Церковне питання у б. Польщі

І.

 

Колишня польська держава, що розпалася у вересні 1939 р. безпосередньо під могутнім ударом німецьких військ, творила не тільки національну, але і віроісповідну мозаїку. Постанови обох її конституцій формально "архидемократичної" з 17. березня 1921 р. і авторитарно-президентської з 23. квітня 1935 р. проголосили справді рівні права для всіх громадян без огляду на їх національну, віроісповідну чи расову приналежність, але в практиці не виконали цього зовсім. Щож торкається розвязки національного питання, найбільше пекучого питання, не поробили навіть ніяких поважних заходів для його розвязки. Всупереч дійсности, яка виказувала 40 відсотків непольського населення, вважало польське громадянство не лише з табору національних екстремістів, але і в його урядових колах Польщу польською національною, "народовою" державою з усіми послідовностями, що випливають для нації в однородно-національній державі.

 

Цей самообман викликував у житті дуже часті суперечности і потрясення, припинював внутрішню консолідацію держави і що більше впливав теж на деякі важні потягнення в закордонній польській політиці. Це була найслабша сторінка польського державного життя, що неминуче мусіла відкрити й інші його хиби та скоріше чи пізніше спричинити розвал польської держави. Ні в історичній Польщі перед поділами, ні у відродженій Польщі поляки не вміли дивитися на життєву дійсність і самі загубили свою державу. У 18. столітті розсадила Польщу внутрішня анархія і криваве переслідування "дисидентів", а на наших очах між іншим неполаднане питання національних меншин. Рішальну ролю у питанні "дисидентів" себто тодішніх віроісповідних меншин, грало православя — до деякої, нераз важної, міри й унія; сьогодні між іншим національні меншини. У першому і другому випадку були це українці. — Національну проблєму залишаємо на боці. Зате в низці статтей займемося церковним питанням у б. Польщі.

 

Віроісповідну мозаїку у б. Польщі виказує сама її офіційна статистика. Згідно з останнім переписом населення польської держави з 31. грудня 1931 р. на загальне число населення в Польщі 31,915,800 припадало на римо-католицьке віроісповідання 20.670,100 або 64,8 відсотків, на греко-католицьке віроісповідання 3,336,200 або 10,4 відс., на православя 3,762,500 або 11,8 відс., на протестантське віроісповідання (авґсбурське, реформоване й унійне) 832.200 або 2,6 відс., на мойсеєве віроісповідання 3,113,900 або 9,8 відс. — решта на інші дрібні віроісповідання. Отже зі статистичних даних виходить, що населення православного віроісповідання займало у б. Польщі перше місце щодо числа безпосередньо після населення римо-католицького віроісповідання православне населення, серед якого українці творили майже три четвертини, жило у суцільній масі у воєвідствах: люблинському (Холмщина і Підляшша) 210,400 або 8,5 відсотків населення воєвідства, у білостоцькому 304,700 або 18,5 відсотків, у виленському 324,700 або 25,4 відс., у новгородському 542,300 або 51,3 відс., у поліському 875,800 або 77,4 відс. і в волинському 1,455,900 або 69,8 відсотків.

 

Правне унормування відносин Католицької Церкви до польської держави пішло окремим шляхом, а саме міжнароднього договору або так зв. конкордату, підписаного між б. Польщею й Апостольською Столицею 10 лютого 1925 р. Католицька Церква, одинока у світі, має признане у міжнародніх взаєминах становище самостійного контрагента, виступає в них як самостійний, свого рода суверенний чинник і має в багатьох христіянських державах своїх дипльоматичних представників-нунціїв. Взаємини Католицької Церкви до державної влади нормують найчастіше конкордати, які в розумінні державно-політичного і міжнароднього права є міжнародніми договорами, що обовязують обі договірні сторони. Це виїмкове становище й Католицької Церкви було нераз охороною для малих католицьких народів перед загладою у державах, де вони творили незначний відсоток населення та відограло через духовенство велику конструктивну ролю в їхньому національному самозбереженні і — що дуже важне — в їхньому національному і навіть державному відродженню.

 

Зайво теж пригадувати, яку визначну ролю відограло наше греко-католицьке духовенство у національному відродженні Галичини і Карпатської України та їхньому державному будівництві. Конкордат з 10. лютого 1925 р., що в б. Польщі давав широкі автономні права для Католицької Церкви, а в її рямцях і для греко-католиків, визволив тут Католицьку Церкву зпід велитенської супрематії польської державної влади. Якщоб не конкордат — положення греко-катол. Церкви в Галичині, з національного боку у повних стовідсотках української — за останніх 15 років булоб значно гірше і б. Польща булаб і в церковній ділянці, такій важній для нашого національного життя, завдала нам дуже і дуже болючі удари. Одначе тут руки польської влади були таки за короткі.

 

Як виявила остання війна, б. Польща не мала ні визначних стратегів, ні визначних політиків, які передбачувалиб розвиток подій і ними доцільно кермували б і на дальшу мету. Польські державні мужі, що — як мірноти — були ними тільки по назві, не навчилися нічого з власної історії, а й не багато зі сучасної дійсности, що її заглушували перед собою меґальоманією і самообманом та відомою польською тромтадратією. У висліді самі затопили своє державне судно, на якому плили.

 

Про католицьке церковне питання вже згадано вище. Зате отвертою і невирішеною довший час залишалася в б. Польщі справа інших віроісповідань, зокрема православного віроісповідання, що правно визнавала держава на основі своїх законів або законів попередніх держав. Спершу управильнено справу жидів і то двічі справу протестантських віроісповідань, вкінці навіть таких маленьких віроісповідних груп у б. Польщі як мусулмани і караїми, шляхом окремих президентських декретів зі силою закону або окремими законами, що їх приняли сойм і сенат.

 

Правне унормування дотичного віроісповідання обіймало дві ділянки — його внутрішню орґанізацію та його відношення до польської держави. Обі ділянки нормовано під кутом польських державних і національних інтересів. Польська держава застерегала собі дотичним президентським декретом чи законом дуже широкі права що до своїх впливів на внутрішнє життя віроісповідання, передусім що до обсади провідних місць на адміністраційно-віроісповідних становищах. Згідно з інтенціями польського уряду керманичі віроісповідання мали бути не тільки льояльними супроти уряду, але і беззастережними виконавцями його волі на даному віроісповідному терені. Вони мали теж співділати у спольщенні своїх вірних і з тією метою введено у внутрішнє урядування віроісповідних громад та їхньої надбудови польську мову навіть в цьому випадку, якщо ні один з вірних не був приналежний до польської національности.

 

Майже 20 років неунормуваною залишалася найчисленніша по римо-католицькій справа православного віроісповідання. З точки інтересів польської державної рації створено в б. Польщі в самих початках її відродження варшавську православну митрополію, що обіймала цілу польську державу, але вона була лише ексархатом московського патріярха, якому підлягали канонічно православні вірні на теренах колишньої Росії. Була це чисто номінальна залежність, але й вона не йшла по лінії інтересів новоствореної польської держави. Звідси то вийшли заходи уряду в напрямі створення автокефалії Православної Церкви в Польщі. Покищо як провізорію оголошено тимчасовий паліятив у виді розпорядку міністра віроісповідань та освіти з 30. січня 1922 р. під назвою "Тимчасові постанови про відношення уряду до Православної Церкви в Польщі." Вони малі діяти переходово до хвилини приняття закону що нормувавби відношення польської держави до Православної Церкви згідно з вимогою ст. 115 польського конституційного закону з 17. березня 1921 р.

 

"Тимчасові постанови", що їх оголошено в "Моніторі Польскому" з 16. лютого 1922 р. ч. 38 не мали зовнішньої форми закону чи президентського розпорядку зі силою закону, ні навіть міністерського розпорядку, виданого у виконанні закону. Це й з формального боку обезцінювало їх значіння. Але й щодо змісту згаданий розпорядок тодішнього міністра віроісповідань та освіти Поніковського має фрагментарний характер, що не обіймає цілости справи. В додатку наглядною в ньому тенденція супрематії світського державного чинника над внутрішнім життям та устроєм Православної Церкви, чого на провінції не змінила і пізніша автокефалія. Остаточне унормування відносин Православної Церкви у б. Польщі мав перевести перший Собор, якого — до речі — ніколи не скликали.

 

Відносини Православної Церкви в б. Польщі, не зважаючи на її автокефалію від 1925 р., були майже до самого кінця б. Польщі, бо до листопада 1938 р. пливкі і невпорядковані. Вірні цієї Церкви знаходилися дуже часто — відбирання і повне нищення православних церков, переміна їх на римо-католицькі костели, безправне загарбання і віддання церковної землі польським кольоністам — військовим осадникам, насильне польщення шляхом відповідного виховання в богословських заведеннях кандидатів до духовного стану, заборона навчання релігії в матірній мові і т. д. : — навіть поза межами найпримітивнішої реліґійної толєранції, заґарантованої постановами польської конституції.

 

Для ілюстрації, як далеко відбігала дійсність у б. Польщі навіть від "Тимчасових постанов", наведемо їх найважніші уступи:

 

Уст. 16. "Уряд ґарантує визнавцям, що належать до Православної Церкви у Польщі, згідно зі ст. 111 і 113 конституційного закону з 17. березня 1921 р. свободу відправи богослужень і виконування реліґійних практик."

 

Уст. 17. "Уряд запевняє православному духовенству в Польщі право користування зі святинь, які будуть йому призначені на основі закону, мешкальних і господарських будинків, що находяться при цих святинях і теж ґрунтів, що законодатним шляхом будуть признані православним парохіям."

 

Уст. 18. "Уряд буде наглядати, щоб наука реліґії для учеників православного віросповідання в публичних школах була обовязкова та щоб її навчання відбувалося в матірній мові учеників."

 

Іншою мовою говорили "Тимчасові постанови", іншою, страшною польська дійсність. Не толєранція, але найдикіше переслідування та нищення Православної Церкви панували у недавній Польщі. Церковного питання тут б. Польща не тільки не розвязала позитивно президентським декретом з 18. листопада 1938 р. про відношення держави до Автокефальної Православної Церкви у б. Польщі, але створила одну з дуже важних причин свого соромного упадку і розвалу.

 

[Краківскі вісти, 21.04.1940]

 

ІІ.

