Стрибожий дарунок (1905, зі збірки)

1.

 

Як ізмилував ся найстарший божок, Перун, над бідним своїм народом, то закликав до себе молодшого божка, Стрибога, тай каже до него:

 

— „Стрибоже! Ти в мене права рука: ти в мене так, як у царя найстарший мінїстер. Нераз ти менї в пригодї ставав. Коли я, бувало, зайшов у таку халепу, шо не знав, який ряд дати народови, то ти вмів так закрутити, шо й вовк був ситий і коза цїла. Бо нарід хоче заєдно від нас із неба якоїсь правди, а не розуміє того, шо як сам собі правди не зробить, то завсїди буде кривдний.

 

Отепер я, Стрибоже, як раз у такій халепі. Бідний мій нарід докучає менї віддавна просьбами та молитвами. Я мушу щось для него зробити, хоч про людске око, бо вже зачинає на мене нарікати, та бою ся, шо ще забере ся під иншого божка.

 

Для цїлого краю не можу нїчо вдїяти, бо не хочу мішати ся до полїтики тай таки нїяк менї зачіпати ся з тими, шо над народом панують. Але для одного села та й можна.

 

Є в горах село Смеречівка. Воно зовсїм відбите від світа: дороги туди нема; а дістатись до него, треба бристи двацять і чотири глибоких річок. Нема там нї школи, нї пана, нї жадного уряду. Тим то я думаю, що нїкому нїчо не завадить, як я в Смеречівцї зроблю народови вигоду. А на мене потім нїхто не сміє нарікати, бо я скажу: зробив я усе, що було треба.

 

Здаю ся на тебе, Стрибоже, як на себе самого: іди ти до Смеречівки та зроби там для людей усе, що собі лиш забажають“. —

 

Так говорив Перун, а Стрибог єго послухав: злинув як птах і вітром спустив ся з неба на землю. А як уже заздрів Смеречівку, то погадав собі:

 

— „Гай! гай! Щастє моє, шо я божок та не потребую нї ходити пішки анї їхати возом: а то би я через сї стежечки та річки й нїколи не оглядав Смеречівки, хоч би й запросили до попа на весїлє“. —

 

2.

 

Як уже з’явив ся: Стрибог у Смеречівцї, то люде дуже налякались і одні стали втїкати, а другі ховати ся. Люде думали, шо се комісарь який, бо Стрибог сияв неначе ясний місяць. Тому й бояли ся єго. А ще дужче бояли ся для того, шо не знали, від чого такий комісарь.

 

Бо то є один комісарь, шо перед ним ховають тютюн; другий комісарь, шо перед ним ховають сіль; третїй комісарь, шо перед ним ховають дрова з камерального лїса; четвертий комісарь, шо перед ним ховають де що є в хатї. А що перед сим комісарем ховати, люде не знали та тому так бояли ся.

 

Зміркував божок, що воно за причина тай став людей успокоювати:

 

— „Люде добрі! стійте!“ — кричав — „я не комісарь, я — божок: не маєте чого бояти ся“. —

 

Узяли й люде один на одного гукати:

 

— „Не бійте ся! Се не комісарь, се божок“. —

 

Але не всї так зараз і повірили. Якийсь там крикнув:

 

— „Що за божок? Може чортяка!“ —

 

— „Нехай і чортяка але не комісарь“. —

 

Се вже зовсїм утихомирило громаду. Тому всьо, що жило, пішло за Стрибогом. Люде стали собі на майданї коло громадскої канцелярії, а Стрибог зняв ся трохи в гору тай отак промовив:

 

— „Слухайте Смеречівчане тай смеречівска громадо! Я є божок Стрибог, а мене прислав сюда найстарший божок Перун; той шо громами бє, а блискавками палить. Перун переказує вам отаке: — Змилував ся я — каже над Смеречівчанами тай вислухав їх молитви. Кажіть, що хочете, а все вам так стане ся, як собі сегодня передо мною, Стрибогом, забажаєте. Лиш не жадайте нїчо полїтичне, бо не вольно!“ —

 

Громада загула тай нараз утихло Стрибог ждав, не діждав ся:

 

— „Чому-ж не говорите?“ —

 

Війт підійшов до Стрибога тай поклонив ся єму аж до ніг:

 

