Дня 25. серпня 1914 р., дві години перед заходом сонця, вже цїлком добре було чути гарматні стріли. Можна було розріжнити два роди їx: одні короткі, уривані, близші і другі протяжні, дальші. Певно ті близші то наші, а ті дальші то московські*). Рахуємо наші: раз, два. три... і т. д., вже 50. На вісїмдесятім стали. А чому не устають ті протяжні? Противно, навіть бють сильнїйше. Здаєть ся, що не дуже далеко. В північно-західнім напрямі, як Сокаль, а може ще близше, як Камінка стр. Але нї! Се неможливе. Вже був би якийсь рух. То ще не в Галичинї. Може на граници, патрулї. Люди говорять, що в третім селї від нас в лїсї видїли Москалїв, але то сплетнї. Се неможливе.
Наші чейже не впустили би їx до свого краю.
Всеж ті стріли роблять сумне вражінє. Настрій дуже поважний. Хто знає, що нас чекає. Нї! страхати ся нема чого. Атже війну реґулюють міжнародні права. Тепер в XX ст. війна иньша, як за часів Татар. Насильства виключені. Мирні жителї цїлком безпечні. Певно, що пожари можливі наслїдком стрілів, але рідко. Супокійних людий і їх майно будуть шанували. Однак війна все війною. Страшний час маємо пережити. Треба бути сильним.
От, уже й не чути стрілів, тих протяжних.
Може в ночи не бють ся? Тепер перестали, бо вже сонце заходить.
Яке воно велике, те сонце! Яке дивне! Ще нїколи не було воно таке червоне. Цїлого пів неба зачервонило собою. Як воно дивно світить. Аж не можна на него дивити ся. Воно страшне. Як би в крови скупало ся, і крови напило ся і кровю закрасило свої промінї, кровю освітило пів неба, кровю заливає землю і кровавими устами цїлує й наше поле й наш лїс і наші хати і наших людий. І таке воно страшне, так не можна на него дивити ся! Чи може що віщує? Ще крайчик його видно, ще послїдне промінє освічує землю, ще останнїй поцїлуй, а такий кровавий, такий страшний.
День 26. серпня 1914. Дуже гарний ранок. Перед сходом сонця йшли селом косарі на сіножатї чимраз скоршим кроком, бо чули, що вже бренїли коси коло покосів якихсь пильнїйших господарів. Пастухи гнали худобу на пашу, а десь з поля нїс ся дїточий спів solo "Соколи, соколи, ставаймо в ряди..."
Зійшло сонце і оглянуло світ, чи не сталось що нове. Дивило ся найперше на краї горбків, потім на вершки дерев: подивило ся на косарів, чи богато поклали покосів: глянуло милосердно на стяту, ще живу траву; заблестїло в краплях роси: збудило зі сну комашню і стало описувати лук по чистїсенькім неб.і Вже ожило. Воробцї підскакували весело по плотах, мотилї лїтали над капустою, з дзвіницї вдарив дзвін на Службу Божу і затих. Так свіжо, так cyпoкійно! Забуло ся за вчорашний поважний вечір; забуло ся вчорашнє сонце.
Чути тупіт коний. Їдуть наші улани. Около 12 мужа. На передї поручник.
— Не було тут козаків? — питає.
— Нї.
— Анї одного?
— Анї тїни!
Поїхали дальше. Веселі здорові. В серединї села звертають на лїво. Їдуть через ріку Буг. Вже їх не видно, вже далеко. Лїниво вертає худоба з паші. Господинї несуть їсти косарям. Парубки звозять снопи до стоділ.
Сильний тупіт кінських копит. Що таке? Вертають наші улани! Як скоро женуть! На остро! З витягненими шаблями! Вже на сїм нашім березї Буга. Якось дивно! Може Москалї!... Треба спитати.
— Пане поручнику, чи може Москалї?...
Не відповів нї слова. Махнув рукою і пігнали дальше. О, щось зле! Йдуть Москалї. Чи можливо?...
