Каталонія вирішила трохи датися на стримання. Представники уряду провінції, який ще зовсім недавно декларував твердий намір створити самостійну державу, вже не проголошують своїх звичних полум'яних філіппік. Все вказує на те, що місцеві політики усвідомили нереальність втілення в життя попередніх гасел про незалежну державу Каталонію до середини 2017 року.
Нещодавно речник каталонського уряду Неус Мунте оприлюднив заяву новообраного президента Женералітату Каталонії Карлеса Пучдемона, де чітко проглядається відсутність намірів проголошувати найближчим часом незалежність провінції в односторонньому порядку. Каталонський уряд усвідомлює, що для відокремлення від Іспанії бракує і достатньої народної підтримки, і конституційної більшості в парламенті провінції.
Зрештою, і незалежницький табір Каталонії, попри здобуту більшість на виборах до місцевого парламенту восени минулого року, виявився не достатньо монолітним. Це продемонстрували вже хоч би вибори керівника уряду – президента Женералітату Каталонії.
Парламент провінції обрав президента фактично в останній момент. Голосування відбулося пізно увечері в неділю, 10 січня. Якби до опівночі парламент не зміг визначитися з кандидатурою, то в Каталонії довелося б проводити нові вибори парламенту провінції.
Цього вдалося уникнути після того, як чинний голова автономії Артур Мас відмовився від подальшої боротьби за свою посаду, щоб відкрити дорогу створенню урядової коаліції у складі виборчого альянсу Junts pel Sí («Разом скажемо так») і ультралівої партії CUP («Кандидати народної єдності»). І щойно тоді Карлес Пучдемон отримав 70 голосів депутатів коаліції. При тому 63 парламентарі проголосували проти його кандидатури, ще двоє під час голосування утрималися.
Історична ретроспектива
Отже, Барселона поки що змирилася зі статус-кво. Що він передбачає? Якими правами на цей момент володіє Каталонія і які зобов'язання існують в неї щодо центру, а в центру щодо неї? Перш ніж відповісти на ці запитання, зробімо короткий екскурс у каталонську історію.
Коріння каталонського територіального самоврядування сягають ще VIII століття по Христу. Більша частина Каталонії якщо й була під мавританським володінням, то дуже короткий проміжок часу.
Кілка століть каталонські графства перебували під протекторатом каролінгських монархів. Щоправда, 987 року, коли на зміну Каролінгам прийшли Капетінги, Каталонія відмовилася заприсягти засновнику династії Ґуґо Капету.
А вже 988 року граф Барселони Буррель II проголосив свої території незалежними і від маврів, і від франків. Цей рік вважається роком народження Каталонії.
Протягом IX–X століть Каталонія дедалі більше ставала суспільством алодів (від кат. alou), дрібних селянських родинних фермерських господарств, які виробляли достатньо сільськогосподарської продукції, щоб провадити торгівлю. Такі господарства стали основою економічного процвітання краю.
Саме тоді в Каталонії виникають такі специфічні інститути самоврядування, як каталонські кортеси (Corts Catalanes). Це такі собі станово-представницькі збори, фактично парламенти, причому найдавніші на території Західної Європи. Сукупність каталонських представників у кортесах називалася Женералітатом (Generalitat) — ця інституція дожила до наших днів.
1137 року було створено федерацію Каталонії і Араґона, яка у ХV столітті внаслідок династичного шлюбу Фердинанда Араґонського й Ізабели Кастильської влилася до Кастильського королівства. Утім ще довго за Каталонією зберігався певний суверенітет.
Фердинанд Араґонський та Ізабела Кастильська
1714 року Каталонія втратила велику частину своїх вольностей, зазнавши поразки у війнах за іспанську спадщину. В Мадриді було короновано Філіпа V Бурбона, прихильника централізму й абсолютної монархії. Ця прикра поразка спричинила скасування каталонських законів та установ (вціліло лише Каталонське приватне право, та й то не повністю). З цього моменту історія Каталонії становить собою довгу боротьбу за відновлення суверенітету, важкий процес національного відродження.
Щойно на початку ХХ ст. був зроблений скромний крок у бік автономії — створення Манкомунітата (1914), який був простим об'єднанням чотирьох провінційних рад (адміністративних органів, створених в 1833 р.) з суто адміністративною метою. Повне відновлення політичних інститутів стало реальністю за часів Другої іспанської республіки. Демократична Конституція 1931 року проголосила в Іспанії новий територіальний устрій.
1932 року був затверджений Статут каталонської автономії, який відновив Женералітат, структуру самоврядування, що складалася з президента, парламенту, уряду і Верховного суду.