— „Прошу“ — каже — „ласки найстаршого бога Перуна тай вашої, ми боїмо ся, чи через то не будуть більші податки“. —

 

Стрибог запевнив, шо нї. Тепер громада зашуміла й заговорила. Так дуже не шумлять бжоли в рійку анї не кракають ворони на вітер. І слова не можна було зрозуміти: такий счинив ся гамір. Аж один мужик із середини голоснїще понад усїх крикнув:

 

— „Нам би камеральскі лїси назад вернути, аби були наші, як із предковіку!“ —

 

Але війт єму заперечив:

 

— „Брав бись“ — крикнув — „та то цїсарске!“ —

 

А якийсь мужик із гурту доправив:

 

— „Диви який розумний! Єму як раз, бо має при камеральнім леваду.“ —

 

Стрибог же аж підскочив:

 

— „Не можна“ — каже — „бо то полїтичне.“ —

 

— „Полїтичне“ — повторила громада тай заспокоїла ся сим словом, хоч не розуміла єго.

 

Знов громада зашуміла і знов загула, але до путя не могла нїяк дійти, Стрибогови навкучило ся дожидаючи, став уже допитувати ся, але нїчо не міг допитати ся.

 

Аж один чоловік — Семен, той шо знає худобі кров пускати — вийшов наперед, поклонив ся Стрибогови до землї тай каже:

 

— „Прошу ласки Перуна тай вашої, се нарід не згідливий: вони отак і до суду — віку на одно не згодять ся. Найлїпше кождого зокромішне в канцелярії запитати.“ —

 

— „Кум Семен правду кажуть“ — притакнула громада.

 

3.

 

Стрибог послухав. Зайшов до канцелярії, сїв собі за стіл тай дожидав. Тимчасом під дверми стовпили ся люде, бо кождий хотів увійти перший. Врештї Кум Семен переміг инших тай улетїв до середини, хоч єму в глотї трохи чуба намнято тай лице подрапано.

 

— „Що-ж собі жадаєш, чоловіче?“ — запитав ся єго Срибог.

 

Семен низько поклонив ся.

 

— „Я би собі жадав сказати вам щось по тихо“ — відповів і оглянув ся боязко навкруги.

 

— „То приступи ближче“.

 

Семен підійшов по тихонько на пальцях як кіт.

 

— „У мого сусїда Петра“ — шептав до Срибога — „є пара красних воликів. Я би собі тоті волики жадав“. —

 

— „На що-ж тобі в сусїда волики відбирати? Як хочеш, я тобі дам инші“.—

 

— „Менї волики байка“ — шептав Семен — „я Богу дякувати маю й без того. Але менї тото кривда, шо сусїд, Петро запомагає ся; а він дуже злий чоловік. Він не варт і курки мати коло хати. Як уже найяснїщі боги не хотять менї ті волики дати, то нехай вони Петрови поздихають.“ —

 

Сказавши се Семен подивив ся миленько Стрибогови в очи тай зложив руки як до молитви.

 

Стрибог мовчав.

 

— „У мене грошї є"' — шептав далї Семен — „Коби ті волики поздихали, то я зараз даю найяснїщим богам двіста ринских. Нехай собі найяснїщі боги баль справлять, лиш аби Петро не мав із них пожитку.“ —

 

— „Проси ще що“ — сказав Стрибог.

 

— „Я вже більше нїчо не хочу“ — говорив голосно Семен — „волю на меншім обстати, лиш нехай так стане ся як я просив“.

 

— „То вийди, дістанеш відповідь опісля.“ —

 

Семен пустив ся йти, але від дверей знов вернув ся тай прошептав до Стрибога:

 

— „Я ще вам самим, найяснїщий Стрибоже, накину пятдесятку потай инших божків, лиш робіть так, аби було добре“.

 

— „Вийди!“ — сказав Стрибог. Семен вийшов.

 

4.

 

Знов двері втворились і знов пхало ся відразу багато людей. Але двері їх не пускали. У тім здвизї зняла баба, Варвара, руки до гори тай верещала:

 

— „О, Господоньку, задусять, ратуйте хто в Бога вірує! Богачі, нелюди! пустіть бідну вдову хоч перед лице богів, коли нїде їй правди нема.“ — Стрибог ізглянув ся на бідну вдову Варвару й казав їі пустити.

