Тетяна Столярова

Український режисер Сергій Буковський радить не боятися тиші, дивитися героям в очі і не боятися знімати суб’єктивно

 

 

Торік фестиваль Docudays.ua відвідало близько сорока тисяч глядачів – це чи не найкраща відвідуваність українського кінофестивалю за роки незалежності, каже режисер-документаліст Сергій Буковський. Проте у миттєве відродження українського кіно автор фільмів «Живі», «Назви своє ім’я» та «Війна. Український рахунок» не вірить. Каже, що сподівається на нове покоління. «Режисура – це те, чого не можна навчити, але чого можна навчитись: багато практикуйтесь, і все у вас вийде», – радить він молодим людям, що прийшли послухати його майстер-клас у Школі журналістики Українського католицького університету.

 

 

Талановито – це коли щось складне кажеш дуже просто

 

Головне в документальному кіно – авторський стиль. Це не значить, що автор повинен весь час ходити в кадрі з мікрофоном: стиль має бути виражений талантом. Ви відразу впізнаєте фільм Федеріко Фелліні навіть без титрів. Особистий погляд, або так званий почерк автора залежить від його завдання, теми, концепції фільму в цілому. Як на мене, найвищий пілотаж режисури – коли її не видно: глядач дивиться фільм, сприймає його емоційно і лише потім розуміє, як це зроблено. Кіно – це складно, але я за талановиту простоту, за точну виразність. Талановито – це коли щось складне кажеш дуже просто.

 

Польський режисер Кшиштоф Кесльовський пролив світло на морально-етичну проблему документального кіно, коли бажання режисера щось сказати неможливо вкласти в уста героїв. Стикнувшись із цим, він сам перейшов до ігрового кіно. Його фільм «Аматор» розповідає про чоловіка, в якого народилась дочка. Щоб зафіксувати життя дитини, герой купує камеру, і банальне бажання знімати сімейну хронічку переростає у щось більше. Для мене це фільм про історію осмислення, драму людини, яка стає документалістом. Це шедевр – приклад талановитої простоти.

 

В ігровому кіно є жанр псевдодокументалістики, або мок’юментарі (mock + documentary). Він передбачає імітацію, стилізацію фільму під документальне кіно. В Україні цей жанр поки що не опанували. Від справжньої документалістики цей жанр відрізняється своєю інтерактивністю, прикольністю, але саме за його допомогою іноді можна сказати щось важливе, чого не дозволяє сказати документальне кіно.

 

Не думаю, що в документалістиці є теми-табу, яких не можна чи не варто висвітлювати. Щось можна виразити тільки за допомогою документального кіно, щось – лише ігровими засобами,й  добре, якщо режисер уміє комбінувати художнє й документальне. Єдине табу для документалістики – приватне життя людини: туди не варто втручатись із камерою. Сьогоднішні технології, що дозволили знімати кіно на мобільний телефон, зменшили відстань між камерою й героєм. Я бачу в цьому певну небезпеку. Режисер у документальному кіно повинен встановити й тримати дистанцію.

 

Кіно – це cуб’єктивний погляд на життя

 

Документалістика розплачується за пропаганду. Лені Ріфеншталь, яка пережила страшні часи, її документалістика принесла чимало горя. Роботи радянського режисера Дзиґи Вертова по суті теж були геніальною пропагандою. У шістдесятих Вертова почав досліджувати французький кінорежисер Жан Руш, схарактеризувавши його метод спостереження та невтручання в життя героя як «сінема веріте» (дослівний переклад назви вертовського циклу «Кіноправда»).  Так Вертов отримав другий шанс – його роботи стали вивчати, теоретичні праці перевидавати.

 

Бажання розповісти історію з певною політичною метою – це маніпуляція. Але, так чи інакше, кіно – це ваш суб’єктивний погляд на життя. Чи можна поставити камеру об’єктивно? Вона стоїть так, як бачить оператор, він обирає ракурс, рівень, кадр. Це нова реальність, яку камера вдихнула й видихнула на аудиторію. Ми використовуємо людей у своїх фільмах, хоч як негарно це звучить. І це теж свого роду маніпуляція. Ми тішимось, коли людина плаче у кадрі, а камера фіксує страждання.

