(Допись із місця).
Дня 23 грудня було отворенє читальні в Ілінцех, а в Ганківцех дня 26 гр. і в Задубрівцех д. 27 гр справили читальники вечерниці. На тім отвореню читальні й на тих вечерницях говорили люде інтелігентні й самі селяне найбільше за народну біду.
Напримір Грицко Запаренюк із Волчковець показував зібраним людем дуже ясно бо все на прикладах, чим є стан селянский у прирівнаню до дармойідів та ошуканців.
А так як той господар завше любить придивляти ся звірячому житю, то після своіх слів про стан селянский, звів бесіду на звірів і вповів таку ніби казку:
„Братя — казав він — погадаймо собі, що в якого господаря стояли на стайни кінь, віл і осел. Та кінь раз каже до осла: Видиш, який я гладкий та складний де ж міні двигати тягарі, коли міні ялося лиш у повозі брикати? А ти — каже — осле вухатий, неповоротний, тобі таки призначено вже з роду, абись двигав тягарі, отже — каже — двигай намісь мене. Осел пристав. Та не доста, що с коня приймив на себе тягарі, але ще й з вола. А прото однако той господарь найпліхшов пашев годував осла. Але той осел та ніби якось до господаря й каже: Доки ти — каже, меш мене надсажувати роботов тай доки меш мене так гидно годувати ? А господарь каже : До смерти. А осел ніби знов до господаря: А по моіж — каже — смерти, що буде? А щожби — каже господарь — он у мене на стайни твоі ослятка, то вони — каже — по твоі смерти муть отак робити як і ти! Братя наші наймильніщі — говорив Запаренюк — так то й на нас мужиків спадають найбільші тягарі й натяжше наше житє, не то що всяким дармойідам та ошуканцями котрі нашоі біди не чують і не знають “
Тай д.-р. Северин Данилович іс Коломиі та говорив у Задубрівцех за народну біду тай давав раду, як собі помагати. А показав він, що наш нарід ще гірше бідує, як ся на перший раз здає, бо нашим людем не лишень іс свого поля не мож добре вижити, але й зарібки в нас не поплачують, а то ще робітник згуста до своі праці й докладає, лиш що то в нас не раховане. Тай тепер сесе він гет таки вирахував. А далі говорив, що через то, що наші селяне кождий по трохи має поля, то йім так земля не родить, як панам, тому то селяне можуть дуже зле виграти. От — каже — в Ірляндіі та там давно достоту так було як у нас, а тепер там щось кільканацять великих панів, а то все робітники, без своєі землі. Тай томуто — каже — наші люде най беруться за яку раду, бо час проходить, а все гіршу біду с собою наносить. Найліпша — говорив він — рада, аби люде враз тримали ся, а що сесе в хосен людем виходить, то от вам хоть би й вибори: нарід ураз іде тай ставить на своім. А через то, казав він на послідку — й читальня дуже для нас важна, що там люде гуртом забираються до роботи тай стають ураз у своі обороні.
За вагу читалень говорили ще С. тай М. іс Коломиі; перший ув Ілінцех, а другий у Ганківцех. Уперед доказували вони людем, що то неправдиві поговірки за читальні, що йіх на зраду закладають, бо таке вороги народу роспускають. А що лучаєся, що й селяне деякі так думають, то йіх нема за тото що винуватити, бо вони, сараки, не з злого серця так говорять: йіх до того міг воріг натроюдити, а вони всему можуть віру дати через то, що вже йім не одно на зраду вийшло. Таких людей треба добрим словом нарозумити. Але — вповідали вони — неодин і добрий чоловік може сказати, що читалень не треба, бо давно йіх не було, а люде все таки якось жили. Однако давно воно тому так було, що люде або не домагалися за своім або допоминалися в инший спосіб. Тай то треба знати, що якби читальні непотрібні, тоби люде за ними не обставали. А давно хотьби хто й хотів щось таке заводити як читальні, то би нарід до того не пристав, бо він лиш до того липне, що єму може помочи. Томуто не треба гадати, що читальню хтось оден вигадав, але до того вже нарід намагав; а принукувала єго до сего єго біда. Тай тут показували, кілько тай як можуть читальні народови помочи.
Усі бесідники намагали на тих людей, що були на вечерницях, а ще не вписалися до читальні, аби вписувалися. Іван Сандуляк іс Карлова говорив, що й жінки най уписуються, тай показував, яка лиха доля наших жінок, а ще як чоловіки запиваються. Тай ся бесіда Сандуля- кова всім уподобалася, особливо жінкам. Або Василь Чернявский із Волчковець ось як говорив : „Братя! — каже — ми, сторонскі та не прийшлих до вас ні пити ні йісти, а лиш того прийшлих, аби враз із вами погадати над нашов бідов. Бо, поміркуйте собі, до кого би я міг у вашім селі зайти, якби не читальня? Тож видите, що читальня важне діло, бо в ній можуть люде з усіх сторін сходитися тай так ураз не одно лихо можуть відогнати “
Осих рад люде слухали тай уписувалися, а в Ганківцех то поверх 140 людей уписалося до читальні. Але бо й жінки вписувалися, бо преці вони — як казав Сандуляк — половина людей у світі, а читальня то тепер лиш одно таке товариство, що в них жінки можуть іс чоловіками на рівні обраджуватися.
Лиш тото зле, що одна бесіда була незрозуміла для народу тай і не дуже цікава, бо нарід тим найдуще інтересуеся, що єго найбільще обходить. Бесідник изі Львова вправді наміряв говорити про тов. „ Просвѣта“, але зайшов у таку мішанину дат і назв для народу незрозумілих, що слухачі очивидячки нудилися.
Однако бесідникови муситься признати велику працю: він говорив так із добрі дві годині. — Попри бесіди були деклямаціі й спів.
Кімнати, де відбувалися вечерниці, були битком набиті, а попри тамошних було богато й сторонских людей. Видко, що нарід будиться; а чи єго до сего біда спонукує чи що инше, то то вже річ меншоі ваги, доста того, що нарід починає захожуватися коло поліпшеня своєі долі. Оже єго заходи марне не підуть, бо нарід гуртом усе може перебороти. А хто знає, чи й сесі вечерниці до чого доброго не причинилися, бо допевне не одна людина після них погадала собі : „Від тепер так а так стану робити."
Л.М.
["Народ", 1.02.1890 №2-3 (с.20-22)]
01.02.1890