У вересневих числах "Ukrain. Nachrichten" подав барон Макай незвичайно вдатну та глибоку студію цареславної церкви, що представляє найсумнїйший образ занепаду й закостенїлого візантинїзму, спарованого з полїційно-шпіонською системою російського бюрократизму. Шанов. автор влучно підчеркнув один дуже характеристичний момент, що є льоґічним випливом релїґійної koрупції деспотичного царства, а саме сектанство.
Сектанство се нероздїльний товариш російського православя й являєть ся вентилем, яким закованi доґматизмом i заскорузлістю російської церковної темної єрархії мілїони старають ся провітрити душну, отруйну духову атмосферу. I сей вентиль істнував уже в Росії Івана Грізного (секта стригольників i раскольників) тай істнує в Росії Миколи ІІ (особливо в сектї духоборів), в Польщі в сектї Маріявітів, а на Українї в сектї мальованцїв i в анабаптизмі або штундї.
Остання секта найбільше розповсюднена на Українї й являєть ся одною галузею західно-европейської реформації, що витворила лютеранїзм, кальвінїзм, соціялїзм, баптизм, презвитеріянїзм, гуситизм й ин. A вкорінилась вона на Українї вже в початках XIX ст. головно завдяки проповідникови Евфімієви Цимбалови, що являєть ся батьком сього релїґійного напряму, запозиченого з Нїмеччини від т. зв. "євангельських христіян", котрі зреформували ся під Іваном Лєйденським у секту анабаптистів, себто перехрещених. Уже за Цимбала числила українська сесктантська громада, що від богослужебних сходин (Stunde) назвалась сектою штундистів, коло 26.000 ісповідників i вже в р. 1882 за Олександра II російські власти відчули її небезпеку не тільки для православної церкви, але й для державного ладу та зачали боротьбу з нею.
А небезпека штунди справдї не вимріяна.
Російське сектанство йде звичайно в парі з темнотою московского люду та являєть ся запереченнєм деспотизму, але рівночасно й поступу. І так напр. московські духобори, що поселились у значній скількости в Канадї, виявляють, правда, прегарну силу внутрішньої орґанїзації, але з другого боку їх виключність велить їм резиґнувати з усїх прав i користей державного устрою, a їх комунїзм веде до полїґамії, а радше до спільности жінок, при чім їх жінки поневолені до того ступня, що нераз можна бачити в них вельми сумну картину, як мужик ope декількома парами жінок... Голова канадійських духоборів Вєріґін се мінятуровий царь-самодержець, пан життя i смерти цїлої громади: його повіз, до якого запряжено декілька пар коней, окружають жінки, що мусять чвалати враз з кіньми. Як бачимо, тут нове вино влито в старий міх — більш нїчого. Й тому не дивно, що коли звісний епископ самозванець Серафим, котрий утїк з Петербурга між українських переселенцїв у Канадї, оснував незалежну українську церкву, він перш усього "навикроплював" цїлу зграю псевдо-духовників споміж неграмотних пяниць, a потім ураз зі своєю "капітулою" завів у церкві справжнї піяцькі орґії. Задовго стогнав московський дух в ярмі й темнотї, щоб він зміг навіть своїм протестом здвигнути щось гарне, благородне й примінене до нинїшньої культури.
Сектанство на Українї вийшло з иншого джерела й воно виявилось як туга за волею, красою й добром. Тим-то воно зовсїм відмінне та з деяких причин вповнї симпатичне. Воно носить на собі всї цїхи західно-европейської поступовости й української свободолюбности та братньої любови. A своїм запереченнєм державної корупції й полїтичної деспотії воно стає дуже важним чинником, що підточує, як незначний червак, підвалини царського імперіялїзму.
В "Нов. Времени" (ч. 14101 з 4. IV, 1915) подає А. Реннїков у статї "Завойованнє Росії штундобаптизмом" образ сеї небезпеки від внутрішнього ворога й, само собою розумієть ся, цькує адмінїстративні власти на сю українську секту, добачуючи в нїй тільки ґерманську інтриґу. Автор мабуть сам не вірить у своє твердженнє, бо характеризуючи штундистів, він констатує, що штундист зовсїм "чужий укладови російського життя", він гордує Росією, називаючи Москалїв варварами й поганами i т. п. Отже само собою ясне, що тут маємо до дїла з двома племінними типами та з історичною погордою поступового Українця до темного, заскорузлого Москаля.
