(З нагоди його смерти).
Серед німецьких фільософів останньої доби Віндельбанд одна з передових постатий. Не можна бачити в ньому представника сучасної німецької фільософії вже хоч би тому, що ся фільософія розбита на системи й поборюючі себе взаїмно табори – не могла би скристалізуватися в поглядах одного чоловіка. Все таки творчість Віндельбанда зазначилася на сучасній фільософії незатертим слідом, а її вплив замітний в ріжних напрямах. В области історії фільософії був Віндельбанд серед сучасних майстром і учителем, якому не дорівнував ніхто. Творчим і ориґінальним був він також у систематиці фільософії, а його висліди в сім обсязі тим більше замітні, що Віндельбанд не виступав тут із замкненою, у всіх подробицях обробленою системою, а більше кидав гадки, яких не розбирав подрібно та робив нариси, яких не викінчував.
Вихідною точкою світогляду Віндельбанда, як і в більшости сучасних фільософічних систем німецьких, – є суд Канта про вартість метафізики. Кант доходить в своїй „Критиці“ до висновку, що теоретичне знаннє чоловіка вже з природи замкнене у вузких межах, яких воно не в силі переступити, не попадаючи у сіть злуд і суперечностий. Питаннє про суть всеістновання, про останні причини світа – виходить уже поза сі межі; тому то й усі зусилля розвязати сі загадки вже згори призначені на безуспішність.
З такого погляду пливуть важкі консеквенції для етики. Коли метафізика не може мати научної стійкости, то нестійною єсть також всяка мораль, основана на метафізиці. Не можна мотивувати приписів людського поведення фактом, що ось таке, а не инше становище і призначеннє чоловіка у вселенній, і що згідно з поставленою йому цілю повинен він так, а не инакше поступати; бо ніхто ніколи не буде в змозі дати певну відповідь на запит, яка роль призначена чоловікови у вселенній. Питаннє про ціль чоловіка у світі, – метафізичне питаннє, на яке не найдеться розвилки.
Чи сього слідує, що людська мораль взагалі не може мати трівких основ? Кант не признає такої консеквенції. Коли етичні закони не дадуться оперти на теоретичних міркуваннях нашого розуму, то се на погляд Канта тільки знак, що сі права зовсім не потребують такої підпори. Їх сила лежить в них самих, у голосі вашого сумління, а инша основа для них цілком злишня. Наше внутрішнє почуттє диктує їх нам з авторітетом, що не допускає дискусії, – арґументами, що пливуть з теоретичних мірковань. Світ моральних вартостий се суверенне царство, що правиться власними законами й не підчиняється приказам із вні. Правда, дійсність часто не іде в згоді із сими законами. Одначе сим зовсім не виявляється нестійкість чи безсильність законів моралі, бо світ, в якім вони всевладно правлять – се ідеальне царство, сфера сього, що повинно бути без огляду на те чи воно є, чи його нема. Моральні закони се ідеальні постуляти, що обовязують всіх, та не приневолюють нікого.
Ось так розуміючи суть етики. Кант творить для неї сильну і вигідну позицію. Закони моралі задержують свою святість, а тим самим відпадає потреба шукати для них основ у фактах дійсности, бо вони стоять понад буденою дійсністю, їх царство „не з сього світа. Мимо того і в сім світі не є вони без значіння, бо подають нам мірило, що позволяє означити серед фактів дійсности їх ідеальну вартість.
Зрозумілим проте являється, що ізза трудностий, які стрічає теперішня фільософія, шукаючи основ теоретичного знання, почались спроби будувати теорію знанння на взір Кантівської етики і таким чином дати їй рівно трівкі й непохитні основи. Сим способом вияснюється ґенеза тенденції шукати паралельних ліній між етикою і теорією знання, досліджувати, що по своїй суті закони нашого знання схожі із законами моралі, що етика і льоґіка (в ширшім сього слова значінню, в якім міститься вже й теорія знання) – се дві ріжні галузи, що ростуть з того самого пня.
В консеквенції се становище розширилося також на естетику, так що три области фільософії: теорія пізнання, етика і естетика – стають на тій самій уровени як три рівнорядні витвори людської свідомости.
Отсі тенденції, що під сю пору виступають в ріжних відтінях, мають власне в особі Віндельбанда найзнатнійшого представника. Моральне сумліню, каже Віндельбанд, не є одиноким сумліннєм, що находиться в нашій свідомости. Маємо також льоґічне сумліннє, яке каже нам признавати те, що є правдиве – так, – як наше моральне сумліннє каже нам робити те, що є добре. А як послух моральним законам має телєольоґічне значіннє, бо згармонізовує в цілість ділання поодиноких людий, так послух правді веде до гармонії в переконаннях між людьми, надаючи сим переконням загальне значіннє. Як етичні закони, приноровлені в діланню, творять етичні вартости, так льоґічні закони, приноровлені в думанню, ведуть до створення льоґічних вартостий. Так одначе, як закони моралі – ідеальні права, яким дійсність не мусить піддаватися, – так і наші льоґічні закони се ідеальні постуляти, якими кермуємося в розсліджуванню дійсности, що одначе не вичерпують її суті.
