(Oпoвiданнє).
Така страшна була днина, що страшнїйшої годї собі уявити. Звичайно зачинало ся коло десятої, одинадцятої години, — сьогодня перед девятою впали перші стріли, а вже потім неначеб гори повідкривали свої пащі й ревли підземними гомонами, немовби небо розірвало свою сиву скатерть і засипувало нас шрапнелями.
Уже коло полудня така нас обхопила втома, що люде падали бездушно та ждали, самі не знаючи, чи діждуть ся кінця того пекельного гомону. Годинник, на який кидаю в одно неспокійно очима, анї не думає посувати ся наперед. Ще в життю менї не минав час так помалу, як тої памятної днини.
Нарештї почало смеркати.
— Ще хвиля, хлопцї, й будемо віддихати! — мовлю до найблизших сусїдів.
— Ой, колиб! — почуло ся зітханнє.
— Правда, що вже не так парять!
— Відай лекше стає... Ая...
— Ж-ж-ж! — засичало нам коло вуха.
Чим ставали рідше гриміти вистріли, тим сильнїйше вибивав ся кождий різкий звук, що летїв до нас з ворожої сторони. Коли ми вже могли вловити вухами лет поодиноких куль, — знак, що вони чимраз рідше починають сипати ся. Душа між одним і другим стрілом має хвилину відпочинку, стає вразливою на инші зверхні голоси, увільнюєть ся з етапу бездушного отупіння. Дивним дивом бачиш, що паде снїг великими пластами. Глянеш навкруги, а він уже присипав добре землю. Чи не падає вже від полудня? А досї нїхто й не запримітив того. Оглядають ся, дивують ся. Тут і там починав висувати ся обережно голова з окопів. У ту ж таки мить ховаєть ся, бо карабінові стріли не вмовкають. Але що вже вони, коли замовкли злющі дула гармат.
Дивлю ся на годинник. Бачу годину, але не можу докладно зміркувати, яка се пора. На дворі стало темнїти. Ізпід облаків сипле густий пластовець і прислонює темряву вечера.
— Видно, вже досить на сьогодня, — мовлю, споглядаючи довкола себе.
Немов у відповідь на мої слова як не гримне десь глухий гомін, як не розкотить ся по верхах гір... Мимохіть голова принизила ся, сховала ся під захорону окопа. Цїлком непотрібно. Стріл вицїлено в инший бік, коло нас не чути було зловіщого: "ж-ж-ж!..
— То ще на добраніч! — почув я недалеко себе.
Тимчасом настала вже важка темнота. Люде, як стояли, падали в окопи, обезсилені, перетомлені. Душі не чули в собі.
Пішли вже прикази, щоб полева кухня лагодила харчі, але й се не зробило великого вражіння. Треба було перекрадати ся по декількох, летїти під стріли ворожих карабінів кількасот ступнїв до хати, де за безпечною стїною стояла кухня. Їсти, що їсти й коновками нести харчі до окопів. Одні вертають. Іде нова партія.
Доки ще сили були, то на вийграшку летїло ся. Не одному не довело ся долетїти, не одному вернути не пощастило. Нїкого се не відстрашувало, нїкого не бентежило. Але сьогодня вже сили почали нас покидати.
А ще трівожила найбільш усїх нас думка, що може повторити ся приказ, котрий ми чули декілька ночей один по одній: "На баґнети!"
Ішла про се нїма розмова — без слів — поглядами очей. А в відповідь чути було то тут, то там голос безсилля: "Годї вже! Не видержить душа!.."
Три ночі не спали. Цїлу днину в огнї та в болотї — в ночі приступ на баґнети. До тої міри висилили ся, що надлетить шрапнель, то лише вже з привички кинеш за ним оком. Бачиш, як розсипав ся десь оподалїк і вже не журиш ся ним. Якби тебе в одній хвилинї навіть не стало, — байдуже! Може й лекше було-б; минулась би страшна мука.
