Почорніння Франції

Франція чорнішає з кожним днем, немов ґанґренна кінцівка. Чорний — корпоративний колір ультраправої партії «Національний фронт» (Front National). Нині партія під керівництвом Марін Ле Пен є фаворитом політичних симпатій французів, і це яскраво продемонстрували результати першого туру локальних виборів. Перемогу правих радикалів у Франції Кремль може сміливо зарахувати у свій геополітичний актив.

Найдошкульнішої поразки в недільному першому турі реґіональних виборів зазнала урядова Соціалістична партія соціалістів. Адже після аналогічних виборів 2010 року карта Франції була майже всуціль червоною (за корпоративним кольором Соцпартії). А тепер з 13 реґіонів соціалісти мають шанс втримати в своїх руках максимум два — Бретань та Аквітанію-Лімузен-Пуату-Шарант. З певною натяжкою Соцпартія може записати собі в актив і Корсику, де ліві переважають над правими й ультраправими. Зрештою, на Корсиці є свої націоналісти, яких навряд щоб можна було назвати союзниками Марін Ле Пен.

Ще зовсім недавно соціалісти у Франції були в фаворі. У попередньому циклі виборчих перегонів вони здобували звитягу за звитягою. «Червоними» услід за реґіонами стали Національні збори, Сенат, президентське крісло, кабінет міністрів...

Можливо, саме ця тотальна влада й зіграла злий жарт зі соратниками Франсуа Олланда, адже вони завдали на свої плечі величезний тягар відповідальності. Урядовій партії нікуди не подітися від того, щоб не йти на непопулярні чи, принаймні, неакцептабельні для всіх кроки. Так, першим серйозним викликом став закон про права сексуальних меншин, який відштовхнув від соціалістів чималу частину виборців. Багатьом не сподобалися судова реформа, неліберальна економічна програма уряду, його нездатність зупинити зростання безробіття. Хоча всі ці проблеми виявилися квіточками для електорального провалу Соціалістичної партії, як це ми можемо стверджувати з висоти сьогодення.

Тим часом зростання популярності «Національного фронту» у Франції відбувалося як за підручником з політології. Здавалося б, усі засвоїли ці історичні уроки про те, як праворадикальні партії добиваються суспільного визнання. Проте алґоритм спрацьовує знову й знову, немов насміхаючись з суспільної пам'яті.

Від 1972 року, коли  Жан-Марі Ле Пен (батько Марін Ле Пен) створив свою партію, і до недавніх виборів до Європарламенту навесні минулого року «Національний фронт» залишався у Франції марґінальною політичною силою. Зрештою, як і більшість інших партій такого штибу в Європі. Соратники Ле Пена в кращі роки тішилися 10–12 відсотками підтримки й не надто претендували на урядування.

Хоча бували несподівані прориви. Наприклад, коли Жан-Марі Ле Пен пройшов до другого туру президентських виборів 2002 року, обійшовши лідера соціалістів Ліонеля Жоспена. Щоправда, в другому турі він з тріском програв ґолілстові Жаку Шіракові (17,79% проти 82,21 %).

Ксенофобія — головний козир ультраправих. Вони використовують його зразу ж, щойно на обрії з'явиться критична маса «чужих». А коли в країні, та що там у країні — на континенті — розпалюється повноцінна міґраційна криза, то для радикалів настає золота доба. Коли ж у країні відбувається низка терактів, коли терористи — араби-ісламісти, які кричать «Аллах акбар! Це вам за Сирію», то тут вже для правих радикалів починається справжній електоральний рай.

Утім треба визнати: те, що за «Національний фронт» проголосували близько 28 відсотків виборців, котрі прийшли на дільниці, забезпечивши партії лідерство, є наслідком віртуозної пропаґандистсько-аґітаціної й партійно-організаційної роботи лідера партії Марін Ле Пен. Вона, безумовно, перевершила Жана-Марі Ле Пена.

