От так собі...

Малий фейлетон

 

 

Прийшов і сидить біля мене мій приятель Придніпрянський та кидає оком на скрипти.

 

— Що це у вас стільки написано про культуру?...

 

— Свято Культури... На памятку свята "Просвіти" т. зв. 8. грудня.

 

— Гарне свято! Його й за мало раз у рік; що тижня здалося б.

 

— Чому?

 

— А тому: у нас у давнину була своя культура, а тепер немає. Своє забули, чужого не довчились і виходить так би сказать чепуха.

 

Тут я мусів станути в обороні своїх, збивав гострі осуди та не помагало. Придніпрянський гарячився:

 

— Ви бачили наших, так би сказать, як вони урядують. Прийде хтось за ділом, я він вам замісць чемненько: "Будь ласка, сідайте, яке діло?" — як зареве: "Чого вам треба, ви за чим прийшли, і не мішайте!" А що за стиль, яка мова.

 

— Ну, так, — перебиваю йому, — у нас з літературною мовою слабувато.

 

— Тут не справа в літературній мові, а вимові. Треба знати, як і де говорити. Наша мова багата. От скажімо: коли говоримо "шкура", то це про кобилу балачка, або як з рідного брата шкуру і здирає, — але не можемо говорити прим. до пані: "Ох, пані, яка Ваша шкура..." Кожний вислів має своє так би сказать примінення. От таке "завжди" добре у сварці бо твердувате, а в сальоні вже краще "завсіди", а церкві то обовязково "повсяк час" найкраще.

 

— Це нюанси, — кажу, — справа мови пливка, мова розвивається...

 

— Хай вам буде! А все ж таки нашим треба визбуватись вульґаризмів, навчитись поведінки. Тому, по мойому, на свято культури треба би видати якусь книжечку, бодай маленьку, про добру поведінку.

 

— Що це поможе?

 

— А поможе! Хіба ж не бачили, як наші часами попються? Як верещать у каварні? А так би знав, що треба тихо говорити, не мішати другим, бо по цім пізнається справжню культуру...

 

— То ви думаєте, що помогло б?

 

— Не лиш думаю, а я певний нього. Обовязково треба написать і ви це повинні зробити.

 

— Я?

 

— А так.

 

— Ні, це зайвий труд. Не поможе.

 

— Чому?

 

— А тому, що то не тільки треба би її прочитати, але й навчитись. Маю в тому досвід...

 

— Який?

 

— Такий, що вже раз пробував. Прийшов, бачите, до мене мій приятель, старший холостяк. І каже щоб я написав йому, як танцюється танґо, бо він хоче женитись. Питаю, пощо йому до женячки "танґо"? — А, каже, — де краще можна пізнатись як при танґо — і так мучив, що я таки написав хоча застерігся, що це йому не поможе, бо кроків таки треба навчитись.

 

— Ну, і що?

 

— Нічого. Прийшов він на салю, заглянув якусь білявку, та попросив до танцю. Вона встала, він станув коло неї, і зачинає розгойдуватись. Та не йде! Виштуркав її аж на середину салі, пробує на всі боки та на дармо. Вкінці хусточкою обтер піт з чола, витягнув окуляри, наложив на ніс, опісля витягнув ще з кишеньки смокінґа карточку і читаючи став сувати ногами.

 

— А що дівчина?

 

— Засоромилась: пішла аж зашуміло!

 

— А він що?

 

— Гнівався опісля на мене. Казав, що не виразно було написано...

 

[Краківські вісті]

08.12.1940