Тольмайн.

З приватного листу кадета Володимира Бемка.

Є се місто Тольмайн.

Здобутє його далоб ворогови стратеґічні користи.

Італїйські дезертири принесли вістку, що на днях має зачати ся ворожа офензива. Італїйські війска збирають ся, сили їх ростуть годинами. Офензива має зачати ся на цїлому фронтї Сочі (Isonzo).

"Тольмінську (Італїйцї кажуть: Tolmino) рожу мусимо здобути — писав в приказї до військ італїйський ґенерал — та тямте: рожа кільцї має, які неодного з вас покалїчать. Але аромат сеї рожі — її здобутє — принесе вам славу, а вітчинї користь. Ідїть у бій бодро, на вас глядить цїла Італїя!"

І пішли в бій сини Італїї. Пішов наступом цвіт війск — т. зв. Альпіни.

Сю вістку приняли ми якось радо. Ворожа тактика, оперта лише на т. зв. барабаннім огни (Artillerietrommelfeuer), себто на масовім острілюваню наших позицій лише артилєрією, — нам доволі надоїла. Цїлими днями сидиш прикований до своєї ямівки, вслухуєш ся в гук вибуху ріжнокалїбрових ґранатів — в непевности кождої слїдуючої хвилї — а ворога не бачиш. Тому всї ми відітхнули лекше, бо — як неодин говорив — коли ми стільки намучились, то тепер і вони закушають сього. "Приходїть, беріть рожу!" — думав кождий, а певно відхочеть ся вам. Кождий хотїв виляти злість з серця, кождий хотїв пімстити ся.

Минуло кілька днїв. Сповнили ся слова італїйських дезертирів.

Одної спокійної днини зрана заграла ворожа артилєрія. Ну, — подумав я — без прелюдії нема опери. Огонь став змагати cя з кождою хвилиною. У воздусї шуміли раз по раз то малі та великі ґранати, переплїтані посестрами шрапнелями. На мінуту падало яких 20—30 штук сього дару божого.

З запертим віддихом сидїла моя сотня в т. зв. резервових ровах, віддалених на яких 50 кроків від ровів стрілецьких, де було тодї лише кілька постів.

Коло полудня втих огонь артилєрії. Ми відітхнули. Крім вчасти знищених стрілецьких ровів і кількох ранених — страт не мали ми нїяких.

Нараз десь о 2 год. по полудни почули ми огонь пушок. Наче зелєктризована побігла цїла сотня на свої місця у стрілецькі рови. Глядимо: не видно нїкого. Чути лише свист ворожих кульок. Се стріляли Альпіни, але з ровів не показували ся. Ждемо й не стріляємо, ігноруємо їх стуканє.

По якомусь часї зашуміли знова "більші вороги" — сим разом італїйська артилєрія стріляла влучно. Наслїдки стрілянини були страшні, наші рови розбиті зовсїм й присипані землею, навкруги крик і зойки. Там біжить один з окрівавленою головою, тут знова другого бандажують; ось полетїла наче воробець у воздух торнїстра, а там таки руками відгребують купу землї, що присипала живого чоловіка. Всюди чути:

— Бандажуй, брате!

— Мамко моя!...

А ось чорний від диму й від землї котить ся один мов божевільний... Просто пекло. В таких хвилях стаєш безрадний, не думаєш про нїщо, забуваєш про все...

Альпіни все ще не показували ся. Бачучи сей "гаразд", був я вдоволений, що вони не штурмують, а то не було кому вже й відбивати.

По хвилї огонь артилєрії втихає. Час від часу падуть ворожі стріли далеко поза стрілецькі рови, шукаючи резерв. Гляджу мимоволї вперед і очам своїм не вірю: Альпіни показали ся!

Що робити, коли нас так мало? Ми рішучо за слабі, щоб відбити їх наступ. Але готовимо ся.

Вмить затраскотїв машиновий кріс один, другий. Недобитки наші також отворили сильний огонь. Та що се значить? Альпіни біжать густими лїнїями з криком:

— Avanti, аvanti, Savoya!

Вже й дротяні перешкоди тнуть... Ще кілька хвилин, а позиції наші будуть для нас страчені!

Нечайно позаду нас рознїс ся крик:

— Урра, урра!

Сотка пушок ревнула мов один мерзер. Се резерви прийшли. Вступає надїя.

Закипіло мов в пеклї. Урра, бий, eljen, avanti — крик, зойки...

Чоловік тратить панованє над собою, тратить власть над своїми думками, кричить, кидаєть ся — стає звіриною.

Захитали ся Альпіни, подали ся в зад, встелюючи поле своїми трупами. В погонї за ними отворено сильний огонь з усїх родів оружя.

Вкінци і се втихає. Наступ відперто.

Лише на зелїзному колї між дротяними перешкодами повис на дорозї Альпінець. Острий кінець зелїза вбив ся в його нутро, лице посинїло, очи вилїзли на верх, а руки держать ціпко зелїзний кіл — наче хочуть його вирвати... Згинув страшною смертю.

Декуди чути лише зойк, стони, лемент, мольби ранених о поміч. Се мучили ся нещасні сини Італїї, що зазнали страшних аром "Тольмінської рожі..."

Падолист 1915 р.*)

*) Лист сей дістав п. Іван Нїмчук з початком грудня м. р. В битві сїй брав участь IV. баталїон українського 24 п. п., про відзначеня якого писало ся недавно в цїлій пресї.

[Дїло]