Життя та діяльність Митрополита Андрея Шептицького в міжвоєнний час, його соціально-економічна активність, перехід із РКЦ в УГКЦ та відносини з Римо-Католицькою Церквою, долання моральних дилем і ставлення до тогочасних ідеологій фашизму та націонал-соціалізму – усі ці теми лягли в основу монографії кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка Ліліани Гентош «Митрополит Шептицький: випробування ідеалів (1923-1939)». Її презентація відбулася 4 грудня в стінах Українського Католицького Університету у Львові.
Дослідниця зосередилася на найбільш переломному періоді життя Митрополита – міжвоєнних роках. Андрей Шептицький уже був більш, ніж зрілою особистістю. Попри діяльність у складних політичних умовах, на тлі домінування кількох тоталітарних «ізмів», його ідеї приносили плоди. Він остаточно сформував бачення щодо реформування Греко-Католицької Церкви та діалогу з Православним світом. Для руйнування монополії російської церкви на візантійсько-слов’янську спадщину Греко-Католицька Церква популяризувала києво-візантійську традицію і більш екуменічну концепцію Унії, базовану на ідеях Петра Могили та Йосифа Веліямина Рутського. Водночас в духовенстві УГКЦ виділяються два напрямки – окциденталісти й орієнталісти. Перші на чолі з станиславівським владикою Григорієм Хомишиним, вважали, що візантійство доведе до схизми та занепаду Церкви і притримувалися більш латинського обряду. Орієнталісти вбачали у візантинізмі можливість навертати в УГКЦ православних і відмежуватися від надмірного впливу польської церкви. У своїй монографії авторка розглядає візантинізацію як модернізацію Церкви і збереження її від ультраконсервативних кіл РКЦ. З огляду на етичні моменти Ліліана обійшла драстичні ситуації в суперечках єпископату УГКЦ і проблем між священством, зокрема, з перемишльським єпископом Йосафатом Коциловським і чином св. Василія Великого.
Ліліана Гентош зазначає, що хотіла би більше написати про відносини Митрополита і Римо-Католицької Церкви, але на це знадобилася б окрема книга. Адже у кожному окремому випадку вони відрізнялися. Зокрема, аналізуючи листи архієпископа РКЦ, митрополита Львівського Болеслава Твардовського, вона дізналася, що він відчував комплекс меншовартості стосовно Шептицького. В одному з листів він пише: «Mój kochany Andrzeju», і лише потім називає його Митрополитом. У відповідь Шептицький звертався до Твардовського з усіма почестями, що дозволяють тримати певну дистанцію.
Назву книги, обрамлену 1923 і 1939 роками, авторка обрала невипадково. У 1923 році Рада Амбасадорів Антанти вирішила долю Східної Галичини, а в 1939-му – почалася Друга світова війна. За словами дослідниці, якщо цей час був підготовкою для Митрополита і випробуванням на стійкість, то наступна воєнна доба – цілковитою боротьбою за мораль і людську гідність. Водночас подекуди вона відходила від цього періоду, адже в книзі є сюжети й ідеї, пов’язані із попередніми періодами життя Андрея Шептицького.
У своїй роботі дослідниця використала як епістолярні джерела, так і пастирські послання, а також архівну базу, доступ до якої ускладнений. Львівські архіви недостатньо впорядковані, а ватиканські – або закриті взагалі, або відкриті лише для вузького кола обраних.
Ліліана Гентош, український історик, автор монографії:
Як історик можу сказати, що для мене в історії XX століття немає більш багатогранної і значимої постаті, ніж Митрополит Шептицький. Це особистість, з якою українська історіографія може вийти в світ. Своїми ідеями він випередив час і передбачив, якою дорогою піде Католицька Церква.
Я намагалася знайти ключ до розуміння таких складних рис і моментів його особистості, як, наприклад, зміна обряду, його бачення національних питань і власної національності. Аналізувала листи, в яких він згадує про свою національну ідентичність. Читаючи листи, я простежила його погляди на складні моральні дилеми, наприклад, самогубство, погляди на співіснування церкви з різними ідеологіями.
Він дійсно є взірцем для сучасної церкви, як будувати діалог із суспільством, коли воно переживає радикальні зміни. Митрополит формувався як особистість у другій половині ХІХ ст.