А вже найгірше стояти було в грязи по кістки. В одно й дощ і дощ і дощ — цїлі тижнї сїче дрібненький, жили з тебе висотує, душу випирає. Колиб бодай троха примерзло!... Аж сьогодня стало нам лекше дихати, як ми діждали ся снїгу. Вся наша надїя, що бодай з грязи зможемо вирвати ся.
Коли ми перед трьома днями вперше почули приказ до атаку, в нас вступив дух. То як сидиш скулений і майже не рушаєш ся, — зацїпенїєш увесь. Вже куди краще загріти ся бігом, нападом, боротьбою. Але одна нїч і друга і третя в надлюдських змаганнях, а цїлий день в огнї гармат, промочений до костей у водї й болотї, як де, й до колїн, — не видержать, хочби й які сили.
Ми сидїли в ожиданню чогось, що мало стати ся, що ждало нас неминуче; не думали боронити ся, прийде приказ, — не пора на розумовання, не пора на жалї, нема сильних, слабих, здорових, недужих, кріпких й обезсилених, усї однакові, всї здатні виконати рішучий приказ, найменшу дрібничку перевести з найбільшою докладністю. Прийде приказ, — ми перемінюємо ся з ослабленої маси висилених, перетомлених, продроглих людських істот у сталеву машину, яка, пущена в рух, не спинить ся, доки не переведе успішно своєї роботи.
Ми ждали на приказ. Знали, що прийде, вірили, що ввіллє в наші ослаблені душі нової, свіжої енерґії. Не бояли ся, щоб нам сил не стало. Отож, тепер тим більше кождий хотїв свобідно захопити того цїлющого лїку на перетомлене тїло — вечірнього спокою.
Сиджу, чи радше лежу, привялий, згноблений, чую, як останок сил мене покидає. В голові гуде ще гук гармат, перед очима лїтають блискавки шрапнелїв. Давно вже замовкли грізні дула скажених звірів, давно вже розсипали ся останні відломи вогняних їх подихів, а я ще в одно переживаю вражіння тої грізної днини. Здаєть ся, вмирати буду й ще вони пролетять менї перед очі, так врили ся в мій мозок, у мою душу.
А може?... Може прийдуть колись погідні, спокійні днї в моїм життю, може забудеть ся та грізна пора проливу крови, може замовкнуть у моїй душі ті скажені реви розсатанїлих машин, може, занїміють ті дикі стогони безобразних тїл, пошарпаних відломами залїза, стали... Може колись примеркнуть у моїх очах ті грізні вирази лиць моїх товаришів, що вють ся в одно коло мене в ровах, на чистім полї, в лїсах, куди не доведеть ся стрінутись із огнем ворожої батерії.
А може?... Може ще днина — одна, друга й не стане в одну мить у мене памяти, зблїднуть усї прожиті картини, замовкнуть усї вражіння моєї душі, світ змеркне менї перед очима й я збратаю ся в лонї одної могили з приятелями й ворогами, другами й...
Нї... недругів у мене немає, — шибнула менї думка крізь голову й я усміхнув ся гірко. — Що менї винні ті люде, хто зна, чи не брати мої, що на них звернене дуло мого кріса?
І я почав нараз пригадувати собі всїх своїх знайомих Українцїв із російської України. Не перечислив би їх. Хто зна, чи в отім окопі, на який ми сьогодня без сумнїву підемо приступом, не найдеть ся декілька моїх найщирійших приятелїв, з якими переговорило ся стільки ночей, розправляючи про всілякі питання нашого життя? Хто зна, чи не встромлю я в ворожі груди гострого, блискучого свого знаряду вбійчого та в туж мить чи не побачу виразу смерти на лицї свого найщирійшого друга? Може, саме того, з котрим ми стільки переговорили про питаннє визволення України?
І тут на далекій Лемківщинї, на окраїнній українській землї ми порішимо долю нашої участи в визволюванню українських земель. Порішимо твердою, блискучою сталою встромленою рукою друга в дружнї груди?...
