...серпень 1916.
І.
Ми розуміємо нинї, що то є приказ. Ми розуміємо також його необхідність. Колиб не він, якби то виглядала наша ситуація! Розбиті, побиті, висміяні ворогом, подавати ся мусїли-б ми назад, а затрачуючи пядь за пядю свою землю, були-б ми присилувані здати ся на ласку й неласку ворогови. Так не є і не станеть ся. Ми є побідниками на цїлій лїнїї, посуваємо ся наперід, невтомно, нестримно. І в нас страти менші, дух у нас бодрійший, кождий крок вперід подвоює нашу силу, додає духа. Се наслїдки одного слова: приказ. Довгий час поверховне було в нас його розуміннє; він був, але не там, де є нинї. Нинї він у нашій крови, у наших кістках. Він опановує, як загал, так кожду одиницю зосібна. Він наша святощ, наша смерть, наше життє. Коли прийде до нас, затихає все, що не стоїть з ним у звязку. Він приковує нас до себе, стає нашим паном. Могутнїй, сильний, зрозумілий начеб голос дзвонів на трівогу. Він відриває нас від своїх, від думок, від життя. Він дає нам иншу, йому лиш питому форму. Він каже видержати на позиції, йти наступом. Він такий сильний, що не знаємо трівоги серед граду куль і ґранатів, не разить нас гук експльозій, нї потоки крови. Під його могутнїм впливом сильнїйшають груди, залїзнїють нерви, кріпшає сила зору, а затрачуєть ся, малїє все те, що стоїть з ним в безпосереднїй або посереднїй колїзії. Він, а нїщо инше пре нас все вперід і вперід, хоч смертю засїваєть ся поле. Він переступає нами дротяні засїки, підміновані поля, високі хребти гір і непрохідні ріки.
Він імператив!
Ми знаємо сьогоднї, що то є приказ. Дорога, дуже дорога була наша школа, але виплатила ся.
Ми винесемо його яко святощ із сього крівавого дужання та поставимо яко найкращий трофей на престолї рідного краю.
...вересень 1916.
II.
...Війна виробила в нас самостійність. Вона навчила нас ходити без палицї, не оглядати ся на боки, навчила нас кождого зосібна бути собою. Кождий з нас знає, що має робити, знає найти ся в кождій ситуації, відповідає на питаннє без відповідача, відповідальний за себе. Коли густа ворожа маса наступом грозить позиції, в час кождий з нас починає стріляти, голосить трівогу й подає дальше. В таку пору нїхто з нас не біжить питати ся, кождий знає, що як вже хата стане в полумінях, на нїщо тодї рахунок. Кожда хвилина в таких разах дорога. Сприт і вмілість виводили нас із найтяжших ситуацій, гроза переставала бути грозою, страх страхом, а замісць первісного крику переваги й надїї чули ми у ворожих рядах розпуку, зневіру, резиґнацію. А рішала густо-часто одна хвилина, один стріл, одна ручна ґраната. Старали ся ми завжди задержати зимну кров. Дріжаннє рук було лихою ворожбою, воно було заповідю програної. Один хиблений стріл відкривав нераз ворогови дорогу до позиції. А тодї? Горе тим, що зостали ся, горе тим, що є на сусїднїх відтинках! За одного терпить загал, затрачуєть ся дорога, кровю здобута пядь землї, густо-часто важна в наслїдках. А все те наслїдком дріжання рук, наслїдком затрати панування над собою, наслїдком побіди лихої прикмети. Ми не розбігали ся, коли ворожа куля поцїлила команданта. Ми перестали бути тим, чим були давнїйше, — чередою. І не розбігаємо ся нинї так, як бувало, коли впаде пастирь. Війна показала нам щойно наглядно, які наслїдки того, ми бачили власними очима, яка доля була тих, що подібні були до череди без пастиря. Кождий з нас учив ся бути пастирем. І навчив ся з часом і нинї є ним. Кожда голова сьогоднї думає, очі кождого дивлять ся, уха надслухують рука бє як найблїпше, а темпо змінюєть ся, як позволяють обставини, щоб з найменшими стратами віднести як найбільше успіхів. Давнє порівнанє, що кождий з нас є слїпою частинкою великої машини, трубкою, колїсцем чи волосом, храмає подекуди. Кождий з нас має свободу рухів, як камертон свободу голосу. Тут і там вибивають обставини своє всесильне, необхідне, пожиточне в нас тавро. Ми вразливі на тони, які наважилися на наше істнуваннє. Кождий з нас про себе розуміє се добре. Сей тон найважнїйший для нас серед нинїшнїх обставин, тому й такі чуткі стали ми на нього. Коли рознесеть ся по позиції звук: periculum in mora (небезпека близько), гомонить його пісня у кождого з нас з неменшою силою нїж він сам. Під сим оглядом ми вже не дїти, а зрілі мужі, не топорище, але цїла сокира, не бездушна товпа, але свідома, бо в кождім з нас бє серце, думає думка, бачуть очі, слухають уха, кождий з нас на той самий зразок будований, що й цїлість. Ми чуємо се, ми того свідомі.
