Руский театр у Львові.

В половині падолиста 1890 р. прийіхав у Львів театр руский під зарядом д. Н. Біберовича, щоби відповідно до умови з товариством "Руска Бесіда" дати також в тім році кільканацять представлень на львівскій сцені. За ввесь той час від 15-ого падолиста до 18-oгo грудня м. р. велів поставити д. Біберович вісімнацять драм: в тих 13 орігінальних, 5 перекладних: 1) Свояки, ком. Балуцкого, перев. Олесніцкого; 2) Він не заздрісний, ком. Ельтца, перев. Лучаківского К.; 3) Дівчина з чужини, ком. Шентана, перев. Е. Олесніцкого; 4) Мікадо Жільберта пер. Ол—ого; 5) Донька Фабриція Вільбранда, пер Ол—ого. З орігінальних творів були лиш дві драми: "Не судилось" Старицкого та "Ярополк" Устіяновича, рештаж самі оперетки, а між ними й "Різдвяна Ніч" Лисенка, в орігіналі лірико-комічна опера, але на сцені львівскій ні опера ні оперетка, бо в деяких місцях єі сцензуровано і співи пропущено. До того додати треба, що "Різдвяна ніч" двічі була виставлена на львівскій сцені та, як на наш театр, з великим поводженєм.

Загадавши подати в "Народі" справозданє з представлень руского театру у Львові, ми поперед усего мусимо зазначити, що не будемо писати про кожду драму з окрема. "Народ" виходить лиш два рази у місяць і через те замітки наші не принесли би найменшоі користи, бо про них довідалаб ся публика кільканацять днів після того, як драма якась була виставлена на сцені, значить тоді, коли вражінє з представленя вже затемнилося або й зовсім вилетіло з памяти. Тому то, замісць писати критику подрібну, ми станемо на становиску загальнім та з огляду на тих кільканацять представлень скажемо дещо про стан і напрям, в якім наш театр розвиваєся.

Зачнемо від того, що є найважнійше в розвою театру, від вмісту виставлених пєс, від репертуару. А вважаємо репертуар найважнійшою річею в театрі тому, що задивляємося на театр не з чисто товариского, але, так мовити, громадского становиска. Ми бажаємо, щоби він був інстітуцією не тільки для забави, але передовсім для науки, щоби був дзеркалом побуту народного, щоби розкрив перед публикою обставини сучасного житя, та роз'яснив йій пекучі потреби загалу.

Задивляючися з сего становиека на наш театр, ми мусимо сказати, що він зовсім не так розвиваєся, як повинен. Досить тут буде хочби поверховно переглянути спис виставлених драм у Львові, щоби переконатися о тій найбільшій хибі нашого театру. З драм орігінальних більшу половину можна вичеркнути з репертуару, з перекладних майже всі, бо, по нашому, тільки одна оперетка "Мікадо", не глибоко обдумана, але йідка сатира на сучасні політичні та товарискі порядки, варта була того, щоби єі виставити на сцені. Яка була причина того, що д. Біберович чи хто там вибрали на львівску сцену таку дрянь літературну, сего я ніяк второпати не можу. Я собі добре пригадую, що д. Біберович торік виставив "Наймичку", "Хто винен", "Дай серцю волю" іті. драми, саме найліпше, чим може похвалитися найновійше, украйінско-руске письменство. Ні одного ні другого ні третого ми не бачили в тім році у Львові. Натомісць воскресли "Підгіряне", штука цінна для історика ідіотичноі попівско-патріярхальноі галицкоі культури з часів "національного відродженя" але не для сучасноі сцени, з'явились такі класичні "премйовані" твори як "Ярополк", "Мандатори", "Довбуші" іті. іті.

Та єсли вже хоч в певній части можна усправедливити виставку на сцені своєі народовскоі "премйованоі" дряни, то вже зовсім не можна усправедливити таких же нужденних переводів. Я побоююся, що ш. читачі не схочуть мені повірити і я длятого рішився розказати зміст одного переводу, комедіі Шентана "Дівчина з чужини".