Хто знає, чи не жде мене таке сьогодня?
Нараз мої думки звернули ся в инший бік. Я почув якийсь дивний звук коло себе. Дивлю ся й очам не вірю. Мій сусїд, завзятий вояк, який у подив уводив мене своєю відвагою, своїм завзяттєм, — плаче. Сидить сердешнїй на мокрій землї, зловив голову в обі долонї й дїйсно... плаче.
Я аж не йму віри.
— Миколо! — мовлю сердечно. — Вам що?
Мовчить. Навіть не глянув на мене.
— Миколо! — мовлю в друге й труснув його руку своїми пальцями. — Ви плачете?...
Поглянув на мене сумними своїми очима й мовчить.
Устаю, сїдаю проти нього й стараю ся розпитати, що йому.
— Нїчого! — було перше його слово. — Дурний хлопський розум, тай стільки всього.
— А все-ж-таки?...
— Кажу вам, що нїчого.
Ми сидїли так хвилину мовчки. Снїг падав нам на руки, лиця, топив ся та втому проганяв. Освіжував нас.
Нараз із грудей Миколи добули ся глибокі, сумні слова...
— Менї згадала ся жінка, дїти. Що вони сердеги сьогодня дїють?
— Чоловіче! Якби так кождий із нас думав про те, що дїють наші жінки, дїти, наші тати, мами, рідня.
При сих словах такий жаль здавив менї серце, що я ледви поздержав страшний вибух плачу. Зловив кріс Миколи, що стояв коло мене опертий о бік окопа та крикнув у розпуцї.
— Краще, ади наладований, прицїли собі до голови й в одній хвилинї немає в тебе нї жінки, нї дїтей, нї ріднї. Усїх забудеш на віки.
— Вірте менї, що я нераз уже гадав таке зробити, — промовив сумним голосом Микола.
А я в мить отверезив ся зі свого плаксивого настрою. Побачив, що замісць злагодити біль зажуреної людин, я своїми необережними словами ще більш розранив обкипіле кровю його серце.
— Миколо! — мовлю, зловивши його за руки. — Отямте ся! Що доброго зробили б ви своїм рідним. Богу дякуйте, що вас сокотив від прички до сеї пори, та просіть, щоб далї милував. А вернете, тодї будете думати про рідню. Лишіть!
А. Микола говорить далї тим самим сумним голосом:
— Хиба ви не знаєте, що сьогодня "Святий Вечір?" Де вони біднятки блукають у се рокове свято? Чи між добрими людьми, чи де в лїсах, дебрах? Чи живуть вони, чи де позамерзали в снїгах, погибли з голоду?
Я знав історію його ріднї, його села. Менї дуже жалко стало сердешного Гуцула. Не міг його потїшити, розрадувати. Одно, що я міг і хотів йому зробити: то вислухати його жалїв. Дати виговорити свій гіркий біль, хай лекше стане душі. Я слухав, хоч серце рвало ся, а він говорив, говорив... Цїлу траґедію своєї душі менї повістував.
Оповідав, як він зійшов з верха в село до громадського уряду й там сказали йому грізне слово: Кличуть.
Трохи не впав. Так в очах почорнїло, а гори стали отак крутити ся, як той пструг у саку.
Кличуть. Треба йти. Коли?
Зараз таки?
Зараз? Адже-ж він не сказав дома нїчого. Жінка не знає, діти... То на війну йде, не в Косів. Божечку святий: Як таки не попрощати ся?
— Зараз прийдуть жандарми й заберуть до Коломиї.
Дві, три години й він уже верне. Розпорядить маєтком, роздїлить, що кому припаде.
Не позволили. Не бачив ся нї з жінкою анї з дїтьми. Не розписав між них маєтку. Не розпрощав ся з ними. Крикнули збирати ся. Прийшли паничі. Пішли всїма до міста. І від тої днини не мав вже вістки від жінки. Не знає, чи живе вона, що діє. Не знає навіть, чи вона дістає його письма.