Тоді суспільство переживало дуже бурхливі зміни в науці і техніці, також з’являються нові ідеології. Подібним зламом можна назвати період кінця ХХ і початку ХХІ століть. Такі прискорені зміни стають викликом для суспільства.
Діяльність Митрополита стає відповіддю, як реагувати на винятково складні політичні, економічні, соціальні обставини. Його інтелектуальна праця у 1920-1930 роки допомогла йому зробити важливі кроки у період Другої світової війни.
У роботі використовувала нові, ще неопрацьовані джерела у Ватикані й архів Конгрегації для Східних Церков, українські та польські архіви. У нашому Центральному Державному історичному архіві є багато джерел, які були непомічені. Дуже часто люди обходять їх, бо не знають контексту. До прикладу, унікальний лист-чернетка митрополита до українського політичного діяча В’ячеслава Липинського фігурує як лист до когось невідомого. Насправді там написано: «Дорогий пане В’ячеславе». Хто знає контекст, розуміє, що йдеться про Липинського.
Або доводиться чути, що немає нічого особистого у ставленні Митрополита до подій Голокосту. Насправді є дуже цікава картка до єпископа Йосипа Сліпого, яку Шептицький написав йому, коли у Львові ліквідовували Янівське гетто. Зокрема, він повідомляв, що у місті творяться такі страшні речі, яких ще ніколи не було. Знаєш час написання – розумієш, про що йдеться. І таких документів є багато.
Свою книгу я писала для якомога більшої аудиторії, щоби зацікавити постаттю Митрополита. Намагалася писати про наукові речі, оминаючи дрібні професійні дискусії, які часто є переписуванням і переливанням.
Це книга для інтелігенції, професорів, лікарів і студентів. Час покаже, наскільки добре це мені вдалося.
Свої відгуки про книгу висловили президент Інституту екуменічних студій о. Іван Дацько, організатор літньої школи «Соціальна думка Митрополита Андрея Шептицького» Ярослав Кіт, історик і журналіст Василь Расевич. Прочитавши монографію, вони виокремили сильні сторони праці і зауважили, про що можна було написати більш обширно.
Ярослав Кіт, д-р філософії:
Коли побачив книгу, то вхопився за неї, як за гарячий пиріжок, і прогортав від початку до кінця, а потім в іменному порядку шукав людей, які найбільше мене цікавили – мого родича о. Івана Жигаля та професора Львівського університету Еміля Дуніковського. Я їх не знайшов, і це, з одного боку, було деяким розчаруванням, а з іншого – я зрозумів, що цю книгу треба читати повністю і сприймати цілісно.
У мене з’явилися певні думки щодо назви, зокрема, що таке ідеали. Тут же пригадалася копія послання «Наша державність» від 1941 року, яку перевидав Інститут релігії та суспільства. Текст починається словами: «Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна хата Батьківщина». Отже, ця книга про дилеми й ідеали, які кроїлися в житті Шептицького впродовж 15 років.
Це дослідження є міждисциплінарним, бо в ньому є церковна, політична та дипломатична історія. Книга читається так, наче переглядаєш серіал.
Я також проаналізував методологію цієї праці. У ній мінімум суб’єктивізму на етапі реконструкції, що дуже рідко вдається для істориків, які працюють з таким колосально великим обсягом матеріалу. Це дуже копітка праця – переглянути матеріали Львівського обласного архіву, Конгрегації Східних Церков, Східної дієцезії Василіян. Авторка безстороння у відборі джерельної бази. Ліліана використовує типологічний метод – виділення якісних ознак для групування об’єктів.
Якщо розглянути працю з точки зору постструктуралізму та культуралізму, то в контексті життя й дипломатичних і політичних контактів Шептицького можна простежити, якої він притримується концепції влади. До 1914 року він поважає імператора Франца Йозефа І і не виступає проти влади. Але в міжвоєнний час його контакти з владою ускладнюються. Без церкви та науки державна влада потрапляє під загрозу втрати свого найважливішого призначення – служіння добру всього суспільства та гарантування справедливості для всіх громадян.
Автор намагається перевтілитися в активного спостерігача епохи. Навіть мова подекуди така, якою говорили в 1930-х роках.
Шептицький – людина, яка хворіє, але мріє, діє і долучається до глобальних процесів. Він має складні стосунки зі своїми сучасниками – львівським архієпископом Вірменської Католицької Церкви Юзефом Теодоровичем, [архієпископом РКЦ] Болеславом Твардовським та іншими.