То було так. Артистці придворного театру, Камілі Рігольт, котрій "закрутили голову тріюмфи, а жолудок попсували солодощі", захотілося incognito відограти в однім купелевім місті філянтропійну ролю шілєрівскоі дівчини з чужини. В тім місті зустрічаємося від разу з трома зносинами любовними: перший самоі артистки з гр. Еберсом, сальоновим героєм, котрий заімпонувати може хіба на пів інтелігентному чоловікови; другий Емми, зачитаноі в глупих романах, з Райнсфельденом, чоловіком придурковатим, майже ідіотом; третій Альми з вітрогоном, п. Ліппек. Зносини відбуваються так, що приміром Райнсфельден лізе на дах свого дому, переходить на дах дому п. Емми, через отворене вікно лізе до комірки з яблоками, і телєфоном, що лучить комірку через комин з печею, розмовляє з своєю улюбленою. Драма обертаєся коло тих зносин любовних а єі акція розвиваєся через ріжні пусті колізіі і непорозуміня. І так пр. Вардек, капіталіст, пє в якімсь шинку, цілує шинкарку та забирає єі фотографію. Опісля він і герой, Еберс, волочаться по місті, співають батярскі пісні, сплячому сторожеви приклеюють бороду, а єго грудь прикрашають котильйонами! О тім на нещастє довідуєся та розповідає між знакомими Гортензія, пані, що вічно перемелює усякі місцеві сплетні, хоч єі о те ніхто не просить. Рівночасно п. Вардекова замикає на ключ в комірці любовника своєі доньки, п. Райнсфельдена, а наслідком того завязуєся одна з головних сцен в драмі. Вардек потребує ключа до шафи, де єго пальтож з нещасною фотографією, а Емма ключа до комірки. Між тим Еберс виваживши двері визволює Райнсфельдена, котрий через ввесь час неволі споживав яблока. Вардекова думаючи, що двері виважили злодіі, каже свому чоловікови йти на поліцію, але сей як раз держить в руках фотографію. Фотографія паде на землю, Еберс наздоптує єі ногою, та приневолений йти на місце злочинства з н. Вардек, лишає єі на землі. В той спосіб фотографія дістаєся в руки пані Гортензіі, котра єі показує присутним. Тимчасом з'являєся Райнсфельден і помагає ратувати ситуацію. Еберс кидає на него пальто, робить з него дурня та представляє зібраним гостям, що то він приніс фотографію шинкарки. Коло таких дурниць і непорозумінь вєся акція до самого кінця, дуже зрештою щасливого, бо всі любовники поженилися!!

Отсе зміст виставлюваноі на рускій народній сцені комедіі!... Мимохіть мусимо запитатися, нащо перекладати того рода дрянь літературну? на що скандалізувати свій народний театр такими представленями? Коли перекладати з чужих літератур, то чому-ж не переложите що небудь путнього, щось такого, щоб мало стійність літературну, було інтересне та поучаюче?...

Не вже-ж думає комісія театральна, що "Він не заздрісний" та "Дівчина з чужини" саме найліпше, на що могли здобутися европейскі літератури?!

Або така "Донька Фабриція", чим вона подобалася перекладчикови? Змістом нагадує кримінальні романи, стильом бомбастику шлєскоі або романтичноі школи. Ситуаціі ненатуральні, сама завязка незвичайна і майже припадкова. До тогож авторови хочеться показати велике значінє філантропіі, та коло філянтропа Ролєра, фабриканта, групує всі подіі, про котрі розказується в драмі. Хто знає, що таке філянтропія, знатиме, на скілько треба похвалити тенденцію автора.

Та вже поминаючи те, ми не можемо порозуміти, чим в загалі могла подобатись "Донька Фабриція" тим, що єі втягли де репертуару нашого театру? Може тими кількома гуманними фразами, що потоком льлються з уст капіталіста Ролєра? Але що мають фрази, хочби які гуманні, навіть і поступові, до вартости літературноі певного твору? Нам здається, що одно з другим не має нічого спільного і письменник може собі вживати фраз, які єму подобаються. Мало того, він може бути навіть ретроградом, а попри то дати нам твір перворядноі літературноі стійности, коли тілько вміє в мозайіці житя віднайти головні краски, від фактів спеціяльних піднестися до фактів загальних, від індівідуум до типу, від прояв дрібних до основ істнуючого ладу. Великим у письменників остануться не йіх фрази, а те, що вони змогли викресати з своєі душі, з себе, і з житя, значиться крітерією для оцінки творів літературних не є фразеольогія а, конечно, спосіб представленя і ширина та глубокість псіхольогічного і суспільного аналізу.