Микола урвав. Дивить ся якось так дивно перед себе. Сидить мов закамянїлий, коло нього присїло декілька слухачів і кождий свою думку думає.
А нараз почули ся чим далї спокійні, лагідні звуки голосу Миколи. Якби нагадуючи собі щось, почав оповідати свої воєнні пригоди.
Як били ся, як гонили ворога перед себе, як зайшли в його край...
Помалу, докладно, з великою плястикою оповідав усе, що пережив, що бачив власними очима. Здавало ся, злаходив біль своєї душі тими широкими описами.
Нараз перемінив ся його голос. Дивно почав дріжати.
— Їдемо, йдемо, таки душі в собі не чуємо. Йдемо знайомими селами. Вже недалеко нашого села. А гармати так громлять за нами!... Що то ще сьогодня!... Іграшка — сидїти й голову сокотити. Але то йти в дощі вогню! Ой! То не кождий видержить.
Слухачі притакували головами. Ледви, чи хто з них був у тому походї. Звели їх у ріжних віддїлів до купи. Але ледви чи хто з них не відбув такого походу, про який говорив Микола.
— Як ми входили в наше село, я дуже зрадїв. Може хоч на хвилину дадуть припочити. Може збіжить моя з ґруня, — поговоримо хоч ту хвилинку, заки піду далї світами. Але чогось не було в мене великої надїї. То за нами гримить, а ми йдемо, йдемо, ніг не чуємо, а йдемо!
— Ой, то не жарти! — докинув уважний слухач.
— А мене ще одно гонить, сил додає. Ще перейду шматок і вже побачу свою хату.
Урвав. І мимоволї похилили ся голови слухачів. Вони вже чули се оповіданнє. Знали, що він там побачив.
А Микола питаєть ся їх жалібним голосом:
— Чи ви знаєте, що в моїй душі дїяло ся, як я дивив ся на розвалену хату? Ой, відай, нїхто не зрозуміє сього нїколи! Де була моя жінка, де були дїти тодї, як тут били ся! Чи в хатї сидїли, чи втекли, заки зачала ся крівава розправа? Нїколи я не міг дізнати ся. Крізь наше село ми пролетїли, не спинюючи ся. Не було коли навіть оглянути ся. І пішли світами. А тепер, куди не рушу ся в одно бачу перед собою свою розвалену хату, в одно менї жінка й дїти перед очима. Нераз утомлений кину ся на землю, хотїв би вснути, відпочити. Ще не зажмурю очей а вони вже приходять до мене. Прокину ся й такий менї туск здавить серце, що трохи не мину ся. Що вони біднятка дїють, куди вони сиротятки дївають ся!
Зітхнув глибоко й сидїв мовчки, вдивлений у беріг окопа.
Нараз застогнав зрезиґнований:
— Як то все перебути, як то все перетривати...
Коло нас зібрав ся гурток слухачів. Хитали головами, зітхали... Коли Микола скінчив оповіданнє то сей, то той і своє горе висказав. Здавало ся, лекше стало кождому на душі, як міг скинути камінь зі свого серця.
Почали згадувати "Святий Вечір", завтрішне Різдво й якась така туга обхопила всїх, що слова вмовкали на устах, розмова рвала ся, запанувала розбільна мовчанка. Вона страшнїйша була, нїж найжалібнїйші слова. Бо слухаєш жалїв людини, то чуєш її біль, її розпуку, вони задавлюють твої власні почування, заглушують терпіння десятка сотнї, тисячів инших товаришів недолї. А втихло останнє слово, — зачинаєть ся невисказана словами журба-мова всеї тої громади закопаних у глибокі земні рови людей, чуєш нїмі дріжання їх сердець, незаспокоєні їх сумніви, невтишені трівоги. І враз обсядуть тебе роєм твої власні клопоти. Згадаєш рідню, давнє життє, зруйноване грізним молохом; непевність, що дїєть ся там, де ти поклав свою працю, трівога, яка жде тебе будуччина, сумнїви, чи загалом ти маєш право клопотати ся будучим, не знаючи, що принесе найблизша хвилина, — все те, немов оркан, злопотить у твоїм мозку, таке там счинить опустошеннє, що голова твоя опаде обезсилена на стїну рова та звялений, розторощений, безнадїйний лежиш, неначе мертва колода. Помалу твій зір паде на лиця найблизших: розпуку в них читаєш, зневіру, затаєні болї... Чимраз росте той гурт людей, кинених, як і ти, в отсї земельні канали, на поталу розсипаних шматків шрапнелїв. Читаєш на тих лицях нудьгу, втому, напруженнє нервів...
