Новорічне

Натхненні плани

З завдань, які стоять передімною на порозі 1941 року, я повинен згадати, передусім, про опрацювання проекту соціалістичної реконструкції м. Львова. Ця величезна праця, що її на початку 1940 року розпочала бригада архітекторів "Діпроміста", вже наполовину закінчена. В цьому році опрацьовано так звану схему розподілу ділянок, тобто основний план майбутньої соціалістичної реконструкції і розширення нашого міста. Визначено нові території для промислового і житлового будівництва, для нових парків, спортивних майданів.

В 1941 році ми повинні закінчити проектування архітектурної картини майбутнього Львова — вулиць, майданів, парків, бульварів, будинків громадського користування. Це грандіозна робота, що дає нам, архітекторам, величезні можливості виявлення творчої ініціативи.

Наступне, чим я маю намір зайнятися в 1941 році — це проект монументального Палацу культури працівників нафтової промисловості в Бориславі. Рисунки до цього проекту вже виконані і обговорені на зборах технічних працівників, стахановців та службовців тресту "Укрнафтовидобутку". Будинок Палацу культури з кубатурою 30.000 м. складається в основному з двох частин: театральної і клубної. В театральній частині буде зал на 700 чоловік, фойє, ряд допоміжних приміщень, в клубній частині — аудиторія, кімнати для занять, читальні з бібліотекою, кафе з залами для відпочинку. Будинок стоятиме на просторій площі, де буде утворено парк культури і відпочинку, що в дальшій своїй частині зливатиметься з карпатськими лісами. В 1941 році буде опрацьований технічний проект та докладні будівельні рисунки.

Крім цього, працюю ще над проектом соціалістичної реконструкції м. Луцька та над проектом центрального майдану у Львові, на якому будуть відбуватися масові народні демонстрації.

Я певен, що бурхливе, творче життя в західних областях України поставить перед нами, архітекторами, ще ряд завдань, впоратися з якими вважатимемо справою нашої честі.

Р. Пєньковський — архітектор.

Найвища радість життя

За польських часів мені жодного разу не довелося диригувати професіональним симфонічним оркестром. Мені, як українцеві, вхід до концертних залів був закритий назавжди, не зважаючи на те, що я — учень всесвітньовідомого фахівця професора Новака.

Я диригував шкільним оркестром, самодіяльними хорами, викладав диригентську справу для керівників сільських хорів у м. Стрию — і це все.

Лише радянська влада відкрила мені широкий шлях до творчості. Я став за диригентський пульт державного симфонічного оркестру Львівської філармонії. Мене запросили в державну консерваторію, як викладача, мені дали абсолютно всі умови компонувати.

Протягом багатьох років я писав музику для оркестрів, хору, фортепіано, квартетів. Лише 1940 року з цілим рядом моїх творів слухач, нарешті, мав змогу познайомитись у кваліфікованому виконанні кращих сил. Це одне з моїх досягнень минулого року.

За 1940 рік я написав не багато — всього чотири пісні. Всі чотири — на радянські тексти. Пісні мали схвальну оцінку громадськості. Найцінніше для мене те, що громадськість одностайно відзначає народність моєї творчості. Очевидно, тривалий і щільний зв'язок з народом, систематичне вивчання фольклору позначилося на моїх композиціях.

Помимо Львова, радянська влада дала мені можливість попробувати сили в інших містах Союзу. Я виїздив на гастролі до столиці України — Києва, до Одеси. Концерти пройшли добре. А влітку 1940 року радянська влада обдарувала мене ще однією ласкою, виявивши до мене величезне довір'я. Я диригував у Москві найкращим, велетенським державним симфонічним оркестром Союзу РСР. Цього я навіть у сні не міг побачити за панських часів.

Гастрольна подорож у Київ, Москву дала мені виключно багато. Я поширив свій світогляд, здобув багато потрібних для мене, дуже цікавих знань, зрозумів всю велич радянської музичної культури, набув досвіду.

