ПРИМІТКИ.
1. Не-читальник: В своєму спомині про „Перший твір Леся Мартовича“* Василь Стефаник розказує таку історію оповідання:
„Під цю пору, десь 1889 р., Мартович написав свою першу новельку „Рудаль“, себто Рудольф (син австрійського цісаря Франца-Йосифа І — прим. Ред.), про якого наші селяни тоді багато говорили, що він не вмер, а ходить поміж народ „практикувати.“ На вакації того року приїхав до о. Кир. Гаморака до Стецеви в Снятинщині пок. Михайло Павлик. Ми його, очевидно, зараз найшли, і Мартович перечитав йому свою новельку.
Поводження було велике. Павлик дуже похвалив новелю і казав її надрукувати: Новелю охристив Павлик на „Нечитальника" (зробив це він, здається, з цензурних причин, а в оповіданні слово „Рудаль“ замінено скрізь словом „старший“ прим. Ред.), а що я давав гроші на друк, дописав іще: видали деякі русівські читальники. Гроші я видурив від своєї небіжки мами, і ми поїхали до Черновець до друкарні п. Чопа і там дали скрипти. Кілька місяців пізніше ми мали в руках тонісеньку, блідо-блакитненьку книжечку „Не-читальник“ і розпродували, а що виторговували, то проїдали, бо тоді трафилася нам дуже скупа господиня“.
Треба думати, що, устійнюючи дату написання „Не-читальника“ на 1889 р., Стефаник помилився, це підтверджує теж у спомині про Мартовича В’ячеслав Будзиновський.** За цим спомином Павлик привіз Мартовичеве оповідання із собою до Львова, щоб надрукувати його в літературно-науковому журналі „Товариш,“ шо саме тоді готувався до друку. Нарада редакційної колегії над матеріалами до журналу відбулася в червні 1888 р. у Львові. За почином І. Франка колегія рішила не друкувати, „Не-читальника,“ і це мало фатальний вплив на дальший творчий розвиток Мартовича. Стільки Будзиновський. Появилося лише єдине число „Товариша“ з датою 10 липня 1888 р., тим то треба здогадуватися, що „Не-читальник“ був написаний найпізніше в першій половині 1888 р., коли Мартович вчився в коломийській гімназії.
Оповідання друкувалося вперше окремою книжечкою п. н. „Не-читальник,“ Чернівці, 1889, стор. 12, під криптонімом Л. М. Передруковуємо із збірки „Не-читальник,“ Львів, 1900, накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, стор. 9—11. В цій збірці, залишаючи без змін давніші тексти, якщо вони були, письменник підновив трохи мову, напр.: ,,сесе“ змінив на „се,“ „тото на „то,““ „вірив'єм“ на „вірив я,“ „єго, него“ на „його, нього“ і т. п. Тому тексти оповідань цієї збірки треба вважати за останню авторську редакцію. Те саме торкається і другої основної збірки п. н. „Хитрий Панько і інші оповідання,“ Львів, 1903; Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки.
—————————————
** В’ячеслав Будзиновський: Не-карієрович (Із споминів про Леся Мартовича), місячник „Нові Шляхи“, Львів, лютий 1930, № 2, стор. 319—323.
2. Лумера: За неопублікованим спогадом Дениса Лукіяновича п. н. „Невідоме з біографії В. Стефаника" сюжет оповідання розповів Мартовичеві його гімназійний товариш Филипів, що пізніше став священиком. У цьому спогаді Лукіянович подає ще такий цікавий факт про оповідання: На вакації 1889 р. з нагоди століття французької революції влаштовано у Станиславові з’їзд гімназистів. На святковому концерті Мартович прочитав „Лумера.“ Це свідчить, що оповідання було написане ще в першій половині 1889 р.