Повертаючи-ж до нашого театру, ми ще раз сказати мусимо, що не годимося на виставлюванє на нашій сцені народній пєс, що на те не заслугують. По нашому слушно виступила торік "Правда" проти опереток,¹⁾ ми нині так само виступаємо проти усякоі дряни літературноі на досках нашого народного театру без огляду на те, чи се росходиться о оперетку чи о драму поважну.

Далеко прихильнійше ніж про репертуар театр, мусимо висказатися про гру артистів. Декотрі з них, як приміром п. Вільшанский і п. Кирницка (Вишневска) вказують великий поступ, другі більшу ніж торік працьовитість і старанність. Розумієся, признанє, яке ми тут висказуємо, не є безоглядне. Ми беремо на увагу тяжкі обставини, в котрих находиться наш театр, прине ведений при малих средствах матеріяльних тинятися та тратити своі сили на провінціі, ми беремо на увагу й те, що артист руского театру не має спосібности образуватися та розширювати своє загальне та фахове знанє.

З мужеского перзоналю на першім місці покладемо й Вільшанского, може найспосібнійшого з усіх давнійших артистів рускоі сцени. Що нам найбільше подобається у сего артиста, то всесторонний талант. П. Вільшанский уміє перестудіювати кожду ролю, вміє дати нам тип ясний, консеквентний і зіндівідуалізований. Нема у него шабльоновости та карикатурности, як приміром у п. Кирницкого, нема непотрібноі пересади, як деколи у п. Гембіцкого, Яновича і других. Він уміє перенятися своєю ролею і приноровимся до неі, і коли ви бачили єго в ролі Павла в "Несудилось", Гертеля в "Дівчині з чужини", Чорнила в "Мандаторі", а опісля в ролі Ко-ко в "Мікаді", — вам ніколи не прийде на думку, що се перед вами той самий чоловік — і усмішка інша і рухи інші. Побіч п. Вільшанского визначаються пп. Янович, Плошевский і Стечинский, в меншій мірі пп. Клішевский, Кирницкий і Гембіцкий. Декотрі надаються до ріжних роль, деякі до спеціяльних. П. Янович найліпше віддає типи сімпатичних мужиків і мужицких амантів, п. Кирницкий типи комічні середноі кляси людей, п. Клішевский сальоновців та панских амантів (але не в трагедіі), п. Плошевский людей з страстною, демонічною натурою. По при те замітимо, що в деяких ролях у п. Кирницкого видко справжній талант коміка, котрий однак затемнює манєра і в загалі зла школа. Добрим, рутинованим артистом є теж д. Стечинский, але у него видно вже неохоту, байдужність і застій. Що до д. Яворовского, то ми не можемо поки що дати ніякого суду. Смілість виступу, плавність мови, діспозиція рухів та інтелігенція, кажуть нам покладати на него великі надіі, хоч треба сказати, що будучність вповні лежить іще в єго руках. Що до Курмаровича, то в нім ми не бачимо великого здобутку для сцени.

Місце, котре занимає п. Вільшанский в перзоналі мужескім, між жінками занимають п. Біберовичева і п. Кирницка. Обі артистки належать до перворядних сил нашого театру, хоть артизмом своім, талантом, цілою природою дуже ріжняться між собою. П. Біберовичева надаєся виключно до трагедіі і то не з житя мужицкого, а з житя висших верстов, інтелігенціі. До типів мужицких п. Б. неспосібна своім сентименталізмом. Виходить так, що коли п. Біберовича грає пр. ролю Катрі Дзвонарівни й "Не судилось", то свою неприродність, сентіменталізм та ідеалізацію підносить єще о цілу октаву і помимо великого артизму подобатись на може. Інакше п. Кирницка. Єі природність, легкість в поведінці на сцені, та щира наівність роблять єі дуже спосібною в ролях сільских дівчат, хоч п. Кирницка рівно-ж добре надаєся і до роль з житя інтелігенціі. Побіч обох згаданих артисток назвемо ще п. Гембіцку, Клішевску і Осиповичеву, про котру однак, на жаль, мусимо сказати те саме, що й про п. Стечинского. З молодих сил нагадаємо панну Радкевич, але тота артистка на все останесь спосібною мабуть лиш до підрядних роль, і п. Долистівну, на котру радимо дирекціі звернути пильнійшу увагу.

