Володимир ТУРЧИНОВСЬКИЙ

Щоб побачити деталі, потрібне відчуття простору, а щоб діяти і творити, треба «великого бажати».

 

 

Про активних

 

Мені дуже імпонує бренд «активні», під яким розпочинається нова програма Інституту лідерства та управління УКУ. Подумаймо, що ми відчитуємо у слові «акт»? Це коротеньке слово багате своїми значеннями і насправді є точкою перетину та концентрації кількох критично важливих вимірів, коли йдеться про громадську діяльність.

 

По-перше, у слові «акт» ми відчитуємо момент прийняття рішення. Тому бути активними — це означає бути готовими до прийняття рішень та вирішувати у відповідний момент.

 

В «акті» також присутній процес, тобто тривалість та дієвість у часі. Тому активні — це ті, хто вміє перебувати в процесі та мислити категоріями часу і простору.

 

По-третє, в «акті» присутнє також і значення, пов'язане із тим, що щось сталося, відбулося, досягнута певна ціль чи результат. Акт маніфестує себе у вчинку. Тому активні — це, іншими словами кажучи, діячі, люди дії, вчинку та звершень.

 

По-четверте, у слові «акт» ми чуємо щось і театральне, щось, що говорить нам, що тут йдеться про певну роль, про вміння відчути, пережити та вжитися в світ іншого, збагнути мотивацію, світогляд та мрії іншого і змогти подивитися на світ очима іншої людини. Тому активні — це люди, відкриті на простір інших людей, які розуміють, що їхня діяльність зіткана із полотна людських, міжособових стосунків.

 

І наостанок є ще одне важливе прочитання слова «акт». У нашому акті, через нашу дію та вчинок ми виявляємо, маніфестуємо, об'являємо себе та розкриваємося у стосунку до іншого. Тому активні — це не лише ті, довкола яких кипить та змінюється навколишній світ, це також і ті, які мають відвагу вийти назустріч до іншого, не ховаючись за маскою та обладунками.

 

Про велике

 

Але просто бути активними замало. Замало, бо «активним» потрібно ще опанувати мистецтво «великого бажати» (або зуміти відкритися на дар «велико-бажання»). Заклик, який так природньо звучав в устах Патріарха Йосифа, для багатьох сьогодні може прозвучати дивно. Часто ми опиняємося у хащах із десятків завдань та сотень рішень і кроків, які слід зреалізувати, щоб наприкінці тижня, викреслюючи рядочки із наших «to do» та «check lists», знову і вкотре вже констатувати, що наступного тижня ми знову будемо «extremely busy».

 

«Before the country can achieve great things it has to relearn the ability to desire big things, [Перш ніж країна зможе досягти великого, вона має переглянути можливість воліти великого]», — написав недавно у своїй статті Дейвід Брук, колумніст із The New York Times, аналізуючи сьогоднішні американські виборчі перипетії, які, на його думку, є результатом зростаючого браку взаємної довіри та постійного намагання багатьох його співвітчизників сховатися у шкаралупках власних справ, втрачаючи відчуття та стремління до великого і задовольняючись лоскотом дешевого популізму.

 

Я цілком підписуюся під цією думкою. Нам, людям, потрібне відчуття сенсу, місії та покликання, щоб із нашої буденності проростали великі ідеї та справи. Намагання побороти корупцію у якомусь департаменті якоїсь міської ради перетворюється на безглузде заняття без здатності «великого бажати» та зусилля розгледіти моральні горизонти.

 

Цю ситуацію дуже добре ілюструють дві фрази з відомої бувальщини про двох робітників, які працювали на одній будові. «Вожу цеглу» та «будую храм» — дві фундаментально різні відповіді на питання «Що ви тут робите?», які ілюструють два різні типи та рівні мотивації. Насправді мова не йде тут лише про масштаб та ґрандіозність проекту у моєму сприйнятті, тут також йдеться і про рівень «привласнення» цього проекту або про рівень усвідомленої (і прийнятої) відповідальності за проект: моя відповідальність завершується на транспортуванні цегли з точки А в точку Б або ж також стосується великого проекту спорудження храму та його успіху. Тому якщо просто возити цеглу і залишатися в рамках «цегляного» горизонту, то, можливо, й не так вже аж принципово, який світ навколо мене та у якому суспільстві я живу. Адже завтра, як і вчора, знову доведеться рухатися по лінії від А до Б.