 

Автокефалія Православної Церкви у б. Польщі

 

У церковному питанні, що сьогодні цікавить українське православне громадянство Холмщини і Підляшшя, перше, основне місце займає справа автокефалії себто незалежности Православної Церкви у Ґенерал-Ґубернаторстві. Питання зосереджується в цьому, чи істнує там дальше автокефалія Православної Церкви мимо упадку і розвалу Польщі, або чи факти правно-державного і політичного характеру перечеркнули цю автокефалію.

 

У противенстві до Католицької Церкви, що виказує не тільки догматичну, але й орґанізаційну єдність у цілій вселенній без огляду на різниці обрядів, Православна Церква, що теж має різні обряди і подібно як і Католицька Церква різну богослужбову мову, такої орґанізаційної єдности не має. Поділена вона на різні, від себе зовсім незалежні церкви, що номінально підчитаються одному з патріярхів, з яких найбільший і найсуцільніший є московський патріярхат, що обіймає велитенську більшість православних світа, які живуть в межах СССР. Одначе найбільшою повагою втішається царгородський патріярхат з огляду на свою історію і традицію, яка вяжеться ще з першими десятиліттями христіянства, бо з Царгороду як з осідку византійської імперії та византійської, від ІV-ого століття христіянської культури, вийшло поширення христіянства на Балкан і Схід Европи, між ними і на українські землі. Автокефалії зумовлені з правила політичними причинами, головно границями держави та їх внутрішнім правно-державним устроєм.

 

Православна Церква, розбита на дрібні нераз частини мимо підставової доґматичної єдности, не заняла ніколи самостійного становища в міжнародньому праві як рівнорядний з державою чинник і не має ніде своїх власних дипльоматичних представництв. Виростала вона в тіні византійського цезаризму, і хоч вела нераз з ним боротьбу, то всеж остаточно верх над нею брав цезаризм. Була в залежности від держави, що не змінилося й тоді, коли розпалася византійська імперія й її місце заняла нова мусулманська потуга — турецька чи пак отоманська імперія. Для вдержання свого істнування викресала вона велику силу мімікрізму — себто вміння пристосовуватися до обатви по лінії як найменшого спротиву. З цією метою родилися автокефалії часто вже в короткому часі, як повставали державні новотвори, на що одержували благословенство царгородського патріярха і багатьох православних митрополитів, дуже численних на південному сході Европи і сумежних островах та краях. Так було і з польською автокефалією.

 

На території Ґенерал-Ґубернаторства православні вірні як автохтонне населення жиють тільки на Холмщині і Підляшші на території люблинської области (дистрикту) і в незначній частині на Лемківщині, у краківській области, що з національно-політичних причин — відоме в Галичині москвофільство — вже за польських часів перейшли з унії на православя. Після національної приналежности одні й другі є українцями; число їх на Холмщині і Підляшші сягає чверть міліона, на Лемківщині не доходить нині і десяти тисяч.

 

До світової війни і ще якийсь час по ній вірні Православної Церкви з теперішньої території областей Люблин і Краків орґанізаційно й економічно не підлягали одній верховній церковній владі. Православні з Холмщини і Підляшшя мали свого самостійного епископа в Холмі, якого верховною канонічно-церковною владою був патріярх у Москві. За те православні з колишньої Галичини, які сьогодні територіяльно входять у склад краківської области (Лемківщина), підлягали юрисдикції православного митрополита в Чернівцях на Буковині в б. Австрії.

 

Цей стан змінився у б. Польщі. Польська держава старалася звільнити своїх православних громадян, які по римо-католиках творили найчисленнішу віроісповідну ґрупу в державі (11.8%), від якоїнебудь церковної залежности від патріярхату в Москві. Становище Православної Церкви в б. Польщі довший час законно не було управильнене. Створено православну митрополію у Варшаві з юрисдикцією над усіми православними в Польщі, але не зірвано звязків з московським патріярхатом, бо варшавський православний митрополит став ексархом московського патріярха.

 

З політичних причин — довготривалий воєнний стан Польщі зі Совітами — хотіла Польща усунути і цю по суті номінальну залежність своїх православних громадян від московського патріярхату та впорядкувати самостійно по лінії своїх державних і національно-польських інтересів справи Православної Церкви на своїй території. Тому появився адміністраційний розпорядок міністра віроісповідань і освіти б. Польщі Поніковського з 30. січня 1922 р., огололошений в Моніторі Польському ч. 38 з 16. лютого 1922 р. Цей розпорядок під назвою "Тимчасові постанови про відношення держави до Православної Церкви в Польщі" мав обовязувати тільки переходово до часу приняття закону, що унормував би відношення польської держави до Православної Церкви. Про цей розпорядок згадали ми обширніше у попередній статті.

 

Оголошення повищих "Тимчасових Постанов" попередила ціла низка конференцій покликаної польським урядом до життя православної єрархії, з варшавським митрополитом на чолі, якої органом став Священний Синод у Варшаві, — з польським урядом. Метою тих конференцій, що відбувалися на основі рішення польського уряду з серпня 1921 року, було зорґанізування польським урядом вищої єрархії Православної Церкви в Польщі по думці інтересів польської держави. Не було ніякою тайною, що ті інтереси йшли по шляху зробити з Православної Церкви податний і безвільний чинник, при допомозі якого можна б перевести спольщення самої Православної Церкви, а через Церкву і православних вірних.

 

Церковна єрархія домагалася скликання собору для вирішення основних устроєвих питань Православної Церкви, в першу чергу щодо автокефалії і відношення Церкви до польської держави. Церковна єрархія виробила навіть правильник для цього собору. Польський уряд цього правильника не затвердив і кількакратно заповіданого собору ніколи не скликав аж до упадку польської держави.

 

Справу автокефалії повів уряд іншим шляхом, шляхом таємних дипльоматичних взаємин з царгородським патріярхатом. Робив це не без відома відданої собі в цілости православної єрархії в Польщі. По довгих дипльоматичних заходах вдалося польському урядові приєднати собі царгородського патріярха Григорія. Цей патріярх на основі розгляду предложення польського уряду на канонічних засіданнях Священного Синоду в днях 6. і 11. листопада 1924 р. оголосив 13. листопада 1924 р. Томос про признання Православної Церкви в Польщі Автокефальною Церквою. Цей Томос, підписаний царгородським патріярхом Григорієм і 12 митрополитами Східньої Православної Церкви, оголошено в російській мові у Вістнику Православної Митрополії в Польщі ч. 8 з 30. квітня 1925 р., а польський уряд проголосив його святочно у Варшаві 17. вересня 1925 р. У звязку з тим Св. Синод Автокефальної вже Православної Церкви в Польщі приняв внутрішній статут, який уряд затвердив. Орґанізації Православної Церкви в Польщі й її відношення до держави ще довгі роки не переведено і тому обовязували далі фраґментальні "Тимчасові Постанови" з 30. січня 1922 р.

 

Автокефалія Православної Церкви в Польщі, що спирається на канонічно-церковному акті царгородського патріярха Григорія з 13. листопада 1924 р. — на згаданому Томосі — є актом канонічно-церковного характеру, якого досі формально не скасовано. Державна влада своєю односторонною постановою цього акту очевидно не може скасувати та його не скасувала і тимсамим правно істнує він і досі. Тут не принесли ніякої зміни й далекосяглі воєнні події і правно-державні акти, Автокефалія Православної Церкви у б. Польщі істнує, отже й істнує теж і на теренах Ґенерал-Ґубернаторства. На цьому становищі стоїть і німецька влада. На нове управильнення і нову орґанізацію, що обіймала б цілість Православної Церкви на теренах виключних німецьких інтересів і впливів прийде ще відповідна пора.

 

[Краківські вісти, 24.04.1940]

 

ІІІ.

 

Пpавні основи Православя в б. Польщі

 

Першим актом тимчасового правного унормування справ Православної Церкви у б. Польщі були "Тимчасові Постанови про відношення держави до Православної Церкви в Польщі", видані у формі розпорядку міністра віроісповідань і освіти Поніковського з 30. січня 1922 р., що обовязували до листопада 1938 р. Це обговорено обширніше у двох попередніх статтях.

 

Основним канонічним актом, на якому спирається автокефалія Православної Церкви у б. Польщі є Томос царгородського патріярха Григорія з 13. листопада 1924 р., якого досі формально не скасовано, про що й згадано у попередній статті "Автокефалія Православної Церкви у б. Польщі".

 

Правно-державними актами, що нормують правне положення Православної Церкви, її внутрішню орґанізацію та її відношення до держави є декрет президента б. Польщі зі силою закону з 18. листопада 1938 р. про відношення держави до Автокефальної Православної Церкви (В. З. П. Р. ч. 88, поз. 597). На основі ст. 1, уст. 2, цього декрету рада міністрів видала розпорядок з 10. грудня 1938 р. (В. З. П. Р. ч. 103, поз. 679), в якому признано долучений до цього розпорядку Внутрішній Статут Автокефальної Православної Церкви разом з залучниками, зложений правною репрезентацією цієї Церкви.

 

Всі ці три згадані акти: Томос царгородського патріярха з 13. листопада 1924 р., декрет президента б. Польщі з 18. листопада 1938 р. і розпорядок ради міністрів з 10. грудня 1938 р. про затвердження Внутрішнього Статуту Автокефальної Православної Церкви разом з його залучниками являються і нині правною основою устрою орґанізації і внутрішнього життя Православної Церкви на окупованих польських областях, розуміється о стільки, о скільки президентського декрету і розпорядку ради міністрів чи властиво Внутрішнього Статуту та його залучників не усунули або не змінили від 1. вересня 1939 р. факти воєнного і правно-державного характеру.

 

Найважніші з президентського декрету, що його видано односторонно без рішення Ґенерального Собору, є постанови ст. 1 і ст. 2 і тому подаємо їх у буквальному перекладі:

 

Ст. 1 (1) Польська Автокефальна Православна Церква, зберігаючи в доґматичних і канонічних справах єдність зі Загальною Східньою Православною Церквою, є незалежна від якоїнебудь позакраєвої духовної або світської влади.

 

(2) Польська Автокефальна Православна Церква користає у свому внутрішньому житті з повної свободи управи в межах державного законодавства, зокрема нинішнього декрету і Внутрішнього Статуту, призначеного державою шляхом розпорядку ради міністрів.

