6 лютого в Концертному залі ім. С. Людкевича відбувся унікальний концерт з творів Петра Ілліча Чайковського під назвою «Магія Страдіварі». Унікальний, тому що, по-перше, музику російських майстрів через певне мистецьке «ембарго» в Україні зараз не хочуть ставити у програми філармоній (краще б з шансоном боролись, чесне слово, – Чайковський якби й хотів підтримати російську агресивну політику, то не зміг би). По-друге, Скрипковий концерт Чайковського приїхав виконати дуже талановитий молодий скрипаль з Німеччини Альбрехт Мензель. Його резюме вражає – як і його вік. А по-третє, я вже давно не чув, як грає INSO-Львів, і чув, що грати стали гірше. Тож подивимось, яким був цей вечір.
Фото: Іван Борис.
Вже від порогу Концертного залу з’явилося враження, що концерт буде урочистим і величним. Майже всі крісла були зайняті, подекуди люди сиділи обабіч на підлозі (що було зумовлено, вочевидь, якісною і масовою рекламою концерту, а також головним маніпулятором цього вечора – наявністю у соліста інструменту італійського майстра Страдіварі). Мої знайомі з немузичного львівського світу дзвонили й питали, чи варто йти на цей концерт! Філармонійні афіші незацікавлені в мистецтві люди помічають рідко, а тут – я був здивований.
Останнім часом мені майже не вдавалося відвідувати концерти INSO. Я вже давно полюбив цей оркестр – ми мали кілька спільних проектів. Останнім часом чув різне: оркестр вже не той, оркестранти загубили свою майстерність в численних «халтурних» проектах… Я мав на меті перевірити для себе ці чутки.
В І відділі був виконаний Концерт для скрипки з оркестром Ре-мажор ор. 35 П. Чайковського. Така розстановка сил є досить не типовою для програм львівських симфонічних концертів – ставити Концерт перед Симфонією (хоч і є традиційною практикою всього мистецького світу).
Про цей твір можна говорити багато. Кожен правдивий скрипаль у світі або вчив його, або грав, або планує заграти. Не існує, мабуть, музикантів, які не чули би бодай фрагментів цього Концерту. Свого часу видатний скрипаль Леопольд Ауер, якому був присвячений цей Концерт, поставив твору діагноз «неможливо виконати», і на чотири роки Чайковському довелось відкласти його до шухляди в чеканні чи то кращих часів, чи то скрипалів. Таким виявився Адольф Бродський, який у 1881 році успішно виконав його у Відні. Після прем'єри Чайковський переприсвятив цей концерт Бродському, і відтоді твір увійшов до репертуарів перших скрипалів світу, і вже понад століття тримається в п’ятірці найвідоміших творів для скрипки з оркестром.
Відверто сподобались ауф-такти диригента Олександра Земцова – безпунктні жести, що непримхливо запрошували до танцю весь оркестр. Його жест дуже простий, скупий, по-німецьки жадібний. Це, беззаперечно, допомагає зняти переобтяження акомпанементу, але я пів концерту собі дивувався, як цілий оркестр так точно реагує на такі жести? І згадав, що INSO не одну сотню концертів заграли під орудою патрона оркестру – Мирослава Скорика. Хто був на концертах, де диригував Маестро, можуть згадати ці культові рухи – і потішитись, а професійні музиканти – лиш поспівчувати. Тож оркестрантам не вперше доводиться грати під таку руку, і, хіба якимось спинним мозком вони все ж розуміли цей жест. Головною метою диригента є дати максимально зрозуміти свій замисел оркестрові, і часто естетика рухів відходить на другий план. Більше того, як відомо, Олександр Земцов не є професійним диригентом, а грає на альті. Очевидно, він знає специфіку оркестрової гри зсередини. І варто віддати належне – оркестр він провадив вміло, акомпаніював прекрасно.
