1.
Як ти від нас пішов,
На світї сумно стало,
Дрібненький дощ ішов,
В городї квіттє вяло.
Й куди тепер не йду,
До лїса, чи на поле, —
Тебе я не найду
Нїколи вже, нїколи.
Лишили ся менї
Лиш спомини чудові,
Неначе ті піснї,
Невиспівані в слові.
Неначе ті піснї,
Що не співають — снять ся,
І родять ся у снї
І в снї хиба здїйснять ся.
2.
Колиб я мала, колиб я мала
Та ластовині крила,
Мене-б від тебе не відірвала
Нїяка в світї сила.
За гори-ріки, за гори-ріки
Летїла-б за тобою,
А так, мій милий, мабуть на віки
Зостанусь сиротою.
3.
Жаль менї мами. Дуже тяжко хорі.
Вже на хвилину ліжка не кидають.
Недавно були з міста два доктори, —
Що за недуго — сказати не знають,
З тим і вернули... Сумно, милий, сумно!
Здаєть ся, — чуєш, як йде в хату трумно.
А ще сумнїйше, що все памятають,
Нїби твереза, здорова людина.
На хвилю тільки часом забувають,
Який рік маєм, яка нинї днина,
Але війною цїкавлять ся дуже
І все про тебе питають, мій друже.
"Коли він верне? — кажуть. — Я так хочу
Бачити військо наше, нїм сконаю."
А я — мовчу. Сльозами хустку мочу,
Зубами губи до крови кусаю,
Щоб не зайти ся плачем, не сказати,
Що їм вже тяжко буде вас діждати."
Що ви далеко, гень, гень за світами,
А ворон близько, все близше і близше...
Часом — всї сплять, — я підійду до мами,
А мама шепчуть: "Схились, доню, низзше!
Чи правду кажеш? Може він ранений?"
"Нї, він здоровий. Іде до нас, нене".
Йдуть, але инші, непрошені гостї,
Йдуть, мов та хмара, мов туча бурлива.
Зі сну зриваюсь... ось — oсь, вже на мостї,
Вже на подвірю... Що-ж я нещаслива
З мамою зроблю?... На щастє — се грає
Вітер осїнний і браму тручає.
То знов — опівніч — зірву ся з просоння,
Бо нїби чую голос, так для уха
Милий твій голос... Грають оболоння,
А ви ідете, нїби заверуха,
Нїби той вiтep, що з нашого дому
Maє зірвати московську солому.
Та се лиш злуда... Сердечне бажання,
Сон, який вічно душі нашій снить ся.
А дїйсність?... Зійде сонечко пораннє
І нїби світить, а світ чомусь тьмить ся.
"Коли-ж надтягнуть?... питає знов мати.
"Чому не йдуть вже?" — Що-ж менї сказати?
4.
Ти бачив, як павук
Обсновує вікно;
Так смуток свою сїть
Пряде й пряде в одно.
І нїби сонце там
І гріє і сія,
Менї-ж нї ясности,
Анї тепла нема.
Лиш вічно мріє дощ,
Слота, як день, так ніч,
Зітхання йдуть з грудей,
А сльози кануть з віч.
Нї, нї! Нема вже сил,
Скінчив ся мій терпець.
Посеред тих могил
Блукаю, нїби мрець.
І вір менї, колиб
Надїї не було,
На моїм гробі вже
Будяче-б поросло.
Нaдїя-ж нас манить:
Стрівайте! Йде весна;
Що вснуло в осени, —
Пробудить ся зі сна.
Пробудить ся і знов
Розвєть ся, зацвіте.
Недармо-ж ллєть ся крок
І смерть мете, мете!
Недармо-ж ллєть ся кров,
Мов рана — весь наш край.
Одна, одна любов
Тій кривдї зробить край.
Ти бачив, як павук
Oбсновує вікно:
Так смуток свою сїть
Пряде й пpяде в одно.
