Малий фейлєтон
Десь, мені дорослому та ще й холостякові, без жінки, діточок захотілося ялинки. А все це через ті сентименти, настрої, спогади з діточих літ.
Та пропало!
Приніс я на Cвят-Вечір до хати смеречку, прибив цвяхом до стола, сів і задумався. Треба ж чимось прибрати.
Повисував усі шуфляди, повитягав, що було, навіть ложку до черевиків і щіточку до зубів та всього було замало.
Тоді вхопив ножиці, кусень колірового паперу, натяв янголів, янголиків, декілька звізд і став чіпляти. Здалибся ще скляні баньки... На щастя було у мене декілька порожних пляшочок з якихось ліків і вони заблестіли у ролі баньок.
Все це обкидав я ще пасками паперу, притрусив правдивим снігом (в кімнаті приморозок, то й не стопиться), почепив ще дві-три свічечки і сів вдоволений собою відпочивати.
Та втім вдарив себе в чоло:
— Як можна було забути — Ялинка без солодощів — це ж посміховище. Пуста форма без змісту.
Метнувся я до одної шафи, до другої, наново повисував усі шуфляди, перевертаю, шниряю, нічого. Зневірений пробую ще руною по шафі і щось торохнуло. Якась торбина. Втвираю, а це чоколядки на шлунок.
Врадуваний позакручував я чоколядки в бібулки, гарно понатинав беріжки і почепив. Хай радуються очі, їx і так ніхто не їстиме.
— От, коби так Ірчик кохана побачили цю ялинку, — міркую, — напевне вицілувала б мене за стільки фантазії.
На другий день під церквою, ще й добре не сказав до Ірчика "Христос Раждається", а вже й про ялинку.
Ірка сіяла на радощах!
— Що ви кажете — справді ялинку маєте?
— Ще й яку, — відповідаю, — коли ласка, зайдіть вечором подивитесь.
— Прекрасно — так сьогодні о шостій.
А ввечорі — стук, стук — це Ірчик…
Садовлю її на кріслі, засвічую ялинку, оповідаю, сиплю дотепами. Ефект повний. Ірчик захоплена ялинкою… но й мною…
Та мабуть від снігу повіяло холодом. Ірчик дістала дрощів. Але я зразу до кухні по чайок. Забарився я там хвилин десять, двадцять.
Вертаюсь із підносом і мало не обімлів: Мій Ірчик найспокійніше в світі халасує чоколядки з ялинки.
Кинувсь я до неї, вириваю з рук, кажу виплювати з уст. Та ледви чи це на що здалось. Встигла вже проковтнути з десять штук.
Я в розпуці. — Ах, Ірчик, чого ти накоїла. Хто ж вигадав таке їсти: Сьогодні чорт зна що можуть загорнути в папірець. Напийся швиденько чайку!
Випила Ірчик одну склянку, випила другу й я успокоївсь.
Починаємо колядувати.
Проколядували одну, другу, третю колядку й я успокоївся. — Ет. — думаю — певне нічого їй не буде — чоколядки довгенько пролежали то й звітріли.
Та нараз при словах "даруй літа щасливії тому господарю" Ірчик поблідла як полотно і стала витись у судорогах. Далі то вже і не питайте, що було.
На другий день я дістав післанцем записку:
"Забудьте про все, що нас вязало. Від нині ми чужі, більше не знаємось!"
Так то через свій сентимент, через спомини дитячі втратив я раз на все щастя...
[Краківські вісті]
12.01.1941