 

Удова Варвара побігла перед Стрибога, клякла перед ним на колїна і стала цїлувати єго в руки й у ноги.

 

— „Господоньку наш найлюбіщий, найкращий та найдужчий! Кобись панував много-много лїт над миром хрищеним, над панами та над царями. Подай тобі Боже вічне пануванє тай доленьку добру“. —

 

— „Кажи, чого хочеш“ — обізвав ся Стрибог.

 

— „Я хочу цїлувати твої руки й ноги“ — лепотїла Варвара — „я хочу виплакати перед тобою свої кроваві сльози. Господоньку, які вони погані, які вони лукаві. Бодай вони до завтра не діждали; бодай вони не дочикали ся з дїточок потїхи; бодай їм повінь позабирала; бодай вони з вогнем пішли, як вони бідну вдову кривдять. Бодай на них упали вдовині та сирітскі сльози кроваві!“

 

Варвара зайшла ся голосним плачем.

 

— „Говори-ж Варваро, чого тобі треба“ — намагав ся Стрибог.

 

— „Чого менї треба“ — хлипала Варвара — „Ви не знаєте, чого бідній удові треба? Треба їй лопати тай ями: нехай іде отам гнити, нїж має так мучити ся на світї. Не маю я нї просвітку, нї не чую я від нїкого доброго слова. Лїпше менї було на світ не родити ся. На що мене боги на світ пустили?“ —

 

Хоч божок, а й він розсердив ся на бабу:

 

— „Кажи-ж уже раз, чого хочеш?“ —

 

— „Я хочу“ — говорила Варвара — „аби мене боженьки вислухали, аби зглянули ся на мене, бідну вдову, аби видїли мої дрібні сльози. Я хочу пожалувати ся перед тобою, найяснїщий мій Стрибоженьку. Дай тобі Боже доленьку щасливу, куда поступиш ся. Дай Боже, аби ти нїколи не зазнав нї біди нї лиха. Дай Боже, аби ти ще став у нас за найстаршого Бога.“ —

 

— „Отям ся, Варваро, атже видиш, кілько людей дожидає, аби прийти перед мене“ — почав Стрибог, але Варвара не дала докінчити.

 

— „То люде?“ — закричала — „то собаки не люде. Що я кажу собаки? Гірше собак! Радше, аби мене холєра вхопила, нїж я мала жити межи такими собаками. Та вам не треба казати, найяснїщий Стрибоженьку, бо ви все знаєте. А найгірше ота Параска, бодай вона отемнїла та онїміла. Як вона мене, тота сука, нагризла ся, то не витримана година. Шлях би її трафив!“ —

 

— „Говори, чого хочеш?“ — гримнув Стрибог, але Варвара єго неслухала. На неї напала така лють, шо сама себе не тямила. Зірвала ся на рівні ноги, поскочила до дверей, загримала кулаками в двері тай верещала:

 

— „Аби тебе хороба підтяла! Ти нїхтолице, ти відьмо; ти злодїйко!“ —

 

— „Ти сама відьма, ти сама злодїйка!“ — скричала за дверьми Параска, відчинила з лоскотом двері тай плюнула Варварі межи очи. Варвара кинулась до неї, але Параска штовхнула її в груди. Варвара вхопила Параску за барки, але Параска була дужча, то й відтрутила Варвару далеко від себе, ще й накулакувала її в плечі. Варвара пінила сь зі злости, бо знала, що Параска її заможе. Сама не знала що робити, тому з пересердя побігла просто перед Стрибога.

 

— „Я собі жадаю“ — шипіла з люти — „я собі жадаю, аби ця відьма дістала зараз отут на майданї перед цїлою громадою двацять і пять київ на голе тїло. Більше нїчо не хочу!“ —

 

Потім поскочила до Параски й товкла кулаком об кулак.

 

— „Пожди, пожди ти помийнице! Будеш ти мати ся. Кров із тебе цюрітиме, так будуть бити“. —

 

Але Стрибог махнув рукою, а обі бабі вилетїли за поріг, як несамовиті.

 

5.

 

Знов відчинили ся двері, люде зглотились і один одного не пускав.

