Лідерство у ґлобалізованому світі

Цьогорічний Світовий економічний форум у Давосі був присвячений темі четвертої індустріальної революції.

У виступах та дискусіях промовців Форуму виразно прочитувався один важливий висновок: наш ґлобалізований світ, що стоїть на порозі четвертої індустріальної революції, потребує нових лідерів і нової якості лідерства.

Цікаво, що цей висновок звучить з уст сьогоднішньої світової еліти, яка  вивела нас із XX у XXI століття і тепер відкрито говорить нам про потребу нових лідерів. Насправді ж мова йде не лише про нову когорту лідерів, але й про новий суспільний договір ґлобального характеру, у якому була б відображена спільна відповідальність за новий ґлобалізований світ з усіма його викликами та нагодами для розвитку.

Ось чому теми лідерства і суспільного договору так тісно переплетені. Як би чудово не виглядав суспільний договір, він так і залишиться теоретичною конструкцією, якщо не знайдуться ті, чиє життя та вчинки його леґітимізують. Окрім лідерів та договору, потрібні ще два елементи, без яких ані лідерство, ані суспільний договір не будуть життєздатними. Мова також повинна йти про довіру та цінності.

Дозвольте мені дещо контекстуалізувати тезу про потребу нових лідерів, яка прозвучала у Давосі, зовсім не претендуючи на всеохопність та вичерпність, а просто намагаючись глибше збагнути важливість цієї інтуїції.

***

В останні два десятиліття минулого століття, а особливо після падіння Берлінської стіни, в західному світі остаточно оформився суспільний договір, в основі якого лежала практика споживацтва.

Перемога у холодній війні, досягнута передусім ефективністю економічної системи, побудованої навколо вільного ринку, стала також і важливим суспільним маркером, канонізувавши у свідомості західних громадян стратегію невпинного нарощування добробуту в якості суспільного абсолюту. Криві національних GDP стали критеріями успіху та процвітання.

Зростання економіки вимагало не тільки вправних робітників, але й безкомпромісних у своєму прагненні до споживання споживачів. Демократія дедалі більше починала ставати суспільним простором, у якому найбільш ефективно можна було задовольнити свої потреби. Воєнне лихоліття та повоєнні роки із суспільним договором виживання та кращого майбутнього для своїх дітей поволі перекочували в музеї людських душ. Економіка задоволення базових потреб почала дедалі більше ставати економікою ґенерування нових потреб (їхнє задоволення вже було справою техніки). Споживачі одразу ж відчули зміну підходу і вправно підіграли свою партію. Основне маркетинґове завдання тепер полягало у рекламуванні, просуванні та продаванні нових потреб. Продавши потребу, можна було ставити на конвеєр і процес її задоволення.

Споживацтво з економічного принципу перетворилося на культуру споживацтва, яка у свою чергу починала дедалі більше нагадувати ідеологію. Головна небезпека будь-якої ідеології криється у спокусливості та легкості засвоєння стереотипного мислення, яке вона пропонує. Ідеологія дає нам ілюзію розуміння світу та людини, в той час коли насправді робить нас нечуттєвими, товстошкірими та сліпими до голосу іншого і дійсності, у якій він перебуває.

***

Впродовж декількох минулих десятиліть західний світ вражаюче розширив простір технологічної ментальності. З точки зору технологій наше майбутнє виглядає для нас доволі зрозумілим та прогнозованим. Ми, ґлобальні жителі ХХІ століття, напрочуд легко можемо увійти в модальність технологічного мислення та логіки. Якщо ми скажемо горі посунутися і вона посунеться, то це станеться завдяки певній технології.

Світ нас цікавить лише до тієї міри, до якої ми можемо подивитися на нього в мікроскоп, телескоп чи прогнати через колайдер. Світ став рівнянням. Орел уже не цар птахів, а літаючий геном. Здається, ще зовсім трохи — і світ стане тривимірним touch-screen. Правда, спершу він стане Інтернетом речей.

Проблема не в тому, щоб подивитися на світ крізь призму технологій. Проблема з'являється тоді, коли технологічна оптика не інтеґрована у ширшу світоглядну перспективу, відкриту на моральну і духовну дійсність та чутливу до питань цінностей, гідності, свободи, правди, покликання людини.