Вертають косарі. Один наперед другого. Як скоро! Біжать. Наче-би переганяли ся. Декотрі женуть на конях. Навіть в селї не звільняють. Чому вони так скоро біжать?...
— Москалї! Москалї — йдуть!
— За селом вже цїлком виразно їх видно.
— Тьма їх!
Кричать вже всї. Голоси нервові, уривані. Чи можливо, щоби се була правда? Вони були-би вже тут аж над Бугом? То наші так далеко впустили би їх в свій край? Таж наші пішли під Луцк, з Радивилова писали вже картки. А нинї Москалї були-би вже тут? Неможливо! Може наше війско йде, а люди з далека думають, що то Москалї.
— Нї, нї, то не наші, то Москалї; я присяг-би що то Москалї; з моєї сїножати дуже добре видно. Наші не мають списів; а то їдуть із списами; такими довжезними, як тички; так страшно.
— Втїкаймо!
*) Виїмково лишаймо у фейлєтонї назви "Москалї" і "московських" не в проявильнім значіню, себто для означеня національности, званої також "великорусскою", а в значіню неправильнім — для означеня Росії, як держави, що обіймає крім московськаго (великорусского) народу ще богато инших народів. У сїм значіню термін "Росія" і "російський" відповідає термінови "Австрія" і "австрійський". — Ред.
(Далї буде.)
[Дїло, 15.01.1916]
(Далї.)
Я ще не вірю. Ідемо на цвинтар; з відтам добре видно дорогу на правім березї Буга. Справдї йде якесь війско. З долинки на горбок виїздять два їздцї. Так, блищить щось над їх головами. Видно списи. Знов виїздить їх чотири. Знов блистять. Іде якийсь віддїл, а дальше лиш курява збиваєть ся, що вказує на якусь величезну масу людий в походї. Але хто знає: може то ще не Москалї! Деж-би наші їх впустили? Без битви! Може то Нїмцї. Вони, здаєть ся, теж мають списи. Вони наші союзники. Може туди випала їм дорога... Вже близько. Вже добре розпізнати мундур. Не наше війско! Може бути, що... Москалї! Йдуть зі сходу на захід до Буга. В селї Волиця Деревлянська стають на правім березї і переходять на лївий в село Деревляни. Видко туди найлїпший перехід через ріку.
Бідні були ті села. Зараз за селом Деревлянами ще до нинї виорюють масу черепів і цегол. Видко там колись було село, але згоріло. Нинї тільки плуг на тім місци скрегоче, як-би хотїв протестувати проти того, що йому кажуть розорювати батьківські оселї і перевертати той гріб, де заховало ся перед ворогом спільне житє. Бідне село. Нинї розуміємо добре, ми внуки, наших дїдів.
Москалї вже над самою рікою, напротив нас.
Чому наші не боронять переходу через ріку? Де ж наші діли ся? Що нам робити? Чи втікати? Може Москалї не будуть відразу переходити на лївий беріг ріки; може вони будуть обсаджувати найперше цїлий правий беріг Буга — се потягне якийсь час, а там певно прийдуть наші і їх проженуть.
Москалї осторожно уставляють ся над водою. Розглядають ся на всї боки. З'їзджають в брід. За кінницею піхота. Як скоро! Яка маса їх над тим бродом. Висуваєть ся їх ізза села все більше і більше. Начеб зпід землї виринали. Тьма їх: сотки, тисячі, мов якийсь рій, величезний, страшний, вилїтають чи радше висувають ся з якогось збірника і розсипають ся перед вашими очима, що ви нїчого не бачите, тільки якусь масу дивну, перед котрою дрожите цїлі.
Яка дивна їх одежа! Наш мундур синий, сивий, веселий. Їх сїрий. Як неприємно, як страшно. Вони вже в водї, вже на серединї ріки, зближають ся до нас.
Що буде? Треба втїкати...
Вони вже на сїм боцї, вони вже коло нас, вони вже на лївім березї Буга, вони вже в Деревлянах, в селї, положенім на серединї дороги між Буском і Камінкою стр. Женуть за якимсь хлопцем. Вже його дігнали.
