Промова посла Романчука в відповідь на бесїду посла Ник. Антоневича.
Промова послїдного бесїдника спонукала мене забрати голос і кілька слів висказати.
Як з одної сторони прикро менї було слухати тої промови, так з повним вдоволенєм слухав я промови Впреосвященого i митрополита і заявлию сердечну вдячність для Є. Ексцеленції, що дав менї повну сатисфакцію, а именно за то, що згодив ся на тую проґраму, котру я мав честь тут позавчера виложити; за тоє дякую ще і в имени тих, котрі ту саму проґраму визнають.
Що-до промови передпослїдного бесїдника, то здаєсь менї, що декотрі слова єї відносили ся також і до моєї особи. Однакож звертаю увагу, що то, що він сказав о 1866 роцї і що до того уважав за потрібне застерегти свою льояльність і своїх товаришів, то се що-до моєї бесїди було зовсїм непотрібне. Я констатую з цїлою рішучостію, що я нїгде і в нїчім не висказав нїякого підозріня, бо не єсть в моїм звичаю ані не згідне з моїм характером кидати якісь підозріня, як то на жаль було зроблено зі сторони сего бесїдника. Я таке поступованє мусїв би уважати за рід денунціяції, a денунціянтами гиджу ся. (Брава.)
Що до того, що було сказано о подїях в рускім клюбі, то не здає ся менї, щоби випадало внутрішні справи трактувати так прилюдно в сїй високій палатї. Я длятого о тих справах тут нїчого не буду згадувати, тілько то можу сказати: Єсли би дїйстно так було, як сказав почетний бесїдник, а сказав бувши членом клюбу, то констатую, що більша часть клюбу руского з тою проґрамою годить ся. (Браво.) Дїйстно, я не розумію властиво гнїву бесїдника. Бо що-ж єсть в тій проґрамі, що єго до такого виступленя могло спонукати? Я позволю собі повторити в кількох словах тих 5 точок проґрами:
1) Народність ручка єсть відрубна не тілько від польскої але і від россійскої; 2) вірність для греко-католицкої віри; 3) (що з першого випливає, але не значить, що стоїть на третім місци): вірність для австрійскої держави, 4) лібералізм, але лібералізм в тій мисли, що переносимо устрій конституційний над абсолютизм; 5) економічне піддвигненє селяньства і міщаньства. Котра з тих пять точок єму не сподобала ся? Зазначую з повною льояльностію, що говорив він о другій і третій точцї, о вірности для греко-католицкої віри, о вірности для династії і держави, але о инших не говорив. Чи то має значити, що він ними ся не бодрить? Я сподївав ся, що така програма повинна бути всїми товаришами в клюбі радо і навіть без дискусії принята. Таж се програма, на котрій стояли всї Русини в 1848 роцї а також в р. 1869, коли радила анкета, скликана видїлом краєвим над внесенями покійного Лавровского, а в котрій анкетї заступлені були Русини різних поглядів, всї Русини члени тої анкети. Не пригадую собі их числа, але констатую, що всї они за такою самою програмою, що-до відрубности малорускої від велико-рускої народности.
Наконець що-до слів п. бесїдника о якихсь приватних чи особистих користях, о обіцянках, концесийках десяти-ґульденових мандатах, то я сказав би одну нїмецку пословицю, о підозріваню других і єї причинах — але супротив члена руского клюбу хочу заховати повну льояльність і не відповім на тоє. Скажу лише: хто знає хоч трохи моє дотеперішне публичне поступованє, моє, хоч би лиш політичне житє і мої погляди, для того супротив такої инсинуації боронити ся не потребую, а подібним оружєм воювати і з моєї сторони якісь закиди робити не буду. (Брава)
Промова посла о. Сїчиньского в відповідь послови Антоневичеви.
На вступі мушу просити достойного князя-маршалка, щоби позволив менї при позиції Macierz сказати те, що за потрібне уважаю відповісти, вислухавши бесїди бувшого товариша п. Антоновича.
Безперечно нинїшний день належав би до найприємнїйших мого житя, сли би не виступленє посла Антоновича. Я сповнив обовязок совісти, я сповнив обовязок патріотичний, а та свідомість дає задоволенє правдиве.
По тім вступі передовсїм рішучо і торжественно протестую против апотеозованя 1882 року; протестую против того, що той рік 1882 викрив обяви "надмірного привязаня до віри і обряду". Той рік викрив тоже найбільше болючу рану, викрив, що на кошт привязаня до обряду poбило ся спекуляцію.
