1.
Коли чоловікови робота наймилїща? Хіба тодї, як він собі ту роботу сам придумає й сам собі її завдасть. А отже молодому вчителеви Мицькови не було так. Хоч він сам собі роботу придумав і сам собі її завдав, а про то однако вона єму зараз остогидла.
Робота-ж єго була така, шо мав скомпонувати й вивчити ся промову на пращанє пана директора. Бо пана директора народної школи перенесли на иншу посаду, до иншого міста; ото-ж єго товариші й приятелї змовили ся справити єму пращальний вечір. Мицько-ж обібрав ся сам сказати промову на тім пращаню.
Він іще молодий, то-ж єго тїшило те, шо стане собі при всїх посеред хати й буде грімко промовляти до директора. Здавало ся єму, шо всї на него зглядати муть ся і всї єго хвалити муть.
Але не так воно склало ся, як ждало ся: ота промова змерзила ся Мицькови, ще заки він її скомпонував, бо що придумав, то все недоладно виходило. Він лютив ся та трохи не бив. сам себе, а при тім і директорови чимало проклонів дісталось:
— „А бодай того директора чорти вхопили, як я через него бідую! На дворі так гарно, а я маю мучити ся над якоюсь промовою, намісь вийти де на прохід. Лихе мене наустило оббирати ся промовляти до тої старої торби. Ще потім сміяти муть ся з мене, шо не вмію навіть добре злїпити до купи кілька слів.“ —
Так мучив ся Мицько не день і не два. Аж як уже скомпонував ту промомову, то прочитував її перед знакомими. Але офіциял Болотневич насварив єго за те:
— „Не хвали ся перед кождим своєю штубацкою промовою. Атже ми змовили ся задержати в тайнї пращальний вечір, аби зробити директорови несподїванку, а ти як зачнеш хляпати, то й директор дізнає ся.“ —
Прикро стало Мицькови, шо Болотневич назвав єго промову штубацкою. Але потїшив ся тим, шо тота промова краща, як її говорити, нїж як її читати. Тому став собі дома перед зеркалом, споважнїв, випрямив ся, поклав праву руку на груди, завертав очима тай промовляв голосно, аж кричав:
— „Цїле місто: наші дїти, наші матери й наші жінки почувають ся до великої вдяки вам, пане директоре. Коли ви мусите наше місто опускати, то за вами навздогін поплинуть річки наших слїз. Але де небудь ви будете, память про вас лишить ся в наших серцях. Нехай-же Господь Всевишнїй у своїй ласцї задержить вас на добро суспільности многі і многі лїта!“. —
Сподобав собі Мицько сю промову й пішов до своєї господинї, панї Антоньової, похвалити ся. Бо він мав одну хибу, шо не вмів удержати язик за зубами: що вчув, то розповідав кождому, кого здибав, хоч кляв ся, шо нїкому не скаже. Тому зараз цїле місто дізнало ся про те, що єму хто сказав у тайнї.