Що буде? Втїкаймо!
Нї, вже нема часу і нема куди. Ходїмо до церкви. Скорше, скорше. Вони за нами. Вони вже в церкві. Щось говорять. Пігнали дальше. Вже цїла та маса в нашім селї. Обсадили цїле село. Школу заняли на орхестру. Будуть грати і співати. Всюди їх повно. І в хатах і в стодолах і на кождім подвірю і на кождім огороді. Як дивно. Дивиш ся і неначе добре не видиш. Якби якась заслона заступила тобі очі. Пробуєш потерти їх руками. Однаково. Чуєш, як сильно бє тобі кров до голови. Ти наче тямку втратив, не в силї думати. Почуваєш, що якийсь огонь в тобі розпалюєть ся і температура в твоїм орґанїзмі підносить ся. Почуваєш, як горячо тобі в грудях. Маєш вражінє, що горяча полумінь обхоплює твою голову. Якийсь нудний біль збільшаєть ся в серци і мішає тобі мозок. Здаєть ся, що в тій секундї трісне тобі серце, щось дивне доконаєть ся в голові, щось страшне станеть ся. Ти почуваєш дивний біль, шукаєш за кимсь з родини, за кимсь своїм, щоби тобі поміг...
Чути сильний туркіт у воздусї. Зі Львова летить лїтак. Блищить до сонця. Над Деревлянами повис у воздусї. Не летить дальше. Його туркотїнє видаєть ся якимсь розпучливим криком о ратунок. Почуваємо ся малими пташенятами і благаючі очі звертаємо до него, як до матери, котра розпустила могучі крила над своїм гнїздом. Чекаємо від него помочи. Завернув і відлетів в напрямі Львова.
Десята година. Москалї переводять ревізію. Всюди шукають і всї шукають, разом і поодиноко. Один відходить, другий приходить і так в безконечність. Шукають за оружєм.
— Хто стрелял? Ти стрелял!
Крик, Господи!
— Будемо жегти деревню. Пробємо вас штиками.
Шукають за тим, що мав стріляти. Страшна хвиля! Такого напруженя нерви не видержать. Понад людські сили. Ось, ось і стратиш рівновагу і впадеш мертвий на землю. Війна се справді щось страшне.
Чути стріли зараз за селом. Чи-ж там були-би наші? Може бути: атже близько прецїнь є лїсок. Могли в послїдній хвили надійти і скрити ся в лїсї. Стоять ще проса, бараболі, і там могли сховати ся. Таж був аероплян, була наша патруля. Той сам поручник, що питав раненько за козаками, бачив їх дуже добре. Стояв довго за деревом і дивив ся на нас, аж поки вони не переправили ся на сей бік ріки і поки не під’їхали до него близько. Завернув тодї коня і пустив ся в напрямі лїса. За ним пігнав козак. Вже догоняв.
Поручник завернув коня і став.
Три стріли оден по другім і козак захитав ся на сїдлї і впав на бік, а кінь супокійно зачав скубати траву. Поручник пігнав до лїса, а на цвинтари стоїть могила, а на могилї хрест з написю: поляг в бою штабскапітан В...
(Конець буде.)
[Дїло, 16.01.1916]
(Конець).
Стріли змагають ся. Чути машинові кріси, ревуть гармати. Треба ховати ся. Нема ями. Чому нїхто не сказав нам приготовити собі сховки перед стрілами? Може на село не будуть стріляти? Видно дим. Горить село. Така посуха. Все піде з огнем. Люди позвозили вже хлїб з поля... Над школою має вже червоний хрест. Орхестра певно буде в иншім місци. Стріли змагають ся. Вже вертають легко ранені. Червоні очи зайшли кровю. Говорять нервово, уривано. Кажуть, що занадто наблизили ся до неприятеля, котрий був укритий в просї. Стратили богато.
— Австрійчики посїкли дві наших роти на капусту.