Спершу письменник хотів поширити сюжет оповідання і написати повість у трьох частинах, на це, вказує фраґмент його листа до Михайла Павлика, написаного на початку 1891 р., що зберігається в рукописному відділі Національного Музею у Львові:
„Що до самих „Лумерів“, то міркуйте собі, як хочете, а я маю ще сказати, що відай допишу, як другу частину до цього, закладини читальні в тім селі наперекір попові і дідичеві, тут, звісно, ліпше би мож схарактеризувати Кабановича. Та й гадаю ще й третю частину доробити: Аниця на службі в професора. Але це (Лумера), як побачите, само для себе може цілість становити.“ Цієї думки письменникові не вдалося перевести в життя.
Оповідання появилося вперше в політичному двомісячнику „Народ", Львів, 1 лютого 1891. р., № 3, стор. 44-47, і № 4, 15 лютого 1891, стор. 65—67. Передруковуємо за збіркою „Хитрий Панько,“ стор. 79—97.
3. Іван Рило: Новеля друкувалася вперше в двомісячнику радикальної партії „Хлібороб,“ 1895, № 4—9; передруковуємо її із збірки „Хитрий Панько," стор. 74—78. Це оповідання, цілком пропагандивного характеру, написав письменник у першій половині 1895 р., перед виборами до галицького сейму.
4. Винайдена рукопись про руський край: М. Павлик одержав рукопис цього оповідання в листі від д-ра Северина Даниловича. Він датований „Кути, 9 липня, 1897 р.“ і зберігається в рукописному відділі Національного Музею у Львові. В цьому листі є така дописка Мартовича: „Посилаю „Винайдену рукопись“ до поміщення в „Календарі“ або в „Життю і Слові.“ В разі непомішення прошу о зворот рукописи. Ол. Мартович;“ Але нарис не був ані надрукований, ані повернений авторові, і досі перележав в архіві І. Франка. Передруковуємо його з автографу — це взагалі єдиний автограф з цілої літературної спадщини Мартовича, — що зберігається в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), архів І. Франка, № 207, стор. 106—118. Імовірна дата написання: перша половина 1897 р. в Кутах.
5. Мужицька смерть: Сюжет оповідання розповів Мартовичеві В. Стефаник, що, переїжджаючи через Львів, зайшов до свого приятеля. Мартович — за спогадами Івана Кунцева* — написав це оповідання на піддашші „Народної Торговлі“ у Львові, Ринок, № 36, при чому висловив думку, що обробити слід сюжет у формі трилогії: перша ґенерація — смерть панщизняного мужика, друга ґенерація — пролетаризований мужик, третя ґенерація — мужик майбутности, оновлений. Ця думка не покидала письменника ціле життя, але здійснити її йому не вдалося.
З надрукуванням цього оповідання мав письменник багато клопотів; про це яскраво свідчить його лист до Йосипа Маковея, тодішнього члена редакційної колегії Літературно-Наукового Вісника (ЛНВ), що зберігається в бібліотеці НТШ у. Львові, архів , Й. Маковея. Зміст цього листа такий цікавий, що подаємо його в цілості:
„Снятин, дня 30 вересня 1898.
Світла Редакціє!
Вчера вислав я кореспондентку з тим, шо не зволяю печатати новелі, переданої мною д. Маковею. Тепер позвольте пару слів вияснення:
Т. Стефаник розповів мені, що Світла Редакція хоче помістити мою новелю в „Літ. В-у“ під рубрикою „Перші проби," а рівночасно пропустити деякі місця. Одні тому, що надто слабі, а другі, що противляться гр.-кат. церкві. На то все мала вплинути некорисна опінія д. Маковея і д-ра Франка.
1) Відомо мені, що Світла Редакція до оцінювання літ. праць має спеціяльного шімля. Але позаяк той шімель не був іще публично оголошений, через те зволить вибачити Св. Р-я, що я зважився передати їй новелю, непідходячу під той шімель. Я згори казав д. Маковею, що в мене фабула — річ другорядна, і що я готовий її розводнити не так поодинокими епізодами, але, коли хочете, то іншими фабулами. Я згори казав д. Маковею, що не настоюю І не настоюватиму на те, щоби та новеля була друкована в „Л. В." Тому не потребувала зовсім Св. Р. старатися за всяку ціну поміщувати її, хоть би й під рубрикою „П. п.“ і хоть би мала пропустити деякі місця.