— „Слухайте, панї Антоньова“ — говорив Мицько до господинї — „яку я буду мати промову. Станьте собі тут: ви будете за директора, а я буду до вас промовляти.“ —
Господиня через цїкавість учинила єго волю: звела своє широке тїло з крісла й поставила ся посеред хати. А Мицько знов поклав праву руку на груди, завертав очима тай промовляв голосно, аж кричав:
— „Цїле місто: наші дїти, наші матери й наші жінки...“
Грімко говорив Мицько цїлу промову аж до кінця, а господиня покивувала сивою головою, усміхала ся й потрясала своїм поважним і широким тїлом, а на кінци так сказала до Мицька:
— „Коби ви були почули (але вас іще тодї тут не було), коби ви були послухали, яку промову мав мій небіжчик чоловік до Травчука, як єго на бурмистра вибрали. Таку промову мало хто чув: як небіжчик говорив, то гримав кілька разів кулаком до стола та ще й ногою тупав. Не кождий так потрафить.“ —
— „Але як вам сподобала ся моя промова, панї Антоньова?“ —
— „Дуже красна!“ —
— „Правда?“ — тїшив ся Мицько. — „А Болотневич геть менї згудив сю промову.“ —
Господиня розлютила ся:
— „Що ви слухаєте Болотневича?! Та то дурень! Лайдак один! Він харчував ся в мене два місяцї тай завинив менї три корони. Але я, бігме, запізву єго до суду!“ —
— „Тільки, панї Антоньова, не кажіть нїкому за пращанє директора, бо се тайна.“ —
Господиня нїби обидила ся;
— „Ото-ж бо ви говорите! У мене так: як що вчую, то нїкому не скажу, аби мене й на вогни пражили. Хіба-ж ви мене не знаєте?“ —
Чому би Мицькови не знати своєї господинї? Він знав, шо вона не втерпить і таки зараз побіжить до міста розповісти знакомим усе, що довідала ся. Знав се Мицько дуже добре, а отже таки не міг іздержатись і говорив далї:
— „Пращальний вечір відбуде ся від сегодня за тиждень. Буде горілка, перекуска, вечеря й бочка пива. Болотневич вивчив хор нове многая лїта, а промову до директора буде мати маленька дочка пароха тай я.“ —
Тепер пішла господиня зрадити тайну. Тай Мицько те саме зробив. Бо нашими краями по містах дуже скучно. Нехай хто добрий скаже, що мають робити урядники, учителї й їх господинї? З уряду до дому, з дому до уряду тай усе однако й однако й однако.
І так день у день через цїле житє. Хвала Богу, як лучить ся таке, що можна другому розповісти. Воно зводить людей до купи тай заставляє їх пригадати собі, шо люде можуть із собою приставати.
Отож побіг Мицько до коваля, свого вуйка. Коваль робив у кузни; туди й зайшов Мицько. Розповідав ковалеви про пращанє директора й виговорив свою промову. Але мусїв її другий раз проказувати, бо коваль ізза роботи не все дослухав.
У кузни був термінатор, шо дув у міх ковальский. Обдертий та чорний як циган, лиш зуби білїли ся. Він вислухав цїкаво ту промову й затямив собі до слова, бо був дуже памятливий.
За те в недїлю став собі під церквою й дожидав на директора, босий, обдертий, чорний; у засмальцьовану шапку з дашком заткнув собі павине перо. Хто би єго побачив в опівночи під мостом, умер би зі страху: нїчим чортеня в болотї. Як директор вийшов із церкви, то термінатор піднїс обі руцї до гори й верещав, аж у вухах лящало;
— „Цїле місто: наші дїти, наші матери й наші жінки почувають ся до великої вдяки вам, пане директоре!“ —
А директор із сорому не знав, де подїти ся. Худенький, згорблений тюпав борзенько попід мур, аби де сховати ся від напасти. Термінатор-же біг як пес за ногами і доти не втих, доки не викричав цїлу Мицькову промову.
Ось як дізнав ся пан директор, шо приятелї й товариші справляють єму пращанє та шо Мицько буде промовляти до него.
2.
У четвер у вечір пращали пана директора.
Дуже то не милий припадок, як тебе при людях сварять і плюгавлять. Усї ззирають ся на тебе, посмішковують ся, а ти червонїй ся й відгризай ся, як знаєш. Але ще не милїщий припадок, як тебе при людях хвалять, хоч нема за що. Бо тут ти й відгризти ся нїчим не годен; лиш маєш слухати, червонїти й пріти. Ти знаєш, шо там із заду кождий сміє ся над тобою, але ти маєш мовчати та ще потім і дякувати. Стоїш на позорищи; а на души тобі так, як би тебе карали привселюдно на розхідній дорозї.
Отак достоту було на души пана директора, як він стояв посеред великої, гарно прибраної світлицї тай дожидав, коли єго хвалитимуть. Стояв як винуватець, шо прилагодив ся відобрати кару. Перед ним неначе маків цвіт пишались єго ученицї, а за ними чорним муром стояли мужчини.