 

— „Ти бєш?!“ — Якийсь крикнув із глоти — „тай я буду бити, мой!“

 

— „Ой-ой-ой!“ — закричав другий, бо хтось єго порядно позауш утяв.

 

Зробила ся метушня, неначе там не люде, але хрущі в горшку.

 

Стрибог устав із за стола й пішов до дверей.

 

— „Проступіть ся!“ — Люде проступили ся.

 

Стрибог оглянув усїх, бо шукав чоловіка найпокірнїщого, аби єго до середини пустити.

 

В кутї стояв чоловік у подертій свитинї, босий і розчінканий.

 

— „Ходи до мене“ — сказав до него ласкаво Стрибог.

 

Чоловік увійшов.

 

— „Я вижу чоловіче“ — говорив Стрибог — „шо ти бідний і шо ти добрий чоловік. Проси в мене, що хочеш“.

 

— „Що ласка“ — відповів той чоловік.

 

— „Я сам не можу нїщо давати, ти мусиш зажадати“. —

 

Чоловік іздвиг плечима: „Або я знаю“?

 

— „Як же? Тобі так добре живе ся на світї?“ —

 

Чоловік зітхнув: — „Та де добре: нужда та злиднї тай більше нїчо“. —

 

Аби єго осміливити, поклав єму Стрибог руку на плече тай промовив ласкаво:

 

— „Так кажи, що би ти собі жадав, аби тобі лїпше було?“ —

 

Чоловік подумав-подумав тай несміливо сказав:

 

— „Та хіба, аби людей побільше мерло тай то в лїтї“. —

 

Стрибог відступив ся від него тай сїв за стіл. Уже хотїв єго вигнати тай иншого покликати, але ще промовив до него отак:

 

—„Чи ти подумав чоловіче над своїми словами? На щож тобі придала ся людска смерть?“ —

 

— „Бо я грабарь“ — відповів чоловік — „та як люде будуть більше мерти, то я більше зароблю. А в зимі та менї дуже тяжко гроби копати“. —

 

— „А що инше не хочеш дістати, аби-сь міг бути паном, великим богачем або чим?“ —

 

Гробарь задумав ся хвильку, а відтак відповів!

 

— „Нї! То не для мене. Що мужикови до панства? Та я би здурів або повісив ся. Я иншого талану не маю тай не хочу мати: хочу вже загибати грабарем, бо я до сего звик“. —

 

— „Вийди, дістанеш відповідь опісля“. —

 

Грабарь поклонив ся тай боком висунув ся на двір.

 

6.

 

Стрибог став собі в дверях, оглядав людей і думав над тим, кого би єму покликати.

 

— „Покличу сего молодого хлопця. Він іще не є лакомий на чужу працю, серце в него не попсоване: може не зажадає від мене людскої кривди, а певне єго молодеча фантазия забагне якої чудової й дивної речі“. —

 

Так подумав собі Стрибог, а в голос до хлопця обізвав ся:

 

— „Парню! як тебе називають?“ —

 

— „Менї Йвась“.

 

— „Ходи до мене“. —

 

Івась пустив ся йти, але Сафат, великий кремезний хлоп, стримав єго.

 

— „А ти гнидо куда?! Ти би не пішов на піч? Як то може бути, аби господарі стояли перед порогом, а такого недолїтка перед божка брати. Се не поправдї, ми сего не приймаєм ся!“ —

 

„Погоди Сафате“ — вспокоював єго Стрибог — „Як тільки я з сим парнем скінчу, зараз тебе першого покличу“. —

 

Сафат щось іще бомкнув сердито, але Стрибог не чув, бо взяв Івася за руку тай увів єго до середини.

 

— „Скажиж Івасю, що би ти собі жадав від мене?“ —

 

Івась, патнацятилїтнїй парень, поглянув цїкаво на божка тай сказав не надумуючи-сь:

 

— „Я би собі жадав таку велику залїзну булаву тай таке право, аби для мене видати, що менї вольно тою булавою кожду муху вбити, де лиш її вздрю тай нїхто не сміє менї за то нїчо зробити“. —

 

Стрибог дуже здивував ся, бо нїяк не міг додуматись, на що Йвасеви такої дивовижної речі. Тому запитав ся Йвася::

 

— „На щож тобі се?“ —

 

Івась ненадумуючись відповів:

 

— „Бо я би таки зараз на перший вогонь забив тою булавою муху на Сафатовім чолї за те, шо він не хотїв мене сюди пустити. А потім на танци всї би мене бояли ся, бо я би бив, кого схочу: мухи-ж на кождого сїдають. Чи як би менї хто корову заняв із збіжя, то я-б на нїм зараз муху ковтнув. Усї би мене боялись, а я нїкого“. —

 

Так говорив Івась та аж почервонїв із радости.

