Клер Кіґан. Виховання / Переклад Івана Непокори. Бруструрів: Дискурсус, 2015. 80 с.
Оповідання, варте книжки. Ні, не зовсім так: вартісна книжка, яка складається з одного оповідання. Якщо хтось з сучасних письменників і може собі таке дозволити, то це ірландка Клер Кіґан. Вона уже є авторкою двох хітових книжок малої прози – вдумливих і захопливих, та повністю орієнтованих на ангажовану у новелістиці ірландську літературну традицію. Ясно, що коли вже використовується така інтенсивна форма як оповідання, але наполягають при цьому на автономності «нормальної» книжки, то і розказують нам про щось вкрай важливе.
«Виховання» (Foster, 2010) – третя книжечка Кіґан, її уже охрестили «довгим коротким оповіданням». Нічого «довгого» тут насправді немає: твір цей – звичайнісінька середня за розміром новела з неоднозначним фіналом, сильним героєм, який мусить змінитися під впливом якоїсь події, і купою тих же подієвих лакун. А останні якраз і творять «короткий» ефект. Довгу історію у «Вихованні» доводиться «виписувати» кожному, заповнюючи прогалини сюжету. Точніше: йти за рідкісними підказками автора є тут єдино допустимим читацьким свавіллям.
Літом 1981 року Лін (їй, либонь, років десять) батько відвозить до родичів на узбережжя у Вексфорд. Про 1981-й нам повідомить згадка про померлих під час голодування IRA’нців: цю тодішню новину, історичний масштаб якої ми, теперішні, здатні оцінити, у «Вихованні» гаряче обговорюють дорослі. Велика Історія, точніше, історична правда тут – прерогатива дорослих персонажів. Всю іншу інформацію (точніше: всі інші правди) ми почуємо безпосередньо від дівчинки. Тільки вона тут звучить щиро. Отже, Лін відправляють з дому, бо мати чекає на чергову дитину, а батько не здатен прогодувати і всіх наявних наразі. Скинути тягар на місяц-другий – дуже на часі, а тут іще й родичі дружини не проти поопікуватися трішки дикою малою з недитячим апетитом.
Гарячий серпень (у книжці є те, чого від Ірландії не очікуєш – багато сонця і спека) Лін проводить на фермі у дотепника Дена і його суворої жінки Едни. Мала призвичаюється до нового будинку і нових стосунків, потроху звикає жити у безпеці, якої в рідній сім’ї позбавлена – процес нелегкий. Дитині більше не треба гарувати по господарці, як то було дома (а серпень же – на фермі допомога потрібна). Їй більше не слід боятися побоїв і принижень, коли вона прокидається у запісяному ліжку. Можна, виявляється, митися гарячою водою і мати нову красиву сукенку. Складно і подружжю. Лін – це своєрідна заміна їхнього загиблого сина; хлопець не так давно потонув. Дівчинка мусить для них зрештою стати реальною, самою по собі гідною опіки і уваги.
Літо закінчується. У матері народився «новий братик», час повертатися до школи. Кінселли відвозять малу додому – у брудну жебрацьку квартирку з брутальним батьком-п’яницею і байдужою матір’ю. Коли Кінселли від’їжджають, Лін кидається наздоганяти їхнє авто, щоб обійняти старого. До неї в цей момент наближається розлючений батько. Таким є фінал «Виховання».
Невибагливий, зрештою, сюжет (дежавю атакують настирно – десь у когось таке вже бачив і читав не раз). Але якщо добре знаєшся на тому, про що пишеш, не обов’язково нам про це розказувати геть чисто все. Якби я вигадувала ярлики, назвала би «Виховання» орнаментальною, чи то рамковою прозою. Але то зайве, бо дівча з «Виховання» і без мене прекрасно все назве: «Я хочу опинитися вдома, аби речі, яких я не розумію, могли бути такими, як завжди». Незрозумілі речі, які весь час змінюються, але від того не стають яснішими – про це якраз «Виховання» і написане; інакше його і не прочитаєш.