2) Я не думаю здобувати собі патенту на руського писателя, через те й не хочу переходити вогневої проби в рубриці „Перші проби." Я й не згорів зовсім за честю бути співробітником „Л. В.“, через те також не хочу фігурувати хоть би й у рубриці „П. п."
3) Мені здається, що новеля — не петиція, а д. Маковей не шеф бюра для помочі жебручих. Міг д. Маковей відразу сказати мені свою опінію (аже я йому новелю читав), а ні в очі хвалити, ппоза очі видавати некорисну опінію.
4) Кажу щиро, що не узнаю гр.-кат. віри за єдино- спасательну, але застерігаюся рішучо проти того, наче би люди, мною в новелі виведені, говорили свідомо антиреліґійні речі. Коли члени Св. Р-ї так їх порозуміли, то жалую дуже, що не вмію виявити світлим членам своїх думок.
5) Правда, я вказував д. Маковею на деякі місця, як на слабші, але тепер власне хому вірити, що ті місця найліпші.
З цього, мабуть, Св. Редакція порозуміє, для чого я не хочу, щоби новеля була поміщена в „Л, В.“ З цього, мабуть, Св. Р. порозуміє причини рішучости з якою я цього домагаюся, і не вмінить мені во зло, коли я подам Св. Р. до відома, що на случай видрукування тої новелі удамся хоть би й на судову дорогу.
Посилаю марку 20 f. і прошу о зворот рукописи.
Остаю з поважанням
Лесь Мартович
у Снятині, в адвоката Симоновича.“
Коли Маковей цього гострого листа одержав, то „Мужицька смерть" уже була надрукована на перших сторінках чергової книжки ЛНВ, отже й причина конфлікту відпала. Слід додати, що Йосип Маковей завжди одверто висловлював свої думки і мав відвагу їх боронити. Тим то треба міркувати собі, що він, раз висловивши прихильну думку про „Мужицьку смерть“, напевне її боронив і навіть довів до її надрукування в ЛНВ. Мартовичів лист це вислід непорозуміння, про яке, на жаль, ближчих інформація не маємо.
Оповідання появилося вперше в ЛНВ, жовтень 1898, том VI, кн. X, стор. 52— 86. Передруковуємо його за текстом збірки „Не-читальник," стор. 24—69.
___________________
* Кунців:Лесь Мартович; „Діло“, Львів, 3 лютого 1916, № 32.
6. На торзі: Про сюжет цього оповідання розповідає Олена Плешканова ось що: Податковий службовець у Снятині Пехнік, поляк з роду, зукраїнізувався, ходив на торги і ярмарки та дуже пильно стежив за селянським життям і побутом. Мартович і Стефаник, що були з ним знайомі, з захопленням слухали його дотепних оповідань. Вони й завдячують йому багато сюжетів до своїх оповідань, а Мартович зокрема сюжет оповідання „На торзі. Також епізод цього оповідання про селянина, з трьома капелюхами на голові і дротом на шиї розповів Мартовичеві цей Пехнік.
Оповідання вперше друкувалося у збірці „Не-читальник,“ стор. 16—23, звідкіля Його передруковуємо. Імовірна дата написання: 1899 р.
7. Булка, 8. Нічний гість, 9. Перша сварка, 10. Ян, 11. За межу: Всі ці оповідання друкувалися вперше в збірці „Нечитальник," стор. 12—15, 70—97, звідкіля їх передруковуємо. Оповідання написані, імовірно, в 1899 р., і це підтверджує також цитований вгорі спомин В. Будзиновського.
13. Хитрий Панько: Оповідання появилося вперше в „Громадському Голосі," 1901, № 4, стор. 26—31 і № 5, стор. 34—37; передруковується за текстом збірки „Хитрий Панько,“ стор. 1—12; приблизний час написання: 1900 р.