***

Зиґмунд Бауман у своєму недавньому інтерв'ю іспанській газеті El Pais каже, що «[...] шлюб між владою і політикою в руках держави-нації закінчився. Влада ґлобалізувалася, але політика є такою самою локальною, як і раніше».

Занадто часто західні політики не здатні відчути відповідальність за ґлобальні справи, бо обертаються у просторі національних політичних полів, передусім переймаючись своїми стосунками з власними локальними виборцями. Нідерландський референдум чудово ілюструє цю ситуацію.

Те, що стратегічно Україна у довгостроковій перспективі повинна і має можливість стати ключовим елементом безпеки та миру в європейському реґіоні, затьмарюється короткотерміновою можливістю зберегти зону власного комфорту ще на якийсь час. Навіть ті політичні сили, які розуміють ці геополітичні контексти та перспективи, як виглядає, мовчатимуть, бо запрошення вже сьогодні вийти із зони комфорту та відкритися на виклики і випробовування не виглядає занадто привабливим на тлі пропозиції захистити своє сьогоднішнє щастя, повернувшись плечима до решти світу з його проблемами.

***

Віднедавна суспільний договір західного світу, фокус якого наведений на культуру та ідеологію споживацтва, жорстко тестується Росією на міцність та життєздатність. У цьому розумінні війна Росії проти України є болючою і трагічною ілюстрацією внутрішніх ризиків та небезпек суспільної системи з перенаголошеними акцентами на споживацтві та технологічній/інструментальній свідомості з розфокусованим сприйняттям цінностей.

У 1993 році було створено організацію, яка сьогодні відома нам як Transparency International. Заснував її німець Пітер Айґен. TI поставила перед собою завдання боротися з корупцією на ґлобальному рівні. Одним із вирішальних мотивів створення міжнародної організації для її засновника стало усвідомлення того, наскільки поширеною є практика подвійних стандартів у західних, зокрема бізнесових, колах щодо питання корупції. Величезне число транснаціональних компаній із штаб-квартирами у Німеччині та інших провідних європейських державах абсолютно спокійно й системно працювали з корупційними практиками, схемами та бюджетами у всіх країнах, в яких корупція була частиною політичної та управлінської культури.

Путінська Росія швидко зрозуміла, що вона має не тільки вражаючі запаси нафти, але й невичерпний ресурс корупції, яка також може стати експортним продуктом. Росія впродовж довгих років була експортером корупції, яка підживлювалася нафтодоларами, і поширювалася медійно, політично, культурно, мілітарно, а також релігійними і бандитськими каналами. Кожне використання практики подвійних стандартів у західному світі миттєво розширювало експортні корупційні ринки Росії.

Після двох десятиліть інтенсивного експорту та експансії корупційного ринку, кремлівські барометри небезпідставно показали, що світова структура безпеки, міжнародної солідарності, демократичні принципи та цінності, медійно-інформаційні пріоритети та підходи ввійшли в сіру зону розмитих стандартів, розбалансованих ціннісних орієнтирів та сумнівних мотивацій. Молдавський і грузинський тести, проведені Росією, підтвердили покази барометра.

З кремлівської перспективи кажучи, корупція — це правильний хід, бо вона морально стерилізує людей, роблячи їх нечуттєвими до цінностей та цілком дезорієнтованими у просторі моральних рішень. А крім того, на відміну від ідеологій, її мова та риторика зрозуміла практично всюди. А також, даруйте вже за цю іронію, в той час, коли кожна ідеологія за своєю суттю роз'єднує, то корупція об'єднує бідних і багатих, політиків і виборців, лібералів і консерваторів, християн та нехристиян. «Домовляймося!» — лицемірно написано на її банерах. Годі уявити собі гасло більш гуманне та людяне.  

Я далекий від того, щоб переоцінювати вплив та роль Росії у світовій кризі, але я так само вважаю, що не слід недооцінювати її можливості у розгойдуванні західного світу, граючи на деяких його больових точках системного та ціннісного плану.

Останні кроки Росії виразно демонструють її прагнення закласти ще декілька потужних корупційних мін, які не стільки вибухають, скільки випромінюють радіацію морального зла тривалої та системної дії.