 

(3) Польська Автокефальна Православна Церква порозумівається свобідно в реліґійно-моральній ділянці з іншими православними церквами.

 

(4) Митрополит та єпископи вдержують звязок свобідно і безпосередньо у справах віри і моралі з підвладним духовенством та своїми вірними.

 

Ст. 2. Церковні приписи, що їх видає Польська Автокефальна Православна Церква, повинні спиратися на нинішньому декреті і Внутрішньому Статуті і не можуть бути суперечні з державним законодавством.

 

На основі обох згаданих державних актів переведено — чи властиво затверджено істнуючу вже тоді церковну адміністраційну орґанізацію Православної Церкви у б. Польщі. У проводі Автокефальної Православної Церкви у б. Польщі, яку під церковно-адміністраційним оглядом поділено на пять єпархій: варшавську (варшавсько-холмську), волинську, поліську, гродненську і виленську, стояв варшавський митрополит, до якого як варшавсько-холмського єпископа з тит. архієпископа належала теж і колишня самостійна холмська епархія. Для вирішування важних для Православної Церкви справ покликано окрему установу — Собор Єпископів під голoвyванням варшавського митрополита і Священний Синод, як адміністраційний і виконний орґан митрополита та Собору Єпископів.

 

Згаданим президентським декретом уведено у внутрішнє урядування Православної Церкви польську мову. Вже раніше у духовних православних семинаріях в Кремянці на Волині та у Вильні введено польську мову навчання, щоб спольщити вцілости кандидатів до духовного звання. З тією самою національно-політичною метою створено при варшавському університеті відділ православної богословії, очевидно також з польською мовою навчання. Польську мову навчання і виключний польський дух уведено й у православному богословському ліцею у Варшаві, який і створено на місце скасованих православних духовних семинарій. Теж саме було і в ґімназії при згаданому ліцею.

 

Отже польська державна влада наказала ввести у всіх церковних властях, урядах і установах Православної Церкви польську урядову мову, хоч православних поляків майже зовсім не було, радше були тільки одиниці, які перейшли формально на православя не зі щиро-реліґійних мотивів, але головно тому, щоб одержати розвід, якого як католики не могли дістати. Такі неофіти фактично й не цікавилися долею Православної Церкви. Науку реліґії для українських православних дітей наказано вести виключно в польський мові, що переведено в цілости передусім на Холмщині, Підляшші і Поліссі, і навіть змушувано православне духовенство на українській етнічній території виголошувати проповіди в польській мові. При допомозі православних військових капелянів, що творили польонізаційну аванґарду польської політики на церковній ділянці, роблено вже спроби введення у богослужбу польської мови замість церковно-славянської. Вкінці почали спольщувати досі майже в цілости московську православну єрархію і в 1938 р. висвячено на православних єпископів двох поляків — православних військових капелянів Сємашка і Шреттера. Сємашко під іменем Матея (Матеуша), вілєйського єпископа, став вікарним єпископом виленського архієпископа Теодозія; по розвалі Польщі утік до Франції. Шреттер знову під іменем Тимотея (Тимотеуша) як люблинський єпископ став вікарним єпископом митрополита Діонізія, до якого належала Холмщина і Підляшшя; він не вспів втечи за кордон і проживає сьогодні в манастирі в Яблочині на Підляшші.

 

Польська влада змагала послідовно у першу чергу до заміни майже виключно — з незначними виїмками — московської по нації й по дусі православної єрархії на чисто польську. Нема ніякого сумніву, що при найближчій зміні на митрополичому престолі, митрополитом, а тимсамим і головою Автокефальної Православної Церкви в Польщі став би поляк. Православна Церква в Польщі була б тоді тільки одним з найважніших середників до якнайшвидшого спольщення непольського православного населення, передусім найчисленнішо го українського.

 

Польська державна влада щораз більше і глибше встрявала у внутрішні, чисто церковні справи Православної Церкви так, що її фактичним керманичем вважали загально не митрополита, але директора віроісповідного департаменту міністерства віроісповідань і освіти (довгі роки був ним ґр. Потоцький), не єпископів, але воєводів, не деканів і парохів, лише повітових старостів і командантів станиць польської державної поліції.

 

Такий був фактичний стан до дня 1. вересня 1939 р. Сьогодні він змінився. Велика більшість території б. Польщі з православним населенням (українським і білоруським) відійшла до СССР, частина до Литви. На схід від Буга залишилися чотири православні єпархії — волинська, поліська і гродненська в цілости в СССР, з виленської місто Вильно з округою в Литві, більшість єпархії при СССР. Зменшилася також територія, передусім дуже значно й число вірних — варшавської православної єпархії, від якої відстали повіти з абсолютною більшістю українського православного населення, а саме повіти Любомль і Ковель на Волині, і Берестя та Кобрин на Поліссі, що їх прилучено до варшавської єпархії щойно в 1939 р.

 

У висліді польсько-німецької війни перестав істнувати Собор Єпископів, коли чотирьох православних єпархіяльних єпископів опинилося поза кордонами Ґенерал-Ґубернаторства. Перестав істнувати теж і виконний орґан митрополита та Собору Єпископів — Священний Собор у Варшаві й силою фактів їхні аґенди опинилися в руках митрополита. Не стало врешті і самого митрополита Діонізія, який 22. листопада 1939 р. зрезиґнував і передав владу в руки берлінського і німецького архієпископа Серафима, російського німця з походження зі світським прізвищем Лядде, як хоронителя ("мєстоблюстітєля") митрополичого престола. Нині архиєпископ Серафим являється головою варшавської митрополії, а з нею й варшавської (варшавсько-холмської) єпархії на Холмщині.

 

Отже повстала провізорія в єрархії Православної Церкви на окупованих областях б. Польщі. Така провізорія істнує тимсамим і на Холмщині і Підляшші, де колишній митрополит Діонізій перед своєю абдикацією іменував 16. листопада 1939 р. о. претопресвитера Івана Левчука, пароха села Монятичі, грубешівського повіту, адміністратором Православної Церкви на Холмщині і Підляшші, але не означуючи в номінаційній грамоті точно його компетенцій. Отже провізорія істнує й у самій єрархічній верхівці, істнує вона й на Холмщині з Підляшшям і жде ще своєї остаточної розвязки.

 

Одначе не зважаючи на повищі факти не перестала істнувати автокефалія Православної Церкви на областях б. Польщі, а її головою є сьогодні архиєпископ Серафим як хоронитель варшавського митрополичого престола, про що писали ми обширніше у попередній статті на тему автокефалії. Правною основою для Православної Церкви на тих областях є згаданий вище президентський декрет і виданий на його основі Внутрішній Статут. Тут увели зміни недавно доконані факти, а дальшу їх коректуру переведе і вже переводить німецька влада.

 

[Краківські вісти, 04.05.1940]

 

ІV.

 

З церковної історії Холмщини

 

Українське православне громадянство надбужанської землі, що знаходиться нині під німецькою владою, вважає найголовнішою справою не тільки з церковного, але саме з національного боку церковну справу, за якою щойно йдуть інші справи українського національного значіння — як шкільна, культурно-освітна, господарська і виховання молоді. Зацікавлення церковною справою у цього громадянства є таке велике, щo інші вже згадані справи, що теж дуже важні для цілости національного життя, є в нього з правила на дальшому пляні. Це психольоґічне наставлення українського православного громадянства на Холмщині і Підляшші для загалу галичан дуже мало зрозуміле. Чому? Отже тому, що в Галичині церковному питанню не присвячували надто великої уваги, врешті церковна справа була там управильнена і з національно-українського боку вповні забезпечена, а українсько-католицька Церква мала свою національну єрархію, що боронила інтересів своєї церкви, яка й стала суто українською національною церквою. Нечуване переслідування Православної Церкви, масове плянове нищення православних святинь, арештування православного духовенства, насильна польонізація церковних установ підчас недавнього польського панування висунули церковну проблєму на Холмщині і Підляшші на перше місце і тамошнє наше населення дуже міцно звязали з Православною Церквою так далеко і глубоко, що не рідко приходиться відгребувати українство щойно зпід грубої верстви православя. — З цієї причини — думаємо — буде доцільно для вияснення дальших потягнень у пекучій тут церковній справі, подати коротку історію Церкви на Холмщині і Підляшші.

 

Початки христіянства на Холмщині і Підляшші сягають ще часів з перед офіційно заведення христіянства кн. Володимиром Великим в 988 р. і перші апостоли Христової науки прийшли тут мабуть не зі Сходу, але подібно як і до середущої Галичини — себто на територію перемиської єпархії — зайшли з Моравії, де христіянство у словенському обряді поширили св. Кирило і Методій та їх ученики. Після Володимира Великого христіянство у томуж обряді тільки устійнилося до чого допомогло створення у Холмі окремої єпархії.

 

Холмська єпархія належить до одної з найстарших взагалі на українських землях. Про холмського єпископа Івана згадується в Ніконіському Літописі під 1072 р., коли цей єпископ разом з іншими українськими єпископами брав участь при перенесенні мощів святих братів-мучеників Бориса і Гліба в Київі зі старої церкви у Вишгородку біля Київа до нової церкви у Київі, збудованої київським князем Ізяславом при київському митрополиті Юрію. Отже ця єпархія існувала тому 868 літ, а властиво дещо скоріше, бо згаданий єпископ Іван не був мабуть першим єпископом у Холмі.

 

Після спустошення холмської землі польським князем Болеславом Смілим — холмську єпархію прилучено до володимирської єпархії на Волині і вона входила в її склад до 1137 р. З просторої володимирської єпархії виділено в 1137 р. нову єпархію з осідком у місті Ігровськ на західній стороні ріки Буг (сьогодні село Угруськ, холмського повіту), до якої увійшла Холмщина з Підляшшам.

 

Галицький король Данило, до якого належала Холмщина і Підляшша, укріпив місто Холм і 1223 переніс єпископію з Угруська до Холму, де єпископську катедру зайняв тоді єпископ Іван, крилошанин Святоуспенського володимирського собору на Волині.

 

Від 1223 р. істнувала холмська православна єпархія з осідком у Холмі безпереривно аж до приходу польської влади в листопаді 1918 р. Як самостійна православна єпархія з осідком у Холмі істнувала вона до 1596 р., а то до берестейської унії з Римом, а від 1596 р. до 1875 р. як самостійна уніятська, якої єпископи, по старому звичаю звалися холмськими і белзькими єпископами аж до часу прилучення белзької землі в 1795 р. до Австрії й прилучення цієї землі під церковним оглядом до уніятської єпархії в Перемишлі.

