний простір, назад туди, відки прийшов. А я лишив ся-б з утаєним у душі почутєм іще одної нерозвязаної загадки — тай годї. Нерозвязана загадка цїкавить, навіває жаль або тугу — все те приємні почути. Розвязана може зранити або вбити.

Ха, ха, ха! Але я таки порядний боягуз! Чую себе таким певним у своїй твердинї, за загородами своєї фільософії, серед башт своєї самоти, — і бою ся отсього паперового гостя. Навіть коли-б се була бомба кинена злобною рукою, то що вона менї зробить? Особисто мене не трафить, а постороннього, дорогого і любого менї не знищить, бо нїкого такого, здаєть ся, на всїм сьвітї у мене нема! А коли так, то чого менї бояти ся її?

Але чогож тремтить моя рука держачи ножицї? Чого стискаєть ся серце явимось трівожним прочутєм?

Так і є! Се якийсь фатальний лист! Без виразного наказу моєї волї, якимось механїчним відрухом рука відчинила його. Тонесенький пасочок з краю відкроєний. Загадка відкрита — і коли у тебе є ще який арсенал оружя против мене, доле, коли ти якраз сьогодня, перед новим роком, із другого кінця сьвіта, з далекого Порт Артура навела ворожі батерії на мене, то стріляй! Поборемо ся!

Лист відчинений!

_______

Лист. Не жадна кореспонденція. Нема окремої коверти і нїякої передачі. Значить — до мене. Хто се може писати? Датовано з Порт Артура в вереснї — як раз чверть року пройшло. Міг би сей пакетик оповісти дещо, як то йому було перебирати ся через японську облогу. Але хто пише?

Підпис. »Твоя Сойка.« Що се значить? Нїякої Сойки — Боже мій! І сойчине крило в листї!... Та не вже би? Не вже вона, та, яку я від трьох лїт споминаю між помершими? Та, якої нагле і загадкове щезненє вігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської працї і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань? Вона в остатнїх днях нашого товаришованя любила називати себе сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гнїздила ся перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже се з тої самої сойки крило?...

Мої руки тремтять ще дужше як уперед. У грудях ще більший неспокій, голова крутить ся. Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її? Не вже одна поява отих кількох аркушів записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги?

А в тім — є ще рада. В огонь з отсим листом! Від покійників кореспонденцій не приймаю.

Дурню, дурню! Мелеш язиком таке, чого не можеш сповнити! Хиба ти здобув ся б на те, щоб тепер, зараз спалити сей лист, її писане, не прочитавши його?

Фаталїзм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гнїву, з жалю чи з обуреня.

_______

»Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сьміх? Ти колись любив його слухати. Чув його з далека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани та степи та гори?

Чи тремтить він у твоїм вусї разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінєм заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями мов сварки закоханих, з її громами мов крики любих дїтий, що пустують у широких покоях? Се я була.

Тямиш той лїс із його полянами і гущавинами, з його стежками й ленїями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячі сверщків, а в повітрі бренїли мілїони мушок, а в затишках гнїздили ся рої співучих пташок, а по полянах пасли ся ясноокі серни, а скрізь розлита була величня гармонїя і житє йшло рівним, могутнїм ритмом, що передавав ся душам людським? Тямиш той лїс, мій рідний лїс, якого нема другого на сьвіті? Се не був лїс, се я була.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту лїсничівку в самій серединї того лїса? До неї сходили ся всї лїсові дороги, як артерії до серця, а з неї виходив лад і порядок і сильна воля на всї окраїни лїса. А в нїй кублило ся тихе, відлюдне житє старого батька і молодої дївчини. Лунали голосні, різкі, з золотого серця пливучі мужеські слова, і ще голоснїйші, звінкійші сьміхи і співи дївчини пестїйки. Тямиш її? Се я була.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту поляну, де ми у перве здибали ся? Я була в зеленій стрілецькій куртцї, з лєфошівкою через плече, з ґотуром сьвіжо застріленим у торбі, з свиставкою в губах. Тямиш, як ти витріщив на мене очи побачивши мене? А я розреготала ся побачивши твоє зачудуванє. А ти був у простій блюзї, підперезаний ременем, блїдий іще від недавно відсидженої тюрми, з утомленим, помарнїлим лицем, з крисатим капелюхом насуненим на чоло. А почувши мій регіт ти стрепенув ся нараз і зняв капелюх і наблизив ся і почав звиняти ся, що без дозволу ходиш по лїсї, але тобі велїли лїкарі... а ти тілько що вчора приїхав... і власне мав намір представити ся таткови... і пригадуєш собі мене ще маленькою панночкою... і тямиш мою маму... і вибачайте, що на перший ваш вид так зачудував ся... і не сподївав ся застати вас таким Нїмродом... А я подала тобі руку і ти поцїлував її, і я чула, як твої уста під чорними вусами тремтїли і горіли, і гадала, що се у тебе горячка, і просила тебе провести мене до дому... А ти запитав, що я застрілила, і я показала тобі ґотура, і ти здивував ся, відки тут узяв ся ґотур, і заявив, що ти прожив у тім лїсї всю свою молодість і ночував тут нераз з кіньми і вештав ся скрізь по лїсї ранками й вечерами і нїколи не видав анї не чував ґотура. А я сьміючи ся сказала, що се задля мене завели ся тут ґотури, зваблені моїм сьміхом і моїм свистом, і що я чарівниця і прошу тебе берегти ся мене. Ха, ха, ха! Пригадуєш тепер? Се я була!

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я-ж сконцентрувала всю силу своєї волї, весь огонь своєї пристрасти, всї чари своєї душі й тїла, щоб на віки, незатертими буквами вписати ся в твою тямку. Як добрий режісер я брала до помочи все, що було під рукою: сонце й лїс, пурпури сходу, чари полудня і мелянхолїю вечера. Оповіданя батька і шум лїса. Рев бурі і тихі шепти дру-

жньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролї, яку я хотїла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високо артистичне вражінє, таке вражінє, де іллюзія анї на волосок не ріжнила ся від найпоетичнїйшої дїйсности.. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти менї за мою ролю?«

_______

Годї читати! Сього занадто!

Чи ти ворона, що дереш горло своїм ненастанним: чи тямиш? чи тямиш? І сама знаєш, що тямлю. Та мабуть не знаєш, як тямлю. Гарнесенько зібрав усї спомини, як кісточки зі спаленого покійника, зложив їх у штучно точену урну з карнеолю і поставив далеко в куток свойого серця. Нехай стоїть, нехай буде як оздоба, а не як завада в житю.

А ти з далекого краю простягаєш свою демонську руку, підіймаєш свій воронячий голос і витягаєш ту урну з глубокого закутка душі, відчиняєш і перебираєш кісточку за кісточкою, одїваєш її мясом і шкірою, наливаєш кровю і соками і надихаєш своїм огняним, демонським духом. І ще й регочеш ся мов упириця і показуєш менї ті постатї і верещиш при кождій своє ненависне. »Чи тямиш мене? Се я була!«

Женщино, демоне! Чого тобі треба від мене? Чого ти завзяла ся мучити мене? Чи я в своїм житю зробив тобі яке лихо? Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого, брудного, а ти пограла ся моїми сьвятощами і кинула їх у болото. Я вірив у тебе, як у себе самого, а ти кажеш, що лише ролю грала передо мною. Я вкладав усе своє житє, всю свою душу в кождий свій погляд, у кожде своє слово до тебе, а ти хотїла лишити менї лише незабутнє артистичне вражінє!

Женщино, комедіянтко, проклятє на тебе! Всї твої слова і сьміхи і сльози — все комедія, все роля, все ошука!

Та годї! Я тепер expertus Robertus. Тепер ти дармо граєш передо мною свою ролю, бо я знаю, яка її цїна й яка її вартість. Тепер к міцнїйше узброєний на твої стріли. Тепер я й сам сиджу за естетичними заборолами, що мов шлїфована сталь відкидають від себе всї кулї та ґранати фальшивих слів і слїз і сьміхів.

Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю кождий момент фальшивої гри. І де ти сьміяти-меш ся, я байдужно здвигну раменами. І де ти плакати меш, я засьмію ся і скажу: »Нї, дитино! Се не так! Тут іще того й того треба до осягненя повної іллюзії.« І де ти впадеш у патос, там я скривлю уста і скажу: »Тфі, се вже зовсїм злий смак!«

Говори собі! Пиши собі! А я почитаю далї.

_______

»Не сердь ся на мене, мій Массіно, не сердь ся на мене!

Тямиш, як я з руського Хоми перехрестила тебе на італїйського Томассо, а сього здрібнила на Томассіно, а сього вкоротила на Массіно? І як ти тодї сердив ся на мене за те, що я протягом одної години, між трьома серіями поцїлуїв і пестощів тричі перехрестила тебе?

Ти все сердив ся на мене. Твоя любов виявляла ся головно сердитістю. Була немов мимовільна, силувана концесія для твоєї пророцької чи апостольської гідности.