14. Квіт на п’ятку, 15. Ось поси моє: Обидва оповідання друкувалися вперше в „Громадському. Голосі,“ 1901: Квіт на п'ятку —№8, стор. 58—63, Ось поси моє — №10, стор. 74—77, №12, стор. 90—94, №13, стор. 98—102, №14, стор. 106—109 і №15, стор. 114—117. Передруковуємо їх із збірки „Хитрий Панько," стор. 13—53. Як свідчить лист Мартовича до М. Павлика з датою „Городок, 19/ХІІ 1900,“ що зберігається в рукописному відділі Національного Музею у Львові, ці оповідання написав письменник з кінцем 1900 р. в Городку коло Львова.
16. Кадриль: Оповідання появилося вперше друком у місячнику „Молода Україна,“ Львів, 1901, № 3, стор. 91—104; передруковується за текстом збірки „Хитрий Панько," стор. 64—73; імовірна дата написання: початок 1901 р.
17. Зле діло: Це оповідання друкувалося вперше в збірці „Хитрий Панько," стор. 54—63, звідкіля його передруковуємо; було воно написане, імовірно, в 1902 р., коли письменник готував цю збірку до друку.
18. Війт: З цим оповіданням трапилося таке: Вперше появилося воно в збірці Хитрий Панько," 1903, стор. 98—109. Коли В’ячеслав Будзиновський, тоді посол до австрійського парламенту і редактор політичного двотижневика „Свобода," передрукував його в цій газеті, 15 січня 1904, №3, то львівський прокурор цілком його сконфіскував. В наступному числі газети редакція пояснювала цю конфіскату так: попередному числі видрукували ми оповідання, котре вже більше як рік розходилося між людьми. Тепер за Потоцького (намісник Галичини — прим. Ред.) прокуратура сконфіскувала від першого до посліднього слова оповідання, котрого за Пінінського (теж намісник Галичини — прим. Ред.) не сконфісковано.“ 'Зараз же після конфіскати Будзиновський вніс у віденському парламенті інтерпеляцію в цій справі і, не чекаючи на її полагодження, надрукував оповідання в „Свободі,“ 18 березня 1904, №12, але з таким вступом: „Війт, сконфіскований ц. к. (цісарсько-королівською — прим. Ред.) прокуратурою. Написав Лесь Мартович. Протокол 258 засідання палати послів XVII сесії державної ради. Прокуратура сконфіскувала оповідання.“ Далі йде повний текст оповідання, що з таким самим вступом друкувалося у виданні п. н. „Війт. Смертельна справа,“ Львів, 1907, накладом Павла Волосєнки, стор. 5—16. Тут письменник ще раз проредактував оповідання, загострюючи його політичний зміст, та прокурор цього не доглянув і збірку про- пустив. Це єдиний випадок, коли Мартович два рази опрацьовував те саме оповідання. Його текст подаємо за останнього редакцією, що має багато коректорських помилок, через те в сумнівних випадках ми взяли під увагу також його першодрук. Приблизний час написання: 1902 р.
19. Смертельна справа: Подібне трапилося також з цим оповіданням. Вперше появилося воно друком в „Свободі,“ 27 грудня 1903, №48, але було наполовину сконфісковане. Повний текст надрукований у „Свободі,“ 25 березня 1904, №13, з таким самим вступом, що й оповідання „Війт.“ Передруковуємо його з видання „Війт. Смертельна справа,“ Львів, 1907, стор. 19—30. Приблизний час написання: 1903 р.