Є така стратегія читання (дуже, скажу, симпатична): розглядати твір як питання, відповідь на яке ти здатен знайти – тобто адекватно зрозуміти історію можна тільки тоді, коли усвідомиш запитання, відповіддю на яке та історія буде. Якщо кострубато пристосувати цю елегантну абстракцію до конкретного випадку «Виховання», то історію, що її нам розповіла Кіґан, можна звести до одного гранично простого питання: до кого звернута фінальна репліка дівчинки-розповідачки?
Історія про батька, очевидно. З нього починається «Виховання»: «Недільного ранку, після меси в Клонеґалі, батько, замість відвезти мене додому, везе мене у Вексфорд (…). Минаємо село Шелила, де батько програв у сорок п’ять червону шортгорнку, і минаємо ринок у Карнью, де чоловік, який виграв нашу телицю, невдовзі її продав», він його і закінчує: «Щось глибше міцно тримає мене в Кінселлових обіймах. – Тато, – знову й знову звертаюся до нього, знову попереджаю. – Тато» (це і є фінальною реплікою). І це навряд одна й та сама людина.
Про біологічного батька не багато почуємо (дізнаємося натомість значно більше). Текст Кіґан вирізняється точністю деталей. На столі стоїть стоїк з буряковим салатом, всі пригощаються, накладаючи страву виделкою, котра для того призначена; батько пхає у слоїк свою виделку. Але то таке, очевидне, як і програна і пропита корова, як забута в авто валізка дочки, змушеної тепер носити одяг померлого хлопця, як нав’язливе «егеж?», що супроводжує кожну репліку старого – він воліє бути брутальним мужиком, а всі його комунікативні сценарії побудовані на невпевненостях і питаннях. Та є й цікавіші моменти.
Лін по приїзді миє у ванній Една. Дівча шоковане: вода гаряча, її багато, голову миють шампунем, тіло витирають рушником. Уважно спостерігає, як жінка відшкрібає бруд з її ступні, виколупує його з-поміж її пальців. Те, в якому занедбаному стані потрапила до Кінселлів мала, важливо, але це не все: «Її руки – як руки моєї мами, але є в них іще щось, чого я ще ніколи не відчувала, чому не знайду назви». Роздвоюється в цю мить не лише мати – це миття є моментом переходу, який відокремить «живих» батьків Лін від «мертвих». Я про звичай омивати ноги гостю і мандрівнику (в Ірландії такий звичай фіксується, так; про це і у Кіґан є оповідання, до речі – «Горобина ніч»), але й про такий самий ритуал щодо того, хто «подорожує» між світами. Батьків тут по двоє, дітей тут по двоє – ознака, за якою вони різняться – це смерть: жива дитина і мертва, «мертві» батьки і «живі».
Є і ще таке. У іншому творі Кіґан, оповіданні «Подарунок на прощання», темою якого є зґвалтування доньки батьком за активної згоди матері, розповідачка згадує, як мати, коли гнівалася, говорила: «Треба було тебе у відрі втопити». «Це була не риторична фігура», – мить, коли дівчина це усвідомлює, стає її зростанням/дорослішанням. Такими самими є ті води, в яких омивають Лін, і які мають відокремити руки матері від рук цієї нової, іншої жінки. Поміняти погану маму на хорошу? А було б то так просто.
Відро, в якому топлять небажаних дітей із «Подарунка…» вирине у «Вихованні» теж. Лін напередодні від’їзду додому вирішує принести води з колодязя. Вона уже знає, що син Кінселлів потонув. Темрява, дощ. Відро перевішує дитину і тягне її за собою під воду. Лін у цей момент відчуває, як хапає і тягне її за руки померлий хлопчина. А як користуватися тим колодяжним відром дурній малечі раніше розповідала Една. Ще: у вечір, коли дівчинка дізнається про сина Кінселлів, Ден бере її з собою на прогулянку до річки. Її ноги омиває швидка вода, її обіймає той, хто міг би стати для Лін хорошим батьком, але не так-то склалося. Вода ж, яка одну дитину забрала, іншу мусить благословити… Ті брудні води у «Вихованні» чимало історій приховують.