Проте переворот генерала Франко і поразка республіканських сил в драматичній громадянській війні (1936–1939) призвели до встановлення в Іспанії на чотири десятиліття тоталітарного режиму, який покінчив з правами і свободами Каталонської автономії. Адже Каталонія в часи громадянської війни була чи не головною цитаделлю республіканського руху.
Барселона, липень 1937
Франкістська диктатура створила абсолютно централізовану ієрархічну державу, скасувала всі каталонські урядові установи, переслідувала, арештовувала і виганяла з країни каталонських активістів, піддавала жорстоким репресіям каталанську мову і каталонську культуру, прагнучи знищити історичну самобутність каталонської нації.
Зі смертю генерала Франко в Іспанії почався так званий «демократичний перехід». У цих умовах відбулося відновлення Женералітату. В Іспанії почалися нові, незвичайні процеси, кульмінацією яких стало затвердження нової Конституції 29 грудня 1978 року.
Ґарантована Конституцією автономія
З історичної ретроспективи ми довідуємося, що каталонському самоврядуванню вже понад тисяча літ, що каталонці ніколи не мирилися з втратою самостійності, за найменшої нагоди домагалися розширення своїх автономістських прав.
Тож тепер повернімося до питання про те, як виглядають нині каталонські вольності. Згадана Конституція 1978 року ознаменувала собою новий етап в історії Іспанії, оскільки скерувала країну шляхом європейського повоєнного демократичного конституціоналізму. Адміністративно-територіальна структура іспанської держави формувалася вже за новою політичною схемою, спрямованою, зокрема, й на вреґулювання досі невирішених історичних проблем.
Виникли нова форма держави, яка за Конституцією називається «соціальною і демократично правовою»; нова форма уряду — парламентська монархія; нова форма територіальної організації політичної влади, відома як «держава автономій (самоврядних громад)».
Новий адміністративно-територіальний устрій, здавалося б, мав би задовольняти автономістські прагнення каталонців. Адже Конституція створює всі передумови для побудови самобутньої схеми політичної децентралізації, яку важко підігнати під будь-яке з чинних визначень (федеральна, реґіональна, інтеґральна). Вона ґрунтується на праві на автономію «етносів і реґіонів» Іспанії. Хоча в Основному законі застережено, що ця автономія не має бути «на шкоду солідарності між ними (етносами і реґіонами. — «Z» ) та на шкоду єдності іспанської нації».
Фахівець з цього питання Енрік Фоссас Еспадалер — професор конституційного права в Автономному університеті Барселони — пояснює:
«Нова форма територіального устрою припускає вертикальний розподіл державної влади між центральними інститутами влади і територіальними інститутами (так званими communidades autonomas, автономними громадами).
Поряд з цими принципами автономії, єдності та солідарності в основі конституційної схеми політичної децентралізації лежить ще один принцип — принцип «ранжування», або принцип «обмеженої свободи», який і робить її воістину незвичайною. Справді, щоб Конституція відповідала різному стану й різним цілям іспанських етносів і реґіонів, батьки-засновники не створили якоїсь замкнутої, повної системи в самій Конституції, а тільки заклали основи і заснували процедури, що дозволяють різним територіям, не виходячи за рамки Конституції, досягати того ступеня автономії, до якого вони прагнули.
Це чітко сказано в ст. 143: «Здійснюючи право на автономію, яке визнається в ст. 2, прикордонні провінції зі спільними історичними, культурними та економічними характеристиками, острівні території та провінції з історичною реґіональною самобутністю зможуть отримувати автономію і проголошувати себе автономними громадами».
Водночас у чинній Конституції Іспанії відчувається певна незакінченість, неповність, вона не визначає остаточно організацію державної влади. Тому, як вже стверджувалося раніше, й процес територіального устрою затягнувся. Незвична конституційна система автономій a la carte створює основи «реґіоналізованої держави» (regionable state) для переходу від старої унітарної, централістської держави через «процес автономізації» до «складеної держави» (composed state).
Відповідно до згаданого принципу «ранжування» частка політичної влади, яка припадає на кожну автономну громаду, не визначається самою Конституцією, але кожна громада має визначити її у своєму Статуті автономії, не виходячи при тому за рамки Основного закону.