Ха, ха, ха! Тямиш, яким пророком і апостолом я пізнала тебе? Як ти не говорив, а благовістив, не кланяв ся, а снисходив? І се дразнило мене. І я нищечком постановила собі стягти тебе з пєдесталю — іронїєю, кпинами, сьміхом, жартами. А коли сї способи не помагали, бо в тебе в душі були заборола перебутого терпіня, то я пустила в дїло инші способи — сердечність, щирість і нарештї остатнїй, найсильнїйший — свою любов. І ти не міг оперти ся їй, і я побідила. А ти почуваючи свою безсильність супроти мене, супроти того людського, мужеського, що була в твоїй натурі, — сердив ся на мене, на себе самого, бурчав — і плив за течією. Тямиш се все, Массіно мій?

А про те не сердь ся, навіть тепер не сердь ся, коли нас розлучили отсї три роки небаченя. Не докоряй менї комедіянтством! Не докоряй тим, що я грала ролю перед тобою! Хибаж я могла інакше?

Ти любиш цьвіти, правда? А приглядав ся ти їм коли уважно? Пробував вникнути в їх душу, в їх психольоґію? Ти вчений, вдумливий чоловік, ти повинен би частенько робити се.

Хибаж ти не знаєш, що цьвіт, се кокетерія ростини, що всї оті рожі, гелїотропи, хрізантеми та туберози те тілько й роблять, що кокетують, грають ролю, бють на ефект — а все в одній цїли. Ти знаєш, у якій. Вони дразнять наш зір своїми пишними колїрами, лоскочуть наш дотик незрівнаною нїжністю своїх листочків та чашечок, бентежать наш нюх ріжнородністю та роскішними комбінаціями запахів, яких наша мова не в силї назвати а наша наука уклясіфікувати. Але їм іще сього мало. Вони не задоволяють ся нашими змислами, заходять у нашу душу, глубоко торкають наше естетичне почутє нечуваним богацтвом та ріжнородністю рисунка, ґрацією своєї цїлости, принадністю та таємничістю своїх рухів. Адже гелїотроп повертає свою головку за сонцем! Адже инші цьвіти соромливо стуляють свої чашки в день, щоб сонце не виссало з них пахощів, і розхиляють їх аж вечером. Вдумай ся в їх психольоґію, Массіно, і докори їм, що вони грають ролю, що кокетують, що виставляють себе в фальшивій красотї. Хибаж вони можуть інакше?

Хибаж женщини можуть інакше? Те, що вам, твердшим, тупійшим видаєть ся кокетерією, комедією, се у них найінтімнїйший, несьвідомий вияв їх натури, се у них таке просте і конечне і неминуче, як диханє легкими і ходженє ногами.

Не сердь ся на мене, Массіно мій! Я не винувата, що ти в моїм житю був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвити ся і розпустити ся і відкрити свою чашечку і розлити свої найкоштовнїйші пахощі.

І признай ся отверто, перед самим собою, чи ти тодї не був щасливий? Чи я не була квітчастим оазісом у твоїм житю? Чи ти в нашій лїсничівцї не пережив найкрасшого лїта, яке взагалї випало тобі на долю на твоїм віцї?

Ти сам говорив менї се тодї. А тепер, по трьох роках розлуки що скажеш?

Чи осьмілиш ся проклясти те лїто за те тільки, що воно минуло? А тиж як хотїв? Щоб одно лише твоє щастє зробило виємок із усього на сьвітї і не минуло нїколи?

Чи осьмілиш ся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Гай, гай, Массіно, в такім разї камінь упав би на тебе самого. Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. От що, небоже! Ти мав часу шість місяцїв і не зробив нїчогісїнько для того. Хибаж я тому винна, що инший за шість недїль упорав ся зо мною краще?

Се я, Массіно, я мала би право нарікати на тебе, проклясти тебе. Адже признай ся, по щирости, перед собою самим: ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всї вияви мойого розбурханого, молодого чутя з пассівністю сибаріта — нехай і так, що нїжно, вдячно, але не виходячи з поза заборола свого супокою, свого еґоізму. І я відчула се. Як мене болїло те, того ти не знав і не відчуєш нїколи, ти поганий еґоісте й сибаріто! Але маєш за се кару! Я покарала тебе, і коли у тебе є хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусїв відчути ту кару, і мусиш іще не так, не так відчути її!

Та про те, Массіно, не сердь ся на мене! Я караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужше, як ти, і за моє терпінє« — —

_______

Конець реченя замазаний, букви розплили ся — чи води накапано, чи слїз?

А може її й правда? Може вона під впливом свойого темпераменту, своєї крови, своєї вдачі робила так, як мусїла і не могла інакше?

Ха, ха, ха! Я, осьвічений чоловік, — матеріялїст і детермініст, і ставлю таке питанє! Я вірю, що в природї анї один атом не порушаєть ся инакше, як під впливом неминучої конечности, і я сьмію ще сумнївати ся, щоб людина могла поступати не так, як мусить? Не так, як тягне її вічний, неохибний, хоч у сьому разї безмірно скомплїкований паралельоґрам сил!

Се тілько ми глупі і тупі, не розуміючи законів того скомплїкованого паралельоґрама, не добачаючи всїх тих сил, що складають ся на його результат, плещемо про вольну волю, про злу волю або самоволю людини. І плачемо, коли рух по перекутнї того паралельоґрама перейде через наше глупе, невидюще, еґоістичне серце і скалїчить або бодай болюче торкне його.

Каже, що вона перетерпіла богато...

Каже, що моглаб на мене нарікати, що я не зробив нїчогісїнько, щоб задержати її, прикувати її до себе. Що я колисав ся в колисцї сибарітства та еґоізму, поки вона розливала передо мною коштовні пахощі своєї першої любови...

Се — гм — се... се таке, що не сьогоднї слїд про се думати.

Се може затроїти чоловікови не лише передвечір нового року, але навіть роскоші раю.

Нї, про се годї думати. Чоловік не може доходити кождій колодї кінця, а то »і umrze і nie będzie umiał w to ugodzić«, як казав колись Кохановский.

А ми читаймо далї! Може там щось веселїйше буде.

_______

»Посилаю тобі сойчине крило. Тямиш ту сойку, що гнїздила ся на смерецї перед самим вікном тої лїсової хати, в якій ти проводив лїто?

З моєї намови. Я хотїла мати тебе близько себе.

Я що ранку зі стрільбою на плечи прибігала до твоєї хати, щоб сказати тобі добрийдень крізь вікно. І що ранку ота сойка, що гнїздила ся на смерецї проти самого вікна, своїм скрекотом упереджала тебе про мій прихід.

Я зразу полюбила її. Вона була немов моя повірниця, моя служка. Задля неї я щадила весь сойчиний рід у лїсї, бо бояла ся, щоб стріляючи не застрілити її.

Тямиш, як ми нераз обнявши ся перед хатою сидїли мовчки, в щасливім забутю, і дивили ся на спокійне поранє сеї сойки в гнїздї? Як вона вичистивши гнїздо сїдала в ньому і тихими, розумними очима цїкаво дивила ся на нас, презабавно зазираючи по над крайочок гнїзда та повертаючи головку? Її очи мали якийсь маґічний вплив на тебе. В таких хвилях ти цїлував палкійше, пригортав мене до серця сильнїйше і з твоїх уст лили ся слова, що були для мене мов роса для звяленої квітки. В таких хвилях менї здавало ся, що заглядаю в твою душу, а крізь неї в якийсь величнїй сьвіт, повний чудес і невиданої пишноти.

А потім я почала ревнувати тебе до сеї сойки. Тихо, в глубинї душі я почувала глуху заздрість до неї. Менї здавало ся, що ти не мене любиш, а її. Її веселий скрекіт будив тебе що ранку; її тихе поранє в гнїздї оживлювало тебе; цїкавий погляд її очий наповняв тебе чарами, окрилював твої слова. І я зненавидїла її як свою супірницю.

Не сьмій ся з мене, Массіно! Се правда. Я з часом дійшла до того, що голос сойки — не лише сеї, але всякої взагалї псував менї гумор, робив мене злою і сердитою. Я чула, що не зможу терпіти її обік себе.

І я вбила її.

Одного ранку я прийшла вчаснїйше як звичайно. Хотїла підійти так тихо, щоб ота ненависна сойка не почула мене, щоб мій, а не її голос збудив тебе. Та нї! Ледво я наблизила ся на яких пятьдесять кроків до твоєї хати, ледво моя зелена сукня показала ся на стежцї серед сїрих дубових пнїв, а вже моя супірниця почула мій прихід, побачила мене, вискочила з гнїзда і скачучи по гиляцї над самим твоїм вікном та злорадно — так менї бачило ся — тріпочучи крильми, заверещала своїм хрипливим голосом:

— Кре, кре, кре, кре, кре!

І в тій хвилї я побачила, як із середини твоя рука відсуває вікно. Вона збудила тебе, а не я!

Нї, я не могла стерпіти сього! Я зайшла смерічками за вугло твоєї хати, підвела стрільбу до ока і поки навісна сойка все ще скрекотала сидячи на гильцї, я вицїлила.