1941 рік зустрічаю радісно. Він відкриває переді мною ще грандіозніші перспективи. Передбачаються ще кілька великих концертів як у Львові, та і в інших крупних центрах СРСР. У Львові, скажімо, я буду диригувати при виконанні кантати композитора Людкевича "Кавказ" — прекрасного твору за мотивами Т. Г. Шевченка. На початку 1941 року відбудуться мої гастролі у Москві. Характерно, що в програмі цих концертів — російська музика. Хіба це не прояв величезної Сталінської дружби культур братських народів?

Щодо композиторської діяльності, основною роботою 1941 року буде — опера "Довбуш", до якої я маю приступити незабаром.

Я вступаю в 1941 рік вільним радянським мистцем. У цьому найвища радість.

Микола Колесса — композитор.

Мої думи

Це було напередодні 1931 року. Уланський полк польської армії оточив кілька сіл. Чоловіки, жінки, діти і старики тікали, хто куди. Але кавалерія перегородила шлях. Кати чинили жорстоку розправу. Селян зв'язували. Два жандарми тримали жертву за голову, за ноги. Кожний солдат уланського полку повинен був кілька разів ударити зв'язану, беззахисну людину. Багатьом селянам тоді переламали руки, ноги. Багато померло.

Звістку про цю дикунську розправу принесли з села Гаї до Львова жінки. Вони ще вірили митрополіту української церкви, звернулись до нього за допомогою. Дізнався і я про цю історію. Я вирішив поїхати в село Гаї. Там я побачив страшну картину. Десятки скривавлених людей лежали без медичної допомоги. Довелось подати потерпілим першу допомогу. Тяжко хворих відправили до лікарні.

Серед поранених пам'ятаю 13-річного сина бідняка Дем'яна Пруса. Йому переламали ногу. Життя хлопчика було під загрозою. Кілька разів довелось оперувати. Лікував, як тільки міг, щоб врятувати життя "молодому бунтівнику", як тоді було записано в канцелярському журналі лікарні. Вилікувати покаліченого юнака було не легко. Для цього потрібно було понад 4 роки наполегливого лікування.

Про мою поїздку в Гаї дізналась польська поліція. Мене обвинувачували в тому, що я поїхав лікувати людей призренних владою. Мене зарахували до категорії "політично небезпечних" людей. Коли науково-медичне товариство дало відрядження закордон, поліція заборонила виїзд. Молодшому синові Ерасту відмовили в прийомі в медичний відділ університету після того, як він склав іспити на "відмінно". Довгі роки довелось терпіти приниження і знущання.

Вітер свободи і радості повіяв зі сходу. Прийшла наша визволительниця Червона Армія. Мені 60 років. Але мені здається, що я вдруге народився. Почалось справжнє радісне життя, почалась плодотворна праця на благо моєї нової соціалістичної вітчизни, на благо українського народу.

Минулий 1940 рік приніс моїй сім'ї багато радості і щастя. Я працюю хірургом поліклініки. Недавно мене обрали заступником голови хірургічної секції Львівського медичного товариства. І січня 1941 року минає 36 років моєї лікарської діяльності. Але найбільш знаменним роком був останній.

За своє життя я зробив понад 10 тисяч операцій. Я врятував життя багатьом людям. І тепер я безмірно гордий, що можу віддати своїй вітчизні всі знання і досвід, здобутий багаторічною лікарською практикою. Кілька разів доводилось вилітати на літаку до хворих. Відчуваєш моральне задоволення. Тепер я глибоко розумію, що служу народові, служу трудящим. Радість поповнюється ще й тим, що всі мої діти також працюють, збагачують свої знання.

Старший син Мирослав, лікар-асистент Львівського медичного інституту. Під час виборів у місцеві Ради депутатів трудящих він був членом дільничної виборчої комісії. Нестор — вчиться на 3 курсі інституту радянської торгівлі. Молодший син Ераст — на 3 курсі медичного інституту. Ераст відмінник, одержує стипендію.