У конституції, звісно є перелік питань, котрі підпадають під ексклюзивну юрисдикцію держави, центру: 1) питання, безпосередньо пов'язані з суверенітетом держави (громадянство, міжнародні відносини, збройні сили, грошова система, митний режим); 2) деякі галузі права (комерційне, кримінальне та трудове законодавство); 3) елементи, що вважаються інтеґральними чинниками (загальне економічне планування); 4) питання, які є істотними для реґулювання життя країни (охорона здоров'я, юридична система місцевих адміністрацій, організація гірничорудної промисловості, засоби масової інформації тощо). Всі інші компетенції може привласнити собі громада, якщо внесе їх у свої статути.
Коли Каталонія визначала межі компетенції своєї влади в Статуті автономії, вона дотримувалася принципу «отримання відсутнього» в Конституції, тобто заповнювала всі прогалини, не заповнені компетенцією держави. Тож вона залишила у своїй винятковій компетенції такі питання, як культура, наукові дослідження, надра, туризм, громадські роботи, рибальство, дороги, спорт, реклама, захист неповнолітніх, фонди та асоціації тощо. Треба зазначити, що територіальний поділ влади не торкнувся влади судової, яка єдина на всій території іспанської держави.
Каталонський Статут передбачав також створення спільних паритетних комісій з представників центрального уряду і громад, які укладають угоди у вигляді королівських декретів уряду (Reales Decretos del Gobierno). Ця процедура чинна вже багато років і всі ті роки залежала від ступеня політичного взаєморозуміння між панівними силами Барселони і Мадрида.
З усього тут викладеного легко зрозуміти, що система розподілу компетенцій доволі заплутана і що зробити чітке розмежування між сферами юрисдикцій Каталонії і центру дуже складно. Ця обставина, поряд з позицією панівних сил обох рівнів, призводила до постійних суперечок. І оскільки в цій системі вирішення конфліктів з питань юрисдикції є справою Конституційного суду, то його роль як арбітра, який визначає відповідні сфери компетенції, завжди була вирішальною.
Камінь економічного спотикання
Проте головним каменем спотикання у взаєминах центру і провінції стали фінансові питання. Конституція ґарантує громадам певну фінансову автономію «згідно з принципом координації з державною скарбницею і солідарності з усіма іспанцями».
Перша частина фінансових ресурсів автономії складається з належної їй частки сумарного державного доходу від прямих і непрямих податків. Сюди зараховано такі податки, передані від держави Женералітату: надзвичайний податок на майно фізичних осіб, податки на спадщину, на передачу майна і на предмети розкоші.
Друга частина цих ресурсів складається з надвишок до державних податків і, зрозуміло, з власних податків — місцевих і особливих. На практиці можливості Женералітату засновувати нові податки існують радше теоретично, ніж реально (досі був заснований тільки податок на азартні ігри), а надвишки до чинних державних податків можуть призвести до різкого падіння популярності Женералітату. Податки, що становлять основний кістяк системи оподаткування (прибутковий податок, податки з підприємницьких товариств, непрямі податки у вигляді націнок), Женералітату не передаються. Тож у Каталонську скарбницю надходить головно те, що йому передає центр.
Саме цей момент і провокує невдоволення каталонців, надто коли настають тяжкі часи. Фінансова криза в Іспанії загострила відносини між центральним урядом, який перейшов до політики суворої економії, і громадами. Прихильники сецесії почали переконувати мешканців провінції, що Каталонія як суб'єкт королівства зазнає бюджетної дискримінації. Так, у 2010 році каталонці внесли до бюджету Іспанії податків на суму, що в середньостатистичному обсязі обчислювалося як 118,5% до загальнонаціонального рівня, але при тому отримали субсидій на суму, яка становила лише 98,9% від середнього в країні рівня. Саме тоді, за даними соцопитувань, вперше за всю історію автономії число прихильників незалежності Каталонії від Іспанії перевищило планку 50% від усього електорату.
Тоді в Каталонії став популярним такий кавал: «Якщо відокремити Каталонію від Іспанії, вийде Південна Швейцарія, а решта Іспанії перетвориться на Африку». Чи не завищували каталонці уявлення про власну економічну значущість? Спробуймо з'ясувати.
Як зазначає професор економіки Мадридського університету Едуардо Ріос, внесок Каталонії в бюджет держави справді перевищує одержувані нею бюджетні кошти. Каталонія таки є економічно найрозвиненішим реґіоном Іспанської держави. Реґіон виробляє верстати та обладнання, одяг, хімічні товари і лікарські препарати. На Каталонських заводах збирають автівки Audi, Seat і Nissan. Добре розвинена місцева металургійна промисловість. Продукція каталонських м'ясо-молочних комбінатів розходиться цілим світом. У реґіоні функціонують дві атомні станції, багато індустріальних парків, зокрема в районі Коста-Дорадо. Також тут дуже розвинена туристична інфраструктура.