Привозять тяжко ранених. Здіймають з возів. Стогін і плач. Зі школи доносить ся крик і просьба о поміч. Там переводять лїкарі операції. Страшно. Втїкаєш з того місця,
Стріли не втихають. Може наші випруть їх знов за Буг? Коби їм Бог поміг! Чим раз більше ранених. Вже є їх десятки. Певно вже й богато впало! Але яка ще маса тих, що не бють ся, а готові. Повне село. Хто знає, що буде? Стріли устають. Ранених звозять без упину. Їх крики втихли. Відпочивають по бою. Кажуть, що "Австрійчиків" відперли на 12 вйорст.
Під школою стоїть 16-лїтний хлопчина. Коло него два салдати. Стережуть його. Хлопчина переступає з ноги на ногу і без упину повтаряє механічно:
— Пани, змилуйте ся, я не винен.
Уста його з того говореня аж витріпали ся, очи його блудно дивлять ся то на одного то на другого салдата.
День 27 серпня 1914. Цїлий день гудуть гармати, тарабанять машинові кріси. Москалї укріпляють ся над Бугом і розтягнули лїнїю боєву аж під Буськ. Хлопець 16-лїтний стоїть в поли. Напротив него салдати з офіциром.
— Пани, змилуйте ся, я не винен.
Хлопцеви завязали очі.
— Палї! — кричить офіцир.
Засвистїли кульки. Впав хлопець, як трава підкошена острою косою.
Дня 28 серпня 1914. Москалї з Деревлян вибирають ся в напрямі Львова. Ми лишили ся під чужим панованєм. Остав при нас "караул", а його командант зачеркнув рукою над своєю шиєю лук, висолопив язик і сказав, що так кождому буде, хто не схоче його слухати.
Дня 30 серпня 1914. Хтось бачив, що в лїсї лежать наші жовнїри не поховані. Москалї тільки своїх поховали, а наших лишили так. Вже пятий день лежать, спека страшна. Ходїм їх поховати. Може декотрий з них ще живий, потребує помочи. Йдемо скоро в напрямі лїса. Багато нас, цїле село йде. Ідемо нашими полями. Довгі і глубокі рови стрілецькі і малі ямки всюди. Туди наступали Москалї на наших проти лїса. Як дивно виглядають наші поля. Мов не наші. Ми десь в чужинї. Все для нас чуже, таке сумне, таке страшне. Все знищене, покопане, потолочене. Кругом нас знїмають ся величезні стовпи диму. Поволи підносять ся в гору; вже досягнули висоти хмар. Горять дооколичні села і місточка. Здаєть ся нам, що з усїх знаних нам сїл підносить ся дим. Все горить.
В лїсї чекають на нас наші. Бідні. Ми вже близько них. Сонце пече немилосердно. Лїс стоїть засумований. Так тихо. Навіть береза до берези нїчого не шепоче, навіть не дрожить лист осики. Все завмерло, закаменїло з болю. Тілько в нас дрожать нерви, тілько в нас шалений біль тисне серце, тілько з наших очий ллють ся сльози і капають на суху рілю.
— Тут лежить якийсь офіцир — крикнув хтось.
Біжимо всї туди. Проймаючий крик і плач жінок. Чоловіки тихо хлипають. Ось і картка: Emil Noe з Золочева. Лежить спокійно. Як-би так мати знала... Може жінка... дїти...
Коло капітана мужва. Лежить молодий хлопець. Голова оперта на правій руцї, а в лївій тримає молитовник. Книжочка отворена, а очі впяли ся в неї. Може він жиє? Нї, зимний. Видко був смертельно ранений і перед смертю ще молив ся. Картки нема. У третого є метрики. Зветь ся Томчук. Однорічний охотник у краєвій оборонї ч. 35. Зі Станиславова прийшов сюди, — знад Днїстра над Буг, боронити рідний край. Коло нього видівка, адресована до сестри. Пише повний довіря в власні сили і надїї:
"Високо несемо наш прапор. Розібємо кайдани України. Здобудемо волю і славу".