Чесно кажучи, не дуже вмію розрізняти якість інструментів, особливо струнних, але інструмент Альбрехта Мензеля мав відмінні якості бархатистих низів і не приторно-скрипучих верхів. Хоч свого часу Скрипковий концерт Чайковського славився так званою неможливістю виконання – а Мензель його грав невимушено просто, легко і дуже цікаво. Інструмент виконав свою функцію і доповнив виконання твору дійсно якісним, величним звуковим шармом. Щоправда, каденцію в першій частині музикант заграв дещо кострубато й неотесано, але, вірогідно, такою була задумана інтерпретація Концерту, і Мензель змушував мене своєю грою вірити його переконанням. Диригентом були вибрані досить раціональні темпи, які не заганяли, але і не затягували соліста й оркестр – співпраця усіх була просто достеменна. Оркестр жодного разу не перекрив своєю гучністю соліста, даючи йому при цьому досить впевнене гармонічне й мелодичне підґрунтя. Щиро кажучи, я був під під сильним враженням від Скрипкового концерту: такої якості виконання саме цього твору у Львові ще не доводилось чути. Блискуча, фантастична, образна гра Альбрехта Мензеля не залишила байдужим навіть мене, нудного львівського мізантропа. Щиро й без долі іронії – браво!
Звичайно ж потенційні слухачі, які «ведуться» на рекламні написи «Голівуд», «Страдіварі», «Найвідоміший» чи «Легендарний хтось там» рідко бувають на подібних подіях, тому під час концерту в залі була атмосфера галаслива, а між частинами стояли гучні й тривалі аплодисменти. Одного разу мене хтось запитав, чому саме не можна плескати між частинами. Я аргументував це цілісністю твору й форми і нормами мистецької етики – це не джазовий концерт чи диско-поло, і стверджував, що це так само, як аплодувати під час самої гри, але мені не вдалося переконати мого співбесідника того разу. Чомусь здається, що люди, знаючи норми поведінки в філармонійній залі, роблять це навмисно – ніби віддячуючи чи надаючи похвалу музикантові. Але насправді, це скоріше нервує, й інколи виводить з себе. Окрім того, під час концерту часто йде аудіо- чи відеозапис, і через аплодування і галас в залі їх якість значно знижується. Шановні львів’яни! Аплодувати між частинами – ознака поганого смаку; в такий спосіб ви дискредитуєте себе і імідж культурного міста перед гостями і артистами.
Друга Симфонія П. Чайковського була всеціло (і в стислі терміни) написана на території сучасної України влітку 1872 року. Майже щоліта композитор навідувався до свого літнього маєтку в Кам’янці (нині Черкаська область) – він протягом всього життя дуже захоплювався українським фольклором, і вирішив створити ціле симфонічне полотно на українські народні теми. Хоч пані конферансьє, видно, з політичних мотивів, назвала її «Українською» симфонією, назву вона все ж має «Малороссийская», а в англомовному світі завжди називається «Little Russian». На мою думку, переклад «Українська» цілком можна обґрунтувати не патріотичними поглядами, а логікою того, що в ХІХ сторіччі офіційного топоніму «Україна» не існувало. Натомість Чайковським тут вказується саме територія, місцевість, менталітет.
Отож, в другому відділі International New Symphony Orchestra - Львів під батутою Олександра Земцова виконав Другу «Українсько-Малоросійську» Симфонію ор. 17 до-мінор. Каменем спіткання більшості українських оркестрів традиційно вже є мідно-духова група, INSO – не виняток. Що ж то за симфонічний концерт, коли валторни не кіксонули, чи тромбони з трубами, бачачи в нотах нюанс «форте», не почали на собі рвати останнє споднє... То вже роками набута традиція, тому слухачі й колеги музикантів по оркестру на цю проблему перестали звертати увагу, і чомусь вона ну ніяк не піддається усуненню. Щодо тромбонових «сподніх» – як композитор я одного разу дійшов висновку: коли мені потрібен чистий оркестровий баланс, то тромбонам і трубам слід писати динаміку принаймні на один відтінок нижче – тоді все буде рівно. Але якщо твір виконують закордонні оркестри, партії міді я змушений переписувати. Як відомо, Чайковський полюбляв мідь в оркестрі, і любив саме цим інструментам давати головні теми. У Симфонії Чайковського видно було, де свої партії валторни повчили, а де ні: вивчені місця були тихенькими й приглушеними, не вивчені – голосними й грубими.