Головну небезпеку штундо-баптизму добачує автор в відмовлюванню присяги й воєнної служби, яке диктує штундистам божа заповідь: Не убий! i заповідь Христа: Любіте ворогів ваших! Результатом сього погляду штундистів являють ся такi факти, що коли до штундистів уманського повіту в Київщинї в часї японської війни приїхав місіонарь, аби спонукати їх до воєнного походу, вони заявили йому, то його дорога не до них, а до ґенерала Куропаткіна. "Станьте там — казали вони — між Росіянами й Японцями та кличте: Розійдїть ся, не стріляйте, бо не вільно людинї вбивати людини." Таке стало ся й перед теперішньою війною. Миколаївські сектанти заявили рішучо, то якби їх пігнали на вiйну, то вони стріляли-б не на противників, а в пoвiтрє.
В р. 1913 один із провідників секти Томенко, який відбував в Одесї службу артилєриста, не хотїв стати коло гармати, заявляючи "Моя релїґія не позволяє менї стріляти".
Коли 5 жовтня 1914 р. в с. Бородянцї в Київщинї устроєно збірку для ранених, то сектанти відмовились від датків. А коли в тім селї стали власти виселювати Нїмцїв, то штундисти заявили рішучо: "Як виселюєте Нїмцїв, виселюйте й нас".
Попри сей опiр властям, які старають ся зневолити штундистів до участи в війнї, розвинули вони також широку противоєнну аґітацію.
"Тїло — дар Бога; його не вільно вбивати й не вільно наносити сїмям горя" — се клич штундистів. Слїдом за тим іде цїлковите іґнорованнє воєнних подїй сектантською пресою, a з другого боку енерґічна пропаґанда проти війни, що уводить до частих висилок на Сибір.
Особливо за час сеї війни бачимо сильний рух серед українських сектантів, звернений проти воєнної служби. Преса підчеркує таку акцію особливо в Полтавщинї, в Бесарабії, в Кременчуцї, Кишиневі та в Бендерах. А в Одесї, де шість сектантських брацтв числило 1.600 членів, відкрито говорилось на сходинах про полїтичну злуку з Нїмеччиною або Туреччиною, де більша свобода віроісповідання. Тамже накликували проповідники членiв, аби вони працювали над скорим покіченнєм вiйни й вели між військом аґітацію, намовляючи салдатiв, аби віддавали ся в полон. Таку аґітацію вели штундисти також у Черкасах.
Не дивно, що державна Росія, зрозумівши небезпеку штунди, поставила її на проскрипційній лїстї ураз з полїтичною дїяльністю Українцїв, a навіть зідентифікувала сї обі дїяльности. "Немає сумнїву, — пише Реннїков — що й "українство" й штундобаптизм походять з одного коріня, дїло одних i тих самих рук, котрі находять відголос у Гамбурзї, мабуть тільки з сею ріжницею, що мазепинство се мамин синок Австрії, а штундобаптизм — татів любимець Нїмеччини".
Полємізувати з подібними виводами річ зайва, бо як Москва нїяк не в силї зрозуміти причини повстання Дорошенка, Мазепи, Орлика й ин., наливаючи сї визвольні змагання зрадою, так само не зрозуміє вона внутрішнїх причин українського сектанства, що попри свій релїґійний визвольний характер має також характер полїтичної визвольної боротьби; a обі сї риси знаменують українського духа від самих початків його історичного істновання. І дивним дивом сам люд, без нїкого показу, пішов тою дорогою полїтичної орієнтації, по якій ішли наші найвизначнїйші пoлїтичні провідники, Дорошенко, Орлик, Капнїст, i по якій йде в Австрії в сїй хвилї наша інтелїґенція. Ся орієнтація — полїтичне збратаннє України з нїмецьким i турецьким народом, чи радше з тими народами, що підійняли стяг справжньої культури й волї та стремлять до розбиття царської тюрми народів.
I саме з сього погляду штундобаптизм може бути під нинїшню пору симпатичним.
[Вістник Союза визволення України]
19.12.1915