Такі послїдні його слова на картцї. Поляг в оборонї рідної землї. Добре, що між своїми. Поховають, помолять ся і світови дадуть знати. Є ще шість. Дві могилї, два високі хрести і молоді засаджені берези над ними.
*
В перших днях липня 1915 p. страшний зойк у селї. Козаки забрали худобу з села і переганяли її на правий беріг Буга.
— Ох, змилуйте ся, панонку.... я не маю йнo ту одну, дивіть малі дїти. Тата нема, пішов на війну, не беріть корови, дїти погинуть. Ой, паноньку, ой, паноньку, ой, рідненький, змилуйте ся. Ой, ласкавий, ой, змилосердїться. Ой, не губіть, ой, даруйте житє. Ой, паноньку!
Худоба ревіла, завертала ся, одна одну колола рогами і переходила ріку. Дїти плакали, жінки заводили.
День 3. липня 1915 р. Приїхав до села офіцир і приказав оголосити людям, щоби вибирали ся до Росії і опустили село, бо село в ночи буде спалене.
День 4. липня 1915 р. Раненько середина села обнята огнем. Сильний вітер з поломям виводить страшний танець в шаленім темпі. Дивне гудїнє, безупинне, скоре. Тріщать в огни будинки і падають. Не чути плачу, нї зойку, нї крику.
День 5. липня 1915 р. Цїле село в огненнім морі. Воно шумить і гудить. Підносить ся висше і знов опадає. В горі видовжуєть ся в пластинки і зникає. Як огненний змій витягає довжезний, жалистий язик і шукає поживи. Шрапнелї з зойком перерізують воздух і розтріскують ся з гуком. Люди млїють по ямах. Земля дрожить, начеб під нею заворушила ся якась сила і хотїла прорвати ся на верх. Дерева падають на землю, галузє ломить ся, листє відриваєть ся. Село горить, огонь гуде, а дим затьмив сонце.
Житя не чути нїякого. Скаженїють в боротьбі сили стихії. Ґранати немилосердно рвуть землю. Вона стогне. Гармати ревуть, бомби тріскають, падає густий град куль крісових.
Таке кроваве весїлє в селї Деревлянах. Від часу до чаду заскомлить коротко пес і перестане.
*
На мостї на Бузї в Деревлянах стоїть таблиця з написю: "...gebaut" am 28. Аugust 1915..."
Цїлий один рік і два дни дивили ся филї галицького Буга на непрошеного північного гостя.
День 29. серпня 1916 р. Спокійно пливе вода в Бузї. Весело світить ясне сонце на чистім небі. Сумно стоять обгорілі чорні сади в Деревлянах. Над ними кракає стадо ворон. Тут і там вириваєть ся зпід землї плач малої дитини, або гірке охканє матери.
День 22. падолиста 1915 р. Острий ранок. Термометер показує 8° R низше зера. Земля вже покрита білою верствою снїгу. Вода при берегах Буга вже сцїпила ся в цїпкий лїд. Чорні сади в Деревлянах зацвили райським цвітом. Кожда галузка розвила ся в білий іней, а на вид сходячого сонця зарумянюєть ся, як личко завстидженої дитини і зараз блищить мілїонами брилянтів. Гарні сади. Всї зливають ся в один чудовий гай. Не видно в нїм нї будинку нї людий. Нїхто не похожає між тими чудовими деревами, тільки з ям, зпід землї чути розпучливий голос.
— Ох, Боже, як я вас, мої дїти, охороню від зимна!..
— Чим я вас нагодую!..
— Мамо, ми хоцемо їсти, ми зьмерзьли...
Знов тихо. Такий гарний той райський сад.
*
День 29. падолиста 1915 р. Буг покрив ся грубим ледом. Термометр показує 17° R низше зера. На цвинтари в Деревлянах свіжі могили. Маленькі. Одна, дві, три... пять. Є ще отворені, незасипані. Одна, дві... Всі маленькі.
Однорічні! Чи охотники...?
[Дїло, 17.01.1916]
17.01.1916