 

Аналогічну ситуацію маємо і тоді, коли опиняємося у моральному просторі. Цінність етичного кодексу працівника корпорації, неприбуткової організації чи мерії, наклеєного на внутрішній стороні дверей офісу, практично дорівнює цінності паперу, на якому він надрукований, якщо моральна чутливість, сприйняття та уява не відкривають людину на простір добра, великих ідей, концепцій та вчинків.

 

До речі, це добра вправа для нас усіх, подумати, як ми відповіли б собі на питання, «що я тут роблю?», та чи наша відповідь була б лише про «цеглу» чи й про «храм» також.

 

Деталізовані етичні, професійні, світоглядні дискусії, обговорення тактик та стратегій розвитку є безперечно важливими та корисними, але лише тоді, коли в нас вистачає духу та відваги уявити себе в ситуації Адама, якому був подарований увесь світ разом із відповідальністю за нього. У цьому якраз суспільний та моральний капітал наших українських спільно прожитих минулих двох з половиною десятиліть, впродовж яких ми відходили від ролі «ґвинтиків у системі» та вчилися «великого бажати», розширюючи наш простір гідності та свободи.

 

Словом, щоб побачити та оцінити деталі й нюанси, потрібне відчуття простору, горизонту та перспективи. А щоб діяти та творити, потрібно «великого бажати».

 

Про мови

 

Більшість із нас вміє говорити мовою ідентичності, яка формує нас з перших хвилин нашого буття. Ми народжуємося та пробуджуємося до людського життя у певній культурі з її мовним, релігійним, історичним багатством та «своїми» інтерпретаційними модальностями і звичаями. Що таке мова індентичності, добре можна відчути, коли йдеться про жарт та іронію, які часто годі зрозуміти, відчитати та насолодитися ними, навіть якщо й добре володієш мовою співрозмовника, але залишаєшся зовнішнім та чужим у стосунку до його культурного середовища.

 

Ми також добре розуміємо, що сама по собі мова ідентичності не лише може бути цікавим, а часто, можливо, й екзотичним об'єктом для дослідження та спостереження, але й часто, на жаль, може стати каталізатором нашого несприйняття та ворожості до іншого.

 

Мова ідентичності насправді є критично важливим елементом нашої людської дійсності, бо ми завжди є мешканцями певної просторової та часової локальності. Тому мова ідентичності є спробою опанувати локальність та побудувати свій стосунок із нею та моїм сусідом.

 

Майдан переконливо засвідчив, що мова ідентичності може і повинна бути контекстуалізована у просторі мови цінностей. Гідність, свобода, солідарність, жертва, відповідальність — це ключові концепції мови цінностей, без яких Майдан як подія не зміг би відбутися. Або, якщо точніше висловитися, то не зміг би трансцендувати, переступити через власну локальність і стати подією ґлобального значення та масштабу.

 

Одне із завдань московської гібридної війни мало на меті розжарити мови українських ідентичностей до екстремальних температур, водночас тримаючи та замикаючи їх у просторах власних локальностей. Майданна дійсність не просто продемонструвала імунітет до такої стратегії, але й запропонувала ефективну контрстратегію, зробивши мову цінностей робочою мовою Майдану. Локальний київський Майдан (цікаво, чи хтось вже порахував, на якому відсотку київської міської території відбувався Майдан) швидко переріс київський масштаб, ставши подією національного і майже одразу ж ґлобального масштабу та значення. Наша здатність заговорити мовою цінностей, відповідно контекстуалізуючи мову ідентичностей, дозволила транслювати нашу локальність у ґлобальний простір.

 

Про угоду

 

Ми добре бачимо і розуміємо, що сам по собі Майдан не подолав корупцію, не реформував наш політичний простір, не змінив економічну модель, як і не зробив ще багато інших речей, словом, не збудував нам процвітаючу країну, зіткану з наших мрій. Натомість Майдан виразно засвідчив, що ми не маємо вже жодних зобов'язань по суспільній угоді, що в'язала нас із радянським та пострадянським минулим. Психологічно, ментально та духовно ми вже увійшли у процес формулювання, увиразнювання та огранювання нової суспільної угоди.

 

Специфіка суспільної угоди полягає у тому, що вона не пишеться, а проживається. Суспільна угода формується активними, саме їхньою думкою, позицією, дією, а остаточно — свідченням про нову суспільну дійсність та цінності.

 

Про один з елементів нової суспільної угоди я вже сказав. Успіх українського проекту критично залежить від того, наскільки ми зможемо поширити практику майданної двомовності, транслювавши мову ідентичностей та мову цінностей у нашу суспільну та політичну повсякденність.