Ви не пізнаєте нас по війнї.
...вересень 1916.
III.
...Війна навчила нас не подаватися. Як нераз тяжко нам було серед тарабанного вогню, як щербила ся наша залога, як зойком і смертним конаннєм наповняло ся повітрє, як ляла ся тепла кровця, а ворожий огонь рвав, розривав у нас окопи, ми не подавали ся. Як нераз ворожа сила перемогою йшла на нас, як нераз, здавало ся, що ось-ось паде наша позиція в руки ворога, ми бороли ся до останка. Кидали кріс, як не стало набоїв, хватали ґранати, а як тих не стало, йшли на дужаннє руками, зубами. Повірена позиція була нам все свята, а почуттє обовязку глибоко в нас вкорінило ся. Нераз ішли похвали за похвалами для нас. Вони приємно нас вражали. Але ми не для похвал сповнювали свої обовязки. Се було щось инше, більше, могутнїйше, що вселило ся глибше, так глибоко, що там не місце для проминаючого виразу похвали. Бо й не соломяним огнем була наша оборона, завзятість, крівавленнє. Під сим оглядом ми змінили ся. Ми не запалювали ся й не погасали — ми горіли постійно. І сей постійний огонь все був нашим спасеннєм. Се щось таке, чого не можна описати, означити нам його годї, але ми чуємо його присутність у собі, його могутню силу, його невмирущість. Часом, о, не часом, а багато разів се бувало, без хлїба й води, серед слоти та спекоти, у водї і в болотї на розжарених полудневим сонцем камінях серед жаркого вбійчого для наших грудей повітря, серед грози могутньої новочасної воєнної технїки — ми таки не подавали ся. Здавало ся, що удари та злиднї перейшли границї сил наших, що голод і холод стане паном ситуації. А таки так не стало ся. Сильнїйшим над усе, що нам зносити доводило ся, було те, що в нас постійно горіло, що було істотою нашого орґанїзму, що вселило ся в найменший атомик нашого тїла. Отсим то ми спинювали ворожий напір, а не чим иншим. Отсе то ставило нас неподвижним муром навперек дороги наших ворогів. На отсїм то щербила ся ворожа сила, отсе то карало гордощі й зарозумілість наших противників.
Ось таку то прикмету придбали ми на крівавих боїщах, — не в однім або в двох днях, а протягом довшого часу, цїлих лїт. День за днем ся прикмета, сей постійний, невмирущий огонь поширяв ся у нас, доки з часом не увійшов у кров і кість. Нинї ми зрілі під сим оглядом. Тверда школа витиснула на нас нестерте тавро, вселила в нас те, що в завзятій, страшній боротьбі було нашим спасеннєм, а в наслїдках великою справою.
Отсю то невмирущу силу принесемо в рідний край, коли доля нам позволить щасливо вернути ся до дому.
...жовтень 1916.
IV.
Нас війна загартувала. Дивуємося самі собі, як можна се й те перенести; а найбільшим оптимістам не пересунуло ся навіть у голові, щоб можна так довго серед таких твердих обставин зносити тяжкий труд війни. Можна. Ми сильнїйші, нїж нам колись здавало ся, в нас більш енерґії, ніж ми давнїйше думали. І десятої її частини ми не зуживали в часї спокою, а шкода. Подумаймо: нас стільки мілїонів, скільки годин працї ми даремне перетратили денно! Обчислїм, скільки кроків ми через невикористаннє своїх сил лишили ся позаду в нашім економічнім, культурнім і національнім розвитку. Так дальше бути не може. Се по війнї змінить ся. Іграшкою для нас стане праця на кождій области; бо ми виконували тяжшу, серед твердших обставин, у порівнянню з давнїми передвоєнними обставинами.
