Непогаслий огонь.

Під таким заголовком надрукована в 8—9 кн. "Украинской Жизни" за 1915 р. гарна стаття В. Винниченка, яку подаємо oтcе в перекладї нашим читачам.

За ввесь час істновання російського парляменту в Таврійській палатї перший раз прийняли інтерпеляцію про Українцїв.

Подїя вельми знаменна й насуває нам багато гадок... Так, подїя. Для Думи, для російської суспільности, для самих бесїдників, котрі поставили інтерпеляцію, се, розумієть ся, дурниця, але для нас, Українцїв, що навіть злегка засоромлюємо ся, коли згадують про нас прихильно, для нас се велике, нове явище, котре заставляє нас подумати.

Й ось мимоволї приходить гадка, чому нагло згадали про нас? Чому побачили те, чого рішуче досї нїхто не таїв, нї ми, яких на всї лади заборонювали, вкорочували, висміювали, переслїдували, ображали, — нї ті, що вкорочували та ображали нас? Що більше: чому серед тих, що поставили інтерпеляцію, найшли ся ті, котрі й переслїдували нас і ображали й до яких саме також можна поставити немалу "інтерпеляцію"? Невжеж люде, що засїдають у Таврійській палатї, стали більше прозірливими? Або чутливійші, лїпші, скорше відкликують ся?

Кажуть, у полїтиці немає почувань. Не знаю, чи вірний cей погляд загалом, але що в данім випадку не сї почування заставили депутатів згадати про нас, то про се, здаєть ся, не може бути двох гадок.

Чи може почуттє справедливости?

Нї, навряд. Хиба що почуттє чисто льоґічної, математичної, холодно-розсудливої справедливости, се може справедливо. Хто говорить А, той повинен сказати й Б.

Але й се не зовсїм так. У дану хвилю являємо ся ми просто маленьким, зайвим козирем у грі, котрий не може пошкодити, а при нагодї, бач, і користь принесе.

Бо й незручно: обнова життя, перебудова підвалин, усюди думаєть ся про блиск покосту, модерний стиль і нагло сторчить на першім плянї щось понуро-старе, недоладне, погане. Треба зрівняти, відсунути кудись на бік, одначе все-таки не проминути, а вдавати, як ранїйше, буцїм-то нїщо не сторчить, а все так, як треба.

Правда, й нас навіть піддурять покостом і модерним стилем, позволять нам на нашу пресу ("яка-ж вона бідненька в вас!"), правда, поклепають нас ласкаво по плечах, і скажуть: не бій ся, нїхто не обидить.

А ми-ж, ми, чи зворушимо ся тим і відчуємо сю ласку? Чи ж ми зрадіємо, бачучи, як довкруги нас іде й шум і луск перебудови, як мило пахне новою фарбою, глиною, шальовкою й покостом?

Я бою ся, що ми не відчуємо всього того. Як горожане, як члени сеї чи иншої кляси, якій у користь перебудова, ми будемо й тїшити ся й будувати. Але як члени нації, як предмети ось того понуро-недоладнього, хоч і піддурені покостом, похмурні стоятимемо з боку та з гіркістю і з болем слїдитимемо за будівельною марнотою. Може не в однім сентиментальнім серцї загомонить стареньке: "Не для мене прийде весна". Не одна українська рука, працюючи заступом над фундаментом нового полїтичного життя, так і вмлїє, так і задумається: а я-ж тут при чім? Чейже фундамент нашого життя, національного, лишить ся той самий. Чейже ми подавньому побиватимемо рекорд неграмотности й поворотів до неї? Чейже подавньому калїчитиме наш селянин свою душу, по рабськи догоджуючи "благородній" мові, виявляючи тайним і явним презирством дїйсно благородні сили й інстинкти своєї людської природи — любов до рідного, досвідченого, придбаного в боротьбі за істнованнє, й ізза "лакомства нещасного" піддержуючи солїдарність цїлости. Подавньому культура народу, рівного числом французькому народови, тлїтиме, як багаттє, привалене мокрою, тяжкою соломою. І подавньому ми, інтелїґенти, свідомі Українцї, ходитимемо коло того багаття, що не гасне й не горить, потай, самовідречено, підставляючи руки під удари тих, що стережуть мокрої соломи, яка придушує її, будемо відривати по соломцї й відкидувати. Все зостанеть ся, як було.

І що нам з того, як довкола буде ясно і свіжо, а в нас будуть слезити ся постарому очі від диму нашого придушеного, припаленого, дорогого, близького нам багаття, при котрім нам усе-жтаки над усе теплїйше.

Чейже по давньому битимуть нас по руках, як ми посміємо скинути з нього солому, по тих самих руках, на котрих може ще не засохне кров від заступа. І ми зостанемо ся все такимиж ревними, зворушливими чудаками, котрі ось уже багато десятків лїт сягають пальцями, по яких бють, до багаття, котре курить ся.