Не подобала ся послови Антоневичеви льояльність "ограничена", як я єї поставив, і ставить против неї льояльність безграничну, льояльність, вірність і прихильність без означеня границь місця, часу і без означеня границь интензивности. Панове! Єсли рускі запевненя льояльности не були доси цїнені, як належало, то може длятого, бо инстинкт і розум каже небогато давати віри такому, котрого бьєш довго-довго, надїї не даєш що перестанеш бити, а він все каже: я таки вірний! Границя, котру я поставив, — то границя идеї державної австрійскої з одного боку, а з другого границя идеї національної рідного народу. Домагаю ся надїї, що буде инакше, що буде лїпше, що буде лекше народови мому в Австрії.
Позволив собі пoc. Антоневич ужити слів, котрі мене особисто дуже болючо дотикають, і позвольте, Панове, що я відповім. Згадавши тут сочевицю, п. Антоневич певно давно учив ся і забув уступ з исторії біблійної о сочевици, і єсли говорив о сочевици; о замінї права первородства за сочевицю, то не до мене той закид повинен був бути звернений, а против тих, котрі навикли идеали міняти.
Сказав п. Антоневич, що за цїну то десять-ґульденових мандатів ренеґати продали Русь. Ми не продали; але за цїну різіка свого спокою, за цїну різіка своєї чести, за цїну тяжкої одвічальности — хочемо відкупити честь руского народу. Менї здає ся, що єсли би посол Антоневич був почув Єго Ексцеленцію митрополита, як він щиро признав ся до нашої проґрами, був би не назвав тих, котрі тую проґраму ставлять і до тої проґрами признали ся, ренеґатами.
Був там єще оден уступ, против котрого найторжественнїйше запротестувати мушу. Сказав п. Антоневич, що за тою проґрамою стоять одиницї, а за єго — стоять міліони. Міліони! Я не хочу о міліонах говорити длятого, що обчислюючи вартість проґрами на підставі міліонів, таксуючи потім міліони, можна би попасти в замішанє таке, що вкінци межи идеєю a еквівалентом мірилом міг-би вмотати ся елемент не маючій нїякої спільности з идеєю. Не міліони, — горстка стоїть за противниками проґрами; за проґрамою стоять міліони і хутше чи пізнїйше міліони всї скажуть, що ми поняли обовязок добре, сповнили, наражуючи особи свої, обовязок великій, обовязок святий. Ми не бояли ся там, де йшло о долю народу, де йшло о справу руску, кинути давну тактику і лишити єї при пану Антоновичу.
Не солідаризує ся п. Антоневич з літературою україньскою, бо каже, що тая литература пересякла школою женевсвою. Я думаю, що то чести не робить Русинови профеcopoви, єсли з літератури україньскої нїчого не знав більше, як тілько те, що виходить в Женеві! Але і то річ певна, що оно чести не робить послови літературу народу просто денунціювати.
Зійшовши на те поле, п. Антоневич одним замахом заденунціював наші рускі читальнї. Слухай народе! Твій посол мав відвагу сказати: проч з читальнями, бо они небезпечні для порядку суспільного! і той посол, котрий тими-ж устами сказав, що "заслуга товариства Качковского власне в тім, що оно причинило ся до закладаня читалень". Або одно правда, або друге, або анї одно, анї друге; але з тої суперечности я добре здаю собі справу. Протестую яко голова читальнї, протестую яко Русин, симпатизуючій з розвоєм читалень, протестую яко священик, уважаючій за річ совісти тих, котрі стоять на чолї читалень, стерегти чистого серця нашого народу від якої-будь зарази. Протестую дальше против тої инсинуації яко посол; читальнї не могуть бути огнищем гнили, бо то огнище просвіти. Ми знали, кому читальнї солею в оцї, — нинї довідались ми більше. Нинї ясно, де ворог всякої освіти, де ворог національної освіти!
В повітах, де гниль уже була своє корінє запустила між сельскій нарід, — там тепер нема слїду тої гнили. Голосно кажу: се заслуга національної освіти, приписати се належить головно читальням. Читальнї в тих повітах разом з церквою стережуть моральности, будують любов вітчини і скріпляють вірність для династії і Австрії. Hic Rhodus! (Браво!)