Анальоґічне становище до етичних та льоґічних осудів займають естетичні вартости, що підлягають законам естетики. Місцем, – де вони нам усвідомлюються, є наше естетичне сумліню, що є посестрою етичного й льоґічного сумління. Характер тих законів ідеальний в тім самім значінню, що законів етики і льоґіки.
Таким чином, на погляд Віндельбанда, істнує окремий, своєрідний світ троякого рода законів, або – як звучить уживаний ним часто термін: етичних, льоґічних і естетичних норм, світ ріжний від окружаючої нас світа дійсности. Світ норм стоїть понад дійсністю і вона не має над ним ніякої сили. Наука про норми се власне фільософія. Ось так фільософія одержує свій осібний предмет і не потребує боятися, що попаде в конфлікт з иншими науками, особливо з природничими науками, які давнійше нераз загрожували її істнованню. Природничі науки, яких предметом є дійсність, – не в силі захитати таку фільософію, що ставить собі за предмет норми, бо обі науки находяться й розвіваються в сферах, між якими нема безпосереднього контакту. Світ норм кидає вправді на окружаючий нас дійсний світ свій відблиск, а в нашій свідомости відзивається голосом, що подає нам ідеальну вартість фактів буденщини, одначе не має рішаючого впливу на їх хід.
Не дасться заперечити, що ся неспівмірність світа норм і явищ дійсности може хвилями непокоїти наш ум, та що вона є тіню на небосклоні фільософії. Вона грозить розпадом буття на дві чужі, окремі сфери, переділені пропастю. І щож нам з того, що істнує досконалий світ норм, коли він не має сили над світом дійсности, повним горя і злоби? Невжеж, питаємо, справді пропасть між ними не має дна? Коли ми довше вглубляємося в сей проблєм, то в нашій свідомости часом прокидається віра, що прецінь десь в корінях всебуття мусить бути перехід від одного світа до другого. Ми склонні надіятися, що між тими двома сферами істнує якась гармонія, хоч вона раз на все остає недослідима для слабих сил нашого ума. Вірити в се нам вільно, а навіть треба, одначе не силкуймось даремно шукати нашим розумом ниток, що вяжуть оба світи, бо ті нитки пробігають уже поза межами, до яких сягає зір нашої душі.
Слідні три нові коріні, з яких виростає фільософія Віндельбанда. Вона пливе з противенств, які в нових часах витворилися між стремліннєм – зберечи етичні вартости нашої культури, – і стремліннєм – зрозуміти їх як витвір механічно-еволюційного процесу, так – як се діється з природничими науками. З хвилею, коли буде доказане, що все, що находиться в нашій свідомости, отже також наші етичні осуди і вартости, є конечним витвором природничої еволюції, можуть закони етики втратити свою святість і силу – приказувати чоловікови. Таким чином можуть бути мислителі поставлені перед альтернативою: або набувати всесильність законів природничої еволюції, – або набувати святість законів моралі. Віндельбанд намагається боронити ідеальні цінности культури перед механічно-еволюційним заливом, одначе сам відчуває й розуміє вагу новітнього природничого світогляду, розвязує проте конфлікт так, що – як ми бачили – не неґує ні одного – ні другого члена альтернативи, лиш переносить етичні вартости у сферу, що стоїть понад уровенею законів природи, а тим самим усуває можливість їх взаїмного тертя.
До сього проблєму двох світів доходить Віндельбанд іще иншою дорогою, а саме при пробі розмежовання історичних наук від природничих та вказання одним і другим їх властивого предмету. Він доходить до висновку, що ціль природничих наук: стверджувати одноразові факти. Коли усвідомимо собі, що по фільософії Віндельбанда найбільшу вартість для чоловіка має се, що одиноке й одноразове, а тим самим незаступиме, то зараз стане нам ясно, що під видом антитези природничі науки – історія, вертає знову антитеза: законів дійсности і царства норм, яка становить вісь гадок нашого мислителя.
Ширшому загалови відомий Віндельбанд менше як систематик, а більше як історик фільософії. Тут Віндельбанд має заслугу, що вспів відділити історію фільософічних проблємів від історії їх творців. Він зумів показати, як через помотану сіть безчисленних систем і поглядів, що творять як би безладний хаос, перенизуються поодинокі гадки, які під ріжними формами продовжують своє істнованє та безнастанно розвиваються. А хоч ті гадки стоять до себе в суперечности, то всеж таки вони обусловлюють себе, впливають на себе взаїмно і підпомагають себе в розвою. Вони, хоч і не схожі на себе, і хоч виростають в ріжних напрямах, є частями одного великого організму: фільософії.
[Шляхи, 1915, ч. 1, с. 26–28]
ПРО АВТОРА
Степан Балей (1885–1952) – український і польський психолог і філософ, член НТШ (1917), Українського лікарського товариства (1923) і Польської Академії Наук (1952).
30.12.2015