 

Люди, які починають знімати документальне кіно, часто думають, що камера не бреше апріорі. З погляду фізико-хімічних процесів так і є: світло потрапляє на матрицю, переводиться в цифру, й ми маємо зображення на флешці. Однак брехня полягає в іншому. Якщо, розповідаючи про події на Майдані, ми покажемо в кадрі п’ятьох безхатьків, не дамо загального плану з верхньої точки і скажемо «так виглядає Революція гідності», та ще й доповнимо це коментарем Дмитра Кисельова, люди подивляться й повірять. А потім ми їх називатимемо ватниками. Наша свідомість повністю довіряє картинці, вважає її абсолютною правдою не тому, що ми ватники, а тому, що так улаштоване наше сприйняття. І якщо людина в інтерв’ю нам збреше, глядачі сприймуть її слова, пропущені крізь камеру, як правду.

 

Пропаганда в кіно – це погано. Але, коли режисер фільму «Майдан» ставив нерухому камеру на 5-10 хвилин і просто знімав шматок справжнього життя, в кадрі нічого не відбувалось. І до кінця демонстрації стрічки кінозал порожнів.

 

Цікаво спостерігати, як у людини народжується думка

 

Якщо спрощувати, документальне кіно ділиться на три категорії: історичні фільми, біографічні фільми й ті, що фіксують поведінку людини. Прикладом останньої категорії є стрічка латвійського режисера Герца Франка «На десять хвилин старше».

 

 

Автор фіксує емоції дитини протягом показу театральної вистави. Загалом камера дуже впливає на поведінку людей. Пересічні люди – погані актори. Певний час вони намагаються себе контролювати, бути в образі, який вони собі намалювали. Але це минає, просто треба набратись терпіння. Якщо побути поруч із людьми тиждень, вони тебе не помічатимуть. А діти й старі люди зазвичай не зважають на те, що їх фільмують – у дітей еґо ще не прокинулось, у старих іде на спад.

 

Я маю правило першої касети. Не можна, прийшовши до людей, відразу ставити запитання, яке справді вас хвилює. За перші півгодини герой має розповісти про своє життя, а потім уже можна переходити до питання, що хвилює вас. Дайте людині поговорити і слухайте, що вона говорить. Дивіться в очі, а не в блокнот: запитуйте очима. Награну зацікавленість людина завжди розпізнає.

 

Я прийшов у кіно за часів перебудови, коли інтерв’ю вважалося в документалістиці поганим тоном. Історію треба було розповідати візуально, без «голів, що говорять», без закадрового тексту з поясненнями. Однак часом, коли немає хроніки, архівів, а є лише спогади, без «голови, що говорить» історію не розкажеш. Але інтерв’ю можна зробити небанальним.

 

Коли ми знімали для Film.ua стрічку про «Океан Ельзи» O.E. Backstage, ми випадково зайшли у двір, де висіло баскетбольне кільце. Команда швидко знайшла баскетбольний м’яч для Святослава Вакарчука. Простий предмет, який усе міняє. Герой миттєво включився, адже робив те, що вміє і що приносить йому задоволення. Не висмикуйте людей із їхньої зони комфорту, навпаки, створюйте і підтримуйте її.

 

Людина завжди хвилюється перед розмовою, це природно. Поки говорить – не перебивайте, замовкла – мовчіть, дайте їй подумати. Не вимикайте камеру. Паузи в кіно – це дуже виразно: неймовірно цікаво спостерігати, як у людини народжується думка.

 

Щоб розкрити внутрішній світ, характер людини, потрібно готуватися, думати, планувати. Цьому потрібно приділити час. Хоча б каву випити з людиною, з якою будете розмовляти. Часом героя готують до початку зйомок роками! Зараз часто думають, що документальне кіно можна зробити «на коліні» і вже завтра поставити в ефір. Журналісти називають це «документалкою». Я забороняю так називати документальне кіно: це важка праця, яка потребує сильного емоційного втручання в дійсність.

 

Все починається з ідеї. Ти пишеш синопсис – текст, із яким підеш шукати грошей. Хоча, навіть якщо знімаєш фільм для себе, формулювання задуму потрібне. Наступний крок – написання сценарію. Зазвичай пишуть універсальний текст - трітмент (англ. treatment – трактування), у якому описують ідею та задум фільму, те, як його буде втілено, як історія працюватиме, які будуть герої. Це щось на зразок інструкції.