Що ще тут скажеш? «Частина мене хоче, щоби батько пішов і залишив мене, частина прагне, щоби забрав і відвіз назад, до всього знайомого. Я в місці, де не можу ані бути такою, якою була завжди, ані стати такою, якою могла би бути». Вигук «Тато!» наприкінці оповідання – то не попередження, напевно; то якийсь магічний заклик, що має оприявнити відсутнє. Вочевидь, це не вдається. Причинність у «Вихованні» ігнорується на користь одкровення. На тому «Тато!» оповідання ж і обривається. Всіх по двоє, жодного справжнього. З малою розповідачкою включно – зауважте.
Щирість у художньому творі, як то ми про неї знаємо, не є моментом, коли автор і герої говорять правду; немає вона стосунку також ані до відвертості, ані до правдоподібності, ані до автентичності навіть. Це суто набір – більш-менш сталий для кожного тексту – прийомів і засобів, які нам просигналізують: розповідач зараз хоче, щоб ми зробили вигляд, що беззаперечно йому віримо. Є такий свій набір і у Лін із «Виховання», він тут забезпечує поєднання дитячої невинності і дорослого стоїцизму. Маркери ці варто шукати в згаданій уже точності деталей і точності мови – холодної, екстернальної, буквальної, не метафоричної, а переважно метонімічної (хочеться тут відчайдушно відшукувати впливи Фланері О’Коннор – вони й знаходяться; те саме і щодо Чехова, насамперед щодо Чехова).
Лін і Една не звуть одна одну за іменем: тільки «дівча», тільки «жінка». Такий собі непрямий погляд, що він, зокрема, є й провідним оповідним маневром «Виховання». Тривога – вона тут не зникає ані на мить. І це у проголошеному світі без таємниць і сорому! «– Так, у цьому домі немає таємниць. – Де є таємниця, там і сором, а без сорому ми можемо обійтися. – Добре, – я глибоко вдихаю, щоб не розплакатися. Вона обіймає мене однією рукою. – Ти ще замала, щоб розуміти». Життя без сорому – це взагалі складно зрозуміти. Відтак, і атмосфера такого будинку щирості і чистоти – трепетна і зловісна. У «Вихованні» Кіґан використовує виключно дієслова теперішнього часу, вона фіксує безпосередній поточний момент. Та стабільності оповіді це не надає. Теперішній час – невизначеність поточного моменту. Про фінал знає тільки Една – вона знає про смерть, і тому мовчить. У мить, коли Лін назве Едну на ім’я і почує своє ім’я у відповідь, вони визнають серійність одна одної, як це не дивно, повістю втративши оригінальність своєї безіменності.
Люди Кіган – зрештою, взаємозамінні. Як ті кольорові хлопчаки на шпалерах у дитячій, де спить Лін – щасливі, усміхнені і «я жалію кожну його копію». Тривога «Виховання» є по суті шизоїдним жахом фрагментації: герої Кіґан в «цілісну картину» не складаються за жодних умов. А це ж історія родини, нагадаю. Історія ірландської родини, нагадаю. Щемлива розповідь про дитинство стає тут страшною критикою дорослого суспільства.
Перша репліка Лін у творі (це її розмова з Едною): «– Востаннє я бачила тебе в колисці, – каже вона й відступає, очікуючи відповіді. – Колиска зламалася». Дотепно і красиво. Ясно: твір про дорослішання. Точніше, про тих, хто допомагає нам дорослішати. Хочуть вони того, чи ні. Хочемо ми того, чи ні. І про те, чи вартий цей процес результату взагалі.
24.12.2015