Перестанемо також бути плакучою нацією, якою були давнїйше. В нас нинї гарт душі й тїла. Залїзна витривалість витворила ся в нас серед сеї воєнної заверюхи. Не сльози ллють ся, коли доля бє, а затискаєть ся кулак. Не хлипають груди, але дишуть відпором і думка шукає реванжу. Не опускаємо рук, але закочуємо рукави. Ми придбали собі прикмети душі. Скільки-ж то разів ми на позиції робили ту саму роботу! Що день, цїлий день, цїлу ніч, кінця не було сїй працї. Що ворожа артилєрія розбила, треба було раз-у-раз направляти, бо загрожена була позиція. А ми навчили ся, як боронити, не давати. Наш труд не був даремний. Він вінчав ся побідою. Гарно-б то ми нинї виглядали, колиб замісць брати ся до працї опускали руки та втирали сльози! На такі сентименти ми не мали часу, не будемо мати й опісля. Додаймо до того, що відносини, серед яких нам доводило ся виконувати сю працю в полї, були тяжкі. Часто холод, також і голод. Невиспані ночі, ослаблений орґанїзм, нерідко хорий. Нинї самі не пізнаємо себе. Давнї ми й нинїшнї се ріжниця! Ми нагадуємо собі нераз неодно з часів перед війною. Не так зладжений харч, зазимна або загаряча страва, недосить білий хлїб і багато такого инщого. Вірте нам, що ми нинї стидаємо ся себе з тих часів. Дїтям лише можна щось подібне простити, мужам нїколи. Сї лихі прикмети зникнуть без слїду по війнї. А як вибагливими ми ставали! Ми народ бідаків! Сміх бере, коли згадаю, як то пильно, кілька разів студіювали ми карту страв. Начеб вони були цїлю, а не способом життя! Нинї заїдаємо часом окрушини хлїба, коли ворожий огонь здержує нам довіз, а рідко коли їмо більше нїж раз на день. Часи зміняють ся і ми з ними. А як нам смакує при роботї сей кусок хлїба! Не білого, як колись, який кидало ся, не доїдало ся. Полїтична перевага жолудка змалїла та змалїє. Їда стане способом, а нїчим більше. Так само з багатьома иншими явищами станеться, які починали в нас відгравати невластиву ролю. По війнї! Нехай же благословить ся її імя, коли вона зверне наш народ на правий шлях. Наш рідний край жде витривалих робітників, бо поля досить, а робочих рук мало. Не лякаємо ся сього. Зможемо поконати й се. Здвоїмо працю, бо ми се в силї, зменшимо вимоги, бо ми навчили ся меншим обходити ся. Перейдемо, поборемо перепони, які малими будуть для нас у порівнанню з тими, які ми мусїли поборювати у війнї, в школї гарту нашої душі й тїла.
...вересень 1916.
V.
...Небайдужою була нам доля тих, яких судьба лишила вдома, тверда ворожа рука вивезла на далекий Сибір, або тих, яким воєнна заверюха велїла тиняти ся далеко від рідної країни. Ми живо цїкавили ся ними, цїкавимо ся й нинї. Спочуваємо їх долї, бо й ми її знаємо. Ми відчуваємо те, що й вони, бо вони нам близькі, бо вони й ми дїти одного народу, сини одної землї.
