Львів, 24. ІІІ. 1938.
В останніх часах ми помістили кілька коротких заміток (див. "Діло" з 24. ІІ, 9. ІІІ. 20. ІІІ. ц. р. і ін.), з яких виходить ясно, що акція „ревіндикації" колись римо-кат[олицьких] та сьогодні гр[еко]-кат[олицьких] душ і акція перетягання на латинський обряд перейшла у зорґанізовану систему, якій патронують урядові чинники [тут і далі чорним віділено текст, вилучений польською цензурою. – ред.]. З тих дописів і з обсервації нашого життя виходить, що латинізація нашого обряду поширила свій фронт досить значно. Шляхта, шкільні діти, парцелянти, безробітні, державні і самоуправні службовики і кандидати на службовців – ось рекрутаційна площа для латинізаційного людського матеріялу. Урядовий натиск, матеріяльні обітниці, використовування людської нужди, голоду на землю і працю — ось найважніші промотори
Це своєрідне явище наших днів, що найшло на Волині свій найбільш яскравий вислів у слові „Гриньки ", не має в Галичині популярного окреслення. „Латинізація гр.-кат. обряду ", „перетягання", „ревіндикація", „ловля душ" — це все терміни, які не достаточно добре віддають суть тієї суспільної проблєми, що її остаточною метою є зломати, чи ослабити велетенський національно-зберігаючий і національно-виховний вплив гр.-кат. Церкви на наш нарід. Безумовно ціль варта зусиль: адже гр.-кат. Церква — це для українського національного орґанізму у Сх. Галичині щось більше як хребет. Це його нерв життя, само життя.
Хоч перші успіхи тієї акції не дуже значні, хоч може ціла її методика трохи незугарна і добре криклива, та проте її легковажити не можна. За три тижні 104 переходи в Дубрівці, пов. Ніско, наказ одного дня переслати до староства 40 метрик «зрощених поляків» у Дубні, пов. Ланьцут для переписання цих 40 душ у реєстри лат. обряду, сотні змін обряду дітей, парцелянтів і служби в останніх місяцях, тисячі відступників від віри батьків зпосеред шляхти – це безумовно цифри не одиничні. Вони типічні вже для суспільного явища, яке має тенденцію зросту, а не стагнації чи зменшення. Про цей зріст подбають уже старости, лат. парохи, постерункові, учителі, війти й інші сучасні «латиноносці». Їм допоможе національна хитрість, малосвідомість, матеріялізм з нужди і голоду. Однак ми не можемо потішатись, як це зробив наш ш. дописувач з Дубрівки, шо при цих переходах „відлітає полова». Національна експансія має свої права і мораль у дечому відмінну від експансії реліґійної. Для справжньої моралі кожний перехід з низьких мотивів це неморальний вчинок, «полова"... Для національної — з тієї сьогоднішної полови, саме під впливом релігії, виховання, національно-культурних і державно-політичних впливів можуть вирости найбільш завзяті наші противники. Пригадаймо статтю з д. 14. листопада м. р. в „Ділі“, в якій подано, шо в одній тільки гр.-кат парохії перейшло від 1 XI. 1933 до 1 XI. 1934 на лат. обряд 366 (триста шістьдесять шість) душ! І перейшло без зорґанізованого зовнішного натиску, про який сьогодні пишемо, лише здебільша для посад, отже з мотивів неначе приватної внутрішньої натури, хоч під тиском зовнішніх соціяльних умовин. Пригадаймо, далі, прикрі для нашої національної амбіції інші дані з тієї статті: на число 366 осіб було 15 людей з університетською освітою, 14 студентів, 17 ґімн. учнів, 8 купців і 161 осіб, про які можна напевно сказати, що це півінтеліґенти, отже свідомі свого національного відступництва. Подані цифри говорять самі за себе. Вони стверджують на явно ослаблення української національної енергії. Перед цим явищем сходять на друге місце його мотиви, засоби, його мораль, ба навіть — причини.