[Вістник Союза визволення України, 12.12.1915]
5.
Я кілька днїв до тебе не писала,
Бо не могла, бо знаєш, моя мати,
Мати моя, — як тяжко се сказати! —
Вже не живе...
Що я перетривала,
Того тобі не описати.
Дантейське пекло!
Ніч така спокійна
І зорешлива, ясна, боговійна,
Місяць вікном у хату зазирає,
Чути, як лист зірветь ся і спадає
В садї на стежку. Нa ту стежку, милий,
Якою ми нераз розмріяні ходили
Й снували думу про щастє.
А нинї?...
Північ минула. О першій годинї
(Години тої, поки жити буду
Мабуть нїколи й нїяк не забуду)
Мати зірвалась, широко повіки
Відкрила. "Бачиш! Чому тії ріки,
Як кров, червоні? І якже з них пити?
Як в них купатись? Як тут довше жити?
Треба йти геть!... Чи чуєш, що се? Громи?
Зближаєть ся мабуть кінець Содоми,
Йде хвиля суду..."
А то, бачиш, в дали
Перші гарматнї стріли залунали
І змовкли. Тільки відгомін землею
Йшoв, мовби хто скалу лупав під нею,
І тільки чути придавлені стони
Понад селом. Се так стогнали дзвони
За кожним стрілом.
"Відчини комоду,
Подай спідницю! Не ту, ту зі споду,
Шовкову, чорну. Треба-ж привитати
Коханих гостей. Чуєш? Йдуть до хати:
Єдиний син мій, з ним твій наречений.
А з ними наші стрільцї... Втворяй, доню, браму!
Прецінь раз, Божe!"
Що вам, що вам, нене?
Се вітер грає... Вспокоюю маму,
Хоч добре знаю, що річ незвичайна
Станесь за хвилю... Нараз — хата крайна
Бухнула димом, палає, мов свічка,
Я до вікна, а там — крівава річка,
Небо в огнї. Шум, — рев, — крик розпуки.
Засуєтились люде, ломлять руки,
Мов божевільні бігають... О, горе!
Прірвав ся беріг і бухнуло море...
Що-ж менї бідній на світї почати?
Там ворог — тут знов тяжко хора мати,
Я поміж ними немічна, безрадна,
Мов без галузки квітка самопадна
В осїнну бурю, пірвана вітрами...
А мати своє: "Біжи-ж бо до брами.
Біжи на стрічу! Доню! Де ти? Де ти?"
Втім двері — скрип! блиснули баґнети
Московських ворів...
...О, буду вмирати,
А тую хвилю буду памятати,
І навіть, схоче Бог, що в небі буду,
Того пекла й там я не забуду!...
Хора піднялась нагло і повіки,
Що мали вже замкнути ся на віки,
Нараз насилу відкрила широко.
Га! Той пеpecтраx! То диво! Га! То око!
Одна велика безодня терпіння...
О, люде! Люде! Таж ви не з каміння!
Щоб ви відчули трохи, хоч в частинї,
Що чула мати о тій одній хвилинї,
В однім моментї, якби ви відчули,
Може би инші, трохи инші були!...
Глянула, руки мовчки заломила
І повалилась стрімголов... Не жила...
6.
Тепер я, мій милий, не маю
В живих на всїм світї нїкого;
Нї батька, нї мати, нї брата, —
Teбе лиш, тебе лиш одного.
Тебе лиш. І то, Господь знає,
Куди за тобою лїтати
Думками, чи в поле безкрає,
В степи, чи в високі Карпати?
Хиба я, коханий, полину,
Як сонце зайде за горою,
В будучу вільну Україну;
Там певно стріну ся з тобою.
Там певно на нас вже чекає
Приют і безпечна остоя.
Вперед! Перед нами безкрає,
3а нами зруйнована Троя.
[Вістник Союза визволення України, 19.12.1915]
19.12.1915