Гукнув вистріл, сипнуло в гору дрібненьке пірє, і моя супірниця, ще тріпочучи крильми й лапками, мов грудка скотила ся в низ.

Ти вибіг із хати. Ти був увесь блїдий. Побачивши мене ти не всьміхнув ся, не простяг менї, як звичайно, обох рук, тілько з якимось докором у голосї запитав:

— Манюсю, а се що таке? Ти забила нашу сойку?

А в мене в хвилї вистрілу вже зайшла реакція в душі. Мої руки дрожали. Я вхопила мертву пташину і почала цїлувати її закровавлену головку. Потім розплакала ся.

Тямиш, як ти обтирав менї сойчину кров із уст і цїлував мої уста і вцитькував мене?

А того таки й не допитав ся, за що я забила сойку.

А на обід ми з’їли її смажену. І сьміяли ся. Тямиш? Але я тодї вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка, то наша розлучниця.

Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставала ся з ними нїколи. Отак зо мною заїхали вони аж сюди, до Порт Артура.

А тепер посилаю тобі одно з них. Здаєть ся менї, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серцї є ще хоч іскра любови до мене, хоч крапелиночка бажаня — побачити мене, то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе.

Лети-ж, сойко, в далекий сьвіт! До того, що любив слухати твойого скрекоту, любив дивити ся в твої очи! Затрепочи отсим крилом над його душею і роздуй те, що там тлїє ще під попелом байдужности та розчаровань! Навій на нього солодкі мрії, любі спомини! Розворуш його серце, щоб забило ся невимовною тугою, запали в його очах блискучі іскри, щоб горіли як дорогі брилянти, і потім угаси їх слїзми мов перлами та пишними кришталями!

Та коли він зворушений запитає тебе: А деж ти бувала? А щож ти чувала? — то мовчи! мовчи!«

_______

Впадаєте в сантиментальність, шановна панї. Вона шкодить вам. Поетичні вислови та слезоточиві фрази не до лиця вам.

Того писаня ще груба пачка. Вже осьма вибила. Як воно все таке саме, то зачинає бути нудне. Не варто було й трудити ся писати таку пустомельщину.

Все се, коли сказати вам по правдї, панно Маню, анї крихти не зворушує мене. Бо все се слова, фразеольоґія. Правдивого чутя в тім нема, от що. А я занадто старий воробець, щоб дав зловити себе на полову.

Ваша історія з сойкою зовсїм не до речі приточена. І містику якусь із тим крилом ви не до речі підпускаєте. Се малим дїтям та старим пряхам до лиця, а не нам із вами, панно Маню.

Почитаю ще троха далї. Коли й там таке саме, то покину. Не буду дочитувати. Або лишу на завтра, або зараз кину в огонь. Не цїкаво. А от валки повставляю до фоноґрафа, послухаю Ґабрієля д’Аннунціо або Дузе або красуню Клео. Се буде зовсїм инша забава, нїж нудне сантиментальне балаканє тої авантурницї з Порт Артура! Ну лише, що там далї пише?

_______

»Я знаю, Массіно, ти не любиш сантиментальности. І тебе вже знудило отсе балаканє без змісту. І ти питаєш себе: Чого вона хоче? Чого чіпляєть ся? І чи до віку думає натуркувати менї голову своїми катаринковими: Чи тямиш? чи знаєш?«

_______

Се чорт, не женщина! Завважую, що вона пишучи се немов душею розмовляла зо мною, і укладаючи свої фрази рівночасно своїми ящірчачими очима слїдила кождий рух моєї душі. Вела зо мною нечутний діяльоґ і зараз же відповідає на кождий заміт, що ворушить ся в моїй душі.

Allen Respekt! Се також талант. Чи може яка инша сила? А може лише привична, віртузівство? Ну, та читаймо далї, побачимо, чи вміє вона промовляти й иншим тоном, бо се очевидно заповідає її остатня рефлексія.

_______

»Отже почну щось инше. Почну таке, чого ти найменше надїєш ся.

Знаєш? Вертаю до тебе. Скоро тілько тут буду вільна, скоро покладу в могилу свого мужа, вертаю до тебе.

Не думай, що я без серця, що спекулюю на смерть свого мужа. О, нї, я вірна йому, так як була вірна сїмом його попередникам. Але йому не довго жити. В остатнїм штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадїйно хорий, лежить і конає отсе вже другий тиждень.

Я сиджу біля нього. Замісь сестри милосердя. Днї й ночи пильную його. А в вільних хвилях пишу тобі отсей лист. Коли тоска занадто давить серце, я хоч на папері сьмію ся, до тебе. Коли жорстока дїйсність клїщами шарпає за душу, я нагадую своє минуле, свою молодість, своє щастє і тебе, невідлучно тебе, Массіно мій.

І я верну до тебе. Тілько вмре Микола Федорович — а він неминуче вмре, не сьогоднї, то завтра, — я зараз рушаю з сього пекла. Сїдаю на першу лїпшу китайську джонку, в темну ніч, у супроводї хоч Китайцїв, хоч самих чортів пускаю ся на море, і пливу, лечу, мчу ся — хоч на дно моря, хоч до тебе, Массіно мій!

Я не спекулюю нї на що, не надїю ся нїчого від тебе, не хочу каптувати тебе для себе. Менї байдуже, чи ти приймеш мене, чи ти привитаєш мене, чи відіпхнеш мене. Байдуже. Я хочу лише побачити тебе, ще раз стиснути твою руку. А потім — байдуже.

Бачиш, яка я фантастка, романтичка. Ти сказав би: глупа сойка! Принаймнї з сього погляду не змінила ся за сих три роки, що ми не бачили ся..

Микола Федорович застогнав. Спішу до нього!...«

_______

»Ти віриш у силу сповіди?

Колись маленькою я була дуже побожна. Моя мама була побожна і мене виховувала в тім дусї. І я почувала дивну полекшу в молитві і дивну роскіш у сповіди.

Потім прийшла весела, вільнодумна молодість. Батько був вільнодумець і своїми жартами, дотепами а далї й доказами розвіяв мою дитячу віру.

А потім прийшла буря, що вхопила мене мов листок відірваний від гильки і покотила далеко по сьвітї, аж занесла сюди, на край сьвіта. І весь сей час, хоч як менї нераз приходило ся болюче, важко, страшно, я не молила ся, не сповідала ся. Не почувала потреби. Серце запекло ся і не мякло анї разу.

Аж тепер... Ніч. Тихо, ясно. Осїнні пахощі ллють ся крізь відчинене вікно разом із теплом ночи. Далеко грає море, а по його хвилях танцюють роями дрібненькі сьвітла та час від часу пересувають ся величезні сьвітляні стовпи — се рефлєктори слїдять, чи не підкрадаєть ся Японець.

Miй хорий спить важким, на пів мертвим сном. Над ним плаче тїнь його далекої матери. Я свобідна. В тій самій кімнатцї, віддїлена лише параваником від його ліжка, сиджу при сьвітлї лямпи і пишу.

Розмовляю з тобою, Массіно мій. Тулю ся до тебе, як бідна, нещасна сирота, що приблукала ся з далекого сьвіта і вся терпить безлїчю перебутого терпіня. Тулю ся до тебе і менї якось мягко робить ся на душі. Чую присутність якоїсь висшої, доброї сили над собою.

Тямиш той чудовий уступ у Біблїї: степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови. Гуркотїв грім, та в громі не було Єгови. Свистїв вітер, та в вітрі не було Єгови. Гуло землетрясенє, та в землетрясеню не було Єгови. Та коли прояснило ся і засьяло сонце і повіяв легесенький легіт понад цьвітами — глянь, і в подуві того леготу був Єгова.

Оттак і я тепер, в одну з рідких для мене хвиль тиші та супочинку чую щось таке, мов той містичний легіт. Душа відчиняєть ся, мов квітка, що в часї бурі стулила була свої барвисті листочки.

Почуваю потребу висповідати ся. Подїлити ся з кимось усїми своїми пригодами, всїми своїми злочинами, всїм своїм терпінєм.

Массіно, любий мій, єдиний на сьвітї, кого я правдиво і беззавітно любила і доси люблю, прошу тебе, слухай моєї сповіди!

Не прошу в тебе милосердя для себе. Не прошу в тебе розгрішеня для своїх гріхів. Нїчого не прошу, лише вислухай моєї сповіди. А потім суди або не суди мене, як знаєш!«

_______

Femina — animal clericale. Хто то сказав сю сентенцію?

І не помилив ся. Женщина жиє чутєм і як гелїотроп до сонця обертаєть ся все до тих, що вміють найлїпше грати на струнах чутя. А се, розумієть ся, поперед усього чорні ряси.

Містерії, тайни, сакраменти — отсе їх житєвий елемент. Се невідхильна потреба їх природи.

Коли-б у всїх людий не було віри в чуда, женщини витворили-б її.

Чиж не з женщиною трапило ся перше чудо? До неї заговорив вуж.

Коли б не було церкви з сакраментами, женщини витворили б її. Не даром у первіснім христіянстві роля женщин така визначна, як не була в первопочинах жадної іншої релїґії.