Але не так тяжкі пальцї, по яких бють, як тяжко носити енерґію, яка назбирують ся, — енерґію подвижництва, що переходить по законам руху й переміни в щось инше.

Ми вже входимо в нову стадію, ми вже дуже багато, дуже гостро й болюче почуваємо та свідомі того, що ми — Українці. Нам уже треба забуття на себе, того повного здоровля й сили забуття, що не розуміє національности й може навіть позволити собі на розкіш інтернаціоналїзму.

Нас, українську інтеліґенцію, часто називають "партією". Називають так або полїтичні немовлята, що висловлюють розумні слова, наслїдуючи старших, або такі старі, що прикидають ся немовлятами, а гниють і сюсюкають. Одначе деколи устами немовлят говорить правда, як не в повнім обємі, то хоч з якогось боку. Й ось з одного боку немовлята вхопили кінчик правди; так, усї ми, свідомі Українцї, починаючи від соціялїстів і кінчаючи шовіністами-юдофобами, всї ми маємо на собі печать чогось одного, спільного нам усїм. Ми всї — члени одної не партії, а секти, може великої, мілїонової, та все-таки тільки секти. Кому се схлїбляє, той може порівняти себе з христіянами перших віків, а членів негноблених націй з сучасними христіянами. Сучасний христіянин говорить: я — христіянин — і нїчого особливого не почуває при тім і не жде. А христіянин перших віків, називаючи себе христіянином, відносив ся до того инакше. Він почував і в собі і довкруги себе се слово, він відчував його з болем, гордістю, з готовістю прийняти за нього зараз і наругу й насмішку і стражданнє.

Я думаю, що багато Українцїв не найде в моїй анальоґії великого натягнення. Не знаю тільки, чи багато готових заховати за собою се підхлїбне порівнаннє з першими христіянами. Чи багато вдоволить ся ролею подвижників, чи не захочуть стати простими, здоровими, сильними людьми, що обертають силу та своє здоровлє на розвій життя, а не на боротьбу за нього?

Зрештою тепер розходить ся не про бажаннє, а про конечність. Бажати можемо ми багато, та не кожде бажаннє має завзяту, все розторошуючу, неминучу силу конечности. Можна хотїти відбути подорож на Марс, можна навіть вірити, що коли зупинить ся в людстві расова та клясова боротьба, коли кольосальні сили, змарновані на сю боротьбу, обернеть ся на пізнаннє світа, — дорога на Марс буде можливою. Одначе ясно, що подібне бажаннє не тільки не має в теперішню хвилю людської історії необхідности, але навіть й якоїсь активности.

Та бувають і инші бажання. Напр. бажаннє соціялїзму. Розвій капіталїзму дійшов у деяких країнах до того ступня, коли усуспільненнє засобів продукції й роздїлу переходить із области бажання в область простої потрібности. Активности такого бажання вимагає саме життє.

Одначе є ще рід бажань, котрі просто й рішуче ставлять питаннє: або життє, або смерть, але стояти на однім місцї вже не можливо.

Й ось до подібних бажань належить наше бажаннє бути самими собою, не відчуваючи того. Енерґія нашого змагання здобути твердий ґрунт для себе перейшла границї нагромадження й мусить перемінити ся в се, до чого змагає.

Першим реальним, істотним, необхідним станом реалїзації волї до здобуття твердого ґрунту для себе є злиттє з нацією. Ми, повторюю, свідомі Українцї, наслїдком нещасливих умов нашого національного життя, все приневолені протиставляти себе тій цїлости, часть котрої творимо. Ми все почуваємо себе такими, що пізнали правду й перетерпіли за неї, ми постійно накликуємо до сеї правди цїлість, котра відбила ся від нас.

Наша правда — дуже проста. Ми — Українцї й хочемо яко такі жити, розвивати ся й творити. Ми хочемо тратити можливо як найменше сил на засоби розвою й тому стоїмо за ті психо-фізичні, етноґрафічні, історичні й инші звички, поведінки й особливости, котрі виробив наш нарід за свого довгого життя. Ми вважаємо злочином супроти розвою життя зміняти сї звички на инші, подібні, й тратити сили на засвоєннє їх. Нераціонально й нерозумно заставляти багатомілїоновий нарід покидати свою духову й навіть фізичну природу для... для цїлей, які в жаднім разї не відповідають інтересам розвою життя.

Сю правду мусить свідомо прийняти українська нація в усїм її обємі. Несвідомо прийняла вона її від перших ступнїв свого істновання, а тим, що заховала ся й живе як нація, доказує се прегарно. Та сього замало для будови вартостей. Інстинктовна сила нації здатна бороте ся за своє істнованнє, але вона не в силї давати йому пляновий, доцїльний напрям. Для того треба свідомої волї.