Цікаво, що спонсором концерту поза іншими була й австрійська фірма, виробник струн і аксесуарів для струнних інструментів Thomastik-infeld (не на правах реклами). Одного разу фірма навіть подарувала оркестру повне струнне укомплектування на всю струнну групу. Але, наприклад, якщо комплект контрабасових струн Thomastik-infeld коштує середньо €800 і служить щонайменше рік, то чотири скрипкові струни за €200 рвуться чи не щомісяця (не кажучи вже про витрати на заміну волосу на смичку, підставок, чистку інструмента і т.д.). Тож рахуючи, скільки мусить оркестрант витрачати, щоб грати такі концерти, може скластися враження, що усі вони – діти олігархів; а так не є. Було би шляхетно з боку постійного «партнера чистого звуку» при можливості частіше робити такі дрібні для фірми та дуже дорогі для оркестрантів подарунки – вони на це заслуговують.
Повернімося до згаданого раніше диригента Земцова. У Симфонії він сягнув нових, не менш цікавих рухів – мало не танцював за пультом, вимальовуючи в повітрі абстрактні кола та інші геометричні фігури. Чомусь пунктирні піццикато він показував двома крапками батути, ніби відкриваючи папку на комп’ютері подвійним кліком. Найцікавіше, що це дійсно працювало, і оркестр грав разом. Не пишу це зі злості – навпаки, його жести мило тішили око. Найголовніше, що оркестр цілковито розумів, довіряв йому.
Перші дві частини Симфонії промайнули на одному диханні, оркестр дещо затиснено, обережно їх грав. Треті ж частини в симфоніях Чайковського – Скерца – завжди складні у виконанні. Тут необхідна легка і проста гра у швидкому темпі – тож оркестранти дещо зігнулись і стислись в надії разом виграти весь мільйон нот (що, звичайно, вплинуло на загальну картину самого Скерцо не найкращим чином). Але такою є природа поведінки Homo musicus – затискатись в імовірних фрагментах з потенційною небезпекою вилетіти в кювет. На щастя, вбудований запобіжник у музикантах спрацював на успіх і ніхто не постраждав. Завдяки головній темі четвертої частини Симфонії – Фіналу, сучасники Чайковського поза регламентом називали цей твір „Симфонією з Журавлем». Композитор тут досить рясно використовує і обіграє українську народну пісню «Журавель» і створює тим самим цікаву забавно-веселу атмосферу в дусі Гоголевих романів. Час академічної правильності минув, INSO розігрався й заграв бравурніше, більш розкуто. Лиш мідно-духова група, яка не до кінця розуміла своє призначення тут, так і не знайшла на своїх інструментах логічного відносно решти оркестру відтінку форте. Словом, Симфонія вдалась добре, але через певні мінімальні, і зовсім не складні у вирішенні проблеми, могла би бути ще кращою.
6 лютого у Львівській філармонії відбувся знаковий концерт, і я провів цей вечір з захопленням. Чайковський потішив своєю вічною молодістю, скрипаль Альбрехт Мензель – витонченою грою високого класу, INSO-Львів – вмілим супроводом і бажанням робити свою справу, а диригент Олександр Земцов – чудернацькими рухами і вмінням вести за собою оркестр. Шановна львівська громадо, будь ласка, ходіть на симфонічні концерти до Львівської філармонії – щоб оркестрантам доводилось їздити закордон не на «халтури», а лише на відпочинок і великі гастрольні тури. Принаймні, у INSO для цього усі передумови є.
Аудіо-запис концерту 6.02.2016 у Концертному залі ім.С.Людкевича Львівської філармонії.
Альбрехт Мензель - скрипка роботи майстра А.Страдіварі 1709 р.
Симфонічний оркестр "INSO-Львів"
Олександр Земцов - диригент
П.І.Чайковський Концерт для скрипки з оркестром ре-мажор, тв. 35
00:00 - 1-ша частина Allegro moderato-moderato assai
19:17 - 2-га частина Canzonetta. Andante
25:59 - 3-тя частина Finale. Allegro vivacissimo
П.І.Чайковський Симфонія #2, до-мажор, тв. 17, "Українська"
39:21 - 1-ша частина Andante sostenuto. Allegro vivo
50:36 - 2-га частина Andantino marziale, quasi moderato
58:09 - 3-тя частина Scherzo. Allegro molto vivace
63:34 - 4-та частина Finale. Moderato assai
Авторська студія звукозапису, звукорежисер-акустик Іван Огар.
За сприяння Іоланти Пришляк, голови правління оркестру "INSO-Львів".