Коли суспільність почне еманципувати ся від клерикалїзму, женщини силою своєї чутливої вдачі знов затягнуть її в сутїнь сповідальницї. Не даром дочки Діма́, виховані в атеізмі, в старшім віцї повступали до манастиря.

Які дурнї наші поступовцї та радикали, що деклямують на тему конечности рівноправности та рівнопросьвітности женщин з мущинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне!

Дай їм сьогоднї рівноправність у державі, вони зроблять ся незломною опорою всїх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів.

Дай їм рівнопросьвітність, коли для них усяка просьвіта, всяка наука, се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів.

Певно, бувають виємки. Виємкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва особливо того ситого та вбраного та виперфумуваного до висшої науки, се цїлковита страта часу й засобів.

Ну, та годї! Що се я в антіфемінїзм забігаю? Нехай би почули се наші фанатики поступовства, то то би менї було! Чоловік найменше розуміє жарту в таких річах, які найменше розуміє.

А ми все таки послухаймо сповіди нашої сойки з Порт Артура!

________

»Ах та сцена, та сцена, остатня сцена нашого спільного побуту!

Тямиш її, Массіно? У мене вона доси мов жива в памяти.

Татко від’їхав до Львова і мав вернути пізно в ночи. Ти по цїлоденній працї над якоюсь книжкою в своїй лїсовій хатчинї над вечір прийшов до нас. Ми пили чай, я, ти і пан Генрись, молодий татків практикант, принятий місяць перед тим.

Тямиш його? Хлопець ледво 26-лїтнїй, румяний, нїжний як панночка. Так мало говорив у товаристві... Румянїв ся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делїкатний та чемний у поводженю... Тямиш його, Массіно?

О, я думаю, що добре тямиш і тямити-меш до самої смерти.

Ми пили чай на верандї. Пробували сьвіжі смородинові конфітури, що я наварила того дня.

Ти дуже любив їх, а пан Генрись не терпів їх запаху. А я долила йому їх до склянки з чаєм. А він почервонїв ся весь і з подякою відсунув склянку. А ти мовчки взяв його склянку і подав йому свою з чистим чаєм. А я реготала ся, реготала ся як шалена.

О, я богато реготала ся того вечера, дуже богато. Занадто богато.

Я знала, чого регочу ся, але не знала, що се остатнїй мій регіт. Не знала, що прийде по ньому. Ти оповідав про свій ранїшнїй грибозбір. Потім свою розмову з селянином, якого ти здибав у лїсї. Потім перейшов загалом на положенє селян, на відносини до них управи камеральних дібр. Ти розвивав передо мною свій улюблений плян перенесеня камеральних дібр під заряд краю, закладаня на тих добрах вільних хлїборобських спілок при участи селян і інтелїґентів, ступневого викуплюваня панських дібр і парцеляції їх таким спілкам, ступневого розбиваня теперішнїх сїл на ґрупи фільварків удержуваних такими спілками. Іншим разом я так любила слухати тих твоїх реформаторських плинів. Чи ти й доси ще носиш ся з ними?

Але тодї менї було не до спілок і не до фільварків і не до грибів і не до лїсових кар. У мене перед очима миготїли, мерещили ся та іскрили ся чарівним блиском інші, широкі, чудові сьвіти. Сьвіти, про які тобі й не снило ся, бідний мій Массіно. Сьвіти повні невимовної роскоші, вольної волї, палкого коханя. Я вже кілька день носила їх у своїм серцї, лелїяла і берегла як свої найсьвятїйші сьвятощі і пильнувала, як ока в голові пильнувала, щоб не зрадити ся з тим своїм скарбом перед тобою. Щоб навіть надмірний блиск моїх очий не зрадив перед тобою те, що там горіло та яснїло та іскрило ся в моїй душі.

Я напустила на себе поважний вид і почала питати тебе, як же ти думаєш зробити те, щоб перетягти ті камеральні добра під краєву управу? А ти почав толкувати менї про потребу аґітації серед народнїх мас, про орґанїзацію великої людової партії, про виборенє виборчої реформи. А менї, слухаючи твоїх виводів, було так сьмішно, так сьмішно!...

Ти весь думками й душею буяв у будущому, в громадській працї, в службі загалови, а не знав, що дїєть ся ось тут коло тебе.

Твої очи спочивали на мнї з такою певністю, з такою любовю і вірою, а менї було сьмішно, сьмішно, що ти такий слїпий, такий добрий, такий легковірний як дитина!

Генрись посидїв троха і сказав, що мусить іти лагодити конї, бо ще сьогоднї мусить поїхати до сусїдного села передати якісь розпорядженя тамошньому лїсничому. Відходячи він анї не глянув на мене.

Ми лишили ся обоє. Я споважнїла. Ми мовчали хвилину. Лїс довкола нашого дому помалу тонув у нічній темряві. Сова загукала на дупластім дубі і ти стрепенув ся.

— Гарна птиця, — сказав ти по хвилї, — а коли отак загукає, то чогось поневолї на серці моторошно робить ся.

— Наче щось живе вмирає, — додала я, і по мнї також пройшов мороз при тих словах.

— Мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподїваня.

— І з людської любови, — докинула я сантиментально.

А менї було так сьмішно, так сьмішно!...

— І знає чоловік, — промовив ти по хвилинї, коли сова обізвала ся ще раз, — що се-ж нїчим неповинна, нї в яких демонських штуках непричасна пташина, а про те її голос робить такий ефект. Чисто театральний ефект. Штука для штуки.

— А ти певний, що за сею штукою не криєть ся якась тенденція? — запитала я.

— Якаж тут може бути тенденція?

— Ну, а може справдї який лихий демон у тій хвилї сьмієть ся над нами?

— Га, га, га! — засьміяв ся ти. — Над нами? Чим же ми дали ся йому на сьміх?

— Нашою любовю. Може він завидує їй.

— Гм... як на демона, то се можливо. Та ми маємо міцне забороло на його стріли.

— Яке?

— Саму нашу любов. Її силу... Її щирість. Оту отвертість, що не допускає найменшої тїни між нами.

Ти сказав се з таким дитячим довірєм, з такою певністю, що в мене навіть не стало духу подразнити тебе. Я затулила тобі уста горячим поцїлуєм.

— І ти, Массіно, так віриш менї? — запитала я.

— Хибаж можна не вірити тобі? Не вірити отсьому?...

І ти притиснув мене до себе і цїлував мої уста.

В тій хвилї від нашої возівнї почув ся дзвоник.

— Се Генрись збираєть ся їхати, — сказала я мимоходом.

— Нехай собі їде. Ніч місячна, — сказав ти держачи мене в своїх обіймах.

Затупотїли конї. Затуркотїла бричка. Скрипнула брама. Я ще раз палко поцїлувала тебе і легенько увільнила ся з твоїх обіймів.

— Хвилинку, Массіно. Я зараз буду тут.

І я вибігла з веранди до сальону, з відтам до свого покою, і тут мало не впала на ліжко. Мене душив шалений сьміх. Я залила ся пяним, божевільним реготом.

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Хвилинку, Массїно! Я зараз буду тут. Ха, ха, ха!

Чи довго ти чекав?

Ся хвилинка протягла ся троха довго, мій бідний, глупий, недогадливий Массіно. Від тої хвилинки ми не бачили ся й доси«.

_______

»Мій бідний, глупий, недогадливий Массїно!«

А ти то, богата, мудра, догадлива Маріє великого щастя доскочила? Адже скроплюєш сльозами отсї картки!

Стаєш менї як жива перед очима в тій остатнїй хвилї нашого баченя. Веранда густо обросла диким виноградом. У однім кутї простий дощаний столик. На ньому лямпа. Ти з одного боку сидиш на кріслї, я з другого. Генрись тілько що пішов. Ти регочеш ся в слїд йому.

— Манюсю, — говорю я, — ти дуже весела сьогоднї.

— Так, дуже весела, дуже весела! Ха, ха, ха!

— А не можна знати, чого ти така весела?

— Мабуть перед сльозами.

— Що ти, люба! Відки тобі до слїз, пташино моя?

І я беру твою руку ї стискаю її.

Ти встаєш і приступаєш до мене. Легенько виймаєш свою руку з моєї, кладеш менї обі руки на плечі і поважно, тихо дивиш ся менї в лице.

В тім моментї й тепер стоїш мов жива менї перед очима. На тобі перкальова сукня, червова з білими, круглими цятками. На шиї золота брошка з опалем. У волосю металевий гребінець. Стоїш похилена наді мною. Мої очи спочивають на твоїх грудях, що злегка хвилюють під сукнею. Потім я підводжу їх на твоє лице. Твої губи легенько тремтять.

— Любиш мене, Массіно? — запитуєш ти тихо.

— Дитя моє, ти-ж знаєш, як я люблю тебе!

Я беру одну твою руку і тулю її до уст. Ти легенько відтягаєш її і знов кладеш на моє плече. Щось мов здавлене зітханє підіймає твої груди. А я сиджу і любую ся тобою.

— Любиш мене, Массіно? — по хвилевій мовчанцї знов запитуєш ти.

— Манюсю моя!