Пан директор дивив ся на тілько людей, святочно одягнених і здавало ся єму, шо видить перед собою трьох найтяжчих ворогів.
Перший воріг — се (на думку пана директора) маленька дївчинка в червоній спідничци. Як її директор учив, то вона єго дуже боялась, а тепер навпаки: директор бояв ся дївчинки, бо вона мала сказати до него промову й подати єму дарунок від учениць. Директор уже видїв той дарунок: се був гарний альбом.
Другий воріг — се учитель Митько, бо він мав сказати промову до директора іменем учителїв. Єго дуже бояв ся директор, бо сподївав ся, шо як Мицько буде промовляти, то доконче хтось засміє ся через те, шо всї вже знали, яка то буде промова.
Третїй воріг у очах директора був офіциял Болотневич, бо він був диріґент хору, вивчив многая лїта на нову мельодію тай мав із хором відспівати те многая лїта зараз по оцих словах Мицька: — „Нехай же Господь Всевишнїй у своїй ласцї задержить вас на добро суспільности многі і многі лїта."
Директорови здавало ся, шо кождий тон із того многая лїта буде для него так як камінь у голову. Бо він сам був співак і знав, шо співати в гуртї з другими се не велика штука; але стояти з боку й вислухувати пісню, а при тім не знати, де подїти руки, як голову держати та що робити ногами, оце — прикро.
Отак стояв пан директор похнюплений, худенький, невеличкий. Водив очима безнастанно, бо не міг на нїкого довго дивити ся через те, шо зараз червонїв ся. Смирний як овечка неначе просив ся: „Що я вам винен, чого ви хочете від мене?"
Отже єму таки не дарували.
Перше виступило дївчатко в червоній спідничци та промовило тремтячим і тихоньким голосочком:
— Високоповажаний пане директоре! Нїхто не зможе виповісти того жалю, шо ми єго відчуваємо в наших серденьках через те, шо ви вже нас опускаєте. Ми завидуємо тим нашим товаришкам, шо слухатимуть ваших розумних наук та тїшитимуть ся вашою зичливою опікою. Прийміть, любий наш пане директоре, сей скромний дарунок на спомин від удячних учениць.“ —
По цїм слові подало єму дївчатко прегарний альбом.
Пан директор приймив дарунок, утїшив ся, засоромив ся та трохи не заплакав. Лагодив ся відповісти красними словами на ту дїточу промову тай зачав так:
— „Справдї не знаю, чим я так заслужив ся...“ — але не докінчив, бо двері рипнули, а Болотневич, шо стояв із краю, шепнув:
— „Пан староста прийшли."
Пан директор замовк і зблїд, а всї так налякали ся, як би поміж ними не староста, але сам чорт із пекла з'явив ся.
Бо коли би староста з'явив ся між учителями й урядниками з кийом в руках і коли би одного вдарив по голові, другого потяг через плечі, третього позауш то що, так усї крикнули би, збили сяб у купку і страх перейшов би. А то біда, шо староста не бє; лиш дивить ся й видить, слухає й чує, говорить і розуміє.
Повидить ся староста на панка, то в панка кров в жилах застигла, бо ану ж — думав — видить на минї, щось таке, шо не треба. Слухає староста панка, то панок увесь тремтить, бо боїть ся, аби не сказав щось таке, шо не треба. Заговорить староста до панка, то панкови душа в пяти, бо ану ж не вирозуміє добре слів старости тай не знатиме гаразд, що відповісти.
Тим то всї так налякались і нїхто не знав, що робити. Страх був великий іще й того, шо не сподївав ся, аби староста прийшов на пращальний вечір. Лиш дїти не бояли ся: дивили ся спокійно на високого пана старосту й дивували ся, чого їх директор так побілїв. Бо дїти не знали, що значить староста.
3.