Вже менше ніж артисти заслужила на похвалу режісерія. В "Глитаю" найтрагічнійша сцена заручин Олени з Осипом робила на всіх як раз смішне вражінє, а три перші акти "Ярополка", в великій части завдяки режісерови, можна було сміло назвати комедією в трагедіі. Таких помилок було зрештою богато. І хори нас рівнож вдоволити не можуть. Поодинокі голоси не рівно обсаджені, в жіночім хорі альтів так як нема, п. Стечинска систематично співає "fortis іmе"; додайте до того злу школу, а вийде спів такий, що не розбереш, чи се вже продукція чи доперва проба. Більшу старанність видно було в "Різдвяній ночи", хоч і тут хори на першім представленю в посліднім акті, а на другім в першім і посліднім випали зовсім не вдоволяючо. На повну похвалу заслугує лиш терцет в 3-ім акті (п. Клішевска, Долистівна та п. Ольшанский), дует в 1-ім (п. Ольшанский і Клішевска) і куплєти п-ни Долістивни, котрі зрештою задля єі слабого, хоч дуже приємного голосу випали ліпше в салі "Frohsinn" чим в салі "Сокола". В загаліж треба запримітити, що голоси у наших артистів за слабі, щоби надавалися до опери. В оцінці поодиноких голосів ми відсилаємо читача до критики спеціяліста п. Н. В. заміщеноі в "Дѣлі" по поводу "Мікада" — додамо однак, що по нашому театр руский має тільки одну оперову силу, в особі п. Клішевскоі.

Тільки мав я запримітити про репертуар і артистів. Та не думайте, що я сказав уже все, що мав сказати про руский театр. В мене побіч того насувалися ріжні глибші рефлєксіі і з ними я хоч в части хочу поділитися з читачами "Народа".

Вже торік ударило мене в очі, що помимо горячоі охоти і праці з боку артистів і дірекціі представленя руского театру мене в більшій части не вдоволяли. Тота противорічність застановила мене ще дужше в сім році. Дивлячися на тоті горячі змаганя артистів показати себе перед публикою як найкористнійше, а побачивши з другого боку, що ввесь йіх труд ішов на відігранє ролі Еберсів, Драньків, Покотил, Рігольтів ітд. ітд. я прийшов і мусів прийти до заключеня, що навіть тих сил артистичних, які у нас є, ми не вміємо добре зужиткувати, не вміємо обернути йіх в користь суспільности. Мимохіть за сею рефлєкцією насувалася друга, ставало передомною нове, важке питанє, хто сему винен? Хто винен, що наші артисти мусять грати або карикатури, або типи неясні та неконсеквентні, або людей без житя, без думки? І вслід за тим мені нагадалися пустки на представленях в салі театральній, мені нагадався брак заінтересованя, брак критики, брак стійних творів літературних. Зібравши все те до купи я на питанє "хто винен" знайшов у відповідь одно однісіньке слово: суспільність.²⁾ Так є, суспільність винна, що наш театр мало що поступає вперед, майже стоіть в своім розвою на однім місці, — винні єі байдужність, єі нехіть і неспосібність до глибшого мисленя, єі пустота моральна.