І я обіймаю рукою твою талїю ї пригортаю тебе до себе, не встаючи з місця. Ти вся починаєш тремтїти. Твій віддих прискорюєть ся, руки тремтять на моїх плечех.

— Та не вжеж се правда, Массіно. — запитуєш ти. — Невже ти любиш мене?

— Як же маю тобі се доказати?

— Як маєш доказати? — звільна, немов з розчарованєм повторяєш ти і твій зір по над мою голову блудить десь у далечинї. — Як маєш доказати? Хибаж я знаю?

— Щастє, се факт, який не потребує доказу, — мовив я не випускаючи тебе. — Я щасливий.

— Ти щасливий, — повторила ти якось бездушно, мов луна. А потім обертаючи до мене очи, в яких раптом запалали якісь таємні іскри, ти запитала:

— А що таке щастє?

Я глядїв на тебе. Менї було так любо глядїти на тебе, впивати ся твоєю красою. Се було моє щастє. Давати в тій хвилї фільософічну дефінїцію щастя видало ся менї профанацією сеї райської хвилї. Ти перша перервала її своїм сьміхом. Із подвіря забрязчав дзвінок...

Ти вибігла, щоб не вернути більше. А я сидїв на верандї, курив папіроску, пускав із неї дим тонкими клубками і плавав у рожевих хвилях роскоші дожидаючи тебе.

Дурень, дурень! Заслїплений, еґоістичний дурень! І як я міг тодї не розуміти тебе? Як моє глупе серце не спалахнуло, як мої уста не крикнули, як мої руки, мої зуби не впили ся в тебе?

Аджеж я знаю, розумію тепер, що та хвиля рішила про мою долю. Що в тій хвилї я втратив тебе.

О я дурень! О я заслїплений еґоіст! Естетик убив у мнї живого чоловіка, а я ще й горджу ся тим убитим трупом!

Маню, Маню, чи можеш ти дарувати менї непростимий гріх тої хвилї?

»Чи тямиш ту сукню, що я в нїй була вбрана того вечера? Червону в круглі, білі цятки. Вона в мене доси. Я бережу її як сьвятість, як найдорожшу памятку.

Вона нагадує менї ті остатнї хвилї пробуті з тобою. Буває так, що дивлячи ся сама на себе, згадуючи свої пригода я починаю сумнївати ся, чи се я сама, чи може моя душа війшла в якесь инше, чуже тїло. В таких хвилях та сукня дає менї живий доказ моєї тотожности.

Я цїлую її і мочу сльозами. А знаєш, чому? У мене в голові повстала і мов цьвях сидить думка, що в тій самій сукнї я маю знов появити ся перед, тобою.

Ось чому я бережу її як сьвятість. Вона для мене жива запорука кращої будущини.

Бідні ми сотворіня з нашими сьвятощами! Шмат старого полотна, засушене крило давно вбитої пташини, перед лїтами зівяла квітка, стара книга на давно забутій мові — а піда-ж ти!

Прикипить наше серце до такої бездушної річи, настелить на неї наша уява все найкраще і найстрашнїйше, що має наша природа, — і ми носимо ся з тою річю, бережемо її, терпимо і бємо ся і вмираємо за неї!

А глянути з боку, нечутливими очима і невіруючим серцем — тілько засьмієш ся або плюнеш і відвернеш ся!«

_______

»Як я сьміяла ся, як я сьміяла ся сїдаючи на візок біля Генрися!

Голос дзвоника, се був наш умовлений сиґнал. Я спакувала свої річи вже за дня і потайно передала йому. Він мав їх у себе на возику.

В своїм покою я лише написала таткови картонку: »Па, татусю! Їду на пару день до тїтки до Городка. Дуже просила. Не турбуйте ся мною.« Положила йому на бюрко і вийшла. Анї хмариночки жалю не було в душі.

О, пізнїйше, аж геть пізнїйше прийшда вона, але вже не хмариночка, а порядна осїння хмара, що затягла ся на триденну — що я кажу! — на трилїтню слоту!

Як я сьміяла ся виїжджаючи з рідної хати! Серце аж підскакувало, в грудях трепало ся щось мов пташина, що вириваєть ся з клїтки. Я горячо стискала Генрися, що мав обі руки заняті. одною держачи віжки, а другою батіг. Я стискала його, цїлувала, гризла з радости його рамя, мало не кусала його дївоче-невинне лице.

Гей, як би я була знала в тій хвилї те, про що дізнала ся троха пізнїйше! Гей, як би я була знала!

Ми заїхали до Городка на одинацяту. Саме пора була. Я зараз метнула ся до знайомого Жида, де звичайно ночували люди з нашого села. Сказала Жидови, що приїхала сама (нераз так приїжджала) і маю побути пару день у тїтки. Чи не ночує у нього хто з нашого села, що завів би конї й візок назад до татка? І овшім, зараз знайшов ся такий чоловік із нашого села. Я ще й тут написала таткови картонку і передала тим чоловіком. Дала йому корону. Втїшив ся неборака, бо мав завтра пішки вертати три милї і тратити робучий день. Обіцяв ся, що лише попасе конї, зараз поїде до дому, щоб ранїсїнько бути на місцї. Зорудувавши все я побігла на двірець зелїзницї.

Була крайня пора. Вже йшли сиґнали, що поїзд рушив із Каменоброду. Ще пару мінут, і ми обоє з Генрисьом сидїли в окремім купе другої класи і всею силою пари гнали до Кракова.

Між нами все було уложене. Генрись мав у Кракові родичів. Його батько — маючий купець, визначний краківський міщанин, що власне купив село з показним шматом лїса і для того й сина дав на лїсову практику. Батько хоче віддати йому се село в заряд і буде дуже рад бачити сина від разу женатим. Візьмемо шлюб у Маріяцкім костелї і по кількох днях гайда на село. Чудова підгальська околиця. Розташуємо ся, розгосподарюємо ся і зараз спровадимо до себе таточка. Ой, як гарно буде!

Генрись навмисно не хотїв наперед говорити таткови нїчого. Ми знали, що татко не спротивить ся моїй волї, а бачучи мене щасливою з Генрисем і сам буде щасливий.

От такі пляни снували ми до самого Кракова, переплїтаючи їх рясними поцїлуями, пестощами, реготом та поважними розмовами.

Генрись умів оповідати забавні анекдоти і коли лише бачив хмарку задуми на моїм чолї, зараз починав якесь веселе оповіданє, щоб розсьмішити мене.

В Кракові нас зустріла перша несподїванка. На двірцї дожидав нас пан Зиґмунт — Генрись казав, що се завідатель дому його батька. Що се за уряд такий, я не могла зрозуміти, тай не до того менї було. То був пан високий, сильний, плечистий як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом. Я від разу почула до нього антіпатію. Але Генрись привитав ся з ним, як з добрим, любим знайомим і розмовляв щось довго. Я сидїла в їдальнї і снїдала. Потім прийшов до мене Генрись і сказав, що його батьки виїхали до Варшави і велїли й нам зараз же їхати туди. Там у них велика фамілїя і там має відбути ся наше весїле. Пересидимо лише сей день у Кракові в готелї, бо їх власний дім виарендував на пару місяцїв пан ґраф Стенжицкий для якихось заграничних гостий. Се все сказав йому пан Зиґмунт. До мене він не зближав ся, завваживши мабуть, що я глянула на нього тим оком, що на пса. А на ніч, мовив далї Генрись цїлуючи мене в руку, поїдемо далї. Пан Зиґмунт вистарає нам пашпорти, і завтра повитаємо наших у Варшаві.

Я була не вважаючи на втому така щаслива і така весела, що навіть не пробувала розмірковувати ті історії. Я віддала ся Генрисьови в розпалї своєї пристрасти і менї байдуже було, де брати шлюб, у Кракові чи в Варшаві. Ми поїхали до готелю.

Я лягла спати. Генрись вийшов кудись. Прийшов аж на обід. Пообідали, попестили ся і Генрись знов пішов кудись. Казав, що має ще деякі інтереси полагодити. Вернув над вечір. Паспорти для нас були вже готові, властиво один для нього »з жінкою«. Я кинулась йому на шию і почала пристрасно цїлувати його, побачивши урядово затверджену ту свою титулятуру. Ми заплатили в готелї, поїхали на зелїзницю і за чверть години мчали ся поспішним поїздом до Варшави.«

_______

Генрись, Генрись! Якось я мало тямлю його. Так собі, молокосос. Не любив глянути просто в очи. І хто-б його подумав, що він — —

А, правда! Старий лїсничий поїхав був із дочкою до Львова. Два дни гостювали. Приїхали в трійзї, привезли отого Генрися. Старий дуже тїшив ся, що знайшов такого гарного практиканта. Хлопець хоч до рани приложи. З дуже доброго дому. Має укінчену лїсову школу. Сьвідоцтва дуже гарні. За плату не торгував ся, бо казав, що має деяку поміч із дому, а бажає тілько практики.

Справдї випрактикував гарно!

Старий любив його як свою дитину. Держав у себе в лїсничівцї. Водив із собою по лїсї. Не мав, здаєть ся, перед ним нїякого секрету.