 

В 1875 р. царським наказом з 7. квітня (25. березня старого стилю) Александра ІІ. скасовано унію і холмську, досі уніятську єпархію на основі постанови Св. Синоду в Петрограді з 6. травня (23. квітня ст. ст.) 1875 р. про злуку уніятів, злучено з варшавською православною єпархією, перемінивши її назву на холмсько-варшавську. Святочну злуку проголосив варшавський православний архієпископ Йоанникій в церкві св. Варвари у Холмі (нині вже неістнує, бо її знищили поляки) 24. травня (11. травня ст. ст.) 1875 р. У хвилині злуки було у холмській уніятській єпархії 266 парохій і 260,578 вірних. Першим вікарним православним єпископом був Маркил Попель, від 28. (15 ст. ст.) березня 1871 р. адміністратор холмської уніятської єпархії, уроджений в 1825 р. в селі Медуха в Галичині, який богословські студії скінчив в університеті у Відні й у Львові та став опісля ґімназійним катихитом у Львові.

 

Як безпосередню причину скасовання унії на Холмщині й Підляшші подавали тодішні російські офіційні кола що раз то більшу латинізацію східнього славянського обряду та острах, що він невдовзі зовсім златинщиться і тимсамим спольщаться теж і самі вірні. Цей острах на думку російських офіційних кол істнував тим більше, що холмська уніятська єпархія знаходилася на території т. зв. Польського Королівства, що мало своє власне законадавство, відрубне від загально російського та окрему адміністрацію, де польські впливи були завжди дуже великі, а польське-католицьке духовенство визначалося відомим і в Галичині наступом і безоглядною реліґійною нетерпимістю. Були це часи панування в Росії трьох китів — цареславя, православя і народности, — часи повного нищення українства, що в 1876 р. завершилося царським указом про заборону української мови. Дійсною метою була русифікація Холмщини і Підляшша. Це остаточно не сталося і до деякої міри навпаки — злука врятувала нам більшість українського населення цього краю перед повним ополяченням, до чого унія у тодішніх відносинах могла довести, коли велитенська частина уніятського духовенства була у сто відсотках ополячена і перейнята навіть польським національним духом і польськими державницькими думками.

 

Скасування унії і злука уніятів з православям врятувавши більшість українського населення перед винародовленням у користь поляків, принесла нам одночасно велику національну втрату на цьому найдальше на північно-західньому відтинку української етнічної території. Були це т. зв. "упорствуючі", уніяти, що ніяк не хотіли стати православними. Свої реліґійні потреби заспокоювали вони потайки в польського римо-католицького духовенства, підпали під його національний вплив і з хвилиною проголошення царського наказу про свободу віроісповідання з 30. (17. ст. ст.) квітня 1905 р. перейшли явно на римо-католицтво і зовсім ополячилися. Зовуть їх сьогодні "калакутами" і вони творять тепер окрему проблєму у нашій національній політиці на Холмщині і Підляшші. Число "упорствуючих" вже після скасування унії сягало понад 100.000, нині з великим там природнім приростом число їх наслідників, сполячених, сягає близько чверть міліона душ. Втратили ми там вже зовсім недавно цілі смуги й етнічна польська територія посунулася значно на схід з нашою очевидною національною шкодою.

 

Цю операцію у ділянці церковної політики приготовляв царський уряд вже від багатьох літ. По проголошенні в Полоцьку 25. (12. ст. ст.) лютого 1839 р. уніятським архиєпископом Йосифом Сємашком злуки білоруських земель з православям приходила черга і на Холмщину з Підляшшам. Для царського уряду було це тимлекше, що холмськими уніятськими єпископами були люди переняті польським національним духом та був ополячений і василіянський чин, що російським патріярхам давало добру формальну притоку. По смерти холмського єпископа Терашкевича призначено єпископом у Холмі в 1863 р. І.Калинського, в цілості відданого полякам. Як єпископ номінат управляв він єпархією до 1866 р. Одначе в єпископи його не висвячено і царська влада в 1866 р. вивезла його в глибину Росії, де він незадовго помер.

 

Від царського уряду діло злуки з православям приготовляв високий урядовець при варшавському генерал-губернаторі В.Черкасский. Видано низку відповідних розпорядків, а саме: 1) скасовано 25. (12. ст. ст.) липня 1864 р. право патронату польських дідичів у справі обсади уніятських парохій; 2) скасовано василіянські манастирі і сам василіянський чин 11. груддня (28. листопада ст. ст.) 1864 р; 3) заборонено перехід уніятів в римо-католицтво 24. (11. ст. ст.) травня 1865 р. і 4) холмську уніятську капітулу перемінено в консисторію 1. липня (18. червня ст. ст.) 1866 р. Вкінці після вивезення з Холму єпископа номіната Калинського в 1866 р. управу єпархії доручено консисторії, якою кермував відданий урядові архипресвитер давньої капітули І.Войціцький, а рукополагав у священики ужгородський уніятський єпископ І.Сокольський. Консисторії приказано перевести обрядову чистку від латинських налетів, за що взявся протоєрей Маркил Попель.

 

Між царським урядом і Ватиканом йшли вміжчасі переговори щодо обсади холмської епископії. Остаточно царський уряд дав свою згоду в 1866 р. і холмським єпископом став крилошанин львівської капітули Михайло Куземський, заступник предсідника Головної Руської Ради у Львові в 1848—49 рр., немосквофіл і у тодішніх часах заслужений громадський діяч в Галичині так званого святоюрського типу. Єпископ Куземський не знав зовсім холмських відносин, наміченої програми оздоровлення відносин Уніятської Церкви під обрядовим і національним оглядом не перевів, у своїх рішеннях був хиткий, знеохотився і з початком 1871 р. зрезиґнував і виїхав до Львова.

 

Був він останім уніятським єпископом у Холмі. Тоді управу єпархії обняв М.Попель, галицький москвофіл. За його управи прийшло до холмської єпархії багато священиків з Галичини — очевидно виключно москвофілів, які остаточно разом з ним перевели злуку з православям. Як вікаріят холмсько-варшавської єпархії проістнувала Холмщина з Підляшшам до 1905 р., при чому єпископи-вікарії, що постійно мешкали у Холмі, іменувалися люблинськими єпископами. У Холмі залишено консисторію і духовну семинарію, до якої ректорами й учителями призначувано корінних великоросів для відповідного виховання, себто обмосковлення кандидатів до духовного стану. З метою русифікації заведено у богослужбі московську вимову замість досі пануючої — як і усюди передтим в Україні — української вимови. Та не затерто усіх слідів українства у новій обмосковленій Православній Церкві. Залишилися там деякі давні звичаї Уніятської Церкви, як напр. коляди, різні побожні пісні, суплікації, невідомі зовсім у московській православній церкві, співані з Богогласника, виданого в 1825 р. уніятськими О.О. Василіянами в Почаєві і кількратно перевиданого опісля в Галичині, а навіть у Холмі холмським православним Братством у дещо скороченій і обмосковченій формі.

 

Царським указом з 29. (16. ст. ст.) червня 1905 р. вікаріят у Холмі перетворено на самостійну православну холмську єпархію і першим її самостійним єпископом назначено тамошнього єпископа вікарія Євлогія, типового великороса, від 1897 р. архимандрита і ректора духовної семинарії у Холмі, від 1902 р. вікарного митрополита тамже, сьогодні митрополита і голови російської емігрантської Церкви у Парижі. Святочне проголошення самостійности холмської православної єпархії відбулося у Холмі 21. (8. ст. ст.) вересня 1905 р. в часі храмового свята холмського собору у прияві численної православної єрархії і високих царських світських і військових достойників, при чому святочну проповідь в соборі виголосив холмщак о. Дрозд не в московській, але в українській мові. Самостійна холмська православна єпархія проістнувала до приходу Польщі, яка її скасувала і влучила до варшавської православної єпархії. Нині православні українці Холмщини і Підляшша піднесли знову домагання відновлення самостійности холмської православної єрархії.

 

[Краківські вісті, 06.05.1940]

 

V.

 

Холмський церковний зїзд та його постанови

 

Розвал б. Польщі й устійнення кордону між областями німецьких і совітських інтересів спричинив далекі зміни і на церковному відтинку Автокефальної Православної Церкви б. Польщі. Зокрема величезна більшість вірних тієї Церкви опинилася на землях зайнятих Совітами. І так відпала ціла Волинь, з цілою волинською єпархією, повіти Любомль і Ковель, що їх на короткий час перед розвалом Польщі прилучено ло варшавської єпархії. До Совітської Білоруси відійшли в цілості єпархії поліська і гродненська, майже ціла виленська без Вильна з округою, що тепер при Литві, врешті повіти Берестя і Кобрин, що від початку 1939 р. ввійшли у склад варшавської єпархії одночасно з волинськими повітами Любомль і Ковель та з почаївською архимандрією з манастирем в Почаїві, завідуваним безпосередньо варшавським митрополитом зі значними доходами, що йшли виключно на його удержання. Та частина території Автокефальної Православної Церкви колишньої Польщі, що є сьогодні під Совітами, опинилася відразу в такому правному і фактичному положенні, як уся Православна Церква в СССР і взагалі тамошні віроісповідні орґанізації.

 

Не стало польської влади і в Ґенерал-Ґубернаторстві де надбужанську частину замешкують православні українці. На ці саме землі йшов безоглядний польський наступ вже від перших хвилин польського панування зі зовсім явною метою повного їх винищення. Одинокою обороною остала тут тільки Православна Церква, яку рішено знищити, а ще перед її остаточною загладою спольщити, спершу єрархічну верхівку — що у значній мірі вже і зроблено, — опісля і низи. Про подрібні заходи польських урядових кол у цьому напрямку згадано в попередніх статтях.

 

Православні українці Холмщини і Підляшша відітхнули щойно тоді, коли ці землі прийшли під німецьку владу. Зокрема військова влада поставилася прихильно до національних побажань українців. На жаль, місцеві люди не використали незвичайно пригожого моменту, і не ревіндикували відразу загарбаних безправно церков. Де такі люди на місцях були, що не оглядалися "на задні колеса", там військова влада приймала до відома відібрання колишніх церков і цього не змінила вже опісля і цивільна німецька влада. Правда, таку відрухову ревіндикаіцю спиняло й те, що наші місцеві люди не знали німецької мови і не могли порозумітися з німецьким військом як слід.