Чим довше триває мовчанка, тим більше грізний стає настрій гурту...
Я найдужше бояв ся таких хвиль. Звичайно хтось закляв, починав сварку, до нього приставали инші, найдикші інстинкти проявляли ся серед гурту; здавало ся, кождий хотїв свою журбу втопити в повенї лайок, проклонів, грубих слів, які в иншу пору й не продерлись би крізь уста. Оживлювали ся лиця, затуплювала ся душа, не знати звідки з'являв ся свобідний сміх, починала ся весела розмова, жарти... Приходила команда, всї схоплювали ся на ноги, оживленнє, напруженнє, вижиданнє, запал, енерґія... Завзятий атак, затрата особистих почувань, одноцїльна, безумна маса, грізна в своїх рухах, безпощадна в наслїдках своїх дїл.
Дивлю ся на своїх товаришів і де не взяла ся в мене думка, що ще лише хвилина й сей наш гурток, схвильований різдвяними споминами, перетворить ся в одну мить у заїлих борцїв і замісць гірких дум про рідне село, жінок і дїтей, які засїли в головах та душу розривають, на їх устах залунають шалені оклики: урра! Замісць, щоб киснути тут із лицями, залитими слїзми, вихром полетять з наїженими баґнетами на ворожі окопи. Різдвяний "Свят Вечір" окроплять ворожою свіжою кровю.
Ще більш упевнювала мене про се грізна тишина, що залягла не лиш у нашім гуртї, але скрізь по окопах, як далеко можна було заглянути. Усюди спокійні, мовчазні гуртки, де кинеш оком, — сумнї, задумані лиця.
Незамітно перестав сипати снїг, — упало його стільки, що білїла ся земля, укрив дерева, що тут і там росли між окопами. На небі показали ся зорі: одна, друга... цїлі їх тисячі. Глуха, лагідна ніч ще більшою тишиною вкрила наші становища.
Злетїла на нас дивна трівога вижидання...
На мене повіяло подихом сердешнього родинного тепла. Сива, похилена голова мого батька виринула передо мною десь якби в нашій любій хатчинї — в яснім освітленню. Сидить старенький тато й дуже зажурив ся. А мати сїла в кутку та проливає мовчки сльози. Ховаєть ся з ними, щоб не доводити батька до розпуки. Стіл заставлений до вечері, а вони й не торкнули ся страв. Сидять і дожидають ся. І враз то одно то друге поглядають нетерпляче на двері. А ну ж відчинять ся та прийде їх син.
За своєю великою журбою забули, що їх син не може прийти, що рідна наша країна зайнята ворожим військом, нї пройти, нї продерти ся, нї птахом пролетїти.
Мати отямила ся перша. Хотїла довести до краю святочний обряд, щоб покласти стрим журливим думкам чоловіка. Довго думала вже від двох тижнїв, чи лагодити святочну вечерю. Порішила, що краще злагодити. Правда, — перша се буде вечеря без сина. Але не лагодити її — ще гірше. Налагодила. Всього й напекла й наварила, як що року: й борщ і голубцї й пироги й рибу й кутю й усячину. Тепер те все стояло на столї, а їсти не було кому.