 

Про турботу

 

Сталий розвиток (sustainability) є одним із трендових понять, яке визначає сьогоднішній ґлобальний дискурс про ближче та дальше майбутнє нашої цивілізації.

 

Одним із вимірів сталості є турбота. Турбота та піклування про іншого на противагу до еґоїстичного концентрування лише на собі. В той час, коли еґоїстична поведінка розриває біг часу, шматує час, намагаючись загнути часові лінії та простір на собі, турбота про іншого дозволяє стати володарем часу. Натомість ми часто прагнемо опанувати час, постійно дратуючись і тривожачись тим, що час є єдиним нашим ресурсом, який постійно зменшується та який неможливо наростити, купити або обміняти на щось інше (так як ми це звикли робити із практично усіма іншими відомими нам ресурсами).

 

В цьому суть нашої теперішньої економіки: мистецтво росту, розвитку та нарощування дібр полягає у вмілій та вчасній конвертації одного ресурсу в інший при вмілому дириґуванні людською потребою мати потреби. У цій оптиці стосунків час є завжди інвестицією, яка повинна транслюватися у збільшення моїх ресурсів. Ми стаємо заложником часу із наперед зрозумілим для нас розв'язком (колись залишиться час лише на останній подих).

 

Турбота передбачає інший стосунок до часу. Турбота є процесом дарування часу. Турбота вирівнює та розгладжує лінію часу, зцілює минуле та опікується майбутнім тут вже і зараз. Турбота та піклування про іншого дозволяють нам опанувати час. Час трансформується у життя та стає життєдавчим. Даруючи свій час іншому, піклуючись про нього, ми насправді примножуємо та збагачуємо життя і робимо його сталим (sustainable). Час виявляє свій суспільний та міжособистісний вимір: час трансформується у стосунок дарування.

 

Про сім'ю

 

Якщо дуже просто намагатися говорити, то суть сталості (або причина її відсутності) полягає у стосунку між поколіннями. На власному досвіді більшість із нас може відчути живий та безпосередній стосунок між трьома поколіннями (і значно рідше — чотирма).

 

Текстурою цього міжпоколіннєвого стосунку є сім'я. Капілярами, через які тече енергія сталого розвитку, є сімейні стосунки. Філософія сім'ї — це філософія перспективи, тривалості, плідності та постійного зростання у стосунках. У цьому розумінні відкритися на простір сімейного життя та започаткувати сім’ю — це означає ввійти у логіку та модальність сталого розвитку. Суть цієї логіки полягає у відповідальності за іншого, а модальністю є служіння іншому. А підставою та остаточним сенсом цього проекту є любов. Любов є не тільки передумовою сталості, але й її виправданням. Ця ж філософія сталого розвитку повинна працювати і в просторі суспільних стосунків.

 

Те, що насправді нас будує та змінює — це інтимність стосунку. Інтимність є ключиком, який відкриває двері до нашого серця та нашої душі. Тому дружба, щире товаришування, кохання, сім'я, батьківство, материнство, синівство є критично важливими елементами, моментами та нагодами для формування етосу сталого розвитку. Якщо місія спільноти полягає у даруванні життя, то це фактично і є означенням сталого розвитку: сталий розвиток — це передусім святкування життя та плекання культури життя.

 

Питання

 

Хочу залишити «активним» чотири запитання, які стосуються нової суспільної угоди, яку вони вже формують і формуватимуть далі. Угода тому й називається угода, що передбачає згоду та порозуміння щодо певних питань та готовність залишатися вірним і лояльним партнером з багатьма. Тому нам критично важливо визначити, про що ми хочемо (та про що ми повинні) домовитися між собою, коли нам йдеться про майбутнє нашої країни та формат наших суспільних стосунків.

 

Мої запитання звучать так.

 

1. Яким ми бачимо майбутнє нашої країни?

 

2. Як ми означуємо наше спільне благо?

 

3. Що ми вкладаємо у поняття громадянина та яким чином наше розуміння громадянства дозволяє нам сполучити майбутнє країни та спільне благо?

 

4. Наскільки ми готові щоденно свідчити про наші нові принципи на цінності та як нам їх захистити, якщо доведеться?

 

 

 

Вітальне слово з нагоди відкриття «Школи відповідальних громадян» Інституту лідерства та управління УКУ, 29 червня 2016, Львів

 

 

 

 

 

05.07.2016