Цікава річ, що коли щезла донька і тиждень по її від’їздї не було відомости від неї, і тїтка з Городка на запитанє відповіла, що Манюся зовсїм не була у неї, і всякі пошукуваня через полїцію і жандармерію не дали нїякої вказівки крім тої, що Манюся і Генрись разом поїхали до Кракова, і коли показало ся, що Генрись у Кракові не мав нїякої ріднї і нїкому не був відомий, — коли показало все те, старий мов і зовсїм забув про Генрися, жалував за дочкою, але не робив нїяких дальших старань, щоб віднайти її, а швидко й зовсїм замовк, перестав говорити і видати ся з людьми, поки в початку зими не спочив у могилї.

Ну, ну, цїкаво, чим то покаже себе той Генрись!

»Чи ти віриш у сни, Массіно?

Чи снило ся тобі коли таке, що ти злякав ся чогось і втїкаєш? А за тобою погоня. Якісь вороги, якісь скажені собаки, якісь дикі зьвірі. Женуть що духу, з ріжних боків. Ти біжиш із усеї сили, швидше, швидше, а вони за тобою. А з боків усе нові. Ось і з переду забігають. Ти в бік скачеш і знов біжиш. Рад би летїти, а тут у тебе ноги слабнуть, роблять ся мов оловяні. Щось немов хапає за них. Ти падеш, а під тобою земля преовалюєть ся. Ти летиш, летиш у низ, і все ще чуєш за собою погоню. Секунда, друга, третя, а кожда довга як вічність а страшна як пекло. Ти ждеш, що ось-ось розібєш ся о щось тверде — і прокидаєш ся. Ти весь мокрий від поту, серце беєть ся швидко, дух у груди заперло, ти весь тремтиш і ще не знаєш, що се було перед хвилею, сон чи ява?

Чи переживав ти коли такий сон, Массіно? А тепер подумай собі, що такий сон з усїми його страховищами я переживаю отсе вже три роки. Не секунди, а тижнї, місяцї, роки. А в них кожда година здібна вбити живу душу.

А я жию, і як кажуть мої аматори, виглядаю нїчого собі.

Я давно отупіла на всї страховища свого житя. Я відївчила ся плакати, відївчила ся жалувати, відївчила ся бояти ся чого будь.

У хвилинах, вколи до мене вертала рефлєксія і застанова, я все мала почутє, що кручу ся мов билина в вітрі і лечу кудись, лечу в якусь безодню, сама не знаю, що там на днї і чи далеко те дно.

Нїчого не ощадила менї доля за ті три роки. Анї розчаровань, анї ганьби, анї богацтва анї бідности. Ще в остатнїх місяцях ось тут у Порт-Артурі порадувала мене стрічею з одним салдатом, що був родом із Томашова і часто бував на заробітках у Галичинї і знав мого покійного батька. Порадувала мене доля стрічею з ним тілько на те, щоб я з його уст дізнала ся, що мій батько три місяцї по моїй утецї вмер і до смерти вважав мене злодїйкою. Мене, Массіно! Мене горду, чисту, чесну і непорочну тодї!

Богом клену ся тобі, соколе мій, коли й до тебе дійшли такі слухи, що я втїкаючи обікрала свойого батька, не вір тому!

Богом клену ся тобі, я нїчогісїнько не знала про те, що його обікрадено. Аж геть пізнїйше дізнала ся...

Чиж ти міг би припустити, щоб я тодї, в тій хвилї, коли розстала ся з тобою, могла була побігти просто до таткової канцелярії, розломати його бюрко, виняти ключі до Ветргаймівки і забрати з неї скарбові гроші?...

Як бачиш, і того загробного батькового підозріня не ощадила менї доля!

А я все те витерпіла, Массіно! І навіть... мої адоратори кажуть, що й доси виглядаю не погано. Правда, вони тут під японськими кулями та ґранатами не дуже перебирчиві.«

_______

»Те, що я тут оповідаю тобі, се лиш ескіз, нарис, скелет моїх пригод. На докладне оповіданє не стало б менї анї паперу, анї часу, анї сили.

Торкну ся тілько злегка наболїлих струн, бо вигравши повний їх концерт можнаб одуріти.«

_______

»Через росийську границю переїхали ми без клопоту. Я троха бояла ся, та показало ся, що не було чого. Генрись якось таємно моргнув на жандарма, що переглядав паспорти, сей лише заглянув у наші і віддав нам їх назад.

Зараз по виїздї з першої стації за границею до нашого купе війшов Зиґмунт. Я здивувала ся. Я не знала, що він їде з нами. Але що дужше здивувала ся, коли він зачав поводити ся з Генрисем не то як рівний з рівним, а як старший з підвладним. Він, що в Кракові мав вигляд не то льокая, не то економа, кланяв ся нам низько і силкував ся говорити солоденько, тепер плескав Генрися по плечи, щипав його в лице як дївчину. Я з разу визвірила ся на нього, та се було йому байдуже. Потім сказала Генрисьови навмисно так, щоб він почув: »Віддали сю льокайську душу!« Та вони оба лише розсьміяли ся на сї слова і Зиґмунт лишив ся далї в купе. Тодї я зо злости заплакала. Генрись заговорив до нього щось, здавало ся, по польськи, але так, що я нїчогісїнько не зрозуміла, і він відповівши таким самим жарґоном вийшов із нашого купе і не показував ся більше.

— Генрисю! — скрикнула я по його відходї тулячи ся до свого милого і вся тремтячи зі зворушеня. — Хто сей чоловік? Я бою ся його. Чого він хоче від нас? І як він сьміє говорити з тобою так як зі своїм слугою?

— Алеж дитино! — заспокоював мене Генрись. — Се мій вуйко, брат моєї мами. Дуже маючий обиватель із Любельського. Бездїтний чоловік.

— Чомуж ти не сказав менї сього швидше? По що ти представляв менї його як завідателя свого дому?

Генрись зачервонїв ся, та зараз же сказав:

— Бачиш, Манюсю, він у Австрії чимось скомпромітований і був там і сьогодні за паспортом нашого управителя.

Я так мало знала сьвіта, Массіно! Виросла в лїсї, при мамі і при батькови, серед добрих, чесних, недосьвідних людий. У моїй душі щось бунтувало ся проти Генрисьових слів, але уста не вміли відповісти нїчого. Своїми жартами та поцїлуями він заспокоїв мене.

Я лягла на софку в купе і заснула і не прокинула ся аж тодї, як ми в’їхали на варшавський дворець.

Ми заїхали до готелю. Заночували я й Генрись у однім покою, а Зиґмунт у сусїднїм. Рано снїдали разом. Потім оба вони вийшли, велївши менї сидїти в покою і не виходити нїкуди.

Я дістала якусь книжку і взяла ся читати. В полуднє прийшов Генрись. Ми пообідали якось мовчки, бо він був дуже втомлений. На мої питаня відповідав коротко і неначе нерадо. По обідї вийшов, не кажучи, куде йде. Вернув аж пізно в ночи. Менї здавало ся, що був троха пяний. На мої питаня не відповідав нїчого. Швидко заснув. Зиґмунта того і пару дальших днїв я не бачила.

Другого дня знов те саме. Третього знов. На питанє, колиж підемо до родичів, Генрись усьміхав ся якось дивно, жартував якось дико, цинїчно, або відмовчував ся, мов і не чув нїчого. Я плакала цїлими днями.

Ріжні фантастичні думки приходили менї в голову: телєґрафувати до тата, піти на полїцію і допитати ся самій до Генрисьових родичів. Але я була немов зломана непевністю. Бояла ся вийти на вулицю. Бояла ся всїх у готелї і звичайно сидїла замкнувши ся.

Одного вечера пізно вже прийшов Зиґмунт і припровадив Генрися пяного до безтями.

Боже мій! скрикнула я. — Вуйцю, що йому таке?

Зиґмунт зареготав ся.

— Що я вам за вуйцьо? От постелїть тому хлопчиськови. Бачите, як зтрубив ся.

Генрись кинув ся на софу і захріп від разу.

— Ви не вуйцьо? Хтож ви такий?

— Я такий самий, як і ваш Генрись.

— Такий самий?... Що се має значити? Який же він?

— Такий як я.

— Хто ви такі?

— Хибаж він не казав вам того? Держить вас доси в дитячій невинности? Ге, ге, ге! Ми, панно Маню, треба вам знати, такі доброчинцї людськости, що вменшуємо богатим людям клопоту.

Я витріщила на нього очи. Він розреготав ся і зробив рукою зовсїм недвозначний знак, як витягають щось із чужої кишенї.

Я вся поблїдла. Хотїла кричати, та щось у горлї здавило. Потім побігла до другого покою і пробувала повісити ся. Та Зиґмунт почувши, як я тріпала ся на шарфі, прибіг і відрізав мене вже зовсїм непритомну.«

_______

»Два тижнї я лежала хора. Генрись уже не лишав мене в день, але сидїв при менї, пильнував мене. Тепер уже не грав зі мною комедії, говорив по щирости. Він був не злий хлопець з природи, але бездонно зіпсутий. З малку вихопивши ся з батьківського дому пройшов усю злодїйську школу на варшавськім бруку. У мене серце хололо, коли я слухала його оповідань.