А старий батько, що сивий був, — тепер до крихти побілїв, що був пригорблений тягаром свого віку, тепер пригнув ся до землї, прибитий журбою. Одного сина мали й уже шостий місяць, як нїякої звістки від нього. Чи живе він іще? Чи може й слїд за ним замели десь у чистім полї під самітною могилою.
— Годї вже, таточку, сумувати, — мовить старенька мати, а сама трохи не заллєть ся сльозами. — Зачинайте.
— Лишіть ще, мамо. Не піде в горло.
— Доки-ж нам ждати? Й чого? Сїдаймо...
І замісць коло стола сїла знову на своє місце в кутку хати, а сльози почуріли їй горіхами по лицї.
— Мала-б ти вже раз, мамо, розум! — промовив із докором батько. — Чого вічно плакати, куди повернеш ся!
— Я бодай виплачу ся, тай лекше менї стане, а ви, таточку, й не плачете, а вже вас нема й половини того, що були. Волїла-б я, щоб ви раз виплакали ся й перестали журити ся. А то й того немає, а ще як і вас не стане, що я робитиму.
Не договорила. Таким се сказала жалібним голосом, що батько розплакав ся уриваним, твердим риданнєм мущини. Не плакав, — стогнав із глибини закрівавленого серця.
А під вікнами хати залунали сердешнї слова нашої коляди: "Бог предвічний"...
Обоє схопили ся на ноги... ідуть... виходять з хати...
Хата щезає... Міняєть ся картина... Чинить ся великий якийсь рух...
А грімкий голос коляди лунає, як дивний, чарівний хор ангелів...
..."Прийшов днесь із небес,
Щоби взрів люд свій весь
І утїшив ся..."
Глуха тишина ночі стрівожила ся. Й ляком обходила земляні окопи. Підносять ся голови, здивовані, счудовані, не вірить ся, щоб се правда...
— Що таке? Хто колядує?
..."В Вефлеємі народив ся...
І заки отямили ся, хто се, звідки той голос, залунало скрізь, як довгі окопи:
..."Месія, Христос наш...
Стужені серця дали волю своїм почуванням. Над приказ команди: "Нї шелесть у окопах", сильнїший був приказ розраненого серця, захват зболїлої, стуженої душі. Широкою луною розлила ся коляда, вирвала ся ізпід землї, з окопів, злетїла в воздухи, могутнїм гомоном відбила ся об облаки, об золоті зорі.
І вже ми умовкли, вже скінчили колядувати, а звуки коляди луною котять ся по горах. Вискакую з окопу, — не можу зрозуміти. Чи то справді луна така йде? Нї!... То таки чути спів іздалека, з долини, від ріки. Від ворожих окопів. І ще десь на нашому крилї заблукав кінець коляди. І тут і там... І в наших і ворожих окопах. Неначеби перекликали ся два могутнї хори, так лунає в повітрю величня, поважна арія нашої коляди...
В одну мить бачу: за мною повискакували з окопів десятки людей. Чуємо вже виразно: й там, куди наставлені були наші ґвери, наші баґнети, й там у відповідь нам гримить уже над землею та сама коляда.
В світлї місяця, який освітив на хвилину цїлу долину ріки, блукають якісь тїни.
І нараз почув ся з долини грімкий голос.-
— Здорові, браття!
— Здорові, здорові були! Посипали ся привіти з нашого та з їх боку!
— Свої, Українцї і з сього і того боку.
Я повалив ся в снїг, немов підкошений. В одній хвилинї не стало в мене сили вдержати ся на ногах. Я усвідомив собі грізне положеннє. Цїлими днями вогонь гармат і крісів, три ночі страшні приступи — дїти одної матери, рідні брати.
Мов крізь сон пригадую собі різдвяні привіти: "Здорові з Різдвом Христовим!...", привіти, що радше на безмежний глум подобали, нїж на братній, різдвяний поклін.
І ми й вони знали, що за хвилину прийде приказ тай ясна збруя блисне в наших руках і злучить чи одного з нас в одній могилї, зрошеній братньою кровю.
[Вістник Союза визволення України]
06.01.1916