Коли рука білого царя наважила ся на нашу країну, відчували ми дуже добре долю тих, які лишили ся на сторожі тяжко придбаного народнього добра. Се, що вони тодї зазнали, нас також болїло, се що їм довело ся перебути в тюрмах і казематах, крівавило і нас. Їх доля нас обходила, хоч і нам доводило ся зносити тяжкі труди, які накидає війна. Ми свідомі були їх думок. Не усміхали ся їх уста, а ронили сльози очі, не в голові їм були радощі, а хвилювали від жалю та плачу груди, коли надходили до них вістки з поля крівавих боїв. А завмирали вони, коли їх не було. Ми се знали. Нам було се очевидно. Бо чиж не терпить цїла людина, коли приляже рана до частини її тїла. Чиж не терпить цїле дерево, як хто відчахне галузку з нього. Ми себе взаїмно потїшали, обріхували. Читаючи їх листи до нас, знали ми, що се брехня; наші до них також були брехнею. Яке високе етично се взаїмне дуреннє! У них недостача, ми се знаємо. Сього нема, того недостає, сього замало. А в листах стоїть все та все: нам добре, ти лиш нами не жури ся. І з нами таке саме. Гуде земля, кане дощ, ллєть ся кров, чути стони, але доносити про се нїхто не думає. Хиба по всїм. У нас добре, спокій, погода. Се взаїмне дуреннє, обопільна брехня є без сумнїву висловом любови, почуття єдности нашого народнього орґанїзму. Ми свідомі їх положення. Докладно знаємо, яке в них добро. І будьте певні, що не їсть ся нам так нї білїйший і чистїйший хлїб, не йде в горло кусень мяса. Тому й лише тому, що в них того нема. Якби ми могли подїлити ся з ними! Справдї! Як радо віддали-б ми їм частину свого! І якжеж може нам смакувати їда, коли в них недостаток. Не думайте, що завидуємо їм даху над головою, коли дощ і слота мочить нас до білого тїла, що завидуємо їм чистого й супокійного повітря. І се нї. Поправдї кажу. Бо коли смерть косить вже галузки та цвіти, бажаємо, щоб зостав ся пень, який з часом покриєть ся новим убором і зацвіте запашним цвітом. Вони думають так само. Бо якжеж могли-б вони инакше думати! Ми-ж не чужі собі. Ми велика родина.
Отся затрата еґоїстичних почувань, а побіда на цїлій лїнїї їм зовсїм противних, альтруїстичних, се також подекуди заслуга нинїшньої війни. Щойно, коли нас доля взяла на пробу, виринуло неодно. Вони були в нас — певно. Але не такі, як нинї. Вони міцнїйші, яснїйші, виразнїйші. Вони є незапереченим доказом нашої національної єдности. А се, чого нам дотепер подоставало, є великим кроком наперед у нашім національнім розвитку. Се основа, на якій буде можна без страху, що завалить ся, класти будівлю наших народнїх ідеалів.
...жовтень 1916.
VI.
...Ми навчили ся любити рідний край. Перед війною ми не доцїнювали, легковажили його. Він був для нас буденним хлїбом. Здавало ся нам нераз, що слово рідний край і любов вітчини накинене, що се щось зверхнє, видумане; показало ся, що нї. Ми бачимо нинї, чим є для нас рідний край. Се не пуста фраза, нї! Фраза не перейде до крови й костей, не зелєктризує цїлого тїла, не викличе слїз і ридання. Скількиж то разів довелось нам сього зазнати. Скількиж то разів плакали старі очі, ридали груди, усміхали ся уста на вістку про рідний край. Море слїз вилило ся за Тобою, рідний краю, колихали ся груди на згадку про Тебе, чутні були живі биття наших серць, коли прийшла весела вістка від Тебе, а стогнали ми, ридали, коли Тебе постигла тверда доля війни.
Ми любимо Тебе, рідний краю! А наша любов велика, могутня, безприкладна, як велике, могутнє, безприкладне слово: рідний край. Ми чуємо нинї, чим Ти є для нас, ми відчуваємо звязь, яка нас лучить з Тобою. Се нинї; вчора було инакше. Війна виставила нас на пробу, відлучила нас. Ось через се щойно пізнали ми, що Ти для нас щось необхідне, що Ти не лише слово.
А ся велика любов до Тебе воскресла, поглибила ся, змогутнїла щойно тут далеко, далеко від Тебе. Не в себе вдома, а на чужій чужинї. Там, де горді альпейські верхи переросли хмари, де непрохідні лїси біловіської пущі, де лише багна й багна, де камінь і лиш каміннє, де чужа нам мова й природа та чужі люде. Ось там ми відродили ся. Добре стало ся. Бо ми спали якимсь дивним сном перед війною, ми не жили життєм свого рідного краю, ми не поступали, як належало, — наш розвиток був доривочний, прихапцем, а не пляново й систематично йшла наша народня робота. Війна виставила нас на пробу. Тяжку й тверду. І то не одну якусь частину, але увесь народ. Розкинені по всім усюдам, відчуваємо недостачу того, що ми передтим мали, раді-б нинї на хвилину натїшити ся нашим раєм, який був давнїйше нашим щоденним хлїбом, вижидаємо нинї, як спасення для душі, вістки від Тебе, родинний наш краю, ми Тебе давнїйше неварті дїти. Той, хто в наших душах знає читати, може лише сказати, що нам дїяло ся, коли московське море заляло наш рідний край, а що переживали ми тодї, коли та, здавало ся, непоборна сила, пішла, звідки вийшла, а наша земля стала вільною. А коли нинї щось тяжке груди приложило, то не труд і жара, холод і голод, але недостача Тебе, рідний краю! Коли вмираючі уста Твоє імє шепчуть, а груди раді-б хоч раз ще віддихнути Тобою, незаперечена тепер в нас любов до Тебе.