Нещодавно я дізнався, що той самий селянин Прус, якого я багато років лікував, обраний депутатом сільської Ради депутатів трудящих села Гаї. Це були приємні хвилюючі хвилини...

Як же не радіти мені, старому лікареві? Сьогодні я посилаю слова безмежної радості і любові в Москву, в Кремль — великому Сталіну.

Т. Бурачинський — лікар.

Визволене мистецтво

В тяжких умовах доводилося працювати художникам у капіталістичній Польщі. Величезна більшість їх жила в неймовірних злиднях. Це стосується, насамперед, тих художників, які хотіли творити для трудящих мас, відмовляючись задовольняти звироднілий смак панівної зграї. Кожна спроба відобразити в творчості класову боротьбу, змалювати визвольні прагнення робітничого класу викликала дике цькування з боку панів та їх прислужників, і не один працівник пензля помандрував у ті роки до тюрми за свої сміливі творчі поривання. В наслідок такого становища мистецтво всихало, ниділо, костеніло в безплідному, чужому масам формалізмі.

Сьогодні я згадую ті часи, як важкий тягар, що довгі роки гнітив моє життя. І те, що настав тому край, радісно хвилює моє серце. Адже я тепер став вільною людиною, вільним художником, який дістав, нарешті, змогу працювати для народу і всі свої творчі задуми присвятити величній справі комунізму.

Чимало намірів і планів у мене на 1941 рік. Саме тепер я зайнятий підготовною роботою до монументальної картини на тему: "Мітинг біля пам'ятника Адама Міцкевича", в якій хочу відобразити хвилюючу маніфестацію сталінської дружби народів. Крім того, працюватиму над портретами кращих радянських людей і над пейзажами, які покажуть трудящим красу нашої соціалістичної батьківщини.

Я буду щасливий, якщо моя праця хоч би в найменшій мірі служитиме комуністичному вихованню мас. З свого боку прикладу всіх зусиль, щоб цей обов'язок художника громадянину виконати з честю.

Ол. Рафаловський — художник

На славу вітчизни

Мені довелося об’їздити половину світу, шукаючи куточка, де б рідна мова звучала вільніше, не викликаючи жорстоких утисків.

Я добре знаю, до якого відчаю може дійти людина, яка не має справжньої батьківщини.

Тим глибшим було моє щастя, коли я, нарешті, знайшов справжню батьківщину. Це сталося з приходом доблесної Червоної Армії на Західну Україну.

Наступає новий 1941 рік. В такий момент слушно підвести деякі, бодай попередні, підсумки своєї діяльності в минулому році, накреслити план дальшої роботи.

1940 рік був для мене періодом напруженої творчості.

Я писав вірші до ювілейних дат Кобилянської і Адама Міцкевича, до виборів у Верховні Ради СРСР та УРСР. Мною написані вірші до роковин Великої Жовтневої революції, визволення Буковини та Бесарабії спід ярма румунських бояр тощо.

Один мій вірш "17 вересня" — ввійшов у кантату, присвячену цій великій події, написану композитором В. Барвінським.

З більш фундаментальних творів можна назвати цикл "15 кримських сонетів" та поему про Івана Франка "Його дорога".

Звичайно, особистою творчістю не обмежується моя діяльність. Я, наприклад, викладаю мову в університеті. Ця робота мене дуже захоплює. Адже, довго мені довелося чекати на час, коли втілення української культури стало важливою державною справою. Доводиться мені читати безліч віршів початкуючих поетів. Радісно буває в той час коли щастить виявити молодого поета.

1941 рік буде для мене роком великих творчих перспектив. Я маю на увазі переробити і здати до друку дві повісті з бразильського життя, закінчити велику поему "Шевченко", продовжуватиму творчо відгукуватись на визначні події. Роботи буде багато і робота захоплююче цікава.

Радісно відчувати, що і мій скромний голос звучатиме в загальній симфонії творчості на користь любимої соціалістичної батьківщини.

Петро Карманський — поет

[Вільна Україна]