Й ось першою понукою проявити сю волю повинна служити рідна школа. Поминаючи вже те, що національна школа являєть ся без усякого порівняння найкращим способом придбати відомости, які в нїй подаєть ся дїтям, вона зміцняє, узаконює, ублагороднює ті вартости, котрі придбала досї нація. "Мужицька'", "хахлацька", "сїльська" мова стає мовою книжки й письма, а через те набуває нових прикмет, тратячи старі.

Школа відразу обєднює в одну компактну, означену цїлість з власними формами розпорошені маси "хахлів", "мужиків", "Малоросів" і "Українців", що творять нарід України. Тоді ми, свідомі Українцї, перестаємо бути подвижниками та зливаємо ся з нацією. Тоді ми вступаємо на шлях будови.

Школа розплутує національну плутанину й неморальні відносини, коли задля національних інтересів ґрупи, ріжні по своїм національним цілям і ідеалам, приневолені вступати в коалїції на шкоду своїй клясовій і ґруповій свідомости та змаганням.

Школа вводить нас у круг орґанізованих націй і міжнароднїх інтересів.

Тому в як найскоршім завойованою сього першого способу розвою національного істновання України заінтересовані всї її ґрупи та кляси.

Не тільки шовінїсти, що проголошують "Україна — для Українцїв", але й ті течії, що бачуть змисл життя в гармонїйнім, братернїм життю вкупі з усїми иншими націями світа, — не можуть істнувати без рідної школи. І природна річ, що всї течії, хоч як ріжнили ся-б вони в инших відносинах одна від другої, повинні згодити ся щодо того. Без сумнїву вони зараз і розійдуть ся в ріжні боки, як тільки осягнуть сю спільну цїль. Без сумнїву, що тодї зараз загорить боротьба за те саме змаганнє, за сей або инший дальший його напрям. Але се й є нормальний порядок річей, бо, де боротьба, там — рух, а в русї життє.

І менї здаєть ся, що не буде помилкою, коли ми свою волю здобути твердий ґрунт для себе будемо тепер реалїзувати. Війна й той гнїт, яким за сей час здавили нашу волю, — згустили її й довели до високого ступня відпорности, густоти й напруги. Ми не можемо більше згустити ся та стиснути ся, все має границю, — зібраній, сильно напруженій енерґії треба дати вихід.

Націоналїзація, українїзація школи — ось конкретний, пильний, безпроволочний пункт, до якого в сфері чисто-національних, культурних змагань повинна простувати наша енерґія. Не відкладаючи й не спускаючи з ока й діяльности инших наших завдань, здійсненнє котрих залежить від сеї чи иншої формації, ріжних течій, ми на сїм пунктї можемо й повинні всї прийти до згоди та звернути всї наші зусилля в однім напрямі.

Як здїйснити ту згоду?

Менї здаєть ся, що се не представляло-б великої трудности.

Поперед усього всї суспільні течії та ґрупи могли-б утворити один центр, котрий зайняв ся-б зокрема тим змаганнєм, щось у родї шкільної ради. Рада могла би взяти на себе координованнє заходів і плянове переведеннє їх у життє. Вона й могла-б узяти на себе орґанїзацію національного шкільного фонду.

У виборі шляхів і способів здїйснення також не було-б трудности. Поперед усього повинні б ми звернути нашу енерґію в се місце, відки найшвидше можна-б дожидати рішення поставленого питання, а саме в Державну Думу. Ми повинні-б розгорнути перед нею всю картину нашого бажання й дати ясно зрозуміти, що се вже не бажаннє, а необхідність. І якби кожде місто, села, фабрики, заводи, ріжні наукові, полїтичні, культурні й инші інституції, студенти, робітники, селяне, вчителї, приказчики, поміщики, священики рядом письм звернули ся до депутатів, якби потік ухвал, резолюцій, петицій усе не перервав ся, то се краще всього змалювало-б наше бажаннє, що перемінило ся в абсолютну необхідність.

Ми могли б також вплинути на російське громадянство, деякі течії котрого повинні прийняти наші домагання наслїдком характеру свого напряму. В сїй цїли ми повинні-б також цїлим потоком статей і праць влити ся в російську пресу, не перестаючи вияснювати й домагати ся.

Ми повинні були-б звернути окрему увагу на виданнє книжок і брошур з поля шкільного українського питання, як у московській, так і в українській мовах.

Способів і шляхів багато; енерґії багато; пропущеного часу й дурно змарнованих сил багато; жертв ще більше. Чи по час поважно, рішуче, з твердою волею взяти ся за мокру солому й дати вихід непогаслому, але й негорючому вогню?

[Дїло]