Промова селянина в другому розділі цього оповідання це автентичні промови відомих свого часу промовців Грицька Запаренюка та Василя Чернявського, селян з с. Волчківці, снятинського повіту. Письменник чув ці промови на одному вічу, списав їх та надрукував статтю п. н. „Що діється і говориться по наших читальнях у Снятинщині" у місячнику „Народ", Львів, 1890, №2—3, стор. 20—22, а сам заховався під криптонім Л. М. Для порівняння подаємо з цієї статті промову Г. Запаренюка:
„Братя, погадаймо собі, що в якого господаря стояли на стайни кінь, віл і осел. Та кінь раз каже до осла: „Видиш, який я гладкий та складний, де ж міні двигати тягарі, коли міні я лося лиш у порозі брикати. А ти, — каже, — осле вухатий, неповоротний, тобі таки призначено вже з роду, аби-сь двигав тягарі, отже — каже, — двигай намісь мене.“ Осел пристав. Та не доста, шо з коня приймив на себе тягарі, але ще й з вола. А прото однако той господар найпліхшов пашев годував осла. Але той осел та ніби якось до господаря й каже: „Доки ти, каже, — меш мене надсажувати роботов та й доки меш мене так гидко годувати.“ А господар каже: „До смерти." А осел ніби знов до господаря: „А по мої ж, — каже, — смерти шо буде" „А що ж би, каже господар,— он у мене на стайни твої ослятка, то вони, — каже, — по твої смерти муть отак робити, як і ти.“ Братя наші наймильніщі, — говорив Запаренюк, — так то й на нас, мужиків, спадають найбільші тягарі, й найтяжче наше житє, не то, шо всяким дармоїдам та ошуканцям, котрі нашої біди не чують і не знають.“
20. Стрибожий дарунок, 21. Відміна, 22. Гарбата, 23. Прощальний вечір, 24. Грішниця: Всі ці п’ять оповідань склали збірку „Стрибожий дарунок і інші оповідання,“ Львів, 1905, Накладом В’ячеслаиа Будзиновського; вона вийшла з друку в перших днях липня. Оповідання друкувалися вперше в „Свободі,“ 1905 р.: Стрибожий дарунок — №6 з 3 лютого, № 7 з 10 лютого і № 8 з 17 лютого, Відміна — №9 з 24 лютого і №10 з 3 березня, Гарбата — №11 з 10 березня і № 12 з 17 березня, Прощальний вечір — № 13 з 24 березня і № 15 з 7 квітня, а оповідання „Грішниця“ появилося вперше в ЛНВ, травень 1905, том XXX, кн. V, стор. 98—103. Всі оповідання подаємо за текстом збірки „Стрибожий дарунок,“ стор. 7—95. За неопублікованим спомином Марії Стрільбицької оповідання були написані восени 1904 р. в карпатському селі Грабівка калуського повіту.
25. Народна ноша: В своєму спомині про гімназійні роки Мартовича його приятель Василь Равлюк і розповідає про одного з персонажів цього оповідання ось що:
„Одного разу, приїхавши зі свят до школи, розказував про якогось учителя з Городешцини, з котрим познайомився в домі своєї сестри, що була замужем за учителем Новодворським, який тоді вчителював у Красноставцях снятинського повіту. Цей новий знайомий Мартовича був високий на зріст, з довгою шиєю, з великою гулькою на ній і затинався в розмові. Хлопці лягали зо сміху не так з учителя, як з самого Мартовича, який свою коротку шию випинав наперед, щоб було видно гульку, говорив затинаючись, а при кожнім заїканню жмурив очі, а тоді з його горла вилітало, мов грім, слово, що до того ніяк не могло видобутись. Це увіковічнив Марювич у „Народній ноші.“
Оповідання друкувалося вперше в літературно-науковому збірнику „Привіт Іванові Франкові в сорокліття його пи- сьменської праці 1874—1914,“ Львів, 1916, стор. 85—103. Передруковуємо його з авторизованого письменником машинопису, що зберігається в бібліотеці НТШ у Львові. № 513/2, стор. 1—11, де бракує кінця оповідання від уступу: Хоть не один хотів би мати таке ремісло...“ Решту тексту подаємо за першодруком. Оповідання було написане перед світовою війною 1911—1914.
28. Пророцтво грішника, 27. Жирафа і Ладо: Обидва оповідання появилися друком вже по смерті письменника в міcячнику „Шляхи,“ Львів, 1916: „Пророцтво грішника“ — №15—16, стор. 482—490, з численними пропусками, „Жирафа і Ладо“ — № 17—18, стор. 586—588. Передруковуємо їх з авторизованого письменником машинопису, даючи вперше повний текст „Пророцтва грішника.“ Цей машинопис зберігається в бібліотеці НТШ у Львові: „Пророцтво грішника'* — № 518/3, стор. 1—17, „Жирафа і Ладо“ — № 513/4, стор. 1—5. Обидва оповідання були написані перед першою світовою війною 1911—1914.
11.09.1943