Труднощі

Краків, 30. листопада 1940.

Найбільші труднощі праці Українського Центрального Комітету лежать у характері терену та його автохтонного населення, що мусить творити осередок орґанізаційних зусиль та всіх турбот української верхівки в Ґенеральному Ґубернаторстві. Який це терен — відомо: йдучи від півночі на південь — Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина, врешті розпорошені українські кольонії по польських повітах та польських містах. Найперша трудність охопити ці терени суцільною орґанізацією, звязаною осередньою та провідною установою, це препогані комунікаційні можливості, що істнують в тій довжелезній смузі, що тягнеться на просторі округло 1000 клм., зпід Берестя до середньо-карпатських просмиків. Коли пригадаємо, що початки орґанізаційної праці припадають на минулу осінь-зиму, коли на тому терені комунікаційні засоби щойно з трудом наладнувались після воєнної руїни, зрозуміємо, що це зовсім немала річ тримати живий звязок між тими землями та краківським осередком, не кажучи вже про розпорошені українські ґрупи в корінно-польському терені Ґен.-Ґубернаторства.

Друга найбільша трудність, що її зустрічає праця нашої централі, це ступінь національної свідомости та рівень громадянської зрілости автохтонного українського населення по цьому боці лінії Сяну-Буга. Пригадаймо собі, що це ж найбільш на захід висунені етнічно-українські землі, які врізуються вже в польський терен і тому були від століть виставлені на найбільший натиск польщини, що — за часів відродженої польської державности у 20. ст. — не цурався ніяких засобів. Ми вже згадували, що на тому терені Польща зліквідувала всі до одної українські школи. На Холмщині й Підляшші національно-політична боротьба тісно вязалася з боротьбою реліґійною, тому, що Церква ставала там одним із засобів кожночасних володарів денаціоналізувати населення: або його русифікувати, або польонізувати. Дійшло до того, що на Підляшші маємо дивоглядну проблєму т. зв. калакутів, себто автохтонів-українців, які спершу були греко-католиками, потім — під натиском царського режіму — стали православними, врешті за польських часів, відвертаючись від православія, перейшли на римо-католицизм і через те в офіціяльній польській статистиці стали "полякими", але по суті є елєментом, який усе ще кристалізації свого національного обличчя остаточно не завершив. Маємо теж на Холмщині та частинно в Надсянні (Ярославщина) такі явища, як збереження української національної свідомости поруч із утратою рідної мови, як мови щоденного вжитку: гарно це свідчить про українську тугість, про впертість у боротьбі проти асиміляційного нaступу, але не дуже похвально свідчить про нинішній стан національної культури тих могіканів. Врешті на півдні, на Лемківщині, діялись орґії з творенням "русско-лемківського народу" при помочі москвофілів: одні з них писали ославлений "Лемковский Буквар" та "Читанки", другі насаджували москвофільство у відірваній від юрисдикції перемиської єпархії, т. зв. Апостольській Адміністратурі, інші знову просто пропаґували православія, утотожнюючи його з російщиною. В усіх тих своїх зусиллях лемківські москвофіли були послушним знаряддям польської політики, яка вважала і політичне москвофільство і московське православія меншим лихом від свідомого українства й національно-українського греко-католицизму та тому до всіх тих експериментів підходила, як до перехідної стадії до повної польонізації і латинізації.

Коли довголітні зусилля державної влади йшли на те, щоб впоювати в "тутешніх" чи "лемківський нарід" переконання про окремішність від українців, то мимохіть витворились на такому терені психольоґічні засновки партикуляризму та сепаратизму. Воно слідне однаково у деякому віросповідному перечуленні, як і в настороженні супроти немісцевих земляків, поквапно прозиваних "зайдами". Такий підхід, очевидно, не влегчує отим "зайдам" можливости швидко й правильно зорієнтуватись у місцевих відносинах, що з черги доводить до непорозумінь і до тупцювання в завороженому колі льокальних амбіцій та необхідности включити всі терени у спільну орґанізаційну сітку. Очевидно, ті громадяни, що заздро стоять на сторожі монополій "місцевих" до всіх громадських становищ та всієї праці (титулярне становище та дійсна праця не завсіди йдуть впарі), стоять вище від "народу тутешніх": але й вони, не маючи глибоко в свій світогляд врослої свідомости всенаціональної спільноти, не є повновартними членами нації, таксамо, як зовсім нацією не є ще етнічний матеріял, з якого щойно — наче сиру глину — треба націю ліпити.

Поза тим етнічним тереном є ще, як згадано, розсіяні по суто-польських повітах і містах українські кольонії. Між ними є численні ще давні еміґранти зі старо-еміґраційними звязками, клопотами та критеріями. Є теж колишні галицькі засланці на корінні польські землі (яких тепер звідтіль переносять), трохи урядовців, що їх там таки й захопили події з вересня 1939 р. Є врешті хвиля нових еміґрантів, найсвідомішого, громадсько й культурницько найактивнішого елєменту, який проте не всюди і не завсіди та не зовсім звільнився від звички ділити земляків на партійно-політичні шуфляди, згідно з колишнім, зовсім уже анахронічним старо-краєвим станом.

Різниці світоглядів залишились так само, як різниці темпераментів, і не все приходиться легко всіх тих людей, активних діячів, підпорядковувати новим правилам нової орґанізації, що мусять обовязувати в новій дійсності. Маємо на увазі напр. провідницьку засаду, чужу широкому українству у передвоєнних часах, — тепер неминучу, без уваги на демократичні привички.

Ця остання справа тісно вяжеться з загальними політичними умовинами, які для нас зовсім нові, які треба пізнавати, до яких треба достосовуватись та серед яких не завсіди легко знайти повне зрозуміння та швидку практичну полагоду українських справ. Не слід забувати, що великою більшістю населення в цілому Ґенерал-Ґубернаторстві, де ми творимо, тільки незначну національну ґрупу, є поляки, які теж на кожному кроці, у прерізних чинників влади (головно на господарському терені, у звязку з діяльністю українських кооператив) стараються нам шкодити. Безробіття серед польської інтеліґенції створює теж некорисну обставину при затруднюванні українських безробітних сил.

Але праця Центрального Комітету утруднена не тому, що є забагато безробітних, тільки тому, що при безробітті нема відповідних людей до праці. Це та сама подекуди парадоксальна проблєма, яка так дошкульно давала себе відчувати перед війною в Західній Україні. Брак кваліфікованих людей, відповідних людей на відповідному місці, таких, які хотіли би зректися матеріяльно кориснішого для них становища, що вони його захопили у невпорядкованих відносинах безпосередньо після воєнних дій, та хотіли б вернутися до свого звання, що його в численних випадках зовсім відреклись. Погоня за людьми — це вічна турбота й морок нашої централі.

Люди і — гроші. Кожна орґанізація вимагає грошевих видатків, чимбільша орґанізація, тим більші видатки. Ввесь бюджет ЦК покриваний зі щомісячних датків т.зв. національного податку. Це теж окрема для себе тема, до якої ще вернемось. Покищо треба лише зазначити, що й грошеві труднощі є одною з ненайменших колод, що лежать на шляху Центрального Комітету в його конструктивних зусиллях.

[Краківські вісті]