 

Правильна відбудова церковного життя вимагала суцільного пляну і чинника чи установи, що цей плян виконавби. Чужонаціональна, а то й просто ворожа православна верхівка, що залишилася у Варшаві, такої бажаної нам відбудови не могла очевидно перевести. Тут і вийшла потреба скликати ширшу нараду для обговорення й вирішення найбільше пекучих церковних справ. Використано до цього т. зв. Народній Зїзд Холмщини і Підляшша, що його скликано до Холму на неділю 5 листопада 1939 р.

 

Програма нарад Холмського Зїзду була дуже сороката і невідповідний добір рефератів та референтів. Був намічений і реферат про церковну справу. Його знято з нарад — сам зїзд тревав урешті дуже коротко — і передано церковно-реліґійній комісії якою преважно зовсім молоді учасники зїзду не цікавилися. Ця комісія зібралася після зїзду того самого дня — себто 5. листопада 1939 р. — в 4. год. попол. На нараду запрошено додатково ще кількох людей між іншим і мене. Це був і перший церковний зїзд, від якого датується правильна праця над відбудовою церковної ділянки на Холмщині і Підляшшу, що мала стати одною з дуже важних частин українського національного життя, що тепер відроджується.

 

На порядок нарад поставлено дві справи: 1) упорядкування церковно-реліґійного життя на Холмщині і Підляшші — і 2) вибір Тимчасової Церковної Ради. Предсідником наради був емеритований суддя Антін Павлюк з Холму, секретарем Володимир Косоноцький з Холму, колишній довголітній начальник канцелярії Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві, безперечно один з найзамітніших і найбільше конструктивних діячів на церковному відтинку. Він теж був референтам і автором проєкту резолюції зїзду. Після його реферату й відчитання ним резолюцій, відбулася над дискусія, й опісля прийнято резолюції з деякими суттєвими і редакційними поправками.

 

Ці рішення у формі резолюцій такі:

 

1) Відновити в усій давній величі зруйноване церковне життя на терені предавнього холмського єпископства.

 

2) Просити нинішнього канонічного зверхника Православної Церкви на Холмщині і Підляшші Його Блаженство, Блаженішого Митрополита Діонізія, перенести свій осідок до Холму як осередка Церкви.

 

3) Вернутися до давніх традицій повної згоди, єднання й спільного соборного вирішування усіх церковних справ.

 

4) До часу упорядкування церковного життя і скликання Собору створити Тимчасову Церковну Раду при правлячому єпископі з осідком у Холмі з представників духовенства й мирян.

 

5) З хвилиною доручення цих постанов зїзду Його Блаженству усі справи, що звязані з церковним життям на Холмщині і Підляшші, вирішуються Митрополитом у тісному порозумінні з Тимчасовою Церковною Радою в Холмі, а це з огляду на зміни, які під цю пору мають місце.

 

6) У Холмі при єпископській катедрі слід відкрити вищу духовну школу з українською мовою навчання.

 

7) Для розбудови реліґійного православного життя в Холмській єпархії зосереджуються в Холмі всі потрібні культурно-освітні та добродійні установи, а також емеритальна каса, музей, бібліотека, видавництва, друкарня і т. п.

 

8) Матеріяльною підставою нормального істнування холмської катедри та парохій стане усе рухоме й нерухоме майно Церкви, що було її власністю в 1914 р. і те, що вона придбала після світової війни.

 

9) Вогнищем православного реліґійно-аскетичного життя і національної української культури повинні стати: реорґанізований яблочинський мужеський манастир та відновлений жіночий манастир у Турковичах.

 

10) Звернутися до Його Блаженства з проханням:

 

а) ввести українську вимову богослужбового церковно-словянського тексту і

 

б) затвердити впроваджену вже в життя українську мову у метриках та внутрішньому урядованні установ Православної Церкви на терені Холмської Єпархії.

 

Після приняття цих постанов приступлено до вибору Тимчасової Церковної Ради. Одноголосно рішено, що Тимчасова Церковна Рада складається з 10 осіб; 5 від духовенства і 5 від мирян з правом поповнення. До Ради вибрані: о. о. Іван Левчук, парох з Монятич, пов. Грубешів, теперішній адміністратор Православної Церкви Холмщини і Підляшша, Ігор Кикіц, парох і декан у Холмі, Володимир Мархева з Холму, Григорій Метюк, парох і декан у Грубешові та Йосиф Цекан, з мирян: Олександер Рочняк із Замістя, Семен Любарський, бувший посол до сойму і народній учитель в Скриличині, пов. Грубешів, Лев Рябчук, церковний староста у Холмі та Петро Доманчук, укінчений богослов у Холмі. Особовий склад Ради та її число пізніше підпали деяким змінам. Число членів збільшено до 16, бо до істнуючих шести деканатів (Біла, Володава, Холм, Грубешів, Томатів і Білгорай) прибули два нові деканати (другий грубешівський і в Замісті). Тому, що така численна орґанізація не могла постійно і справно урядувати, вибрала Рада окреме Церковну Управу, що мала заступити на терені Холмщини і Підляшша колишню варшавську консисторію. До Церковної Управи ввійшли: о. адміністратор Іван Левчук як голова, о. Ігор Кикіц, о. Володимир Мархева, Семен Любарський і Володимир Косоноцький як члени та о. Микола Малюжинський, парох і декан в Томашеві і Олександер Рочняк як заступники. Склад Тимчасової Церковної Ради і Церковної Управи затвердив тоді ще урядуючий митрополит Діонізій постановою з 16. листопада 1939 р., що теж прийняв до відома і благословив тоді оці постанови Холмського Церковного Зїзду. Постановою з тієї самої дати митрополит Діонізій призначив о. митрофорного протоєрея Івана Левчука адміністратором Православної Церкви на Холмщині і Підляшші, іменуючи його одночасно протопресвітером. Та в номінаційній грамоті не означено подрібно компетенції адміністратора, що дало притоку до різних непорозумінь і конфліктів та обмежило його конструктивну працю.

 

Таким чином зложено першу установу, що по двацяти роках польського поневолення мала зайнятися відновою й реорґанізацією Православної Церкви на Холмщині і Підляшші у змінених нових обставинах. У значній мірі це досі і зроблено — що можна було зробити, про що згадаємо ближче в чергових статтях.

 

Вертаючись до цих постанов Зїзду зазначуємо, що вони засадничо не зривають з довоєнним станом, якщо йде про керму Церкви. Цього врешті з церковно-канонічних причин не могли зробити. До певної міри революційною постановою є виразне домагання привернення засади соборности у житті Православної Церкви яка була колись її історичною основою, признаною навіть у Внутрішньому Статуті Автокефальної Православної Церкви у б. Польщі, та що її в дійсности майже не викопувано. Інша річ, чи така засада корисна для самої Церкви, чи навіть шкідлива. Цього засадничого питання не беремося тут вирішувати на основі історичного досвіду і порівнань з другими христіянськими Церквами, головно найбільше суцільною і здисциплінованою католицькою Церквою. Це предмет для окремої широкої студії. На цьому місці треба лиш завважати, що провідною думкою постанов Зїзду було надати Православній Церкві український національний характер, хоча не підчеркнено виразно зовсім недвозначно найважнішого — реактивування самостійної холмської єпархії. Таке домагання видвигнено щойно дещо пізніше і воно нині є підставою дальших змагань на церковному відтинку.

 

[Краківські вісті, 17.05.1940]

 

VI.

 

За унормування відносин Православної Церкви

 

Розвал б. Польщі у вересні 1939 р. потягнув за собою розвал Автокефальної Православної Церкви на її дотеперішніх землях. Поділ сфери інтересів між ВеликоНімеччиною та Совітами, причому до Совітів відпала величезна більшість вірних Православної Церкви колишньої польської держави, викликав потребу нового унормовання відносин Прав. Церкви. У статті "Правні основи Православної Церкви" на землях Ґен. Ґубернаторства (гл. "К. В." ч. 33) старалися ми доказати, що військово-воєнні й державно-політичні події з осени м. р. самі собою не перекреслили ще зовсім самої автокефалії Православної Церкви в колишній Польщі. Законно-канонічно істнує вона і на зайнятих тепер областях, але супроти відомих фактів потребує негайної коректури і в майбутности створення нової Автокефальної Церкви на тих землях, що остаточно будуть обняті після формального закінчення війни кордонами одної держави. Це випливає з того факту, що Православна Церква не творить орґанізаційно одної екуменічної цілости, як це є у Католицькій Церкві, але розпадається на численні нераз зовсім дрібні ґрупи, від себе зовсім незалежні і вповні самостійні, майже справила пристосовані до меж одної держави, як що йде мова про осілу ґрупу.

 

Такий правний і фактичний стан відбився відгомоном і на першому Холмському Церковному Зїзді з 5 листопада 1939 р. Зїзд у своїх згаданих постановах вийшов з того погляду, що головою Православної Церкви в церковно-канонічному розумінні та єпархіяльним єпископом Холмщини і Підляшшя є митрополит Діонізій, підкреслюючи потребу віднови холмської єпископії, хоч виразно не зазначено конечности реактиування самостійности холмської православної єпархії, яку скасував щойно польський уряд і то виключно з національно-політичних причин. За те — як це сказано вже в останній статті — зазначено недвозначно національний український характер в окремій постанові Зїзду щодо української вимови богослужбового церковно-словянського тексту. Не торкнено там теж і майбутнього національного складу церковної єрархії і в цьому напрямку не висказано ніякого окремого домагання для забезпеки українського характеру щодо особового складу церковної верхівки.