 

Буває так, що, написавши сценарій, приїжджаєш на локацію, починаєш знімати й помічаєш, що нічого не збігається з твоїм трітментом. Але ти знімаєш і маєш матеріал, із яким потрібно працювати. Тут починається третій етап: монтаж. Я привчив себе, знімаючи, структурно продумувати, як це буде змонтовано. Всі елементи фільму мусять працювати на ідею. Можливо, сьогодні це звучить тривіально, але кіно – це не просто кадри, епізоди та фрагменти, а сума всіх компонентів, цільний твір. Я ставлюсь із повагою до цілісних фрагментів, бо монтаж – це свого роду маніпуляція.

 

До звуку в кіно я ставлюсь як перфекціоніст. Я маю на увазі не лише живу мову, але й шуми та музику, адже все це працює на атмосферу та настрій фільму. Часом глядач цього не помічає й навіть не чує, але відчуває підсвідомо. В нашому фільмі «Живі» музики немає зовсім.

 

 

Зробити тишу у фільмі неймовірно важко, адже це не відсутність звуку взагалі. Наприклад, у стрічці австрійського режисера Міхаеля Ханеке «Біла стрічка» є сцена, де хлопчик заходить до будинку батьків і ходить порожніми кімнатами. Це супроводжує абсолютна тиша. Знімальна група робила цю тишу місяць. Це дуже складний процес, але вона працює емоційно. Якщо є бажання підсилити щось музикою, зробіть паузу, певну тишу перед важливим моментом у стрічці – тоді він спрацює.

 

Якщо задум правильний і добре продуманий, коли ви порівняєте готовий фільм із своїм сценарієм, виявиться, що вони не надто різняться. Для того, щоб правильно сформулювати ідею та задум, треба багато читати та писати. Заведіть собі блокнот і записуйте все, що помічаєте. Це дисциплінує і створює власну скарбничку задумів, які згодом можна буде втілити в життя. Хоча документальне кіно можна прорахувати, це свого роду полювання на життя. Варто завжди бути готовим до того, що трапиться щось несподіване і все піде шкереберть.

 

Є режисери, які прописують «залізний» сценарій, від якого не можна відхилятися. Але є такі, що абсолютно довіряють життю. Класик американського документального кіно Фредерик Вайзмен представляє теорію (прямого кіно) – що  бачу, те і знімаю. Він приїжджає на локацію, встановлює собі певний ліміт часу й живе, спостерігаючи, як улаштований світ. Наприклад, його минулорічний фільм «Національна галерея» розповідає про атмосферу одного з найвеличніших музеїв у світі, розташованого в Лондоні. Нема ні експозиції, ні кульмінації – це просто потік життя, за яким дуже цікаво спостерігати.

 

 

Взагалі історія є рушійною силою в кіно. Все починається з події: стартова подія – ключова в кіно, це «точка атаки», як кажуть американці. Має бути інтрига, що захоплює глядача, і дія фільму рухається до фіналу, де завжди на нас чекає головна сцена кінокартини.

 

Зараз у документальному кіно, щоб максимально зацікавити глядача, використовують метод розслідування. Гарним прикладом, на мою думку, є американська стрічка «У пошуках Вів’єн Маєр». Історія про невідому фотографиню, чиї негативи випадково придбав хлопець на аукціоні. Прийшовши додому, він побачив, що її фото – шедеври вуличної фотографії. З кожним епізодом ми дізнаємося все більше про життя цієї жінки і проживаємо його разом із героєм.

 

Коли ваш фільм готовий, далі ним має займатися продюсер. Якщо ви самі собі режисер і продюсер, зробіть англійські субтитри й відправляйте стрічку на фестивалі. В Україні є багато можливостей: і «Молодість», і Одеський кінофестиваль, і київський Docudays.ua. Закордоном – Краківський, Ляйпцізький, Амстердамський фестивалі. Треба думати про промоцію, але головне – знімайте. Режисура – це не теоретична професія, тут треба набивати ґулі.

 

Що подивитися: п’ять порад від Сергія Буковського:

 

Бенксі, «Вихід через сувенірну крамницю» (2010) 

Малік Бенджеллуль, «У пошуках цукрової людини» (2012) 

Вім Вендерс, Джуліано Рібейро Салґадо, «Сіль землі» (2014) 

Вернер Герцоґ, «Людина грізлі» (2005) 

Джеймс Марш, «Канатоходець» (2007) 

 

Фото Олександри Чернової

22.12.2015