Пробувши місяць у Варшаві ми виїхали на »турне́«, як говорив Генрись. До Лодзї, Домброви, Радома і инших міст. Ми двоє, Зиґмунт і ще кілька зовсїм темних фіґур, що приходили часом у ночи до нашої кватири, говорили щось своїм незрозумілим злодїйським жарґоном, дїлили ся здобичею і знов розходили ся, Зиґмунт був проводирем тої шайки, укладав плани, роздїлював роботу, контролював виконанє. В разї непослуху або недбальства був страшенно злий і острий.

З часом почав і мене втягати в свої пляни. Я мусїла одягати ся в яркі сукнї і ходити з Генрисьом на прохід по при вистави і склепи, де було богато панства. Я мала звертати на себе увагу і приманювати богатих паничів, а члени шайки шниряли в юрбі і »працювали«. Я знала се, Массіно! Моя душа бунтувала ся, та про те мої уста всьміхали ся. Я чим далї тим більше підлягала якійсь маґічній, демонській силї Зиґмунта. В міру того, як ми жили разом, Генрись якось блїд і затирав ся в моїй душі. Виявляла ся вся його нїкчемність, і я не звертала на нього нїякої уваги. Зиґмунта я бояла ся, але його сила, інтелїґенція й енерґія імпонувала менї.

Тямлю, се було в Дорпатї. Генрися вхопили на горячім і арештували. Я сидїла в готелї, коли до мене прибіг Зигмунт.

— Панно Маню, одягайте ся в що маєте найкраще. А не забудьте чисту білизну!

Я витріщила на нього очи з нїмим запитанєм.

— Не глядїть на мене, як теля на нові ворота! — гримнув він остро. — Генрись арештований. Поки ще сидить в участку і не відданий до тюрми, ви можете виратувати його.

— Я?

— Так. Ось вам 50 рублїв. Се для пристава. І просїть, щоб вас запровадив до полїцмайстра, якого ви попросите особисто. Розумієте? Так і скажіть: Особисто! А живо!

За десять мінут я сидїла в дорожцї... За годину Генрись був на волї.

Адже догадуєш ся, якою цїною?

Того вечера я другий раз пробувала повісити ся, але знов Зиґмунт відратував мене. Він очевидно відчував, що кипить у моїй душі, і пильнував мене, хоч удавав, що не звертає на мене більш уваги, як на всякий иньший знаряд своєї волї.«

_______

»Наша тура по росийських містах потягла ся довго. На весну ми злетїли до Одеси.

Тут мій Генрись пропав. Зиґмунт казав, що його піймали на крадїжи в кораблї і не богато питаючи завязали в мішок і кинули в море. А я думаю, що швидше він сам спрятав його. В остатнїх часах він чим раз дужше сердив ся на нього.

— Ну, Маню, — заявив менї одного вечера, — ти тепер моя.

Я видивила ся на нього з трівогою, але чула себе до тої міри в його власти, що не посьміла противити ся.

— Той молокосос не варт був одного волоска з твоєї пишної коси, — мовив він притискаючи мене до себе. — Я тобі покажу, як любить муж.

Дивна річ. До тої хвилї, коли Зиґмунт являв ся передо мною як ватажок, як командант. окружений тайною і недоступністю і якимось нїмбом неминучого фаталїзму, доти його постать заслоняла всю мою душу і менї інодї здавало ся, що я моглаб полюбити його. Але тепер, коли він показав ся передо мною як мужчина, негарний з лиця, старший лїтами, з грубими, малокультурними привичками та манерами, я по кількох днях почула до нього погорду, обридженє, а далї смертельну ненависть. За те, що він силкував ся показувати менї свою любов, переслїдував, мучив мене нею.

І в міру того, як я гордувала ним, ненавидїла його, знущала ся над ним, він усе мяк та мяк, запалював ся дужшою пристрастю до мене, тратив свою волю й силу.

— Маню, — кричав нераз у пянім станї, коли ми були самі, — ти доведеш мене до того, що я тобі й собі зроблю конець.

— Овва, — відповідала я здвигаючи плечима, — про себе менї байдуже, а про тебе ще більше.

В Нижнїм Новгородї в часї весняної ярмарки його арештували на значній крадїжи. Він не признав ся до мене і мене не чіпали. Я мала дещо гроший і перший раз почула себе свобідною. Та я була вже зломана, приборкана своїм дотеперішнїм житєм. Що з собою робити? Куди подати ся? Я не знала. Вертати до дому? До кого? По що?...

Я взяла білет і поїхала до Москви. Чого — й сама не тямила. Думка була, що там знайду десь якесь місце, де зможу притулити ся. По дорозї, в зелїзничім ваґонї зо мною познайомив ся молодий зєлїзничий інженер, що їхав до Іркутська, а відси мав їхати далї, за Байкал, до будови зелїзницї. Ми розговорили ся — і швидко зговорили ся. Він був чоловік нежонатий, ішов на добру плату в далекі, некультурні краї. Я не богато й надумувала ся, коли він предложив менї їхати з собою.

Володимир Семенович був чудовий чоловік. Стілько смирности, делїкатности та вирозумілости я ще не стрічала у мужчини. Від першої хвилї знайомости я говорила з ним свобідно, як із старим добрим знайомим. Він услугував менї, упереджав мої бажаня, дбав за всї дрібницї в дорозї і на кватирі, як добра мати. Я дивувала ся нераз, відки в Росії беруть ся такі мужчини.

Та швидко менї довело ся пожалкувати, як вони пропадають — як скоро і як глубоко падають!

Ми зупинили ся в Іркутську. З разу на тиждень, поки не надійдуть інструкції з Петербурга. Та минув тиждень, минув другий, ба місяць і два місяцї, інструкція не приходила. Пенсію мойому Володї платили і то дуже гарну, а роботи не було нїякої, велїли ждати.

Ось тут я пізнала його з иншого боку. Свої медові днї ми пережили швидко, а потім він зачав нудити ся зо мною. Ми переговорили все, що могло цїкавити його, та швидко обоє наткнули ся на такі теми, про які не хотїло ся говорити. Книжок не було, товариства не було. На сьвітї снїги, морози, метелиця. Швидко мій Володя почав виходити по обідї з дому і вертати аж вечір пяний. З разу соромив ся того, але потім перестав і перепрашати мене.

В пянім станї він робив ся зрештою дуже милий. Жартував, сьміяв ся, оповідав анекдоти. Тілько по невчасї я дізнала ся, що в тім станї до нього присїдаєть ся ще одна відьма — карти.

В пянім станї його опановувала пристрасть грача і тодї він готов був програти все що мав.

За пізно я дізнала ся про сю його хибу — аж тодї, коли він програв — мене саму.

Се так було. До Іркутська приїхав десь із далекої Сибірі богатий золотопромисловець Сьвєтлов. Чоловік не молодий уже, із тульських купцїв, богач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і богацтва, Між іншим він був великий аматор жінок і в кождім своїм заводї, яких мав кільканацять по над Байкалом, держав, казали, цїлі гареми. Побачивши мене з Володею десь у якімось товаристві і розвідавши, що я не шлюбна жінка, він почав міркувати, як дістати мене в свої руки. Швидко він розвідав Володину вдачу, підпоїв його, завабив до карт і обіграв із усїх гроший. Розпаленому програною позичив невеличку суму гроший. Володя знов програв. Сьвєтлов позичив йому ще раз — знов програв мій Володя. Тодї Сьвєтлов запропонував Володї грати на мене: коли Володя виграє, пропадають усї позички Сьвєтлова, а як виграє Сьвєтлов, то бере собі мене.

Розумієть ся, Сьвєтлов виграв.«

_______

»Тямлю як нинї ту сцену, Массіно! Ніч. На дворі фуґа, вітер виє. Я сиджу при лямпі за якоюсь роботою і жду на Володю.

Стуканє. Входять. Не сам Володя, а ще якісь грубі голоси. Я так і завмерла зо страху. Якесь нещастє!

Входить Володя, а за ним велитень у медвежім футрі, з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом. А за ним полїцмайстер і кілька ще якихось панів.

Я встала і обернула ся лицем до них. Володя підходить до мене нетвердим кроком. У нього сльози на очах.

— Манюсю, — мовить і уриває.

Потім узяв обі мої руки в свої долонї, поцїлував їх, а потім замахнув ними і вдарив себе з усеї сили по щоках — раз, другий, третїй...

— Манюсю, я підлий, я негідний! Я програв тебе в карти. Отсьому... Нїканору Ферапонтовичу програв.

І показав на велетня, що розтягнувши своє лице в шир якимось нечувано широким усьміхом, підійшов один крок близше до мене.

— Так-с! Ми мали честь і приємність, — промовив він кланяючи ся незграбно.

— Чогож панове хочете від мене? — запитала я ледви чутно зі зворушеня.

— Манюсю, забудь мене, підлого! — благав ридаючи Володя. — Не варт я тебе! Одного пальчика твого не варт. Наплюй на мене! Відверни ся від мене! Я не твій, а ти не моя.