 

Щоб перевести в життя рішення Зїзду і повідомити про них митрополита Діонізія, виїхала окрема делєґація від тимчасової Церковної Ради вже в початках листопада м. р. Виїхали найчільніші церковні діячі: Семен Любарський і Володимир Косоноцький, що й особисто предложили митрополитові рішення Зїзду та відбули з ним з приводу цих рішень цілу низку нарад. Делєґація просиділа у Варшаві до кінця грудня м. р. і від неї вийшла там думка створення тимчасової адміністратури для Православної Церкви Холмщини і Підляшшя, для якої намітила теж кандидата в особі члена Тимчасової Церковної Ради о. Івана Левчука з Монятич на Требовельщині. Становище митр. Діонізія у тому часі було вже поважно захитане, а захитав його ніхто інший тільки "Русскій Комітєт" з Варшави з Войцєховським у проводі, себто гурток людей, на яких майже виключно спирався митрополит Діонізій в останніх роках польської влади. Ця саме обставина була причиною, що митроп. Діонізій без зайвих застережень затвердив 16. листопада м. р. рішення холмського з'їзду призначуючи адміністратором о. Левчука згідно з домаганням делєґації.

 

На жаль, не означено точно компетенцій цього адміністратора, що відбилося відємно на дальшому ході справ Православної Церкви Холмщини і Підляшша. Не означено і обовязків Тимчасової Церковної Ради, що у свому заложенні мала заступити варшавську консисторію. Одначе це не сталося в цілій ширині, бо варшавські церковні чинники заєдно — і досі — вмішувалися у справи Холмщини та Підляшша.

 

Щоб цьому запобігти, делєґація рішила виробити проєкт під назвою "Тимчасове положення про церковну управу Холмщини і Підляшша". Як раз тоді настала зміна у проводі варшавської митрополії. Митрополит Діонізій письменною заявою з 22. листопада 1939 зрезиґнував зі свого уряду, передаючи керму Автокефальної Православної Церкви б. Польщі в руки архиєпископа Серафима (світське прізвище Лядде, російський німець), який теж негайно приїхав до Берліна й обняв владу по Діонізієві як Меtrороlitantronverweser ("мєстоблюстітель") себто хоронитель митрополичого престола. Делєґація, до якої в ріжних часах доїзджали на день-два ріжні члени Церковної Ради, як о. М.Малюжинський з Томашева, о. Кикіц, о. Мархева та Рябчук з Холму і з якою постійно співпрацював маґістер теольоґії Іван Коровицький, — навязала негайно взаємини з архиєп. Серафимом та предложила йому й обговорила з ним вище згаданий проєкт, зредаґований без якоїнебудь співучасти з Церковною Радою у Холмі головно о. М.Малюжинським і В.Косоноцьким. Архиєп. Серафим, що прийняв до відома істнування адміністратури і Церковної Ради у Холмі, обговорив проєкт з делєґацією і поробив до цього від себе ріжні застереження й внески на письмі, що їх разом з проєктом переслав до Ґенерал-Ґубернаторства в Кракові. Про зміст цих застережень і внесків варшавська делєґація Церковної Ради ніколи не довідалася.

 

"Тимчасове положення" складається з 49-ох §§-ів, в яких поминено зовсім такі засадничі справи як віднова самостійности холмської православної єпархії і забезпека українського характеру в її проводі. Сама редакція проєкту хаотична, важні справи поміщено усуміш зі зовсім дрібними, взятими здебільша зі Статуту для православних парохій. Цей проєкт разом з письменними заввагами чи радше проти предложеннями архиєпископа Серафима переслано до відділу церковних справ у Ґенерал-Ґубернаторстві, де архиєп. Серафим вияснював крім цього справу особисто. Йому йшло про те, щоб повноту влади задержати у своїх руках і в руках варшавської консисторії коштом як найбільшого звуження холмської адміністратури і Церковної Управи.

 

Не малу ролю в такому наставленні нового російсько-німецького керманича Православної Церкви на Холмщині і Підляшші грала і грошева сторінка. Йшло про те, щоб для Варшави витягнути як найбільше гроша, якого потребували численні члени консисторії та її урядовці, майже виключно москалі, що як галапаси бажали й дальше жити коштом нещасної холмської землі. Користування значним майном Православної Церкви та її установ у Варшаві, з якого для Холму не припало майже зовсім нічого, для них не вистарчало. Варшава забажала залишити для виключного свого вжитку прибутки, що їх дають у Православній Церкві розводові справи. Доходи з оплат від церков є дрібні і навіть у малій мірі не можуть покрити видатків, буджет вирівнюють оплати за переведення розводів і це є найголовніше джерело матеріяльної забезпеки адміністраційної церковної верхівки. Архиєп. Серафим зажадав у Кракові виразно усіх доходів з розводових справ тільки для Варшави, не журячися цілковито, з чого оплатиться адміністратуру і Церковну Управу у Холмі, які переняли на себе всю працю.

 

Відділ церковних справ Ґенерал-Ґубернаторства зажадав перероблення проєкту "Тимчасового положення". Церковна Рада у Холмі виготовила два проекти — один під назвою "Проєкт Тимчасового Внутрішнього Статуту Православної Церкви в областях (дистриктах) Люблині і Кракові", що в 42-х §§-ах обіймає цілість устрою і другий перероблений проєкт "Тимчасового положення" під назвою "Проєкт Тимчасових Постанов щодо Православної Церкви у люблинській области" (дистрикті) в 20-ох §§-ах.

 

Перший проєкт з обширними мотивами має на меті управильнити цілість устрою Православної Церкви на областях Ґенерал-Ґубернаторства, де мешкають суцільною масою православні вірні на зразок, як це зробили згадані вже нами президентський декрет і Внутрішний Статут з 1938 р. Основною його постановою є створення — а властиво відновлення — самостійної холмської православної єпархії з осідком у Холмі з територіяльним обсягом на области Люблин і Краків. До часу, доки не обсадиться єпископом створеної самостійної єпархії у Холмі, завідує нею окремий адміністратор. Автокефалія істнує дальше і хоронитель митрополичого престола архиєп. Серафим залишається і на дальше головою Православної Церкви на землях Ґен. Губернаторства. При єпископі у Холмі твориться усі потрібні установи як консисторію, церковний суд і ревізійну комісію. — Членів консисторії і ревізійної комісії вибирають єпархіяльні збори, а затверджує адміністратор чи пак єпископ якогого теж вибирають єпархіяльні збори, а затверджує компетентна німецька влада. Єпископом чи там адміністратором єпархії як теж членами згаданих установ можуть бути тільки особи української народности, а українська мова має бути виключно урядовою мовою церковної влади, урядів і установ єпархії.

 

Очевидно, цього великого проєкту, що вирішує всі устроєві справи щодо майбутньої холмської єпархії, не можна відразу перевести в життя і на його здійснення треба довшого часу. За те негайно треба вирішити деякі найбільше пекучі справи і до цього мав служити другий вище згаданий проєкт як коректура проєкту делєґації. У проєкті "Тимчасових постанов" приймається істнуючий нині стан з тим, що територію холмської адміністратури означується на цілу люблинську область, бо назва Холмщини і Підляшшя не є назвою політично-адміністраційною і поза областями тих країн істнують ще православні українські парохії на терені люблинської области. Означено теж точно компетенції адміністратора зі широким змістом. Адміністратор управляє Церквою при допомозі Церковної Ради, що заступає Єпархіяльні Збори до часу їх скликання. Церковну Раду (1 духовна і 1 світська особа з кожного деканату) затверджує завідуючий православною митрополією у Варшаві, як теж вибрана Радою Церковна Управа з пяти осіб, що заступає консисторію. Рада вибирає тричленну ревізійну комісію, яку затверджує адміністратор. Церковний Суд у Холмі складається з трьох духовних членів Церковної Управи. Всі члени згаданих установ мусять бути української національности і українська мова має бути виключною урядовою мовою всіх церковних установ. В обох проєктах і призначування, усування і переношування парохів належить до єпископа чи пак до адміністратора в Холмі.

 

Ці оба проєкти Ради предложено компетентній німецькій владі у Кракові 20. березня ц. р. і 22. березня ц. р. переведено над ними основні розмови. На основі предложеного матеріялу німецька влада виготовляє свій розпорядок щодо негайного тимчасового управильнення найважніших відносин Православної Церкви у люблинській области. В неділю 19. травня відбудеться в Холмі офіціяльна передача православного собору і слід сподіватися, що десь тоді буде оголошений теж перший розпорядок влади, про який щойно згадано.

 

[Краківські вісті, 19.05.1940]

 

VII.

 

Статут про тимчасову управу православних парохій затверджений

 

Православна Церква на Холмщині і Підляшші дістала врешті своє тимчасове правне унормування. З доручення Ґенерального Ґубернатора мін. д-ра Франка підписав у Кракові 21. травня ц. р. д-р Зіберт статут про тимчасову управу православних парохій у люблинській области (дистрикті).  Одночасно затверджено в уряді як адміністратора Православної Церкви у люблинській области о. протопресвитера Івана Левчука, який досі не мав ще такого урядового затвердження.      

 

На ориґіналі статуту фіґурує на першому місці підпис архиєпископа Серафима з датою Берлін 15. травня 1940 р. Дальше під датою Холм 19. травня 1940 р. йдуть підписи, зложені в прияві юрісконсультора Адміністратури, Церковної Управи і Церковної Ради адвоката і нотаря у Холмі д-ра Степана Барана безпосередньо після передачі православного собору у Холмі 19. травня ц. р. Тоді підписали статут від духовенства: о. протопресвитер Іван Левчук, о. протоєрей Гаврило Коробчук, о. декан Микола Малюжинський і о. Дмитро Максимяк, після чого д-р Ст. Баран передав цей акт присутньому на холмському святі керманичеві відділу віроісповідних справ при уряді Ґенерального Ґубернатора та співаторові статуту радн. Вільденові, який забрав ориґінал до Кракова. Останнім на ориґіналі статуту є підпис д-ра Зіберта з дати Краків 21. травня 1940 р. Удостовірений відпис Статуту переслано о. протопресвітерові Іванові Левчукові зі супровідним письмом Ґенерал-Ґубернаторського уряду, відділ церковних справ, з 24. травня 1940 р. до ч. IV. 620/40 (IV 7—4).

 

Згаданий статут обовязує вже від 21. травня ц. р. З огляду на велике значіння церковного питання на Холмщині й Підляшші тільки з чисто церковного, але ще більше з українського національного становища, вважаємо нашим публіцистичним обовязком подати до відома як найточніший зміст цього статуту.