Ми поправили ся.
І то всї без виїмки. Нинї цїла наша нація переживає в малім процентї те, що переживав наш Ґенїй. І ми його нинї розуміємо, його голос розуміємо, риданнє за рідним краєм, бо воно саме інстиктовно видобуваєть ся з нашої душі.
Як навернені на добрий шлях дїти, повернемо до Тебе, родинний наш краю. Радїти будемо Тобою, себе віддамо Тобі на услуги. Здвоїмо працю, щоб загоїти рани, доложимо всїх старань, щоб стати з Тобою на рівнім з иншими народами ступнї. Любов до Тебе піддержувати буде наші сили. Вона буде невмирущим товчком до нашого розвитку, до здійснення наших ідеалів.
...жовтень 1916.
VII.
...Ми пізнали світ, людей, переступили традицією освячену границю, вийшли з узини думки, навчили ся свобідно порушати ся, набрали сміливости й відваги. Кождий з нас зрозумів основно гасло, яке фразою звучало в нього перед великою війною: "лише смілі пут не знають, лише смілих воля жде". Справдї ви нас не пізнаєте. Ми дуже змінили ся. І то на добре. Під час тої більше нїж дволїтньої школи могли ми дещо заобсервувати. Відкритими очима дивили ся ми на світ і людей. Ріжні краї і народи пересунули ся перед нашим зором. Людей порівнювали ми з собою, а краї з нашою країною. Ріжницї великі. Одначе одно нам впало в око й над сим ми довше призадумували ся. А саме, що з одної й тої самої глини всї люде злїплені. Що ріжниця лежить в чім иншім, в набутім, придбанім, а не, як нам здавало ся, накиненім згори. Сей мент відкрив нам очі й ми стали дивити ся на світ инакше, як дотепер. У нас козирі в руках. Дотепер ми їх неначе не бачили. І то які ще! А грати ми також навчили ся. Маючи їх в руках, не скажемо "пас", як дотепер все говорили й без гри програвали. Наша думка не нагнеть ся до давнїх низин, бо ми засмакували в радости вершин. На старий шлях не вернемо ся, коли пізнали новий шлях. Пощо нам валяти ся по болотї, коли можна йти добре вимощеною дорогою.
На позиції чи в наступі не обмежували ся ми до своєї власної точки. Нас інтересувала цїла лїнїя, як довгою вона не була-б. Ми зрозуміли вагу її цїлої. Значіннє єдности. Як ішли наступом, то лише тодї побіджали, коли не було в нас щербів, прірв, дїр, коли звено заходило в звено, плече об плече. На право й лїво шукав кождий сусїда. А коли він був, ішло нам добре. Ворог не міг нас узяти в концентричний вогонь, розбивав свої сили, а ми ставали панами ситуації. Се річи звичайні, на війнї буденні. А скільки з них ми передтим не знали. Говорило ся неодно, слухало ся неодного й другим ухом випускало ся те, що прийшло першим. Нам недоставало науки погляду! Війна нам стала в пригодї.
Коли нам доведеть ся вернути до дому, станемо инакше дивити ся на світ. Обійстє буде для нас замале, вузьке. Шукати будемо получення; звена й плеча, сусїда. Наша думка вийде з курателї села, повіта й краю. Вибємо вікно, переломимо пліт, збуримо кордон. Те, що инші давно вже зробили. Нас нїхто вже не замкне, не привяже, очей не потрапить завязати, не заложить нашого слуху. З одної глини ми всї злїплені. Природа нам мамою, а не мачухою. При инших наше місце, а не під ними.
[Вістник Союза визволення України]
04.02.1917