Стосовно контактів Шептицького з представниками Римо-Католицької Церкви, то можна було би зробити окреме дослідження. Я окремо виділив би розділ «Конкордат між Апостольським Престолом і Другою Річчю Посполитою» [1925 року між урядом Польської Республіки й Апостольським Престолом було укладено конкордат, який регулював державно-правове становище Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков у Польщі. – Ред.].
Дуже коротко скажу про світоглядні позиції Митрополита. З цього підрозділу виділив такі, як: досвід, візіонерство, широта поглядів та відповідальність за виклики модерної доби. Не очікував, що в тексті буде так багато послань Митрополита, починаючи від «Правди віри» (1923 року) і закінчуючи посланнями міжвоєнного часу. Сподіваюся, майбутні рецензенти зроблять більш детальний аналіз.
Василь Расевич, історик і публіцист:
Я довго чекав появи цієї книги. Проситиму Ліліану написати ще одну книжку про життя Митрополита в часи Другої світової війни. Після цього вона матиме повне право написати велику біографію великої людини.
Взявши книгу до рук, втішився самому змісту. На даний момент я більше займаюся історією публічною, аніж академічною, бо вона має більший вплив на суспільство. Однак без академічної історії публічна історія може бути шкідливою. Публічна історія – це історичні знання і кліше, які наповнюють наше життя з художніх фільмів, розмов і стереотипів. Останні свої 8 років пишу науково-публіцистичні статті, чому з’являються такі теми в публічній історії. Попри існування в українській історії такого велетня як Митрополит Шептицький, ми часто послуговуємося стереотипами і кліше.
Щоби писати книжки про Митрополита, треба знати не менше мов, ніж він сам знав. У цій книзі вмонтовані листи Шептицького на різних мовах. Це величезна заслуга автора і через те книга набуває фундаментального вираження.
Думаю, Ліліана добре зробила, що обрала саме цей період. Назва також вдала, оскільки ідеологічні підвалини найбільших проблем, які мали фізичне вираження під час Другої світової війни, закладалися у 1920-1930-х роках.
У книзі розглядаються моральні дилеми Митрополита. Під час пацифікації (1930) йде хвиля саботажу з українського боку – підпалюються маєтки польських багатіїв і їхні скирти. Польська держава виступає з претензією до Шептицького, аби він зупинив опір своїх вірних, які проте зазнають репресій і утисків з боку польської влади. Тоді він бере на себе відповідальність і їде до Польщі – пояснити свою позицію і продумати план наступних дій. Його не приймають. На ньому лежить моральна відповідальність за позицію примирення, якої не розділяють українські націоналісти. Мовляв, хто дав Митрополиту право говорити Польській державі від імені всього народу. Тут вимальовується наступна тема – конфлікт Митрополита як духовного предстоятеля і ОУН. Це були проблеми глибоко етичного та морального характеру. Щоби показати, наскільки польська влада обмежувала УГКЦ, як правило, ми пишемо про існування «Сокальського кордону», коли ідеї, література і преса з Галичини не могли потрапити на Волинь і Полісся, які після 1918 року також належали до Польської держави. Так само УГКЦ залежала від Польської держави. Польська держава звела її юрисдикцію до трьох галицьких єпархій. Існування «Сокальського кордону» обумовило те, що всі національні галицькі партії не мали впливу на Волинь і Полісся, які в плані політичної мобілізації дуже відставали від Галичини. Єдина політична сила, для якої не існувало кордонів через нелегальність, була ОУН. З одного боку, на Волині і Поліссі дуже сильно розрослася комуністична партія Західної України, а з другого боку, діяла організація ОУН. Це два радикальних крила. УГКЦ залишається там без впливу. На мою думку, якби інтелектуалізм Шептицького можна було перенести на ті терени, то подій 1943 році на Волині щодо польського населення могло не статися.
Польська держава дуже часто кодувала майбутні конфлікти, проводячи таку політику щодо національних меншин і обмежуючи як український національний рух, так і УГКЦ, яка була авторитетною.
Фашизм, націонал-соціалізм, інтегральний націоналізм сприймаються в нашому суспільстві як леґальні, як цілком допустимі. Ми це легко пояснюємо обставинами того часу. Але Митрополит їх гостро засуджував і називав ворожими, бо в їх основі лежить не Бог, а нація і держава. Тобто абсолютизація нації і держави шкодить і веде до тоталітаризму, і це дуже добре відображено в книзі.