 

Стрибог єго зараз відрядив.

 

7.

 

Увійшов Сафат і сам зачав говорити.

 

Був сердитий тай говорив сердито:

 

— „Я вже пять лїт із братом у процесї за хату тай більше вже правувати ся не хочу. Я свою половину хати дарую найстаршому божкови Перунови, але най він собі її забере таки зараз — тепер. Нехай трісне в ню своїм громом, нехай моя половина спопелїє; а попри мою й братна. Я собі жадаю, аби се зараз стало ся“.

 

— „Чому-ж ти так остро до мене говориш?“ — запитав ся Стрибог.

 

— „Я не знаю, чи остро, чи не остро, але я знаю, шо се менї зараз має стати ся, бо я дарую свою половину хати найстаршому божкови. Я не в тїмя битий тай знаю, як що куда йде“. —

 

— „Схамени ся Сафате!“ — сказав Стрибог — „до кого ти так обзиваєш ся? Атже я божок. Я лиш те зроблю, що менї схоче ся“. —

 

— „Овва! трошки воно та не так“ — кричав Сафат — „Як ви сюда прийшли то не за дурно: ви маєте свою плату. Сегодня задурно нїхто нїчо не роздає. Ви маєте наказано більше нам дати, як даєте. О! я не такий дурний як другі. Менї зараз має бути те, що я хочу, бо як нї, то я вже знаю, куда вдати ся“. —

 

Стрибог нахмурив ся аж у хатї потемнїло, а Сафат як був відважний, так відразу налякав ся і зараз ізмняк;

 

— „Вибачайте менї дурному, найяснїщий божку, я вже більше не буду“ — заговорив із легенька тай задом висунув ся з хати.

 

8.

 

Стрибог уже зажурив ся, шо не зможе виконати перунового розказу тай не дійде зі Смеречівчанами до ладу.

 

— „Ще спробую поговорити з війтом“ — подумав тай покликав війта.

 

— „Слухай, війте, я тебе маю за найрозумнїщого чоловіка“. —

 

— „Що правда то правда, але нарід дуже дурний“ — сказав війт.

 

— „Тому я тебе питаю ся, що я маю зробити для цїлого вашого села, для всїх Смеречівчан?“ —

 

— „Добре“ — сказав війт — „я буду говорити за цїле село“. —

 

Утїшив ся Стрибог тай подумав: — „Прецїнь дійду вже раз до путя“. —

 

— „Я скажу найяснїщому божкови“ — говорив війт — „шо нашому селови належить ся, лиш най моє слово буде вислухане“. —

 

— „Говори, стане ся так, як зажадаєш“. —

 

Війт аж усміхнув ся з утїхи. Приступив близенько до божка тай шептав єму до уха:

 

— „Нашому селови треба, аби до нас прийшли пани тай жиди, а всї люде аби на жебраків посходили. Тай іще нашому селови треба, аби було вольно киями їх бити. Отак буде найлїпше!“ —

 

Дарма шо божок, а й він налякав ся, таке почувши:

 

— „Як то? Що ти говориш?“ —

 

— „Ви, найяснїйший божку, ще не розумієте. Я вам зараз розповім усе до чиста, то й побачите, шо инакше з нашими людьми не йде“. —

 

— „Говори“.

 

— „Я все скажу, лиш ходїм отут у кут“.

 

Як пішли в кут, то війт говорив Стрибогови пошепки:

 

— „Мене громада вже не хоче за війта, а через то я й сам не хочу бути війтом, хоч би мене й вибрали. Нехай же зийдуть тепер усї на старцїв, то я їм потому скажу отак: А видиш один із другим, не хотїв мене за війта, най же тепер війтує над тобою паршивий жидок. Ти зза мого війтованя був порядний господарь, а тепер ти жидівский попихач. Не хотїв ти мого ласкавого слова слухати, слухай тепер панского кия. Отак нашим людям треба! Нехай же се їм незабаром і стане ся“. —

 

9.

