Як і будь-яке тубільне плем'я, постколоніальні українці не люблять дивитися вперед. Оптимально планувати на сьогодні, напружившись — на тиждень/два/місяць. Дуже напружившись — на рік. Тому будь-які планування/абстрагування вищого рівня для нас суто церемоніальні. Ну підготує Національний інститут стратегічних досліджень доповідь Президенту про Стратегію України на 2015–2020 роки, зачитає її Ґарант і… забуде і він, і народ його цей опус до наступної нагоди. А вона трапляється не часто: чи то вибори парламентські, чи якась інша оказія.
Тому ми живемо у форматі «вікна можливостей». Це як кіт, який чекає, поки некмітлива господиня не встигне на кілька хвилин зачинити кватирку в кухні, він заскакує і хапає те, що може дістати, — та й втікати. Отак і ми, вичікуємо момент і намагаємося наїстися на три роки наперед, та якби ж знаття, що їсти і від чого потім живіт не скрутить.
Відкрилося вікно після Помаранчевої. Багато хто казав, що якби лідери першої революції зробили те, що обіцяли, нам би і в ЄС дорогу відкрили, пригадайте, як стоячи вітали Віктора Андрійовича в європейських салонах. Та лінивий український кіт, якого обгодували «любі друзі», не спромігся навіть стрибнути на підвіконня, так і завис в кущах.
Другий шанс з останніх 10 років випав, як це не дивно, за часів махрового Підарешту, коли ЄС та США, як флаґмани розвинутого світу, прочинили кватирку перед злодійкуватим українським котом, сподіваючись, що він таки не піде на дешеву газовану сметану до північного сусіда. Та кіт не лише не стрибнув, а спробував розвернутися і дати драла, аж господарі мусили його виганяти.
І ось третє вікно можливостей за останні 10 років. Напевно, найбільш вистраждане, полите не молоком, а справді кров'ю найкращих синів, і це змащування не припинилося досі. Та знову та ж сама історія — не вміючи/не бажаючи заглядати наперед, українська влада/кіт вирішує, що краще сидіти на сонечку і грітися, відкидаючи навіть думку про стрибок. І так вже два роки…
А вікно можливостей стрімко зачиняється. Арґументи, на мою думку такі (хоча напевно їх більше, наведу головні).
1. Рік коаліційної угоди (підписали її 21 листопада 2014 року). Звіту немає, аналізу немає. Переважна більшість лідерів політичних сил не готові звітувати щодо її виконання: нащо брати вогонь на себе.
У п'ятницю, 26 листопада, був форум «Реанімаційного пакету реформ» з цього питання. Запрошено всіх коаліціянтів, але з лідерів фракцій прийшов лише Олег Березюк («Самопоміч»), решту фракцій репрезентували давні партнери громадськості, але не перші особи у фракціях: Віктор Галасюк від радикалів, Леонід Ємець та Наталія Кацер-Бучковська від «Народного фронту», Оксана Юринець та Оксана Продан від Блоку ім. Президента, Ганна Гопко від позафракційних. «Батьківщина» обрала святкування дня народження Юлії Володимирівни замість спілкування з суспільством.
Комітет виборців України оцінив виконання коаліційної угоди на 3–3,5 з 10, депутати — середньо на 4–5 з 10. Та суть не в тому. Ви за останній рік чули про Коаліційну угоду? Ні? Дивно, бо це Біблія коаліції. Така вона у нас, безбожна L.
2. Ескалація внутрішніх розбірок у фракціях більшості. Прогнозовано — фан-клуби лідерів, брендів чи ОПГ (закреслено) ФПГ не схильні до командності. Далі буде ще веселіше. Сподіваюся, це посилить альтернативу і пришвидшить її консолідацію. Добре, що вже є і Єврооптимісти, і Антикорупційна платформа в БПП.
3. Чимраз більше чорнухи виливається на тих, хто «по той бік барикад». Прагнеш змін — аґент Путіна, відмивав гроші, ґрантоїд. Насамперед це стосується до тих, хто має нахабність претендувати на керівні посади в нових антикорупційних органах. Пручається Система, нових не пускає…
4. Непублічність кадрових змін, квотність призначення (все б нічого, якщо це професіонали), боротьба з відкритими конкурсами тощо.
5. Вихолощення адекватних ініціатив або на етапі узгодження (Нацаґенство управління конфіскатом), або на етапі втілення (кумівство навіть у нових структурах типу НАБУ, де як не керівник, так його заступники наповнюють структури колишніми співпрацівниками з Адміністрації Президента, прокуратури, інших держустанов).
Чи є ліки? Однозначно так, але тут вже, певно, потрібна не реанімація, як сподівалася громадськість після Революції гідності, а високоточна хірургія: визначення, що лікувати насамперед, узгодження з усіма готовими узгоджувати, а не протискати «правильну» версію, втручання, лікування і перехід до наступної за пріоритетом хвороби.
Зростає ціна мобільних невеликих команд, здатних закрити певний відтинок фронту реформ, та їхнього вміння узгоджувати дії між собою. Приклад — Центр протидії корупції Віталія Шабуніна чи цільові команди по напрямках Міністерства економічного розвитку та торгівлі. На заваді укотре ставатиме амбіція нових бути найновішими, дієвих — найдієвішими, чесних — найчеснішими.
Велику ціну матимуть здатні рахувати. Бо в обмеженості ресурсів виграє їх вміле використання.
Чи закриється вікно, яке традиційно для політики «надзвичаного стану», за Лєшеком Бальцеровичем, зачиняється через півтора–два роки після події, яка до такого стану призводить? Закриється повністю або частково. Та навіть якщо кватирка буде прочинена настільки, щоб наш лінивий кіт в неї протиснувся, чи зуміє він захопити варте уваги і достатньо поживне, щоб змогти тримати вікно відкритим для подальших дій — велике питання. Бо дуже не люблять у нас дивитися вперед і планувати. А ще більше — працювати над собою і вчитися жити не лише відчиненими кватирками.
01.12.2015