Ліліана пише, що Шептицький в якихось моментах не стільки боровся з націонал-соціалізмом і фашизмом, як з більшовизмом. Маю певну вразливість до таких тверджень, але усвідомлюю, яку біду бачив Митрополит від більшовицької влади для українського суспільства. І водночас ще тоді у 1920-1930 роках було невідомо, у що виллється цей націонал-соціалізм і фашизм.
Велика майстерність авторки полягає в тому, що їй вдалося абстрагуватися від того масиву знань, який тяжіє над нами, а заглибитися, щоби пояснити позицію. Фраза про те, що Митрополит вважав більшовизм найбільшим злом, а націонал-соціалізм і фашизм – ніяк не другорядним, якраз є дуже вдалою.
Також у книзі згадується, що Шептицький розглядав візантинізм як модернізацію. Якийсь час це викликало у мене подив. Але пізніше Ліліана пояснила, що за допомогою візантинізму Шептицький хотів вирватися від впливу ультраконсервативних кіл Римо-Католицької Церкви.
Розглядаючи ставлення Шептицького до фашизму та націонал-соціалізму, Ліліана дуже вдало обрала підхід, сфокусувавшись на ставленні Митрополита до Фронту національної єдності Дмитра Палієва. Ця тема була найкращою, щоб продемонструвати ставлення Митрополита та УГКЦ до такого явища як фашизм.
Ліліана має і свої певні хитрощі. Зокрема, вона уникає в книзі таких формулювань як «тактика революційного терору», яку застосовувала ОУН. Ми цього поняття дуже боїмося, і в наш час це набуває інших значень. Натомість авторка називає це «конспіративною діяльністю», хоча це зовсім не так. Проте це маленьке зауваження аж ніяк не применшує праці, яку проробила дослідниця. Тепер в дискусіях про Шептицького ми зможемо посилатися на академічну літературу.
О. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій:
З усіх, які я читав книг про Шептицького, до класу найкращих я відніс би Вашу і Любомира Гузара. Мені відомі праці доктора Степана Барана, д-ра Георгія Прокопчука, також Євгена Небесняка, але вони вже належать до іншої ліги.
Ви маєте добре перо і пишете надзвичайно цікаво. Мене вразило, як Ви розглядаєте його відношення до модернізму в галицько-українському контексті. Ви показали важливість цієї модернізації-візантинізації заради порятунку автентичності Греко-Католицької Церкви на Галичині у той час.
Свого часу коли я хотів одержати академічний диплом в Римі, ще мусив присягати, що не буду модерністом. То була присяга Папи Пія Х, який був великим приятелем Митрополита. Манія антимодернізму була другою інквізицією, яка ламала характери. Деякі визначні італійські богослови страждали і кидали священство. До прикладу, такий приятель Шептицького, як Іван Дейбнер з тої фрустрації перейшов до православ’я.
Ви надзвичайно цікаво пишете про язву XX століття – незгоду нашого єпископату.
Цікавим є відношення Митрополита до польськості. У ньому 50% польської крові. Батько митрополита Іван Шептицький був поляком і одружився на Софії Фредро, доньці польського драматурга Олександра Фредро. Після рішення повернутися до греко-католицької віри поляки дивилися на Шептицького як на зрадника, а українці вважали його колаборантом.
У книзі згадується і про ставлення Андрея до Росії, яке відрізнялося від традиційно галицького. Шептицький намагався допомогти деяким прогресивним російським колам створити свою «католицько-православну» Церкву! ОУНівці його теж поважали. Адже батько Євгена Коновальця був греко-католицьким священиком, Степана Бандери – також. Андрій Мельник був його співробітником.
Шептицький був великою людиною, який вплинув на багатьох. Треба розуміти, що без Митрополита Йосип Сліпий не став би тією постаттю. Шептицький не став би таким, якби не було Папи Лева ХІІІ. Пій Х був особистим приятелем Митрополита. Папа Венедикт XVII також його розумів.
Я сам би хотів написати трилогію про трьох відомих мужів XX століття – Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосипа Сліпого і Верховного архієпископа і кардинала Мирона Івана Любачівського.
15.12.2015