А староста, високий трохи не під. стелю, стояв у дверях і дивив ся крізь окуляри з гори на всїх: хотїв допевнити ся, чи не перешкодить промовам, коли скаже: — „Добрий вечір панам!“ — окуляри в теплій хатї зайшли росою й староста нїчо не видїв. Ото ж підняв руку, аби зняти окуляри й обтерти.
Від сего пробігли всїм мурашки по спинї, так неначе староста не окуляри знимав, але замахнув довгим батогом понад головами всїх. То ж усї отямились і побігли наввипердки проти старости один наперед одного. Перший прибіг бурмистер Травчук і сказав, низенько кланяючись:
— „Моє поважанє пану старостї! Дуже нам мило, дуже приємно...“ —
— „Оглядати пана старосту поміж нами, особливо при нинїшнім торжестві, так важнім для нас.“ — Се вже доповів за бурмистра покірний Болотневич.
А пан директор лишив дївчатка та причалив перед старосту з альбомом під пахою. Похиливши голову, підходив несміливо як винуватець і оправдував ся такими словами:
— „Справдї не знаю, чим я так заслужив ся, шо пан староста зволили явитись. Я мушу вважати се за незвичайну почесть...“ —
Ті сльози вдяки, що їх прилагодив пан директор для дїтей, наставити ся доконче капати перед старостою й не давали директорови говорити. Єму стало дуже нїяково й він мучив ся страшенно.
З сеї біди визволив єго Мицько:
— „І ми“ — гримнув Мицько декляматорским тоном — „і ми дякуємо пану старостї за честь.“ —
Але як грімко почав, так само грімко покінчив Мицько, а тишина круг него зробила ся ще тихіща. Мицько порозумів, що біда. Але він був дуже дотепний і проворний та може над усїх бояв ся старости. Подумав лишень хвильку, малу хвилиночку, а лице єго зараз прояснило ся.
— „Цїле місто“ — говорив далї радісно Мицько, притис праву руку до грудей і завертаь очима — „цїле місто: наші дїти, наші матери й наші жінки почувають ся до великої вдяки вам, високоповажаний пане старосто і Коли-б ви мусїли наше місто опускати, то за вами наздогін поплили би ріки наших слїз. Але де не будь би ви були, память про вас лишить ся в наших серцях. Нехай же Господь Всевишнїй у у своїй ласцї задержить вас на добро суспільности многі і многі лїта!“ —
По цїм слові залунало на всю хату грімко многая лїта на нову мельодію. Бо всї неначе ждали на те, шо привіт пана старости так мусить закінчити ся тай нїби тїшили ся, шо Митько був здогадливий та повернув справою так, як їй і слїд бути.
Зачали співати тенори й баси, лиш сопранів і альтів не чути. Тому Болотневич мусїв морщити чоло, кривити лице й махати руками, шоби прикликати здивовані дївчатка, бо вони самі не догадались умішати ся до співу з тоненькими голосочками. Звичайно: дїти не розуміли, що значить староста.
Пан директор, шо співав завсїди в хорі другим тенором, не знав сего многая лїта на нову мельодию, бо не ходив на проби. Та однако ж здавало ся єму тепер, шо мусить доконче співати, бо як нї, то дуже провинив ся би перед старостою. Ото ж зачав співати. Але спів не йшов єму доладно. Тому Болотневич визвірив ся на него і шепнув сердито:
— „Не фалшуйте!“ —
Пан директор засоромив ся й налякав ся. Зразу замовк, але трохи згодї пристав до других басів і коли попадав у тон, то гукав на все горло.
Тільки альбом не давав єму спокою. Директор держав єго в руках неначе грань, бо не знав, що з ним робити: чи дати старостї, чи вернути дївчаткам. Анї на думку єму не прийшло, шо може задержати альбом собі.
Як вислухав пан староста сю пошану та що він потім говорив до тих, шо виспівали єму многая лїта на нову мельодію, то про се годї дізнати ся, бо який Мицько на язик, а отже й він мовчав як гріб і не сказав про се нїкому анї словечка.
["Стрибожий дарунок та інші оповідання" (1905), с.67—86]
10.11.1905