Говорячи про „причини", не маємо на думці засадничих, істотних . Безумовно до цих засадничих причин, які посилюють обрядове перебіжництво, не зараховуємо безробіття, мішаних подруж, урядового натиску й аґітацій. Та проте є істотні причини цього явища, яких при його аналізі не можемо поминути, коли хочемо подати засоби, як обрядове відступництво поборювати і — поборити. Маємо на думці сьогоднішнє наше політичне розбиття і брак політичного, авторитетного осередка, який зумів би підкріпити віру в себе, викресати в нашого громадянства той такий конечний сьогодні потенціял відпорности, національно і суспільно сконцентрованої боротьби, словом, умів би влити духа експансії і в наш обряд, врешті зосередити розпорошені зусилля поодиноких громадянських осередків і діячів, які тут змагаються. Цей брак одного осередка національної волі і відсутність політичної сконсолідованости вважаємо саме істотною причиною нашого сучасного не лише національно-політичного безсилля, але й деякого занику нашої обрядової відпорности.
Ось те „всі дороги ведуть до Риму" бездержавної нації: всі явища національного, реліґійного і суспільного життя виявляють декаденцію при політичному розпорошенні. І тому першим висновком, який у наших міркуваннях мусимо зробити, є той, який уже нераз ми робили: наступові на наш обряд зможемо дати належний відпір при передумові упорядкування і сконсолідування нашого політичного відтинка.
Покищо — на превеликий жаль — нема у нас авторитетного політичного осередку.
Тим часом наступ іде далі, втрати ростуть щораз більше. Що нам робити тепер, негайно, сьогодні, щоб це обрядове перебіжництво зупинити? На нашу думку українське духовенство в цілому не зорґанізувало якслід правної сторінки оборони свого обряду. Не має воно теж (ще раз підкреслюємо: маємо на думці наш духовний стан, як цілість) одностайно виробленої своєї поведінки. Напр. не всюди роблять правні відклики чи скарги ( на підставі міжвіроісповідного закону з 26. V. 1868. р.) до вищої інстанції. Це повинні робити очевидно самі інтересовані парохіяни. Вони повинні скаржити за переписання їхніх метрик без їх згоди. Це не всюди діється. Також не все є достаточний вплив на родичів і не все використовується букву закону, яка виразно забороняє перетягати на інший обряд дітей між 7-им і 14-им роком життя. Обсервація каже нам, що духовенство не однаково реагує на урядування в метрикальних справах, вивішування державних прапорів на парохіяльних урядах і на метрикальний наступ латинських парохів. На нашу думку ці справи треба би узгіднити в усіх 3-ох єпархіях і створити одностайну процедуру оборони. Не хочемо встрявати у внутрішні прероґативи і взаємини наших ординаріятів між собою. Однак, здається нам, що узгіднення правної поведінки між ними, опісля між ними і загалом духовенства, є конечне і можливе. Як не можна тягару боротьби у цих справах переложити на саме духовенство, так само неодностайна його поведінка, де завзятий опір проводять звичайно одиниці, — при пасивности загалу, відбивається на справі якнайгірше. Одиниці скоро ломляться або відступають і на цім терпить те, що найбільш вартісне: сила спротиву цілої такої цінної суспільної верстви, якою є наше духовенство.
Врешті, хочемо заторкнути питання, яке вже в „Ділі" було порушене. Справу боротьби з обрядовим відступництвом мусимо пересунути в національно-політичну площину. Мусимо витворити стан, щоб обрядове перебіжництво не було рівнозначне з національним та борючись з самим перебіжництвом — одночасно обмежувати його національне значіння.
Що тут рішаючу ролю повинні відіграти наші інтеліґенти, латинники-українці, ми вже згадували на наших сторінках. Вони повинні зорґанізувати боротьбу за права української мови і національно-української культури для латинників-українців у костелах і латинських парохіях. Але цього мало. Перед нами стоїть велетенське національно-культурне завдання: поширення і поглиблення впливу нашої національної стихії на українців римо-католиків. Коли ми це завдання розвяжемо, розвяжемо і політичну справу наших земель. Великі атракційні здібности нашої народньої побутовости, позитивний вплив нашої культури і самопевність творців українських форм нашого життя та господарства на наших землях будуть нам у цьому допомічні.
Таким робом сьогодні ще анархічний наcтуп на наш обряд не витворив у нас одностайного відпору. Не викресав теж з глибин нашої національної душі форм, які — в найзагальнішому розумінні — були би цивілізаційно вартніші від наступу. Історія національної боротьби вчить, що здоровий національний організм навіть загрожений більшою від себе силою, вміє відбити натиск тієї сили. Відібємо сьогоднішній віроісповідний напір і ми. Однак при передумові нашої політичної консолідації, збільшеної активности нашого громадянства, передусім духовенства і — віри в себе. Віри, що ніяка чужа сила живого народу не зломить, лише... брак тієї віри.