Байдужність публіки рускоі для "своєі народноі сцени" проявляєся найперщ тим, що вона дуже мало ходить на представленя театральні як ві Львові так і на провінціі. Кілько то наплачеся "Дѣло", що "крісла стояли порожні", що є дефіціти, що ми "повинні з патріотизму підпомагати нашу народну сцену", що мабуть в будучности буде вже інакше і наша публіка "заповнить по самі береги салю театральну"! Але всі тіради "Дѣла" нічого не помагають. Публіки на представленя ходить помимо того дуже мало, а навіть наші націонали, патентовані (тепер ц. к. урядом) патріоти приходили сістиматично в мінімальнім числі, вказуючи через те, що йіх патріотизм є тілько нужденною, відражаючою блягою. Причина, чому "наша публіка" така байдужа для театру, лежить зрештою не в єі патріотизмі або непатріотизмі. Головне те, що поза єі патріотичними фразами криєся пустота думки і "серце пусте". Головне те, що у неі нема громадского образованя, нема змислу для красшого духового житя, нема вихованя научного і літературного. Навіть богато з тих, що приходять на представленя, йде в театр не з цікавости, а більше тому, щоби показати себе перед людьми: панночка, щоби показати свій народній стрій, або ліпше, щоби заявити, що в неі спільна з народом тільки одіж і нічого більше; галицко-руский молодець, щоби спрезентуватися, що він такий самий "шик", як перший ліпший панок голодранець або панский льокай; руский діяч-патріот, щоби задокументувати свій патріотизм і з великоі ласки позволити звичайним Руснакам і молодіжі подивитися на своє (найчастійше зарозуміло — глупе) лице! Але саме представленє йіх всіх до купи найменше обходить. Поспитайте котрого небудь з патріотів, що був в театрі, як єму подобаєся штука, що він думає про неі, про єі літературну стійність, про єі правду житя, я певнісінький, що він вам дасть виминаючу відповідь: "От собі", — скаже — добре але нудне, не таке як "Зелений Остров" або що. Зрештою, може бути, додасть, що в куртині є діра, а через діру все хтось заглядає на антрактах ("прошу вас то вже не повинно бути"), що суфлєр лізе так у буду, що всі видять ітд. ітд. словом скаже вам все, тілько нічого не скаже вам про стійкість драми, про відношенє того, що в ній розказане, до житя. І цілком натурально. Єго житє не інтересує. Він є Русином і чоловіком егоістом, єго обходить рускість і своі приватні інтереси. Поза тим світ для него бай що наш театр мало що поступає вперед, майже стоіть в своім розвою на однім місці, — винні єі байдужність, єі нехіть і неспосібність до глибшого мисленя, єі пустота моральна.

Байдужність публіки рускоі для "своєі народноі сцени" проявляєся найперщ тим, що вона дуже мало ходить на представленя театральні як ві Львові так і на провінціі. Кілько то наплачеся "Дѣло", що "крісла стояли порожні", що є дефіціти, що ми "повинні з патріотизму підпомагати нашу народну сцену", що мабуть в будучности буде вже інакше і наша публіка "заповнить по самі береги салю театральну"! Але всі тіради "Дѣла" нічого не помагають. Публіки на представленя ходить помимо того дуже мало, а навіть наші націонали, патентовані (тепер ц. к. урядом) патріоти приходили сістиматично в мінімальнім числі, вказуючи через те, що йіх патріотизм є тілько нужденною, відражаючою блягою. Причина, чому "наша публіка" така байдужа для театру, лежить зрештою не в єі патріотизмі або непатріотизмі. Головне те, що поза єі патріотичними фразами криєся пустота думки і "серце пусте". Головне те, що у неі нема громадского образованя, нема змислу для красшого духового житя, нема вихованя научного і літературного. Навіть богато з тих, що приходять на представленя, йде в театр не з цікавости, а більше тому, щоби показати себе перед людьми: панночка, щоби показати свій народній стрій, або ліпше, щоби заявити, що в неі спільна з народом тільки одіж і нічого більше; галицко-руский молодець, щоби спрезентуватися, що він такий самий "шик", як перший ліпший панок голодранець або панский льокай; руский діяч-патріот, щоби задокументувати свій патріотизм і з великоі ласки позволити звичайним Руснакам і молодіжі подивитися на своє (найчастійше зарозуміло — глупе) лице! Але саме представленє йіх всіх до купи найменше обходить. Поспитайте котрого небудь з патріотів, що був в театрі, як єму подобаєся штука, що він думає про неі, про єі літературну стійність, про єі правду житя, я певнісінький, що він вам дасть виминаючу відповідь: "От собі", — скаже — добре але нудне, не таке як "Зелений Остров" або що. Зрештою, може бути, додасть, що в куртині є діра, а через діру все хтось заглядає на антрактах ("прошу вас то вже не повинно бути"), що суфлєр лізе так у буду, що всі видять ітд. ітд. словом скаже вам все, тілько нічого не скаже вам про стійкість драми, про відношенє того, що в ній розказане, до житя. І цілком натурально. Єго житє не інтересує. Він є Русином і чоловіком егоістом, єго обходить рускість і своі приватні інтереси. Поза тим світ для него байдужний, бо він не є громадянином, в него нема громадскоі думки, в него нема розвитоІ людскости.