— Дуже просимо вашої милости, — говорив до мене всьміхаючи ся рудий велитень. — У нас вам, Марія Карловна, добре буде. Я чоловік хрещений і до вашої милости, сказати вам, усею душею і всїм серцем.

— Алеж я вас не знаю і не хочу! — скрикнула я до нього.

— Познайомимо ся, Марія Карловна, се дїло не довге. І охота прийде. Милости просимо не гаяти часу, бо завтра нам треба в дорогу. Пакуночки свої, що вам потрібно, звольте забрати. Тут у мене й повіз на вулицї.

— Нї, пане! — мовила я рішучо. — Я не розумію того всього і прошу вас дати менї й мойому мужови спокій.

— Милости просимо, Маріє Карловно, — мовив незрушеним солодкам тоном Сьвєтлов, — не сердити ся і не супротивляти ся. І не забувати, що ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Нїмеччинї. Ми ще тут, Богу дякувати, живемо в страсї божім і в послусї і маємо способи уговкувати непокірних. Ось мій кум, його високоблагородіє пан полїцмайстер може в разї потреби поговорити з вами троха інакше.

Полїцмайестер, що доси держав ся якось у тїни за велитенською фігурою Сьвєтлова, виступив наперед і запитав мене коротко;

— Ви знали Зиґмунта Зембецкого? Знали, правда? Не перечите. Він тут у нас у острозї і ми можемо поставити вам його до очий. І коли не хочете завтра сидїти в острозї разом із ним, то не робіть комедії і слухайте Нїканора Ферапонтовича. Се вам моя рада і мій розказ...

На другий день, позавивана в шуби та в медвежі шкіри я з Нїканором Ферапонтовичем їхала вже на схід, далеко на схід у безмежні снїгові простори Сибірі.«

_______

»Микола Федорович конає.

Перед моїми вікнами тілько що луснула японська бомба і знесла пів даху з будинка. Анї одної шибки цїлої не лишила. Що то буде далї?

Щось немов стоїть за моїми плечима і торкає за руку і шепче:

— Швидше! Швидше! Кінчи!

Куди швидше? До якого кінця гонить мене невмолима доля? Чи під бомбу, чи на дно моря, чи до якоїсь таємної фірточки, якою ще сьогоднї, ще завтра можу висмикнути ся на вольний сьвітг на красшу будущину, а після завтра вже не можна буде?

Массіно мій! Я нї про що не думаю, лише про тебе. Думка про тебе додає менї сили і певности серед отсього пекольного житя. Чи що роблю, чи куди ходжу, все менї здаєть ся: се лише для одної цїли здале, щоб вернути туди, до рідного краю і побачити його. А яке буде наше баченє після всього... всього того, що ось тут стоїть як ряди мерцїв на отих картках?

Дарма! Не думаю про се.

Швидше, швидше до кінця, будь він собі який хоче!«

_______

»Нїканор Ферапонтович був для мене дуже добрий. Про те грубість його натури і неотесаність його поведїнки збуджувала в менї обридженє, тим більше, чим більше він силкував ся надати їй вигляд цівілїзованих манер.

Боже мій, коли подумаю про ті три місяцї проведені з ним...

Та нї! По що тобі моїх вражінь, моїх гірких досьвідів оплаканих кровавими слїзми? Швидше, швидше до кінця!

Весною коло самого Красноярска, коли ми обоє їхали на якийсь його завод, на нас напали бродяги. Мабуть довго засїдали ся на нього. Мабуть візник був у змові з ними. Досить: їдемо лїсовою просїкою, нараз гов! Конї стають, і до нас з усїх боків тиснуть ся страшні, кудлаті обличя, блискотять ножі, револьвери...

Нїканор Ферапонтович боронив ся. Був страшенно сильний. Та з самого початку борнї один бродяга віпхнув йому свій ніж між лопатки. Він рванув ся і ніж лишив ся в тїлї. Доки ніж був у тїлї, доти Нїканор Ферапонтович боронив ся. Кидав напасників як снопи, ломав їм ноги копняками своїх здоровенних чобіт. Та коли бродяга підсунув ся з заду і вирвав ніж із рани, Нїканор Ферапонтович швидко ослаб і покотив ся до долу.

Мучили Його страшенно... Знущали ся над ним, поки не сконав.

Я сидїла в повозї як труп і глядїла на се трупячими очима.

Потім ми поїхали. Хто такий? На кізлї сидїв инший візник, а обік мене в футрі Нїканора Ферапонтовича — Зиґмунт.

— Цілий місяць полюємо на тебе, — сказав він коротко. — Ну, Богу дякувати, нарештї спіймали.

На лїсовій полянї була нарада. Боже мій, які лиця! Які фіґури! Які голоси!

Дїлили добичу. За мене зчинила ся бійка. Зиґмунт доказував, що я його жінка, але там, у сибірських лїсах сей доказ не мав нїякої ваги. Я дістала ся ватажкови. Його звали коротко »Сашка«, але хто він був, якої народности і якої віри, сього не знав нїхто і до сього було всїм байдуже.

Менї здаєть ся, що він був Жид.

Зиґмунт покинув ватагу, шепнувши менї на відхіднім:

— Не бій ся.

По двох тижнях ватагу в її лїсовій криївці обскочили три роти салдат. Сашку на місцї повісили. Инших позаковували.

Мене взяв капітан. Зиґмунта, що припровадив їх туди, закували разом з иншими. Більше я не бачила його. Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він лишив ся страшним виплодом ночи.«

_______

»Переводжу дух. Згадую...

Оте, що тепер прийшло, майже рік, се було найтяжше, найстрашнїйше з усього, що я зазнала в житю.

Анї побут між злодїями, анї блуканє по сибірських тундрах, анї житє в тайзї серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як житє в домі капітан-ісправника Серебрякова.

У нього була шлюбна жінка, зла як гадюка, але загукана ним, держана в страсї і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?...

Капітан раз у раз пив, а в пянім видї бив нас обох не розбираючи.

Днї й ночи минали менї як у найтяжшій каторзї.

Нарештї я втекла від нього. Хотїла йти в Байкал утопити ся, та натрафила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Менї байдуже було, з ким...«

_______

»Страшна була ніч. Бомбардованє сильнїйше, як коли будь доси. Здавало ся, що все місто розторощать на порох.

Микола Федорович умер. Ховають його з парадою.

Сьогоднї тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перевязують ранених. Як би ти бачив, що криєть ся в сих худеньких, невидних словах!...

Китаєць говорить менї:

— Ся ніч — почта поїхав.

Кінчу сей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотїла утаїти від тебе нїчого.

Прощавай! Любий мій!... Та нї, не буду розжалоблювати себе.

Адже побачимо ся... як не тут, то там? Віриш у баченє там? Я вірю. Здаєть ся, що як би на хвилю перестала вірити, то здурілаб, руку наложилаб на себе. А може ся сама віра — симптом божевіля?

Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист Китайцеви. Ще раз прощай! До побаченя.

Твоя

Сойка.«

_______

І се має бути правда? Нї, нїколи!

Глупа, романтична дївчина повидумувала, щоб — —

_______

Та що се я?

Три чверти на дванацяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами!

Цїлу годину просидїв сам себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною дїєть ся?

Новорічна година наближаєть ся. Чи так то я надїяв ся зустрічати її?

Де мої сподївані радощі! Де мої естетичні прінціпи? Де моє тихе задоволенє! Пропало, пропало все! Ось де житє! Ось де стражданє! Ось де боротьба і розчарованя і безмежні муки і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!

Що таке чоловік для чоловіка? І кат і бог! З ним живеш — мучиш ся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!

»До побаченя.« Так вона кінчить. Та не вжеж се можливе? Не вже для нас, роздїлених так многими могилами, є якесь побаченє? Нї, не вірю!

А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване стражданє. І мучить нас.

До побаченя, серце! Приходь, приходь! Що врятувало ся переходячи через стілько могил, що лишило ся живе в наших серцях по стільких руїнах — нехай живе! Нехай надїєть ся!

Та нї, мабуть не для нас надїя! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить нїяка сила!

Де ти тепер? Чи все ще там у тім кровавім Порт Артурі, серед ранених та призначених на загибіль, сама носячи своє велике кладовище в серцї? Чи може давно вже твої кости розмиває бурхливе Жовте море?

Чи може знов доля викинула тебе в широкий сьвіт, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і граєть ся тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на сьмітнику? Голубочко моя! Де ти, озови ся! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дїйсного, широкого, многостраждущого житя в моє слимакове, паперове та негідне істнованє! Може й я провину ся і стрясу з себе ті пута і рвану ся до нового житя!

_______

Дзїнь-дзїнь-дзїнь!

Дзвоник у передпокою! В сю пору?

Що се таке? Телєґрама?

Івась мабуть спить уже?

Та нї. Чую, відмикає.

Якийсь гомін! Що се? Хто се? До мене? В таку пору?...

Кроки в сальонї.

— Се ти, Йвасю?

— Я, прошу пана.

— Ти ще не спав?

— Нї, прошу пана. Читав доси.