Промова посла Телишевского в відповідь послови Антоневичеви.
Ви всї, мої панове, не маєте понятя, яка на нас тепер наспіла гірка хвиля, але хвиля рішуча. Сказано нам: "Здобуваєте собі популярність до виборів, здобуваєте мандати десять-ґульденові". Мандати, сказали ви, пане Автоневич, — от уже маємо й мандат! Ото кидаєте на того, котрий в почутю сповненя свого обовязку перенятий єсть тілько гадкою служеня добру, поступови і розвоєви свого народу, слово: ренеґат! Кажете: Ти продав свій нарід за десять-ґульденові мандати! Добороли ся до самого краю! То дуже прикро, дуже болестно, панове, слухати таких слів, а тим прикрійше, тим болестнїйше для мене, що они упали від мого брата.
Я отже протестую против такого негідного поступованя, якого той посол в сїй палатї допустив ся! Я, приймаючи мандат, вступив в сей сойм не в надїї виєднаня для себе личних вигід, але я вступив до сего сойму, щоби вибороти для мого руского народу надїю лїпшої будучности, лучшої долї і при тім стою і стояти буду до смерти. Я підняв гадку вказаня тої дороги яко для мого народу спасительної, і я сам супротив краю, супротив суспільности, супротив держави і супротив народу руского та моїх виборцїв за тую цїлу акцію приймаю одвічальність. Я визнавав єї завсїгди явно і отверто; не за кулісами, не за жадні уступки, але після мого пересвідченя, вказував я ту одну спасительну дорогу народови рускому. Тут в Австрії, в згодї з суплемінними народами славяньскими, тут єсть будучність мого малоруского народу. Від тої дороги нїхто мене не зведе, анї инвективи, анї инсінуації, бо я висшій по-над такі гидкі підозріня, бо у мене в моїй груди народна идея, ґеній малоруского народу, святі і нетикаємі, і за них я не тілько супротив п. Антоневича, але і против всїх противників пійду на бій, в огонь, і не пожалую анї моєї груди анї душі моєї. (Браво.)
Промова посла д-ра Окуневского при дебатї буджетовій над рубрикою: запомога — для Змартвихвстанцїв.
Заявляю зі всею рішучостію, що я против субвенції Змартвихвстанцям, як тепер так і завсїгди, буду голосувати.
Ви, Панове, видко нїчогісїнько зі своєї исторії не научили ся. Ваш Конрад Мазовецкій спровадив закон Хрестоносцїв лиш на те, щоби той вашу країну від моря Балтійского відтяв а потім вас самих розматував. Ви вибрали патрів Єзуїтів на дорадників корони своєї, a тії віками юдили королїв і шляхту до братобійчої ненависти, аж в наслїдок того козацкі війни до решти вас розточили.
Кровавими буквами записав ся сей орден на нашій Руси, а тепер ви знов такими-ж патрами нас частуєте. Поки хоть одна руска душа отут засїдати буде, поти не перестане против такого дразненя найсвятїйших чувств наших протестувати.
Коли край наш стогне під довгами, ви важите ся пусто-дурно 4.500 зр. тим Змартвихвстанцям кидати. Зі всею рішучостію ставлю отже внесенє, щоб над тою позицією перейти до порядку дневного. Коли вже я при слові, то позвольте Панове, щоби і я на вчерашні заявленя в квестії рускій кілька своїх слів сказав. З різних сторін різні лїки нам вчера праписувано. Між инчими радив нам п. намістник, щоби ми в оден час записали ся під прапор західної культури і наших католицких князїв церковних. Я не розумію, що католіцизм має спільного з західною культурою? Я, противно, бачив в исторії і бачу, що кілька разів хто-будь змагав до правдивого поступу і науки, — католицизм усе ставав на завадї. Хиба-ж забув п. намістник о таких жертвах, як Джіордано Бруно, Галилей і Гус? — хто их замучив? хто на кострах палив, як не католіцизм? А за що? За поступ і науку. Як можна отже такі річи до купи лучити?
Не для того говорю се, щоб менї якось там православіє було милїйше. Нї! "Коли католицизм хоч колись чимсь був" — сказав критик россійскій Білиньскій — "то православіє вічно було лише рабинею кнута і деспотизму." і я сеї гадки, але не менче именем своїм заявляю, що під прапор католицизму не пійду!
[Дѣло]
29.11.1890