Донька фактично вчинила політичне вбивство свого батька. Спершу вона його безжально скритикувала, а потім й узагалі вигнала з партії. Жан-Марі Ле Пен на те заявив, що зрікається своєї доньки.

Здавалося б, такий династичний конфлікт мав би дискредитувати Марін Ле Пен в очах симпатиків партії, для яких родинні цінності — не порожній звук. Але все вийшло з точністю до навпаки: партія здобула ще більше прихильників. Адже багатьом потенційним виборцям «Національного фронту» не були до вподоби надмірно радикальні (навіть як для радикала) промови засновника партії. Зокрема, він почав чимраз частіше ставити під сумнів злочини Голокосту й навіть робив спроби виправдати жорстокість Гітлера.

Марін Ле Пен пом'якшила партійну риторику якраз до такої міри, щоб не збивати «класової ненависті», але й водночас не відлякувати поміркованих буржуа. І ось він — успіх. «Фронтовики» обійшли і урядових соціалістів, і головну опозиційну партію «Республіканців» під проводом екс-президента Ніколя Саркозі.

Навіть якщо в другому турі Саркозі відіграє у пані Ле Пен кілька реґіонів, виступ ультраправих однозначно можна назвати тріумфом. Адже в реґіоні Нор-Па-де-Кале-Пікардія лідерка партії набрала 41,9%. Саме там сконцентрувалися африканські й азійські біженці, які бажають перебратися до Великої Британії. Перманентно вони блокують Євротунель, інколи йдуть пішки під Ла-Маншем. Їхній табір в Па-де-Кале став причиною неймовірного роздратування всіх місцевих мешканців. І оскільки Марін Ле Пен заявляє про намір розігнати нелеґалів, то хто б не привітав такі її обіцянки. «Я покінчу з "джунґлями" в Кале і в усій країні», — гордо стверджує вона.

Якби FN у другому турі втримав перевагу в усіх шести реґіонах, де він лідерує зараз, половина населення Франції найближчі п'ять років жила б під орудою ультраправих. Сиґнал тривожний, адже це пряма заявка на перемогу пані Ле Пен на президентських виборах і її партії на парламентських виборах 2017 року. Навіть складно собі уявити, що чекає Європейську Унію, якщо в одній з чільних держав-членів урядуватиме політична сила, яка є антидемократичною, виступає проти європейської інтеґрації, є прямим союзником Кремля й адептом його аґресивної політики.

Хоча, на думку багатьох експертів, робити такі песимістичні висновки поки що зарано. По-перше, щодо результатів другого туру голосування наразі далеко не все так однозначно. Кілька реґіонів Front National найпевніше втратить.

По-друге, в унітарній Франції повноваження реґіональних органів урядування доволі обмежені. Їх не порівняти з аналогічними органами в Німеччині, Великій Британії чи навіть в Італії.

По-третє, результат на реґіональних виборах не варто механічно проектувати на президентські й парламентські вибори. Як це часто буває у французькій електоральній системі, на локальних виборах голосують дуже часто за опозиційну партію. Наприклад, коли соціалісти були при владі, більшість голосувала, радше, за правий центр. Коли ж при владі опинилися праві, перемагали соціалісти.

Так, за результатами першого туру реґіональних виборів можна робити висновки про настрої французького електорату, але до президентської та парламентської кампаній ще досить далеко. Багато що залежатиме від того, наскільки в ситуації чимраз більшої внутрішньої ісламістської загрози (реальної чи уявної) та міґраційної кризи французи будуть готові пожертвувати демократичними цінностями на догоду своєму розчаруванню у традиційних політичних силах.

І попри провізоричне голосування за ультраправих, французи все ж вірять у тріумф свободи й демократії. Освічені громадяни Франції розуміють, які переваги дає Європейська Унія у сферах зовнішньої торгівлі, технічної, наукової, освітньої співпраці, транспортної свободи. Французькі фермери теж не готові відмовлятися від сільськогосподарських субсидій з Брюсселя. А найбільшим адептом Унії виступає французька молодь, і питання полягає лише в тому, щоб її переконати приходити на виборчі дільниці.