Згідно з офіційними даними Мадрида, Каталонія, де проживає 16 відсотків населення всієї Іспанії, щорічно віддає державі у вигляді податків суму, яка становить 20 відсотків усіх бюджетних надходжень країни. Вона змушена спонсорувати і держструктури, і більш відсталі області Іспанії, такі як Андалузія чи Естремадура.
«Проте перерозподіл бюджетних доходів між більш і менш прибутковими провінціями є цілком нормальним явищем, притаманним будь-якій державі, де є різниця в рівнях розвитку реґіонів. Частиною своїх податків діляться й інші багаті рґгіони, наприклад Мадридський округ», — пояснив Едуардо Ріос. Водночас він звернув увагу на те, що в Каталонії, навіть незважаючи на «дискримінаційну» податкову політику Іспанії, дохід на душу населення становить 28,4 тисячі євро за середнього в країні в 22,7 тисячі євро.
«Прихильники каталонського суверенітету вважають, що відданий центру податок вони могли б витратити на підвищення свого добробуту. І забувають, що з цих грошей — у разі здобуття незалежності — їм довелося б оплачувати свої витрати: утримувати армію, поліцію, дипломатичну службу, юстицію, соціальне страхування разом з пенсійною системою, аеропорти, залізниці, автобани та багато іншого, що нині перебуває на утриманні іспанської скарбниці. Поки що ці потенційні витрати Каталонії ніхто не підраховував», — зазначив професор Ріос.
Але це ще не всі й далеко не найдошкульніші несподіванки, які можуть звалитися на голови каталонців у разі виходу провінції з Іспанії. У разі здобуття незалежності серйозного удару зазнає зовнішня торгівля реґіону. Адже на Іспанію припадав максимальний обсяг зовнішньоторговельних операцій Каталонії — 44 мільярди євро. Для порівняння: обсяг експорту з Каталонії в Європейську Унію становить €37 мільярдів, а в інші країни світу — €22 мільйони. У разі самопроголошення незалежності падіння продажів в Іспанію може досягти 50 й більше відсотків. До того ж зростуть видатки, пов'язані з логістикою та проходженням прикордонних процедур.
Не треба також забувати, що в разі сецесії Каталонія опиниться й за межами ЄУ. І чи вдасться їй потрапити назад до європейської спільноти — це ще велике питання. Вихід з Унії ознаменується припиненням надходжень європейських субсидій, зокрема з фондів реґіонального розвитку та підтримки сільгоспвиробників. Виникне дуже складна проблема з валютою. Каталонія теоретично зможе послуговуватися євро на таких самих умовах, як це роблять країни-нечлени ЄУ Чорногорія і Косово. А значить, як і вони, не зможе впливати на валютну політику. Важка доля чекатиме на каталонські банки, які більше не зможуть отримувати кредити на пільгових умовах.
І це ще не всі передбачувані неприємності. Директор Мадридського інституту економічних досліджень Хосе Луїс Фейто попереджає, що з незалежної Каталонії втікатиме й іноземний, і місцевий капітал. Причина все та сама — фінансово-економічна ізоляція сецесійного реґіону. «Зрештою, процес втечі вже почався — багато хто не бажає ризикувати в очікуванні, чи вдасться сепаратистам домогтися свого. Наприклад, наприкінці вересня минулого року американський кондитерський концерн Mondelez (колишній Kraft) ухвалив рішення перенести свою штаб-квартиру з Барселони до Мадрида. І хоча офіційний привід — продиктована бізнесом необхідність, все ж немає сумніву, що концерн побоюється можливого відокремлення Каталонії. Тільки в Мадрид з Каталонії переїхали за останні три роки більше тисячі підприємств. Приміром, фірма Cobega, яка належить американській Coca-Cola, або Natur House, світовий лідер в галузі харчування та дієтології тощо. За даними опитування, проведеного мадридським Інститутом оподаткування в червні 2015 року, в разі проголошення незалежності Каталонію полишать чотири з кожних десяти великих підприємств, у тому автомобільний завод Seat і найбільше видавництво Planeta», — зазначає Хосе Луїс Фейто.
І найголовніше, про що взагалі страшно й говорити. Уявіть собі на мить, що футбольний клуб «Барселона», який щойно став чемпіоном в національній першості й залишається лідером чинного сезону, припинить участь в іспанській лізі. «Краще смерть, ніж така потеря», — промовив би я, якби був правдивим каталонцем.
29.01.2016