 

Стрибог аж упрів, так єго втомила ця розмова. Не пускав уже нїкого до середини, тільки вийшов сам на майдан. Став собі посеред людей, зняв ся трохи в гору і промовив так до громади:

 

— „Слухайте Смеречівчане і смеречівска громадо! Ті всї люде, шо мене просили, то жаден із них не дістане те, що собі жадав, бо вони всї просили поганих річей. Ви собі майте теє в тямцї, шо я не прийшов сюди межи вас, аби людей кривдити, лиш я прийшов на те, аби людям добро зробити. А ті люде; шо зо мною говорили, то тільки хотїли би другого скривдити“. —

 

— „Правда, сьвята правда“ — крикнув мужик із гурту — „се дуже нарід поганий. А зо мною гадаєте инакше? От у мене десять морґів поля, а вдова Варвара нїчо більше не має лиш маленький клинчик попри моє. Що я їй наговорив ся: відступи менї, бабо, той клинчик, бо ти й так не маєш із него нїякого хісна, бо моя худоба все тобі випасе. Та гадаєте, шо послухала? Де там! Не поганий же се нарід?“ —

 

— „Мовчи“ — крикнув Стрибог— „як я говорю.“ —

 

— „Я лиш на те кажу“ — відповів той сам мужик — „бо се варт послухати, як мене така жебрачка кривдить. Я ще маю один такий интерес, але то вже хіба опісля скажу.“ —

 

— „Слухайте ж“ — говорив далї Стрибог — „та нехай же менї нїхто вже не перебиває, а вважайте добре, аби-сте мене порозуміли. Жадайте від мене всї одної такої речі, аби вона для вас усїх була добра.“ —

 

— „То таке“ — обізвалась якась баба — „коли кождий окреме недоладно жадав, то й усї разом таке зажадають.“ —

 

Стрибог похвалив бабу за це слово, бо каже:

 

— „Я мабуть із неба на те зийшов межи вас, аби про се допевнити ся. Але однако говоріть, чого вам треба.“ —

 

10.

 

По цїм слові громада зашуміла й загудїла. Хоч гутірка йшла голосна та жвава, отже таки довго не можна було дослухати ся, що люде говорять. Аж нараз чути було суперечку двох мужиків, бо вони перечили ся з таким завзятком, шо перекричали цїлу громаду.

 

Се хіба би прирівнати до стада индиків, як вони при їдї. Тодї всї индики вразно йойкають і півкають і хоч розходять ся від них усїлякі голоси, так не знати допевне, який саме голос від котрого индика йде. Аж тут нараз ісчеплять ся два индики за коралї, тягають ся завзято та поки нарікають тонким півканєм, а далї у сварку. Оттодї то всякий дослухає ся, шо та сварка йде поміж тими двома индиками, шо бють ся.

 

Так воно було й зо сваркою тих, двох мужиків.

 

Але та сварка була з початку приязного розмовою. Бо один мужик так говорив:

 

— „Видите, куме, кілько тут зійшло ся разом християнского миру, а однако на всїх було би досить три ведра горівки.“ —

 

— „Що се ви, куме, пленичите*?“ — крикнув другий — „Я вам кажу, шо три ведра горівки на тільки людей за мало!“ —

 

— „А я вам кажу, шо стало би“ — перечив ся перший мужик.

 

Другий же обставав таки при своїм:

 

— „Коли ж бо брешете! Три ведра на самі баби за мало, не то для хлопів.“ —

 

— „То ви брешете як той пес! У вас лиш горло широке, шо би багато браги змістилось, а в голові вузко; нема розрахунку анї трішки.“ —

 

На сей крик громада втихла. Так утихає дїточа, гамірлива забава, коли з'явить ся між ними неня, шо привезла даруночки з міста.

 

Але перегодом пристало більше людей до тої суперечки. Одні казали, шо три ведра горілки вистарчить, а другі, шо нї.

 

Полагодив сю суперечку Семен — той шо знає худобі кров пускати — бо він на всяке дїло розумом хитрий. Він так її полагодив:

 

— „Чи би стало, чи би не стало, але лїпше шість ведер як три.“ —

 

— „Правда!“ — притакнула громада.