 

Ориґінал статуту зредаґований в німецькій мові має назву "Statut der einsweisigen Verwaltung der griechisch-orthodoxen Pfarren im Distrikt Lublin" і складається з осьми глав з 31 параґрафами. (І. глава: Управа Церкви — §1 і §2 —,ІІ. Церковна Рада — §§3—5, III. Церковна Управа — §§6—11, IV Контрольна Комісія — §12, V. Церковний Суд — §§13—18, VІ. Деканати і парохії — §§19—25, VII. Господарські справи громад — §§26—28 VІІІ. Орґанізація Церковної Управи — §§29-31).

 

Статут у сьогодні обовязуючому вигляді зредаґували спільно керманич віроісповідних справ при Ґенерал-Ґубернаторстві радн.Вільден і правний дорадник (юрісконсультор) Адміністратури Православної Церкви, Церковної Управи і Церковної Ради у Холмі адвокат і нотар д-р Ст. Баран. Є він вислідом компромісу між німецькими державними рішальними чинниками, православним берлінським і німецьким архиєпископом Серафимом та компетентними українськими православними установами Холмщини і Підляшшя, що його попередили окремі розмови між цими трьома зацікавленими колами. Про це знають уже наші читачі з низки статтей у "Краківських вістях", та ще обширніше і з подробицями довідаються з окремої брошури п. н. "По неволі — відродження" — Православна Церква на Холмщині й Підляшші, що на днях появилася друком накладом Українського Видавництва у Kpaкові.

 

Постанови статуту мають тимчасовий переходовий характер і від дальшого розвитку подій залежатиме, як довго вони будуть обов’язувати, чи пак як скоро прийде остаточне законне унормування питання Православної Церкви на терені теперішнього Ґенерал-Ґубернаторства. Щойно тоді бyдe вирішена справа відновлення окремої самостійної холмської православної єпархії з осідком у Холмі та обсади її єпископом українцем, що являється нині основним домаганням українського громадянства Холмщини ї Підляшшя. Це питання видвигнула Церковна Рада у Холмі й змагає послідовно до його можливо як скорішого остаточного здійснення. Як нам особисто добре відомо, за такою розвязкою є теж і компетентна німецька влада.

 

Майже кожний компроміс є вислідом діючих в даному часі сил і не кожну сторону вдоволяє на повних сто відсотків, а вже найменше максималістів. Тут діяли три зовсім різні і нерівні сили, між ними найбільше неґативна з українського національного погляду церковної верхівки і завданням німецької державної влади було знайти середню аритметичну чи пак золоту середину. В основі статуту лягли два проєкти Церковної Ради у Холмі, контрпроєкт архиєп. Серафима і німецький проєкт. Рахуючися з теперішнім станом, що істнує в церковній ділянці на занятих польських областях, верховну керму Православної Церкви залишено архиєпископові Серафимові. Не творячи окремої самостійної холмської православної єпархії з осідком у Холмі, надано православним парохіям у люблинському дистрикті своєрідну — хоч і обмежену — церковну автономію з окремими установами.

 

Подрібні постанови статуту такі: Управа Церквою. Православними парохіями у люблинській области кермує тимчасово берлінський і німецький архиєпископ як завідатель Православної Церкви на території Ґенерал-Ґубернаторства. Архиєпископ заступає інтереси цієї Церкви перед властями Ґенерал-Ґубернаторства (§1).

 

Церковну Управу православних парохій у люблинській области (дистрикті) здійснюють під верховною пастирською кермою берлінського і німецького архиєпископа: а) адміністратор, б) ґенеральний в) Церковна Рада і г) Церковна Управа (§2).

 

Церковна Рада. Церковна Рада складається з деканів, православних деканатів люблинської области (дистрикту) і по одній світській особі з тихже деканатів (§3). На майбутнє світських членів Церковної Ради вибирають деканальні збори, а саме по одному членові з кожного деканату (§4). Церковна Рада вибирає Церковну Управу і Контрольну Комісію (§5).

 

Церковна Управа. Церковна Управа складається — крім адміністратора і ґенерального вікарія — з чотирьох членів, з яких два належать до духовного, два до світського стану. Адміністратор є предсідником, ґенеральний вікарій заступником предсідника Церковної Управи (§6). Члена Церковної Управи вибирає Церковна Рада. Адміністратора, ґенерального вікарія дальших чотирьох членів Церковної Управи затверджує архиєпископ який перед тим виєднує на це згоду Ґен.-Ґубернатора згоди польських областей (§7). Члени Церковної Управи мусять бути української національности (§8). Церковна Управа приймає свої рішення звичайною більшістю голосів приявних. При рівности голосів рішає голос адміністратора. Адміністратор і генеральний вікарій затверджують спільно рішення Церковної Управи (§ 9). Адміністратор або ґенеральний вікарій скликують Церковну Управу бодай раз у місяць. На домагання архиєпископа належить кожночасно скликати Церковну Управу (§10). Церковній Управі прислуговують права Консисторії. Вона діє на підставі дотеперішнього правильника, якщо він не є суперечний з нинішніми приписами (§11).

 

Контрольна Комісія. Контрольна Комісія діє на основі правильника, устійненого адміністратором. Вона складається з трьох членів: двох духовного стану та одного світського. Предсідником Контрольної Комісії є духовна особа (§12).

 

Церковний Суд. Церковний Суд діє на основі постанов Святої Загальної Східньої Православної Церкви і дотеперішніх приписів, якщо вони не суперечать сучасному правному станові. Церковний Суд є незалежний (§13). Адміністратор у порозумінні з ґенеральним вікарієм скликує Церковний Суд, що складається з трьох духовних осіб (§14). Церковному Судові підлягають духовні особи у таких випадках: а) за нарушення церковних обовязків і за протиморальні провини, б) за спори, що торкаються ужиткування церковним рухомим і нерухомим майном. Присуд треба предложити архиєпископові до затвердження, якщо рішення Церковного Суду відноситься до заборони відправ Богослужби або до утрати священичого стану. Правна сила законів, що обовязують у Ґенерал-Ґубернаторстві і властивість судів залишаються непорушні (§15). Апеляційною інстанцією є архиєпископ (§16). Доходження і присуди у розводових справах належать до Церковного Суду. Церковний Суд рішає на основі церковних канонів і дотеперішніх приписів, якщо вони не суперечать сучасному правному станові (§17). До 31. грудня 1940 р. властивим ще для розводових справ є Суд для розводових справ у Варшаві. Після цього речинця зорґанізують у Холмі Суд для розводових справ (§18).

 

Деканати і парохії. Архиєпископ іменує, переносить і звільняє на предложення адміністратора і ґенерального вікарія — деканів та їx заступників, як теж парохів і діяконів. Деканальний соборчик предкладає адміністраторові листу кандидатів. Адміністратор і ґенеральний вікарій в порозумінні з Церковною Управою іменують, переносять і звільняють дяків. Перед іменуванням декана або пароха архиєпископ має предложити Ґенеральному Ґубернаторові для занятих польських областей поіменно кандидата, якого бере під увагу. Його іменування відбувається щойно після згоди Ґенерального Ґубернатора (§19). Адміністратор і ґенеральний вікарій виконують нагляд або безпосередньо або при допомозі Церковної Ради над душпастирською діяльністю і позацерковною поведінкою духовенства, та над церковним життям парохіян. Вони дбають про те, щоб парохи виконували свій обовязок проповідування, та щоб навчали вірних у справах віри, побожности, добрих обичаїв і послуху супроти державної зверхности (§20). Монастирі підлягають безпосередньому наглядові, кермі та управі архиєпископа. Архиєпископ може доручити адміністраторові або ґенеральному вікарієві нагляд над господарськими справами монастирів (§21). Архиєпископ на внесок адміністратора або ґенерального вікарія нагороджує церковними відзначеннями духовні й світські особи, за заслуги для добра Православної Церкви (§22). Українська мова є урядовою мовою усіх урядів та установ Православної Церкви у люблинській области (§ 23). У церквах люблинської области Богослужбу відправляється у церковно-славянській мові з українською вимовою, в проповіди виголошують в українській мові. Читання Євангелії дозволене в українській мові (§24). Нові парохії можна творити на внесок архиєпископа, якому адміністратор і ґенеральний вікарій предкладають відповідні предложення, за згодою Ґенерального Ґубернатора для занятих польських областей (§25).

 

Господарські справи громад. Адміністратор, ґенеральний вікарій і Церковна Управа мають дбати про те, щоб удержувано впорядку церкви, парохіяльні доми і церковне майно та щоб користувано ними згідно з призначенням. Пляни будови нових церков і парохіяльних домів перед внесенням їх до урядового затвердження слід предложити архиєпискові (§26). Адміністратор і ґенеральний вікарій затверджують буджет Церковної Управи (§27), Церковна Управа має право побирати датки від церков люблинської области на удержання холмської Церковної Управи та Архиєпископської влади у Варшаві. Висота датків і спосіб їх стягання потребують згоди Ґенерального Ґубернатора для занятих польських областей (§28).

 

Орґанізація Церковної Управи. Адміністратор розділює між членів Церковної Управи такі завдання: адміністрацію, суд, місію, господарські справи і рахунковість (§29). Адміністратор, ґенеральний вікарій і Церковна Управа видають орґан в українській мові (§30). Адміністратор, ґенеральний вікарій, Церковна Управа, декани і громади послуговуються урядовими печатками, затвердженими Ґенеральним Ґубернатором для занятих польських областей (§31).

 

[Краківські вісті, 06.06.1940]

 

VІІІ.
 

Вихідна точка до дальшої організації Православної Церкви у Ґенерал-Ґубернаторстві

 

У попередній статті подали ми зміст статуту про тимчасову управу православних парохій у люблинській области (дистрикті), що його 21. травня 1940 р. підписав д-р Зіберт у заступстві Ґенерального Ґубернатора мін. д-ра Франка і він діє від того ж дня. Сьогодні приглянемося його постановам.

