«Володимире Володимировичу, буде війна?»
Це питання було поставлене у першому ж кадрі «Мирового порядка» («Світового ладу»), документального фільму, знятого в стилі маніфесту і показаного в останні дні грудня на державному телебаченні Росії. І наступні дві з гаком години президент Володимир Путін, з допомогою дипломатів, політичних аналітиків, теоретиків змови і колишніх державних діячів іноземних держав, намагається дати відповідь.
Хоч президент Росії не хоче бити тривогу, утім аудиторія переконана, що якщо найближчими місяцями нічого не зміниться, Великої Війни не уникнути. І Кремль не надто й старається розвіяти побоювання глядачів — через декілька днів після виходу фільму в ефір була оприлюднена його, Кремля, нова стратегія національної безпеки, яка декларує, що для майбутнього Росії НАТО і США становлять фундаментальну загрозу.
«Миропорядок» є потужним відображенням способу мислення нинішнього Кремля. Він розглядає світ як хаотичне і небезпечне місце на межі колапсу, місце, де міжнародні інститути, перебуваючи в заручниках амбіцій та ілюзій Заходу, неефективні. Єдиною ґарантією суверенітету країни є ядерна зброя; готовність і здатність протистояти гегемонії Вашинґтона розглядається як демонстрація суверенітету.
Не раз і не два сюжетна лінія фільму фокусується на натівських бомбардуваннях Югославії, війні Джорджа Буша в Іраку, зловживаннях Заходу безпольотною зоною, що її встановила Організація Об'єднаних Націй у Лівії, і постійним втручанням Заходу у внутрішню політику пострадянських держав. Зроблено це, щоб довести центральну ідею фільму: Захід може провадити безкінечні розмови про цінності і принципи, але все це приховує реальну політику, мета якої — світове панування.
Деякі з цих звинувачень не є безпідставними: безумовно, Сполучені Штати великою мірою відповідають за катастрофу на Близькому Сході. Деякі явно надумані: не кожне повстання чи народний бунт у світі є таємною операцією ЦРУ. Але всі вони мають добрячий душок перебільшення. Зрештою, Америка не є ані такою могутньою, ані такою зловмисною, як вважає Кремль.
Головним протиріччям російського погляду на зовнішню політику Америки є його нездатність примирити свою наполегливість у тому, що Америка є занепадаючою потугою, з тенденцією пояснити все, що відбувається у світі, результатом американських зовнішньополітичних дій. Чи провалились зусилля Вашинґтона забезпечити стабільність на Близькому Сході? Чи ж тримати його в нестабільному стані і є справжньою метою стратегії Білого дому в цьому реґіоні? Неймовірно, але Москва вірить в обидва сценарії.
Ще важливішим є те, що фільм кидає виклик широко поширеній думці про Путіна як про холоднокровного реаліста, циніка, який вірить тільки в силу влади і всі свої дні проводить схилившись над географічними картами й уважно перевіряючи свої банківські рахунки. В «Mиропорядке» ми бачимо роззлощеного мораліста Путіна, що як якийсь європейський популіст чи радикал третього світу сприймає світ крізь призму приниження та ексклюзії. Як свого часу писав Владислав Сурков, близький радник Путіна: «Ми й досі виглядаємо, як ті хлопці з робітничих кварталів, які раптом опинились у діловому районі міста. І якщо ми будемо й далі цофатися, роззявивши рота, вони нас обов'язково обдурять».
Така ексклюзія розпалює недовіру і схильність бачити світ як сімейну драму, структуровану навколо любові, ненависті і зради. Саме ця чулість — радше, ніж realpolitik ХІХ століття, — пояснює більшість ухвалених протягом останніх років політичних рішень Москви.
Показовим прикладом цього є російсько-турецькі відносини. Замість дотримуватись у зовнішній політиці бодай якогось реалізму, Кремль, як виглядає, обрав політику сентиментальності Великої Потуги. Ще два місяці тому Анкара була стратегічним союзником Росії в її боротьбі за багатополярний світ. Туреччина була братом-у-ресентименті, єдиною країною-членом НАТО, яка відмовилась приєднатися до санкцій проти Москви після анексії Криму. В енергетичній дипломатії Москви Анкара займала центральне місце.
Але досить було турецькій ракеті уразити російський літак на сирійському кордоні, аж ось президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоґан вже більше не друг, а зрадник, який «допомагає терористам», як каже Путін, і в його словах звучить особиста образа.
В основі сентименталізму російської зовнішньої політики лежить тенденція розглядати відносини між державами як відносини між лідерами. Саме цей суто персоналізований погляд на світ помагає пояснити, чому Путін, людина, яка прагне перемогти Америку, з таким захопленням сприймає Дональда Дж. Трампа, «блискучого і талановитого лідера», який обіцяє знову зробити Америку великою державою.
Прихильність Путіна до Трампа не має нічого спільного з традиційним наданням переваги у Кремлі республіканцям. Це також не можна пояснити тим, що якби Путін був американським громадянином, то його профіль відповідав би профілю прихильника Трампа —фізично здорового, поважного віку, любителя зброї, консерватора з антиґеївськими поглядами. Не відповідає це і тактичним міркуванням, що божевільний мільярдер розділить Америку і виставить її в абсурдному вигляді.
Загадковий ентузіазм Путіна щодо Трампа радше корениться в тому факті, що обидва вони живуть у світі серіалів, мильної опери, де емоції превалюють над інтересами. Можливо, Путін довіряє Трампу, тому що американський бізнесмен нагадує йому єдиного справжнього друга, якого президент Росії мав серед світових лідерів, колишнього прем'єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі.
В «Mиропорядке» багато дискусій про нові правила й інституції, про Ялту і про ООН. Але його меседж є чітким і недвозначним: у світі, де панує лицемірство, довіряти можна тільки злим аутсайдерам.
Іван Крастев є керівником Центру ліберальних стратегій в Софії, Болгарія, і постійним науковим співробітником Інституту гуманітарних наук у Відні.
Ivan Krastev
Why Putin Loves Trump
The New York Times 12, 01. 2016
Переклад Михайла Мишкала
14.01.2016