 

— „Нехай буде шість ведер, бо як лиш три, то богачі вперед розхапають, а бідний хиба пальцї оближе“. —

 

Сї слова прикинув грабарь, бо стояв із самого заду та не знав, із чого счинила ся та суперечка.

 

— „Ану ж би спробувати“ — вмішалась і собі до розмови бідна вдова Варвара.

 

— „Хіба піти би“ — послухав війт удови й несміливо поглянув на людей.

 

— „Ідїть ви.“ —

 

Війт почіхавсь у потилию:

 

— „Ідїть ви, куме Сафате.“ —

 

— „Нї, йдїть ви, куме Семене“ — отягав ся Сафат, бо хоч був завсїди відважний, та тепер бояв ся Стрибога, щоби опять не хмурив ся.

 

11.

 

Стрибог завважав, шо люде щось хотять і чергують ся, тому закликав їх до себе:

 

— „Щож собі жадаєте?“ —

 

— „Ми собі жадаєм шість ведер горілки“ — сказав війт.

 

— „Бо то так здає ся; громада велика“ — додав хитрий Семен, бо помітив, шо Стрибог придумує ся.

 

А Сафатови повидїло ся, шо Стрибог мабуть хоче хмурити ся; тим то низенько склонив ся й несміливо цїдив слова крізь зуби:

 

— „Та може хоч на спробунок, кілько би вийшло на цїлу громаду.“ —

 

Десь то хтось якось колись мабуть казав, шо божки либонь нїколи не журять ся. Звичайне: готова в них ложка й миска, палива їм не треба; одягати ся не одягають ся, податків не платять, до суду не ходять, повітової ради нема; чим би й журити ся? Отже Стрибог таке почувши, відай зажурив ся (так потім розповідала Параска при могоричу удові Варварі).

 

Подумав Стрибог, подумав і не зараз запитав ся:

 

— „Так се тота одна річ, шо має бути для всїх вас добра?“ —

 

І війт і Семен і Сафат обіздрили ся крадьки на громаду.

 

— „Ми так обрадили ся!“ — гукнула громада.

 

Варвара приступила до божка тай жалісно приповідала:

 

— „Бо нарід бідний, нещасливий та от при могоричу забуде своє горе. Тай таки при частунку погодять ся люде й будуть у злагодї жити. Тай я поєднаю ся з Параскою; нехай її там! Бо гріх сварити ся. А нарід дуже ненавистний: ворогує одно на другого. Та не треба вам казати, найяснїщий Стрибоженьку, бо ви се лїпше знає те.“ —

 

— „А мужикови що треба?“ — заговорив і грабарь — „Аби ведро повне тай роби ним як коли волом.“ —

 

— „Що правда, то правда, але нарід дуже темний“ — притакнув війт і показав рукою на громаду. А громада не зводила очей із Стрибога тай слїдила цїкаво й терпеливо, що він зробить. Голодні качки не зазирають цїкавіще в руки господинї, шо вийде на подвірє з решетом.

 

Стрибог же казав принести шість ведер води, щоби перемінити її в горівку.

 

Як почули люде такий приказ, то так неначе й не було нїкого на майданї: всьо порозбігало ся по хатах шукати за ведрами. Отак достоту розбігають ся курята з току по корчах, коли когут крикне: — „Яструб над нами!“ —

 

Поприбігали люде до кирницї й наливали коновками воду в ведра. Двигали ті ведра перед Стрибога тай помагали один одному дуже згідливо. Заходив ся нарід так щиро як мурашки, коли зносять подушки до гнїзда перед тучею.

 

Як уставили шість ведер води рядком перед Стрибогом, то він нахаркав у ту воду, а вона стала зараз моцною горілкою.

 

Громада не знала, як надякувати ся божкови.

 

Потім ізлинув Стрибог як птах і понїс ся вітром із землї на небо. Тілько єго й видїли.

 

Громада могоричила, а з того була двояка радість. Одна на земли в Смеречівчан при забаві, а друга на небі поміж божками, що їм удало ся так потїшити й розвеселити бідний нарід. —

 

_____________________________

* Пленичити — дурницї балакати.

 

 

 

["Стрибожий дарунок та інші оповідання" (1905), с.3—34]

 

10.11.1905