Яка інтелігенція, яка суспільність, така і література. Хто не знає наших "Мандаторів", "Полуботків", "Гальшок", "Підгірян", "Ярополків" ітд. ітд? Як мало в них таких моментів, котріб могли розбудити думку сучасного чоловіка, могли зробити єго гуманним і розумнійшим, зробити з него ліпшу, висшу людину! А за орігінальними творами йдуть такіж переводи, слабі та нужденні.

Нужденність виставлюваних на сцені творів має так само злий вплив на артистів як і на публику. Артист, котрому вічно приходиться грати людей без житя, карикатури і бог зна що, мусить затратити-змарнувати і тоті спосібности, які в него суть. В кождім нашім орігінальнім творі не може обійтися без горівки (навіть і на представленє торжественне в памятку відродженя Руси вибрали "Чорноморців", де половина дієвих осіб пяниці!) з п. Стечинского виходить спеціяліст по типам пяних людей! П. Кирницкий замісць виобразуватися на доброго коміка, до чого в него спосібности справді є, бавить п. т. публику карикатурою ітд. ітд.

Вплив суспільности на театр, театру на суспільність є зрештою так очевидний, що других точок спільности я розбирати не буду. Мені здаєся, що і тоті короткі замітки перекопають кожного, що тут річ не в самім театрі, а в суспільности. Чим пересякла вона, тим пересяк і театр, і коли в суспільности застій, апатія, то і в театрі нема житя, нема виховуючого-образуючого елєменту, бо єго нищить сама інтелігенція тим, що не піддержує театру ні матеріяльно ні морально. Має ся тут річ так само, як з усіми проявами нашого народного житя. Мов корінє ростин в землі, неначе проміні ув огнищу, так і вони з своіми хибами мають початок в суспільности. І коли суспільність апатична, коли хорує що так скажу на анемію, то нею заражене усе, що вийшло з єі лона. На анемію хорують інстітуціі і товариства, часописі і література, житє публичне і театр. Тому то, застановляючися над розвоєм театру руского і бажаючи єму красшоі-красшоі будучности, ми головну увагу звертаємо на саму суспільність. Щоби театр розвинувся в корисну інстітуцію, треба поперед усего, щоб ми самі станули висше й розвинулись. Треба, щоби в нас самих більше було крови й думок, заінтересованя та енергіі, науки й житя!

¹⁾ Оперетки у нас і доси виставляються як у Львові так і на провінціі. Ми старались о інформаціі у компетентних осіб і довідались між іншими, що за час від 1-ого січня до 2-ого грудня 1890р. були представлені "Зелений Остров" 7 разів, "Весела війна" 11 ітд. ітд. а одно з найліпших "Наймичка", лиш оден однісінький раз!

²⁾ Ми зовсім годимося з ш. автором на характеристику нашоі суспільности, та додамо, що тут треба мати добре на оці публику-зрителів і тих, котрі йій подають штуки (не артистів). Що до публики, то вона може й менше винна в злім стані руского театру ніж ті від котрих залежить, давати сякі чи такі штуки, се б то в першій лініі "Бесіда". Напр. тамтого року, на зглядно ліпших штуках — "Не судилось", "Глитаю" та "Різдвяній ночі", — публіки було повно, і поза кілько знаємо, ті штуки дали дирекціі найбільше доходу, коли тимчасом найбільше недобору було як раз із тих штук, котрі сам д. Левіцкий ставить найнизше. На такіж штуки ніякий освічений Русин і не повинен ходити. Щоби двигнути наш народний театр, на се треба власне "Бесіді" чи ще там кому 1) дбати про ліпший матеріяльний стан артистів та йіх артистичне образованє і 2) давати штуки цінні, котрі би своєю моральною силою, тягли и виховували нашу суспільність що до артистичного смаку. Ба, колиж бо ті, що правлять нашим театром, самі йдуть в самих остатних рядах літературного вихованя в загалі. І се мають бути провідники та вихователі нашоі суспільности! Ред.

Ся статя була готова ще для 24 ч. Народа з 1890 р. та годі єі було доси помістити, для браку місця. Ред.

[Народ]