Теракти в Парижі — і блискавичне російське запрошення створити міжнародний антитерористичний фронт. Жорстоке провокування кризи міґрантів у Європі бомбардуваннями в Сирії — і знову партнерська співчутлива готовність Росії допомогти у вирішенні цієї проблеми. Турбота про переслідуваних і бомбардованих сирійських християн, виявляється, змусила Патріарха Кіріла смиренно відкласти вбік вікову неприязнь до Римського Престолу і зустрітися з Папою Франціском. Як добре Росія розуміє народ Нідерландів, які на першому у своїй історії референдумі будуть демократично вирішувати майбутнє однієї з найбільших європейських країн. Росія взялася залагоджувати це ж українське питання ще два роки тому, але, мабуть, не встигала підготувати референдум, тому й повелася дещо аґресивніше.

Ціль цих кроків та зусиль є цілком очевидною: вивести за дужки та зробити неопераційними поняття цінностей і правди у міжнародній суспільній, політичній, дипломатичній та бізнесовій практиці.

В кінцевому підсумку, на сьогодні не так важливо для Путіна, куди зможе дійти російський солдат. Набагато важливішим є намагання позбавити людину відчуття власної гідності та довіри до іншого. Його світоглядна, якщо так можна сказати, програма полягає у тому, щоб засвідчити людині її власну нікчемність та ницість.

****

Постколоніальна та пострадянська Україна на початку 90-х вирушила в автономне, як тоді хотілося вважати, плавання. Досить швидко ми зрозуміли, що можемо укласти скромний та мінімалістичний, але все ж суспільний договір, раз ми вже почали виходити з радянської гавані.

Наш суспільний договір народився з припущення, що «всі ми грішні». Хоча ні, навіть не так, швидше за все він звучав так: «кожен із нас має право на свій простір гріха відповідно до власних здібностей та можливостей». І вступаючи у цей суспільний договір, кожен уже самостійно припасовує до нього свої сімейні стосунки, своє релігійне, культурне чи мистецьке життя, свої розваги, болі та страждання, а навіть і благодійність.

Ще однією характерною прикметою цього договору був надмірний патерналізм та уповання на державу. Причому цей патерналізм був якось хворобливо викривлений і зовсім позбавлений, так би мовити, дитячої наївності та довірливості, бо залишався далеким від того, щоб говорити мовою ідей та ідеалів. Тому наполягання на тому, що держава мала б подбати про мене, але не робить цього, прочитувалося як виправдання та мандат, що дозволяє мені самому подбати про себе, використовуючи державу та навіть найменшу можливість доступитися до державних коштів та ресурсів.

Патерналізм цього типу отруїв та атрофував наше відчуття спільного блага як причетності до спільної справи та перебування у просторі взаємної солідарності, що відкриває кожного на його власне покликання. Зрештою, й десятиліття радянського режиму зробили свою справу, переоравши людські душі та серця плугом комуністичної ідеології.

Такий суспільний договір «із елементами корупції» насправді не локалізує та не інструменталізує корупцію, а послідовно живить та розширює поле корупційної логіки, ментальності та дії. І якщо ми колективно та «солідарно» санкціонуємо таку поведінку, то цим самим погоджуємося на «солідарну» взаємну неповагу до гідності кожного з нас, що рано чи пізно зробить нас недовірливими і байдужими до інших.

Основна проблема цього суспільного договору в тому, що в його основі лежали не цінності, які ми спільно визнавали б та навколо яких будували б наші стосунки, а передусім піклування про власне «еґо» та його задоволення: не спільне благо і наша турбота про нього, а радше згода на те, що кожен зможе відскубнути собі більший чи менший шмат від спільного.

На жаль, розірвати такий договір не вдається лише простим побажанням. Як ми це тепер добре розуміємо з власної недавньої історії, щоб звільнитися від нього, потрібна була жертва. Жертва індивідуальна, але також і жертва спільна та солідарна. Слів, декларацій, документів і підписів недостатньо. Зрештою, тут потрібні не слова, а свідчення. Своєю жертовністю Майдан свідчив голосно і промовисто на всю Україну та на цілий світ.

Майдан не ліквідував корупцію, не провів реформ, не створив партію й не пересів у парламент чи в урядову ложу. Він прийняв жертву багатьох, став транзитною станцією для Небесної сотні і прискорив воєнну аґресію Росії.

А ще Майдан осягнув дві важливі речі.

По-перше, він звільнив нас від зобов'язань перед старим суспільним договором і відкрив простір для укладання нового.