 

Статут має значіння переходового закону, що зрештою виразно означено і в самій його назві. Не виключене, а навіть конечне, що вже незабаром треба буде зновелізувати низку постанов статуту, що їх вимагає чи вимагатиме саме життя. На думці маємо передусім пекучу й негайну конечність обсади єпископської катедри у Холмі — хоч би переходово вікарним єпископом-українцем, — та точніше означення компетенції поодиноких установ, головно Церковної Ради, врешті законна можливість повної українізації богослужбової мови. Частину цих проблєм розвязало вже у деяких випадках і дальше розвязує саме життя, якщо йде наприклад про богослужбову мову — навіть у Св. Літурґії, очевидно в користь живої української мови. Всі ці проблєми зможе розвязати тільки повний статут Православної Церкви згідно з канонами й традицією цієї Церкви і потребами її вірних. Покищо слід вдоволитися дотеперішньою тимчасовою розвязкою цієї проблєми. Як співавтор цього статуту й як той, що йому добре відомий ввесь нелегкий шлях аж до його остаточної редакції, хочу подати до нього кілька своїх завваг з метою вияснити, чому у статуті знайшлася така чи інша правна постанова й як практично слід її застосовувати. Не буде це ніякий обовязуючий коментар, бо — сподіваємося — виявиться виконний розпорядок до статуту, що авторитетно вияснить деякі надто короткі, а може й сумнівні його постанови.

 

Статут про тимчасову управу православних парохій у люблинській області (дистрикті) — хоч про це нема там виразної згадки, що автокефалія Православної Церкви на занятих польських областях істнує дальше, а хвилево очолює її православний берлінський архиєпископ Серафим, як завідатель Православної Церкви на Ґенерал-Ґубернаторство ще від 22. листопада 1939 р. Митрополит Діонізій перед своїм уступленням іменував 16. листопада 1939 р. для Холмщини й Підляшшя адміністратора в особі о. протопресвитера Івана Левчука, не означуючи однак для нього компетенцій. Цю компетенцію визначує щойно обовязуючий вже теперішній статут. Зогляду на поважний вік адміністратора й неможливість — на думку компетентних німецьких чинників — з цієї причини швидкої і всесторонньої орієнтації у сучасних складних і нелегких обставинах, статут покликує — як раз тільки виключно з огляду на його особу чи пак поважний вік — до помочі йому ґенерального вікарія. Він разом з ним творить дуумвірат в адміністратурі Церквою, бо сливе всі рішення та постанови вирішують і підписують спільно оба — адміністратор і ґенеральний вікарій. Є це зовсім своєрідна правна установа, засадничо відмінна від відомої з католицького кодексу канонічного права інституції ґенерального вікарія в Католицькій Церкві, якого управнення є тільки заступні, а не самостійні. Ця проблєма буде розвязана щойно тоді, коли адміністратуру обійме вікарний єпископ і коли відпаде теперішня потреба попри особу адміністратора ще й окремого ґенерального вікарія. У цьому випадку счезне цей невиданий церковний дуумвірат, що потягне за собою конечність відповідної новелізації статуту.

 

Постанови статуту обовязують на території цілої люблинської области (§1 і §2), а не лише на Холмщині й Підляшші, що їх територія політично-адміністраційно неустійнена. Це плюс у нашу користь, що його вдалося видістати при остаточній редакції статуту згідно з проєктом Церковної Ради. Практично йшло головно про те, щоб люблинську православну парохію підчинити Холмові й українському церковному центрові. Досі належала вона до Варшави й у церковній ділянці під проводом свого пароха творила свого роду пашківську волость, що була у боротьбі з тамошніми її українськими парохіянами й не признавала холмської адміністратури, яку признавали тамошні українські парохіяни.

 

Згідно з традицією Православної Церкви принято — теж в останній редакції — по бажанні Церковної Ради та її проєкту збереження впливу світського виборного чинника на справи Церкви і виборність Церковної Управи і Контрольної Комісії (§5) та світських членів Церковної Ради (§4), врешті вплив духовенства на іменування деканів (§19).

 

Та за найбільший успіх, здобутий при остаточній редакції, є постанова §8 статуту, що члени Церковної Управи, між ними теж і адміністратор та ґенеральний вікарій, мусять бути української національности та постанова §23 тогож статуту, що українська мова є урядовою мовою усіх властей, урядів та установ Православної Церкви у люблинській области. Ось так законним шляхом зукраїнізовано особовий склад найвищих управних орґанів, яким є адміністратор, ґенеральний вікарій і Церковна Управа. Цих усіх постанов не було у первісному урядовому проєкті, ні в проєкті архиєпископа Серафима, зате були вони у проєкті Церковної Ради про тимчасові постанови Православної Церкви у люблінській області.

 

Також згідно зі згаданим щойно проєктом Церковної Ради признано у статуті Церковній Управі права консисторії, чим означено точно її компетенцію. Згідно з тимже проєктом Церковної Ради утворено незалежний Церковний Суд (§13) і Контрольну Комісію (§12), що їх первісний урядовий проєкт не знав у такому вигляді.

 

Церковна Управа в Холмі є церковною властю, що її признає держава. Його вибирає Церковна Рада (§5) і то не тільки звичайних чотирьох членів Церковної Управи — двох духовних і двох світських (§6), але й адміністратора та ґенерального вікарія (§7), що їx усіх шістьох після постанов §7 затверджує архиєпископ, виєднавши передтим на це згоду Ґенерального Ґубернатора занятих польських областей. Статут не говорить зовсім про це, хто може бути вибраний членом Церковної Управи; ясно, що Церковна Рада можу вибрати до Церковної Управи або своїх членів, або — що є доцільніше — і українських православних громадян зпоза Церковної Ради. Приписи у справі виборів до Церковної Ради вказують тільки на те, що кожний деканат (є їх сьогодні вісім) вибирає по одному членові на деканальному зібранні, якого склад визначують постанови дотеперішнього польського статуту; вибирати можна, очевидно, і громадян, що мешкають поза територією даного деканату, доцільність складу Церковної Управи й справність в його урядуванні вимагають знову того, щоб до цієї власти, що буде кермувати життям Православної Церкви, його орґанізувати та вести, вибирати людей, які мешкають, чи замешкують постійно у Холмі, і то людей з певними кваліфікаціями — національними і моральними, бо тільки такі можуть як слід повести справу.

 

У статуті не означено часу каденції Церковної Управи і Церковної Ради. Постановлено так тому, що статут має тимчасовий характер і його у можливо найкоротшому часі замінить повний статут у справі орґанізації життя Православної Церкви на території Ґенерал-Ґубернаторства. Тоді вирішиться позитивно й таку засадничу справу як створення самостійної холмської єпархії з осідком у Холмі з єпархіяльним єпископом чи властиво архиєпископом українцем у проводі. Що більше, слід думати, що якраз у Холмі — а не у Варшаві — буде осередок цілого православного церковного життя нині занятих польських областей з церковною автокефалією, яку очолюватиме митрополит — українець, що його резиденцією буде Свята Гірка у Холмі.

 

Статут творить теж у Холмі окремий Церковний Суд, що негайно розпічне свою діяльність, з винятком розводових справ, які по думці §18. статуту до кінця цього року вирішує ще Церковний Суд у Варшаві.

 

Манастир в Яблочині (є тільки один мужеський монастир в Яблочині, більського повіту, другий дівочий — проєктують створити в Турковичах, грубешівського повіту, коли звідтам усунуть польських черниць) підлягає безпосередньо архиєпископові Серафимові. Така постанова вийшла виключно з канонічних причин а саме, щоб юрисдикцію над черцями виконував єпископ, який у Православній Церкві повинен бути сам черцем.

 

Первісний урядовий проєкт давав архиєпископові майже диктаторську владу; він призначував сам на всі уряди, не виключаючи світських членів Церковної Ради. В останній редакції, що її переведено на спільній конференції у Кракові 23. березня 1940 р. обмежено значно архиєпископську диктатуру, залишаючи архиєпископові широкі права, з окрема у персональних справах.

 

Наш народ любить часто довго радити, за те мало ділати. Щоб так не було, в Церковній Управі створено окремі реферати, що їх вестимуть окремі референти, а спільні — нещоденні — засідання повинні тільки визначувати напрямні праці та узгіднювати діяльність поодиноких референтів. Церковна Рада повинна сходитися рідко — що найвище раз на чвертьріччя — для вирішування засадних справ і для загальної контролі та виборів — а не для виконування влади.

 

Статут в § 30 уповажнює владні установи видавати церковний орґан в українській мові, що відповідно редаґований може відограти конструктивну ролю в житті Холмщини і Підляшшя.

 

Вкінці окремій заввазі слід присвятити постанови §24 статуту що до богослужбової мови. На Холмщині й Підляшші були дуже сильні русифікаторські намагання в церковній ділянці, зокрема щодо заведення московської вимови у Богослужбі. На цих українських землях найдовше збереглася унія, бо до 1875 р., а з нею і українська вимова богослужбового церковно-славянського тексту. Після скасування унії російські церковні чинники вжили усіх можливих заходів, щоб знищити у Церкві українські сліди, що їм у великій мірі вдалося. Холмщина з Підляшшям були тими, що одинокі донедавна ще цупко держалися Московщини у своїй церкві, вважаючи за підшептом москалів і своїх таки русотяпів українську вимову богослужбового церковно-славянського тексту за наглядні спроби заведення унії.

 

З огляду на такі специфічні відносини постанова §24 статуту створила в часі її редаґування свого роду революційний крок. Сьогодні саме життя пішло дальше і на Надбужанщині у багатьох парохіях щойно недавно введено вже цілу Богослужбу в живій українській мові, а навіть в часі передачі холмського собору 19. травня 1940 р. відслужено там Богослужбу в українській мові. Постанова §24 нині вже анахронічна і не стоїть нічого на перешкоді до повної українізації цілої Богослужби у тих парохіях, що хотять самі завести в себе українську богослужбову мову. Ми переконані, що вже внедовзі прийде час на повну і то офіціяльну українізацію Богослужби на цілому просторі Надбужанщини, тим більше, що — це знаємо позитивно — проти цього не підносить замітів і німецька влада.

 

Вихідною точкою до дальшої самостійної орґанічної розбудови Православної Церкви на Надбужанщині повинен бути проєкт тимчасового внутрішнього статуту, принятого Церковною Радою дня 4. березня 1940 р.

 

Та все те, що осягнено у статуті, є тільки половина пройденого шляху і творить нині вихідну точку до дальших осягів. У половині дороги не можна станути і другу її частину пройти у ще скорішому темпі, як першу. До цього треба перевишколити духовенство на окремих курсах, бо його загал не має зовсім правильного українського національного і громадянського вишколу — не зі своєї вини. Церковна ділянка є тільки частиною цілости національного життя і православне духовенство мусить у своїй масі ввійти як творчий конструктивний чинник на шлях нашого дальшого національного noстyпy.

 

[Краківські вісті, 11.06.1940]

 

 

11.06.1940