Малий фейлетон
Прийшов і сидить біля мене мій приятель Придніпрянський та кидає оком на скрипти.
— Що це у вас стільки написано про культуру?...
— Свято Культури... На памятку свята "Просвіти" т. зв. 8. грудня.
— Гарне свято! Його й за мало раз у рік; що тижня здалося б.
— Чому?
— А тому: у нас у давнину була своя культура, а тепер немає. Своє забули, чужого не довчились і виходить так би сказать чепуха.
Тут я мусів станути в обороні своїх, збивав гострі осуди та не помагало. Придніпрянський гарячився:
— Ви бачили наших, так би сказать, як вони урядують. Прийде хтось за ділом, я він вам замісць чемненько: "Будь ласка, сідайте, яке діло?" — як зареве: "Чого вам треба, ви за чим прийшли, і не мішайте!" А що за стиль, яка мова.
— Ну, так, — перебиваю йому, — у нас з літературною мовою слабувато.
— Тут не справа в літературній мові, а вимові. Треба знати, як і де говорити. Наша мова багата. От скажімо: коли говоримо "шкура", то це про кобилу балачка, або як з рідного брата шкуру і здирає, — але не можемо говорити прим. до пані: "Ох, пані, яка Ваша шкура..." Кожний вислів має своє так би сказать примінення. От таке "завжди" добре у сварці бо твердувате, а в сальоні вже краще "завсіди", а церкві то обовязково "повсяк час" найкраще.
— Це нюанси, — кажу, — справа мови пливка, мова розвивається...
— Хай вам буде! А все ж таки нашим треба визбуватись вульґаризмів, навчитись поведінки. Тому, по мойому, на свято культури треба би видати якусь книжечку, бодай маленьку, про добру поведінку.
— Що це поможе?
— А поможе! Хіба ж не бачили, як наші часами попються? Як верещать у каварні? А так би знав, що треба тихо говорити, не мішати другим, бо по цім пізнається справжню культуру...
— То ви думаєте, що помогло б?
— Не лиш думаю, а я певний нього. Обовязково треба написать і ви це повинні зробити.
— Я?
— А так.
— Ні, це зайвий труд. Не поможе.
— Чому?
— А тому, що то не тільки треба би її прочитати, але й навчитись. Маю в тому досвід...
— Який?
— Такий, що вже раз пробував. Прийшов, бачите, до мене мій приятель, старший холостяк. І каже щоб я написав йому, як танцюється танґо, бо він хоче женитись. Питаю, пощо йому до женячки "танґо"? — А, каже, — де краще можна пізнатись як при танґо — і так мучив, що я таки написав хоча застерігся, що це йому не поможе, бо кроків таки треба навчитись.
— Ну, і що?
— Нічого. Прийшов він на салю, заглянув якусь білявку, та попросив до танцю. Вона встала, він станув коло неї, і зачинає розгойдуватись. Та не йде! Виштуркав її аж на середину салі, пробує на всі боки та на дармо. Вкінці хусточкою обтер піт з чола, витягнув окуляри, наложив на ніс, опісля витягнув ще з кишеньки смокінґа карточку і читаючи став сувати ногами.
— А що дівчина?
— Засоромилась: пішла аж зашуміло!
— А він що?
— Гнівався опісля на мене. Казав, що не виразно було написано...
[Краківські вісті]
08.12.1940