А друга річ — ґлобального характеру. Своїм свідченням про гідність людини та про жертву наш Майдан почав формувати порядок денний ХХІ століття.

На початку я згадав про Світовий економічний форум та тривогу, яку висловлювали учасники форуму щодо визначення моральних і світоглядних орієнтирів нашого розвитку. Світова політична, бізнесова та наукова еліта починає усвідомлювати, що насправді ми не зможемо знайти лише технологічні, економічні, політичні, психологічні чи біологічні способи розв'язання основних викликів нашого століття (голод, тероризм, війни, бідність, тоталітаризм, корупція, знищене довкілля), якщо люди ХХІ століття не відкриються на простір моральних і духовних цінностей.

Це відкриття не буде простим. Це буде складний і часто болісний процес. Дай, Боже, щоб наш Майдан залишився неперевершений у своєму драматизмі та трагічності. Не знаю, чи багато з нас сьогодні відчувають відповідальність за ґлобальні події, процеси та ситуацію. У ХІХ та ХХ століттях ми проходили непрості «тренінґи» з розбудови національних держав та демократій з акцентом на відповідальності громадянина власної держави. Наші сьогоднішні політичні моделі, політична логіка, політичні рефлекси, якщо так можна сказати, є плодами динаміки, що розгорталася довгими минулими десятиліттями.

Проте час локальних і замкнутих систем, здається, вже минув остаточно.

У ґлобалізованому світі не тільки ґлобальний гравець може впливати ґлобально, але й локальні події та рішення можуть незвично легко для нас ставати чинниками ґлобального масштабу. Майдан зміг продемонструвати це дуже виразно, коли в українській Революції гідності перетнулися лінії майбутнього України, західного світу й Росії. Перші невеликі групки львівських та київських студентів, які вийшли на центральні площі своїх міст, зробили це не тому, що сподівалися у цей вечір вирішити якісь ґлобальні проблеми, а тому, що відчули звук морального камертона. Моральна чуттєвість і дієвість зовсім не багатьох започаткувала процес, який, як виявилося, здобув потужний ґлобальний резонанс, хвилі від якого до сьогодні пульсують у міжнародному просторі.

Якщо Майдан розірвав старий суспільний договір в Україні, то в міжнародному контексті він виразно поставив питання ґлобального суспільного договору як однієї із ключових тем ХХІ століття. Логіка українського Майдану також промовисто свідчить про те, що народження нової суспільної угоди відбувається передусім у людських серцях та душах, коли гідність іншої особи з шаблонного гасла перетворюється на запрошення та нагоду служити іншому, часто при цьому йдучи на більшу чи меншу жертву. Я не знаю, як і наскільки швидко відбуватиметься цей процес дозрівання та вилонювання нового ґлобального суспільного договору, очевидним є лише те, що мусить з'явитися покоління нових лідерів, які зможуть своїм життям, працею, служінням та свідченням відкрити нам нові виміри відповідальності та солідарності, спроектовані на ґлобальну площину.

У нас ще є трохи часу, щоб над цим ґлобальним завданням попрацювати, але його й не так багато, якщо ми хочемо кільком наступним поколінням подарувати радість життя, праці та творчості у ХХІІ столітті.

А якщо б Ви мене тепер запитали, чому ми повинні вже зараз думати про такі далекі перспективи, то я б із Вами не сперечався. Справді, є річ набагато важливіша, аніж футуристичні мрії про ідеальний світ через двісті років. Подумаймо про себе, адже ж ми не тільки різьбимо застиглу історію своїм життям, але й тримаємо у своїх долонях хвилі майбутнього.

Остаточно кажучи, людське життя, в якому завжди є останній подих, може перетворитися або на приречену та постійну втечу від холоду останньої миті, або ж на світлу жертву власного служіння, що дозріває через усю життєву дорогу, переображуючи нас самих, інших довкола нас і цілий світ. У цьому ще одна і, майбуть, найважливіша грань лідерства: вміння прийняти з вдячністю дар власного життя і смиренно розділити його між тими, кого я покликаний почути, пригорнути, надихнути і повести за собою.

Виступ на відкритті нової сертифікатної програми «Права людини в бізнес-середовищі ІІ» Центру верховенства права Українського Католицького Університету 26 лютого 2016 року