Сійся, родися Жито, пшениця, Всяка пашниця Сійся, родися!   Хай золотиться Яра пшениця, На ниві жито Хай колоситься Господареві і господині І діточкам їх і челядині.   На оболонях Коровам, коням Хай шумять трави Сіна й отави.   В стайнях корови, В пасіках бжоли, Щоб вам не бракло Хлібів ніколи.   В полі робота, В хаті охота, Щоб вас минало Горе й турбота, Щоб вас минало,

Чогож ти ще від світа ждеш, За чим летиш, куди ідеш? Щоб лиш не тут, щоби лиш там, — А де й пощо? — як знаєш сам.   Широкий світ, далекий шлях, Пожовклий квіт, а на полях Сухий бyрян, пуста стерня... І так що дня і так що дня.   [Вістник Союза визволення України]

1.   Як ти від нас пішов, На світї сумно стало, Дрібненький дощ ішов, В городї квіттє вяло.   Й куди тепер не йду, До лїса, чи на поле, — Тебе я не найду Нїколи вже, нїколи.   Лишили ся менї Лиш спомини чудові, Неначе ті піснї, Невиспівані в слові.   Неначе ті піснї, Що не співають — снять ся, І родять ся у снї І в снї хиба здїйснять ся.   2.  

Московські війська втікали.   Ночами видно було червону луну, в днину дими закривали сонце, їдкі, густі, великі. Чути в них було спалену солому, переглїлий волос і шкварене мясо. Зойки та плач нещасливих людей летїли в світ, як туча, роси дріжали, як сльози.   Московські війська втїкали.  

Багато лиха і немало зла Ти нам з собою принесла, Війно! Та певне лиш одно: Що та велика, темна сила, Яка віками нас давила, Яка Дамоклевим мечем Над головою висїла, пропала, З грізної нїкчемною стала. І нинї за її кличем, Кличем насилля і ошуки Підуть хіба ті чорні круки, Що заєдно лиш там кочують, Де трупа чують. І нинї перший раз від довгих довгих лїт Переконав ся світ, Що анї війська мілїони, Анї рублї, анї канони Не годні світа звоювати,